Преса і книговидання

У другій половині XIX ст. бурхливо розвивалися книговидавнича спра­ва і періодична преса. Якщо в середині 50-х років XIX ст. в Росії було 96 дру­карень і щорічно виходило майже 2 тис назв видань, то наприкінці XIX ст. кількість друкарень зросла до 1 300, а видань - до 10 700. Деякі видавці праг­нули надати своїй діяльності просвітницького напряму. Ф. Павленков вида­вав суспільно-політичну, наукову, художню, дитячу літературу. Особливо популярною була його серія "Жизнь замечательних людей", у якій вийшло 130 томів. І. Ситін починав з видання лубочних картинок, сонників, а зго­дом видавав букварі, календарі, художню і науково-популярну літературу -за дешевими цінами в розрахунку на масовий попит. Наприкінці XIX ст. дві видавничі фірми - Ф. Брокгауза (Лейпциг) та І. Єфрона (Петербург) - задума­ли здійснити в Росії видання німецької енциклопедії в перекладі російською мовою з вкрапленням місцевого матеріалу. А справа дійшла до створення самостійної російської енциклопедії: "Енциклопедичний словник" Брокгауза і Єфрона у 82 томах побачив світ у 1890-1907 роках і став найкращою ро­сійською енциклопедією.

Культура

від за-

оскільки

обмежив

юіли сту-

Зросла і

юві полі-

розвивалася

. Напри-

студентів.

провідними

тис. уч-

тоді як

Фран-

учень на

тис, то-

гьну кар-ггати ро-о насе-итанії 20 ро--88 і XX ст. майже ' пе-

спра-96 дру-XIX ст. праг-вида-бливо вийшло а зго-туру-ст. дві задума-російською створення кгауза ро-

Збільшувалася кількість періодичних видань, однак, якщо 1890 р. у Ро­сії видавали 667 найменувань газет і журналів, то у Великій Британії - 1 840, Франції - 4 100, Німеччині - 5 500, США - 15 392.

Основним видом періодичних видань були "товсті" журнали. В період підготовки і проведення реформ найпопулярнішим із них був "Современ-ник", наклад якого перевищував 7 тис. примірників. Після закриття "Совре-менника" (1866) естафету популярності перейняли "Отечественньїе записки", де публікували не тільки художні твори, а й гострі статті на суспільно-по­літичні теми. До початку 60-х років найвідомішим журналом ліберального напряму був "Русский вестник", який виходив у Москві за редакцією М. Кат-кова. Від 1862 р. журнал став одним з ідейних рупорів правого крила сус­пільної думки Росії. У Петербурзі 1866 р., після тривалої перерви, віднови­ли видання "Вестника Европьі", редактором якого понад сорок років був іс­торик М. Стасюлевич. Журнал став трибуною для публіцистів, письменників, професорів-науковців, тут тривали глибокі інтелектуальні дискусії з багатьох актуальних питань. А 1876 р. було засновано журнал "Русское богатство", який з 1879 р. набув народницького напряму. Ідейним керівником журналу став М. Михайловський.

Офіційним видавцем однієї з найдавніших російських газет "Санкт-Петербургских ведомостей" була Академія наук, яка здавала її в оренду при­ватним особам. Від 1863 і до 1875 р., коли орендарем газети був Є. Корш, вона набула ліберальної спрямованості. "Московские ведомости", після того, як їх 1862 р. очолив М. Катков, стали авангардом консервативних сил. На про­тивагу "Московским ведомостям" від 1863 р. в Москві виходили "Русские ведомости", які проповідували конституційні ідеї. Навколо газети групували­ся земські діячі та ліберальна професура.

Першою масовою російською газетою стала "Новое время", коли її 1875 р. очолив О. Суворін. Суворін не пробував робити політики, як Катков, а діяв як комерсант. "Новое время" не публікувало довгих трактатів і кри­тичних статей, але відзначалося оперативністю. На зламі ХІХ-ХХ ст. на­клад "Нового времени" досягав 50-60 тис. примірників. У середині 90-х років із ста щоденних газет до 30 виходили в Москві та Петербурзі, інші - у про­вінційних містах.

Наприкінці 1850-х років відновилася діяльність багатьох публічних бібліотек, закритих у попередні десятиліття, виникли безплатні народні біб-ліотеки-читальні, книжкові склади, земські бібліотеки. Від 1862 р. існує Пуб­лічна бібліотека в Москві (нині Російська державна бібліотека). Основу її фондів склало зібрання книг, рукописів, творів мистецтва Миколи Румянце-ва. У 1880 р. по всій Росії (без Польщі та Фінляндії) налічувалося 145 масових бібліотек з 1 млн книжок - по 0,01 книжки на особу, тоді як у США книжок у масових бібліотеках на особу було в 5 разів більше, ніж у Росії, у Німеччині -у 9 разів, у Великобританії - у 10 разів, у Франції - у 20 разів.

Росія в другій половині XIX ст.

3. Наука

Російські вчені та винахідники другої половини XIX ст. зробили ваго­мий внесок у світовий науково-технічний прогрес. Наука зосереджувалася в університетах. Тут виникли наукові школи, праці деяких професорів отрима­ли світове визнання. При університетах існували наукові товариства: Росій­ське математичне товариство, Російське фізико-хімічне товариство, Росій­ське технічне товариство, Російське історичне товариство. Всеросійські з'їзди вчених-природ о дослідників, лікарів, археологів, правників стали новою фор­мою наукового життя, сприяли обмінові досвідом, популяризації науки.

Особливо помітним був прогрес у природничих науках - математиці, фізиці, хімії, біології. У математиці стала відомою петербурзька школа на чо­лі з професором Пафнутієм Чебишевим (1821-1894), яка досліджувала проб­леми теорії чисел і теорії ймовірностей. Праці Чебишева започаткували роз­виток багатьох розділів математики й одержали широке визнання не тільки в Росії, а й за кордоном. З його школи вийшло багато талановитих матема­тиків, серед них Олександр Ляпунов (1857-1918), Софія Ковалевська (1850— 1891), яка здобула освіту в Німеччині і стала першою жінкою членом-корес-пондентом Петербурзької Академії наук.

Засновником нового напряму у фізиці - теорії магнетизму і фотоелек­тричних явищ - став професор Московського університету Олександр Сто-лєтов (1839-1896). З розвитком фізичної науки була тісно пов'язана низка технічних відкриттів. Павло Яблочков (1847-1894) винайшов дугову лампу ("свічка Яблочкова") і трансформатор, які мали велике значення для створен­ня першої системи електричного освітлення. Олександр Лодигін (1847-1923) винайшов електричну лампочку нажарювання. На засіданні Російського фі-зико-хімічного товариства 1895 р. Олександр Попов (1859-1905) виступив з доповіддю про використання електромагнітних хвиль при передачі сигналів. Громовідвід, який він продемонстрував, був, по суті, першою у світі прий­мальною радіостанцією. Наступними роками він створив досконаліші апа­рати, але його спроби налагодити радіозв'язок на військово-морському фло­ті наштовхнулися на скептицизм командування.

"Золотим віком" російської хімії називають 60-70-ті роки XIX ст. Олек­сандр Бутлеров (1828-1886), професор Казанського і Петербурзького універ­ситетів, створив теорію хімічної будови, згідно з якою властивості речовин визначає порядок зв'язків атомів у молекулах та їх взаємний вплив, синте­зував низку органічних сполук, підготував велику групу хіміків - так звану бутлеровську школу. Засновником російської школи фізичної хімії став Микола Бекетов (1827-1911), який відкрив новий спосіб відновлення мета­лів з їх окисів, заклав основи алюмінотерапії, організував першу в Росії тер­мохімічну лабораторію.

Професор і ректор Петербурзького університету Дмитро Менделєєв (1834-1907) відкрив 1869 р. закон, за яким хімічні та фізичні властивості елементів залежні від їх атомної ваги. Ще за життя вченого його головну

ваго-

валася в

отрима-

Росій-

Росій-

5'їзди

фор-

іатиці,

начо-

проб-

роз-

тільки

матема-

850-

-корес-

отоелек-

Сто-

низка

лампу

створен-

1923)

фі-

иступив з

сигналів.

прий-

апа-

фло-

Олек- універ-речовин синте-звану став мета-Росії тер-

Менделєєв властивості головну

Культура

працю "Основи хімії" було перевидано 8 разів і перекладено основними єв­ропейськими мовами. Менделєєв написав понад 500 наукових праць з різних напрямів науки - хімії, фізики, гідродинаміки, метрології, економіки, народ­ної освіти. Його обрали своїм почесним членом майже всі великі наукові уста­нови Європи та Америки.

Засновником російської фізіологічної школи був Іван Сєченов (1829-1905). Закінчивши медичний факультет Московського університету, він удос­коналювався у знаменитого німецького вченого Г. Гельмгольца. Повернув­шись до Росії, Сєченов очолив кафедру фізіології в петербурзькій Медико-хірургічній академії й організував фізіологічну лабораторію - одну з пер­ших у країні. В його основній праці "Рефлекси головного мозку" (1866) ви­кладено рефлекторну природу свідомої і підсвідомої діяльності, доведено, що в основі психічних явищ лежать фізіологічні процеси.

Одним із засновників порівняльної патології, еволюційної ембріології та імунології був професор Одеського університету Ілля Мечников (1845— 1916). Він організував першу в Росії бактеріологічну станцію, від 1888 р. пра­цював у Пастеровському інституті в Парижі, де створив свою наукову шко­лу. За дослідження проблем імунології та інфекційних захворювань 1908 р. І. Мечников отримав Нобелівську премію.

Професор Медико-хірургічної академії Сергій Боткін (1832-1889) на­писав численні праці з клініки та патогенезу захворювань серцево-судинної системи, інфекційних хвороб, анемії. Він заснував клініко-експериментальні лабораторії, де вперше в Росії було проведено дослідження з фармакології та експериментальної терапії. Багато років він очолював Товариство росій­ських лікарів, був членом 43 російських та закордонних установ, засновни­ком низки спеціальних медичних видань.

Петро Семенов-Тян-Шанський (1827-1914) здійснив чимало мандрі­вок у гори Середньої Азії, на Тянь-Шань. Він очолив Російське географічне товариство, став одним з організаторів й активних учасників проведення пер­шого Всеросійського перепису 1897 р. Під його керівництвом виходили ба­гатотомні статистичні та географічні видання про Росію: "Географічно-ста­тистичний словник Російської імперії" (1863-1885, в 5-ти томах); "Росія. Повний географічний опис нашої вітчизни" (1899-1914, в 30-ти томах).

Географ і мандрівник Микола Пржевальський (1839-1888) першу свою експедицію здійснив в Уссурійський край, потім його шлях проліг через важко доступні райони Центральної Азії. Під час чотирьох експедицій він упер­ше описав природу багатьох районів Монголії, Джунгарії, Тибету, відкрив багато хребтів і озер, зібрав цінні колекції рослин і тварин.

Українець з походження, етнограф Микола Миклухо-Маклай (1846-1888) перші свої мандрівки здійснив на Канарські острови і до Північної Африки. На початку 70-х років він відвідав кілька островів Тихого океану, вивчав по­бут місцевих народів, зокрема 16 місяців прожив серед папуасів на північ­но-східному березі Нової Гвінеї. Учений завоював довіру і любов місцевих

Росія в другій половині XIX ст.

жителів. Потім він мандрував Філіппінами, Індонезією, знову повертався до Нової Гвінеї. Дослідник зібрав багатий антропологічний та етнографічний матеріал, значну частину якого опублікували після його смерті.

У другій половині XIX ст. в Росії активно розвивалися історія, філо­софія, філологія, правознавство, статистичні та економічні дослідження. Істо­риків давно вже не влаштовувала багатотомна праця М. Карамзіна "Історія держави Російської". Було виявлено багато нових джерел, ускладнилися уяв­лення про історичний процес. Професор Московського університету Сергій Соловйов (1820-1879) бачив історичний прогрес у поступовому переході від родового ладу до державного. Відводячи державі вирішальну роль в історії, свій дослідницький інтерес Соловйов зосереджував на виникненні та ево­люції політичних і юридичних структур. Порівнюючи історичний розвиток Росії та інших країн Європи, Соловйов знаходив багато спільного в їхніх долях. Відзначав він і особливості історичного шляху Росії, які, на його дум­ку, полягали в її географічному розташуванні між Європою та Азією, у ви­мушеній багатовіковій боротьбі зі степовими кочівниками. Від 1851 р. істо­рик щорічно публікував томи "Історії Росії з найдавніших часів". У рік смерті вченого вийшов 29-й том "Історії", події в якому доведено до 1775 р.

Василь Ключевський (1841-1911) замінив свого вчителя, С. Соловйова, на кафедрі російської історії Московського університету. Він написав п'я­титомну працю "Курс російської історії", низку досліджень з історії станів у Росії, з історіографії та джерелознавства. Згідно з духом часу, Ключевсь­кий виявив великий інтерес до соціально-економічних питань. На відміну від представників "державної школи", Ключевський прагнув представити росій­ську історію як процес розвитку станів, відносини і роль яких змінювалися залежно від економічного й політичного розвитку країни. "У житті вченого і письменника, - говорив він, - головні біографічні факти - книжки, найваж­ливіші події - думки".

Микола Костомаров (1817-1885), активний діяч українського націо­нального руху, представляє народницький напрям в історіографії. Концеп­туальною основою історичного світогляду М. Костомарова було уявлення про багатовікову боротьбу на Русі двох першопочатків - демократичного, фе­деративно-вічевого та монархічного, заснованого на централізації і єдино­владді. Наукова спадщина М. Костомарова величезна. Він - автор фундамен­тальних праць з історії України та Росії, зокрема монографій "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа" та інших, низки публіцистичних та етно­графічних праць.

Вагомим внеском у розвиток російської філології стало видання чоти­ритомного "Тлумачного словника" російської мови Володимира Даля (1801-1872), над яким він працював близько сорока років. Яків Грот (1812-1893) заклав норми російського правопису, які діяли до його реформи 1918 р. Олек­сій Шахматов (1864-1920) започаткував історичне вивчення російського мо­ви, редагував багатотомний "Словник російської мови".

сприяли

(1853-1

став

з історії

ником

ця як

учений

існування

інтересів

мого

галузі

ідейними

дицію

до синтезу

типів ф

го життя

його '

сягненнями

віку".

відобр

ціальної

тості,

уміння __

обставинах

генєв

1910).

були

ник

зламі

писки

образи

виявилися

Його

Зрілості

хологічних

додні

(1871)

роїв

ДЛЯ 5

Культура

). знову повертався до «їй та етнографічний о смерті.

іівалися історія, філо-чні дослідження. Істо-VI. Карамзіна "Історія ел, ускладнилися уяв-о університету Сергій гуповому переході від шальну роль в історії, іа виникненні та ево-! історичний розвиток ато спільного в їхніх 'осії, які, на його дум-юпою та Азією, у ви-ами. Від 1851 р. істо-их часів". У рік смерті ієно до 1775 р. чителя, С. Соловйова, ету. Він написав п'я-джень з історії станів ухом часу, Ключевсь-питань. На відміну від гув представити росій-зль яких змінювалися ш. "У житті вченого і ти - книжки, найваж-

ч українського націо-сторіографії. Концеп-іарова було уявлення - демократичного, фе-централізації і єдино-Зін - автор фундамен-монографій "Богдан бліцистичних та етно-

ії стало видання чоти- юдимира Даля (1801- Іків Грот (1812-1893) зеформи 1918 р. Олек-чення російського мо-

Розвиткові російської філософської думки другої половини XIX ст. сприяли праці Памфіла Юркевича (1826-1874) та Володимира Соловйова (1853-1900). Випускник Київської духовної академії, П. Юркевич 1861 р. став завідувачем кафедри філософії Московського університету, читав лекції з історії філософії, логіки, психології і педагогіки. П. Юркевич був прихиль­ником цілісного розуміння людського духу, відзначаючи особливу роль сер­ця як живого зосередження душі. Поряд з логічним розумом великої ваги учений надавав інтуїтивно-містичним компонентам пізнання і людського існування. Саме П. Юркевич мав особливий вплив на формування наукових інтересів випускника Московського університету В. Соловйова, сина відо­мого історика С. Соловйова. Поряд з інтенсивною науковою діяльністю в галузі філософії, В. Соловйов виступав і як публіцист у полеміці з різними ідейними напрямами тодішньої російської думки. В. Соловйов заклав тра­дицію російської метафізики всеєдності, передбачав і реалізовував тенденцію до синтезу філософської і богословської думки, раціонального і містичного типів філософування, західної і східної культурної традиції. Сенс людсько­го життя В. Соловйов бачив у здійсненні людиною, суспільством з різними його інститутами, людством загалом ідеї Добра.

4. Художня культура Література. Друга половина XIX ст. ознаменована найбільшими до­сягненнями російської художньої літератури - закінченням її "золотого віку". Провідним напрямом у літературі був реалізм, для якого характерні відображення "правди життя" і водночас критична спрямованість проти со­ціальної несправедливості, політичного і духовного пригноблення особис­тості, правової її незахищеності. Характерною рисою реалізму було також уміння показати "типові риси життєвих явищ", типові характери в типових

обставинах.

Найбільшими романістами російського "золотого віку" були Іван Тур-генєв (1818-1883), Федір Достоєвський (1821-1881) та Лев Толстой (1828-1910). їхні літературні стилі дуже відрізняються, але у своїй творчості вони були насамперед реалістами. Виходець з багатої дворянської родини, випуск­ник Петербурзького університету, /. Тургенєв розпочав свою творчість на зламі 40-50-х років XIX ст. циклом реалістичних нарисів і оповідань "За­писки мисливця", повістю "Муму", в яких жорстоким поміщикам протиставив образи селян з високими душевними якостями. У творах Тургенєва яскраво виявилися глибокий реалізм, чутливість до соціальних питань сучасності. Його творам властиві стрункість композиції, простота і зрозумілість мови. Зрілості художньої майстерності Тургенєв досягнув у своїх соціально-пси­хологічних романах "Рудін" (1856), "Дворянське гніздо" (1859), "Напере­додні" (1860), "Батьки і діти" (1862) і повістях "Ася" (1858), "Весняні води" (1871) та ін. У них створено образи дворянських "зайвих людей", нових ге­роїв епохи - різночинців-нігілістів, образи самовідданних російських жінок, для яких властива глибина і сила почуттів. Найбільший суспільний резонанс

І

Росія в другій половині XIX ст.

мав роман Тургенєва "Батьки і діти", зокрема образ головного героя - нігі­ліста Євгена Базарова. Тургенєв був ліберальним західником, багато часу проводив у Західній Європі, став першим російським автором, відомим серед європейців, і навіть одержав докторський ступінь Оксфордського університе­ту. Наприкінці життя він створив лірико-філософські "Вірші в прозі" (1882), у яких показав себе неперевершеним майстром пейзажу, тонким ліриком.

Ф. Достоєвський народився в небагатій родині військового лікаря в Москві. Закінчив Головне інженерне училище в Петербурзі, працював в інженерній команді Петербурга, 1844 р. вийшов у відставку і присвятив себе літературній творчості. У 1845 р. він закінчив роман "Бідні люди", який приніс авторові визнання і популярність у літературних колах. Заарештова­ного у справі петрашевців (1849), Ф. Достоєвського засудили до смертної ка­ри, заміненої на ешафоті каторгою. Своє майже чотирирічне перебування на каторзі він описав у книжці нарисів "Записки із Мертвого дому", опубліко­ваній 1861 р. Навесні 1857 р. Достоєвського поновили у всіх правах, йому було повернуто спадкове дворянство і дозволено друкуватися, але до 1875 р. він перебував під поліцейським наглядом.

У 60-70-ті роки побачили світ романи, які принесли Достоєвському сві­тову славу: "Принижені і скривджені" (1861), "Гравець", "Ідіот" (1866), "Зло­чин і кара" (1868), "Біси" (1872), "Брати Карамазови" (1879). З великою май­стерністю письменник показав увесь трагізм земного існування звичайної людини, відобразив її пошуки суспільної й особистої гармонії, подав своє осмислення моральних і соціальних проблем. Достоєвський бачив можли­вість досягнення істини буття лише через віру Христову. Моральному удос­коналенню людей він надавав особливої ваги, вважаючи, що основою сус­пільних проблем є людські вади, "моральні слабкості" людської натури. Достоєвський з неперевершеною майстерністю розкрив темний бік сили руй­нування, егоїзм, аморальність людської душі. Однак не менш глибоко і ви­разно показав він і добро людської душі.

Громадянська позиція Достоєвського, його несприйняття будь-яких форм насильства, проповідь християнського смирення спричинила критику не тільки революційного, а й ліберального середовища. Коли побачив світ ро­ман "Біси", де автор показав духовну убогість і повну аморальність носіїв революційних ідей, Достоєвський став мішенню систематичних цькувань, які тривали до смерті письменника.

Достоєвський виступав у пресі як блискучий публіцист, літературний критик і релігійний мислитель. Свої філософські, політичні та історичні по­гляди він висловлював у "Щоденнику письменника", який друкувався в 1870-ті роки. Про що б не писав Достоєвський: про проблеми європейської політики, про католицизм, про слов'янське питання, про війну з турками, про єврейське питання, про проблеми виховання і освіти, про взаємини інте­лігенції з народом, про становище церкви, - він завжди писав про сучасну йому Росію. Особливий резонанс серед громадськості мав його виступ 8 черв-

ня 1880 р О. Пуш ■ нати цвітання

Л. східному чивши Служба ма

недалеко (1863-1 глибоко і ства нення окрім сійської тичним

У нув

"простих сучасної чував софську світник його ' тво "

До

хайла ській. ' Випу бував

дури і

ловльови

ній

тва та '

На (1860-пускник тував

Культура

Н1Г1-

часу

серед

іерсите-

(1882),

ря в

трацював в

присвятив

який

това-

смертної ка-

на

ліко-

йому

875 р.

сві-

Зло-

май-

звичайної

своє

можли-

удос-

сус-

натури.

руй-

' ви-

-яких

критику

ро-

носіїв

сувань,

гурний

по-

в

сої

їй,

інте-

сучасну

черв-

ня 1880 р. на святкуваннях у Москві, присвячених відкриттю пам'ятника О. Пушкінові. Ця подія підсумовувала тривале прагнення Достоєвського об'єд­нати російські "партії", спрямувати їх зусилля до однієї спільної мети - про­цвітання Росії.

Л. Толстой народився в багатій дворянській родині. Він навчався на східному і юридичному факультетах Казанського університету, але не закін­чивши навчання, вступив до армії на Кавказі, де йшла війна з Шамілем. Служба на Кавказі, участь у Кримській війні збагатили письменника багать­ма враженнями. Толстой 1861 р. поселився у своєму помісті Ясна Поляна недалеко від Тули. Саме тут він написав найвідоміші свої твори: "Війна і мир" (1863-1869), "Анна Кареніна" (1873-1877), "Воскресіння" (1889-1890), де глибоко і всебічно відобразив життя різних прошарків російського суспіль­ства майже протягом усього XIX ст., порушував філософські проблеми осяг­нення внутрішньої суті людини, пошуки морального ідеалу. А "Війна і мир", окрім того, дала російським та іноземним читачам пристрасне уславлення ро­сійської нації: історія про "велику патріотичну війну" стала основним полі­тичним міфом нації.

У 70-ті роки письменник пережив тривалу духовну кризу. Він праг­нув розірвати свої зв'язки зі звичним середовищем і звернувся до життя "простих людей", відкидаючи всі форми побутового комфорту, досягнення сучасної цивілізації. У своєму пристрасному нігілізмі письменник запере­чував мистецтво, поезію, театр, науку. Толстой створив свою релігійно-філо­софську систему - "толстовство" (див. розділ 1). Він багато зробив і як про­світник народу: у своєму помісті Ясна Поляна заснував школу для дітей, з його ініціативи і на його кошти 1884 р. в Москві було засновано видавниц­тво "Посредник", яке випускало масовими накладами художню та науково-популярну літературу для народу.

До "золотого віку" російської літератури належить також творчість романістів Івана Гончарова (1812-1891), Миколи Лєскова (1831-1895), Ми­хайла Салтикова-Щедріна (1826-1889) та ін. Особливо помітний слід у росій­ській літературі другої половини XIX ст. залишив М. Салтиков-Щедрін. Випускник Царкосельського ліцею, за участь у гуртку Петрашевського від­бував заслання у В'ятці, пізніше активно працював в опозиційній періодиці - журналах "Современник" та "Отечественньїе записки". У романах "Помпа-дури і помпадурші", "Історія одного міста", "Пани ташкентці", "Пани Го-ловльови" та інших творах письменник, у властивій йому гротескно-сатирич­ній манері, відобразив звичаї й традиції великих і малих сатрапів царської бюрократії, життєвий уклад провінційного дворянства, купецтва, чиновниц­тва та інших соціальних прошарків.

На початку 80-х років XIX ст. розпочалася творчість Антона Чехова (1860-1904), останнього з велетнів "золотого віку" російської літератури. Ви­пускник медичного факультету Московського університету (1884), він дебю­тував короткими оповіданнями, в яких гумор, а подекуди і сатира, поєднува-

Росія в другій половині XIX ст.

лися із співчуттям до маленької людини, яка стане центральним персонажем його творів. У 1890 р. Чехов здійснив подорож на острів Сахалін, населений переважно каторжанами. Побачене і пережите він описав у книжці "Острів Сахалін" (1893-1894). У повістях "Скучна історія", "Анна на шиї", "Моє життя", "Іонич", в оповіданнях "Палата № 6", "Мужики", "Людина у футля­рі" та інших Чехов створив узагальнювальні соціально-психологічні образи представників різних прошарків російського суспільства.

Найбільшим російським драматургом другої половини XIX ст. був Олек­сандр Островський (1823-1886). У своїх п'єсах він критикував "темне царс­тво" купецтва, з його лицемірством і самодурством, показував забитість і безвихідь залежних від своїх господарів людей. Із співчуттям зобразив він простих селян, ремісників, бідних міщан - вони представлені як справжні носії правди і гуманізму. О. Островський створив понад 50 п'єс, найвідомі-шими з яких є "Доходне місце", "Гроза", "Вовки і вівці", "Безприданниця", "Таланти і шанувальники", "Без вини винуваті". На п'єсах О. Островського виховувалися цілі покоління майстрів російського театру. Актор московсь­кого Малого театру Пров Садовський у 28 п'єсах Островського виконав 29 ро­лей. У 1871 р. вперше на сцену Малого театру вийшла Марія Єрмолова, яка талановито зіграла Катерину в "Грозі".

Провідними поетами другої половини XIX ст. вважають Миколу Нек-расова (1821-1877) та Афанасія Фета (1820-1892). М. Некрасов, представ­ник радикальної інтелігенції, у своїх поетичних творах реалістично відобра­зив повсякденне життя і побут російського селянства, духовенства, міських низів, інтелігенції. А. Фет, консерватор за своїми політичними переконан­нями, був прихильником "мистецтва заради мистецтва", писав ліричну пое­зію, в якій оспівував високі людські почуття.

Живопис. Провідним напрямом в образотворчому мистецтві другої половини XIX ст. був реалізм. Теоретиком-пропагандистом цього напряму став критик, історик мистецтва Володимир Стасов (1824-1906). У 1863 р. 14 молодих художників, учнів Академії мистецтв, відмовилися від участі в конкурсі на обов'язкову міфологічну тему і на знак протесту вийшли з Ака­демії, утворивши Артіль петербурзьких художників. На чолі бунтарів стояв Іван Крамськой (1837-1887). За сім років артіль розпалася, але тоді зароди­лося Товариство пересувних художніх виставок ("Товарищество передвиж-ньіх художественньїх виставок"). До нього вступили члени петербурзької Артілі, а також ті художники, які дотримувалися реалістичного напряму.

Для пропаганди свого мистецтва Товариство організувало пересувні виставки в країні (тільки за 1870-1883 роки було організовано 48 виставок). Усіх художників, які долучилися до цього напряму, називали "передвижни­ками". Вони були єдині у своєму несприйнятті "академізму" з його міфоло­гією, декоративними пейзажами і надуманістю. "Передвижники" поставили своїм завданням глибоке вивчення народного побуту, народних типів і об­разів, рідної природи, до того ж ідейність мистецтва цінували вище, ніж ес-

Культура

тетичну. Найбільшу данину ідейності віддав Василь Перов (1834-1882), один з організаторів Товариства "передвижників" і активний його учасник. Уже в 60-ті роки Перов заявив про себе як про великого художника-реаліста; йо­го картини відзначалися гострим соціальним змістом ("Сільський хресний хід на Пасху", "Проводи покійника", "Трійка"). Бідність, безнадійність, від­чай, відтворені Перовим, зробили його твори дуже популярними в середо­вищі молоді, серед радикальної інтелігенції. Перову вдавалися не тільки емо-ційно-обвинувачувальні полотна, а й жанрові сцени ("Чаювання в Митищах", "Суд Пугачова"), портрети (О. Островського, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського).

Видатним майстром портрета був І. Крамськой, який передав внут­рішній світ російських письменників, вчених, громадських діячів - Л. Толс-того, М. Некрасова, С. Боткіна, М. Салтикова-Щедріна та ін. З особливою силою талант і майстерність художника розкрилися в картині "Христос у пустелі".

"Передвижники" здійснили справжні відкриття в пейзажному живо­писі. Олексій Саврасов (1830-1897) зумів показати красу і тонкий ліризм простого російського пейзаж}'. Його учень Ісаак Левітан (1860-1900) - май­стер "дощових" і вечірніх пейзажів. Співцем російського лісу, епічної краси рідної природи став Іван Шишкін (1832-1898). Архіта Куїнджі (1841-1910) приваблювала мальовнича гра світла і повітря, що прекрасно втілилося в його українських пейзажах.

Ілля Рєпін (1844-1930) найповніше втілив у своїй творчості принципи реалізму і народності. Він народився в сім'ї військового поселенця в Чугуєві Харківської губернії, перші навички малювання набув у місцевих українсь­ких іконописців. Наставником його в Академії мистецтв був І. Крамськой. Від 70-х років Рєпін стає відомим художником. Йому належать полотна із життя простого народу ("Бурлаки на Волзі", "Проводи новобранця"), рево-люціонерів-народників ("Сходка", "Арешт пропагандиста", "Не чекали"), картини на історичну тематику ("Царівна Софія", "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", "Іван Грозний і син його Іван"), портрети сучасни­ків - письменників (Л. Толстого, І. Тургенєва), учених (М. Пирогова, І. Сє-ченова), композиторів (М. Мусоргського), художників (І. Крамського, В. Су­рикова) та ін.

Майстром історичного живопису був Василь Суриков (1848-1916). Розквіт його творчості припадає на 80-ті роки, коли він створив три найзна-менитіші свої картини: "Ранок стрілецької страти", "Меншиков у Березові" та "Бояриня Морозова". Суриков добре знав побут і традиції минулих епох, умів відобразити психологічні характери персонажів, був чудовим колористом.

Багато картин художників-"передвижників" потрапили до колекції Пав­ла Третьякова (1832-1898). Він збирав картини російських художників від 1856 р. Захоплення переросло в головну справу життя. На початку 90-х ро­ків колекція досягла рівня музею, поглинувши всі грошові збереження ко­лекціонера. У 1893 р. він передав збірку своїх картин у подарунок Москві.

Росія в другій половині XIX ст.

Третьяковська галерея стала всесвітньо відомим музеєм російського живо­пису, графіки і скульптури. У Петербурзі, в Михайловському палаці, 1898 р. було відкрито Російський музей. До нього надходили твори російських ху­дожників з Ермітажу, Академії мистецтв і деяких імператорських палаців.

Музика. Петербурзький Марийський та московський Большой оперні театри були провідними сценами російського оперного і балетного мистец­тва. З ініціативи композиторів Антона і Миколи Рубінштейнів виникли Пе­тербурзька (1862) та Московська (1866) консерваторії, які відіграли велику роль у розвитку музичної освіти.

У Петербурзі 1862 р. утворився гурток композиторів "Могутня кучка". Ідейним натхненником гуртка був критик Володимир Стасов, а головним організатором і теоретиком - Мілій Балакірєв (1836-1910). До гуртка вхо­дили Олександр Бородін (1833-1887), Модест Мусоргський (1839-1881), Микола Римський-Корсаков (1844-1908), Цезар Кюї (1835-1918). Однією з головних ознак художньої естетики композиторів "Могутньої кучки" було прагнення передати в музиці "правду життя". Вони широко використовували музичний фольклор, тяжіли до історико-епічних сюжетів і сприяли утвер­дженню на сцені народно-музичної драми. У 1873 р. було поставлено "Пско-витянку" - першу оперу М. Римського-Корсакова, а 1907 р. - "Золотий пів­ник", останню, 15-ту. Великий успіх мали його опери, написані на казкові сюжети: "Травнева ніч", "Снігуронька", "Садко" та інші. Римський-Корсаков писав також оркестрові п'єси, романси, збирав народні пісні, був відомим музичним педагогом та автором підручників з музики.

У Марийському театрі 1874 р. було поставлено оперу "Борис Годунов" М. Мусоргського. Сюжетною основою стала однойменна поетична трагедія О. Пушкіна. Однак перша постановка опери успіху не мала. Російська пуб­ліка, вихована на італійських музичних спектаклях, не сприймала музичної драми, наповненої російським звучанням, силою і глибиною втілення соці­ально-історичних образів. Мусоргський залишив незакінченою музичну дра­му "Хованщина" (з епохи стрілецьких бунтів за Петра І), яку дописав М. Рим­ський-Корсаков. Високий драматизм, психологічна глибина поєднуються в операх Мусоргського з багатством музичних засобів.

Відомий вчений-хімік О. Бородін спеціальної музичної освіти не мав, але грав на кількох музичних інструментах, писав різножанрові музичні твори. Центральний твір Бородіна - опера "Князь Ігор" (закінчили М. Римський-Корсаков і О. Глазунов), лібретто до якої композитор написав на основі "Слова о полку Ігоревім".

Багатогранним був талант учня А. Рубінштейна Петра Чайковського (1840-1893). Музику він творив з дитинства, за своє життя написав безліч яскравих творів різних жанрів. Його музика наповнена складними людськи­ми переживаннями й емоціями, глибоким ліризмом, тонким психологізмом. Композитор часто використовував у своїй творчості українські, російські та східні народні мелодії. Чайковський написав десять опер, найпопулярніші з

Культура

яких

/и^іл "Євгеній Онєгін", "Орлеанська діва", "Мазепа", "Черевички", "Чаро­дійка", "Пікова дама", "Йоланта"; три балети "Лебедине озеро", "Спляча кра­суня", "Лускунчик"; шедеврами музичного мистецтва стали симфонія "Ман-фред", увертюра-фантазія "Ромео і Джульєтта", фортепіанні та скрипкові концерти. Композитор написав також понад сто романсів на вірші російсь­ких поетів, багато концертував як диригент своїх творів.

Наприкінці XIX ст. розпочинається творча діяльність таких компози­торів, як О. Глазунов, О. Лядов, О. Скрябін, С. Танєєв, розквіт таланту яких припадає на початок XX ст.

Архітектура та скульптура. У другій половині XIX ст. перед росій­ськими архітекторами постали нові завдання. Раніше вони будували пере­важно палаци і храми, а тепер доводилося проектувати залізничні вокзали, фабричні корпуси, магазини, банки.

За прикладом Західної Європи в Росії почалося будівництво торго­вельних пасажів. Європейський пасаж, прорізаючи товщу тісно забудовано­го кварталу, мав два фасади (на паралельних вулицях) і засклену галерею. По її боках у два яруси йшли торговельні ряди. У Москві Голіцинський па­саж сполучив Петровку і Неглинку. В Петербурзі пасаж було побудовано між Невським проспектом та Італійською вулицею. У подальшому в композиці­ях великих торговельних будівель стали поєднувати характеристики пасажу і традиційного російського гостинного двору (наприклад, Головна будівля Нижньогородського ярмарку). У 1893 р. було побудовано Верхні торговель­ні ряди в Москві (архітектор О. Померанцев). Особливе враження справляв величезний скляний дах, що його спроектував інженер В. Шухов. Будівля органічно вписувалася в загальний ансамбль Красної площі, ставши невід'­ємною її частиною.

У другій половині XIX ст. в Росії не будували великих, парадних те­атральних будівель. Нові споруди мали менше ярусів і глибший амфітеатр. Такими стали найкращі театральні споруди того часу, побудовані В. Шрете-ром у Рибінську, Іркутську та Нижньому Новгороді. Тоді було побудовано кілька великих музеїв. У 1877 р. було відкрито Політехнічний музей у Моск­ві (архітектори І. Монігетті та М. Шохін). Значною подією культурного життя Росії стало відкриття Історичного музею на Красній площі (1883 р., архітектор В. Шервуд).

Архітектура не встигала засвоювати нові типи будівель, які швидко поширювалися в Росії. Тому часто декоративні прикраси різних епох і сти­лів накладалися на споруди, з якими не мали нічого спільного. Будівлю Бал­тійського вокзалу в Петербурзі (архітектор О. Кракау, 1857), бездоганну композиційно (велика засклена арка у верхній частині фасаду немовби ви­водила назовні простір критого перону і переносила людину в атмосферу залізниці), оформлено в стилі "ренесансу". Деякі інші вокзали будували в "го­тичному" стилі. З'явився новий різновид "давньоруського стилю". Він ґрун­тувався на традиціях різьби по дереву, народної вишивки. Широко вико-

Росія в другій половині XIX ст.

ристовували бані, нарізні наличники, інші елементи дерев'яного зодчества (у такому стилі споруджено Головну будівлю Нижньогородського ярмарку, По­літехнічний музей).

Подібні тенденції виявлялись і в скульптурі. Наприкінці 50-х років XIX ст. було оголошено конкурс на створення пам'ятника "Тисячоліття Росії". Його планували звести в Новгороді 1862 р. на ознаменування тисячоліття від часу покликання Рюрика новгородцями. Переможцем конкурсу став 25-річний випускник Академії мистецтв Михайло Микешин (1835-1896). Під його керів­ництвом у роботі над пам'ятником брала участь численна група митців. Було вилито 129 скульптурних фігур - великих князів, царів, імператорів, полковод­ців, поетів і письменників та інших видатних людей. Згодом за проектом Ми-кешина було побудовано пам'ятник Катерині II в Петербурзі. Абсолютно в іншому стилі, відмовившись від багатофігурних композицій, Микешин створив надзвичайно динамічний пам'ятник Богданові Хмельницькому в Києві (1888).

Вагомим культурним і суспільним явищем стало відкриття 1880 р. в Москві пам'ятника О. Пушкінові (скульптор Олександр Опекушин, 1838-1923). Ще однією відомою роботою О. Опекушина став пам'ятник М. Лєрмонтову в П'ятигорську (1889). Скульптор Марк Антокольський (1842-1902) перші свої роботи створив ще на початку 70-х років, а на всесвітній виставці в Парижі 1878 р. він отримав золоту медаль. Серед найвідоміших творів майст­ра - композиції "Ярослав Мудрий", "Умираючий Сократ", "Єрмак", "Хрис-тос перед народом" та ін.

Окрім високої, професійної культури, розвивалася й традиційна, на­родна культура. В її основі - зафіксований у житті багатьох поколінь се­лянства колективний досвід господарської діяльності, організації побуту, обрядності в повсякденному побуті та проведенні сільських свят. Збереження традиційних ознак у культурі живила циклічність життя селянського "миру". Трудовий ритм російського села, чергування буднів і свят визначались при­родними циклами і характером робіт у них. Кожна пора року супроводжува­лася яскравими святами - Масляною, Великоднем, Трійцею, в яких поєдну­валася язичницька обрядність і православна релігійність.

Однією з найважливіших частин традиційної селянської культури бу­ли художні промисли: хохломський розпис дерев'яного посуду, димківська глиняна іграшка, богородська дерев'яна іграшка, федоскінська лакова міні­атюра та ін. Наприкінці XIX ст. виробами народних майстрів зацікавилися професійні художники та меценати. Центрами, де створювали сприятливі умови для творчості професіоналів і надавали допомогу художникам-куста-рям, стали Абрамцеве С. Мамонтова в Підмосков'ї, Талашкіне княгині М. Те-нішевої в Смоленській губернії та ін. Завдяки залученню до таких художніх центрів талановитих художників і музикантів (а тут працювали М. Врубель, В. Васнецов, В. Андрєєв), їхній допомозі народним умільцям і власним твор­чим пошукам, зберігалися й оновлювалися художні традиції народного мис­тецтва.

Частина З

Росія на початку XX ст.

Розділ 1. На зламі ХІХ-ХХ ст.

Кінець XIX - початок XX ст. - час великих змін і потрясінь в історії Росії. Вони припали на роки правління останнього російського імператора Миколи II (1894-1917). Молодий імператор підтримав реформи міністра фінансів Сергія Вітте, але відкинув пропозиції земств, спрямовані на розши­рення прав місцевих органів самоуправління і посилення їхнього впливу на ухвалення державних рішень. Можливо, пропозиції земств, економічні пе­ретворення не тільки в промисловому секторі, а й на селі, а також патерна-лістська тактика у сфері соціальних відносин стали б тим комплексом, який забезпечив би успіх на всіх напрямах модернізації. Ігнорування цих проблем вилилось у потужний соціальний вибух, який змусив уряд розпочати сис­темні зміни. Однак тепер ситуація різко змінилася: реформування країни відбувалося під сильним тиском "знизу", через вимоги опозиції, що значно радикалізу вал ася.

1. Микола II: перед викликом часу

У Лівадійському палаці в Криму 20 жовтня 1894 р. від хронічної хво­роби нирок помер Олександр III. Смерть 49-річного імператора була глибо­ким потрясінням для країни, керівної еліти, але насамперед - для його стар­шого сина - 26-річного цесаревича Миколи Олександровича, який успадкував престол під іменем імператора Миколи II.

До ролі правителя Миколу Олександровича, який народився 6 травня 1868 р., готували з дитячих років. Він здобув ґрунтовну освіту в найкращих педагогів того часу. Майбутній імператор пройшов восьмирічний загально­освітній курс на основі програми класичної гімназії, потім - п'ятирічний курс юридичного факультету Петербурзького університету й Академії Ген­штабу. Він вільно володів німецькою, французькою та англійською мовами, грамотно писав російською. Його навчали також їздити верхи, фехтувати, малювати, музикувати (грав на фортепіано, на скрипці). Він був пристрас­ним поціновувачем книжок і дивував широтою своїх знань з літератури, історії та археології. Змалку Микола мав інтерес до військової справи і був природженим офіцером. Його військова кар'єра розпочалася дуже рано - у семирічному віці він став прапорщиком лейб-гвардії Волинського полку.

Росія на початку XX ст.

Отримавши 1892 р. звання полковника, Микола Олександрович залишався в цьому званні до кінця своїх днів.

В обстановці глибокого трауру, незабаром після смерті батька, 14 лис­топада 1894 р. він одружився з гессенською принцесою Алісою, яка прий­няла православну віру та ім'я Олександра Федорівна. Аліса-Олександра була внучкою англійської королеви Вікторії і дочкою гессенського герцога Люд-віга IV та його дружини, англійської принцеси Аліси. У них народилося чо­тири доньки: Ольга (1895), Тетяна (1897), Марія (1899), Анастасія (1901), а 30 липня 1904 р. народився престолоспадкоємець Олексій. Микола II був зразковим чоловіком і батьком, а свій шлюб завжди вважав великим щастям.

Про останнього російського царя написано надзвичайно багато. Якщо ж уважно простежити всі ці судження та оцінки, то видно дві крайні головні тенденції - негативну та апологетичну. У першому випадку на Миколу II покладають головну відповідальність за падіння монархії в Росії; його зви­нувачують у невмінні володіти ситуацією, у нездатності зрозуміти потреби часу та країни і здійснити належні перетворення, щоб запобігти наростанню напруженості. Згідно з цими оцінками, у критичний момент російської істо­рії на престолі опинився недієздатний правитель, людина невеликого розуму, слабкої волі, рефлексуюча, яка постійно потрапляла під упливи свого ото­чення. Протилежна тенденція приписує йому чистоту помислів і велич цілей; його життя, мовляв, - це хресний шлях Росії, доля справжнього православ­ного християнина, який став жертвою устремлінь космополітичних антиро-сійських кіл, що довершили свою чорну справу ритуальним убивством цар­ської сім'ї в Єкатеринбурзі 1918 р.

Микола II щиро бажав блага для своєї країни, любов до якої він про­ніс через усе життя. Вихований у дусі поваги і поклоніння минулому Росії та державно-світоглядним принципам, на яких її засновували, він був пере­конаний, що імператорська влада є благом для країни, а історичне покли­кання монарха полягає в тому, щоб, спираючись на свою волю і почуття, правити в злагоді з волею Божою для щастя своїх підданих. В одному з листів до П. Столипіна 1907 р. він писав: "Я маю завжди одну мету перед собою: благо батьківщини; перед цим гаснуть у моїх очах дріб'язкові по­чуття окремих осіб".

Микола II вступив на престол, не маючи чіткої політичної програми, але з твердим наміром наслідувати курс свого батька. На прийомі депутації від земств 17 січня 1895 р. він заявив, що буде "оберігати засади самодержав­ства так само твердо і неухильно", як і його батько. Консерватизм політич­них поглядів не означав, що монарх був противником будь-яких новацій і перетворень. Він не міг не бачити, що поліпшення потрібні в різних сферах життя, але водночас був переконаний, що найважливіший і засадничий прин­цип - самодержавство - є неодмінним для існування російської держави. Цар прагнув лише того, щоб нововведення реалізовували поступово, з ура­хуванням традицій і досвіду. Тому, ставши імператором, Микола II підтри-

На зламі ХІХ-ХХ ст.

мав економічну політику міністра фінансів С. Вітте, хоча цей курс з підоз­рою зустріли в придворних колах.

Реформи С. Вітте. В останні роки царювання Олександра III була роз­роблена державна програма індустріалізації країни, основний акцент у якій було зроблено на стабілізацію фінансового становища та пошуки потрібних грошових резервів для нового модернізаційного стрибка. Програму здійс­нювали в перші роки правління Миколи II, під керівництвом Сергія Вітте (1849-1915).

Народжений у небагатій дворянській родині С. Вітте закінчив фізико-математичний факультет Новоросійського університету і 1869 р. розпочав службу в канцелярії одеського генерал-губернатора, де займався обліком залізничного руху; за рік одержав призначення начальника служби руху державної Одеської залізниці. Під час поїздки Олександра III на південь 1888 р. С. Вітте особисто попередив царя про небезпеку руху царських поїздів на великій швидкості. За два місяці, 17 жовтня, повертаючись до Петербурга, біля містечка Бірки під Харковом імператорський поїзд зазнав катастрофи, внаслідок якої загинуло декілька десятків осіб. Хоч сама царська сім'я сер­йозно не постраждала, але інцидент під Харковом нагадав Олександрові III про особу відповідального службовця і про його застереження. Незнатність С. Вітте, брак чиновницьких заслуг і впливових зв'язків у сановних сферах не стали на заваді для його службової кар'єри "за царським благоволінням". На початку 1889 р. С. Вітте запропонували важливу посаду директора де­партаменту залізниць міністерства фінансів. У лютому 1892 р. він став мі­ністром шляхів сполучення, а в серпні того ж року очолив міністерство фі­нансів, до компетенції якого входили всі питання торгівлі, промисловості, кредиту, оподаткування. На цій посаді С. Вітте попрацював одинадцять ро­ків, до серпня 1903 р.

Ще змолоду С. Вітте поділяв слов'янофільські погляди (на нього мав великий вплив близький до слов'янофільських кіл дядько, генерал Р. Фадєєв, у домі якого проводив свої дитячі й юнацькі роки С. Вітте), і саме цим істо­рики пояснюють його великий інтерес до вчення німецького економіста пер­шої половини XIX ст. Фридриха Ліста, який розробив, на противагу "кос­мополітичній політичній економії" Карла Маркса, теорію "національної економії". Погляди Ф. Ліста на роль національного господарства і його дер­жавного регулювання склали основу програми російського міністра фінансів. Як прихильник твердої протекціоністської політики Ф. Ліст вважав, і цей по­гляд цілковито поділяв С. Вітте, що найважливішим завданням держави є заохочення розвитку вітчизняної промисловості, при слабкому розвиткові якої економічний прогрес країни неможливий. Згідно з цим баченням, ін­дустрія мала відіграти роль локомотива всього народного господарства. Кон­цепція грунтувалася на уявленнях, що "бідним країнам" для економічної модернізації треба домагатися балансу експорту та імпорту за допомогою митного покровительства, міцної кредитної системи і стійкого грошового

Росія на початку XX ст.

обігу. Ці заходи мали створити умови для розвитку внутрішнього ринку й фі­нансової незалежності від закордонних сировинних та грошових джерел. Однак С. Вітте не вважав, що потрібно поширювати митний захист на сіль­ське господарство. На його думку, заходи для піднесення сільського госпо­дарства мали бути іншими: створення широкого внутрішнього ринку через розвиток місцевої промисловості, через розвиток техніки й торгівлі сільсь­когосподарськими продуктами, через підвищення сільськогосподарських знань, зменшення витрат на виробництво. Цих поглядів С. Вітте дотриму­вався багато років, але так і не зміг сформулювати конкретних принципів і механізмів реформування сільського господарства.

За безпосередньої участі С. Вітте було здійснено значні економічні перетворення, які зміцнили державні фінанси та пришвидшили промисло­вий розвиток Росії. Результативність його реформаторських зусиль багато в чому була наслідком двох взаємопов'язаних обставин: по-перше, великої підготовчої роботи попередників на посаді голови фінансового відомства; по-друге, без покровительства Миколи II деякі принципові пропозиції С. Віт­те не змогли б матеріалізуватися.

С. Вітте провів низку заходів, спрямованих на підвищення дохідності державної скарбниці й стабілізацію рубля. Від 1 січня 1895 р. він почав по­етапно запроваджувати винно-горілчану монополію: спочатку (до 1898 р.) -у 35 губерніях, а наступними роками дія її була поширена на всю територію країни. Доходи від продажу винно-горілчаних виробів стали щораз більшим джерелом наповнення державної скарбниці. Якщо в середині 90-х років XIX ст. держава отримала за рахунок горілчаного збору 55 млн руб., то 1900 р. - 85 млн руб., 1913 р. - 750 млн руб., або понад 22% доходів (надходження від продажу винно-горілчаних виробів у деякі роки досягали майже третини всіх бюджетних надходжень; вони повністю покривали ви­трати на армію).

Потреби промислового розвитку країни вимагали розв'язання й інших важливих завдань: збільшення інвестування капіталу, створення надійної системи кредитування, забезпечення гарантії іноземним вкладникам. Однак досягнути сприятливих результатів було неможливо, поки російська грошо­ва одиниця не була надійною і стабільною.

С. Вітте здійснив фінансову реформу, яку підготували його поперед­ники - міністри фінансів М. Бунге та І. Вишнеградський. Реалізація головних пунктів реформи відбувалася за прямими царськими указами, що й гарантува­ло успіх. З січня 1897 р. вийшов указ про запровадження в обіг золотої імпе-ріальної монети 15 руб. і напівімперіальної - 7 руб. 50 коп., 29 серпня 1897 р. - указ про встановлення твердої основи для емісії кредитних білетів. Дер­жавний банк зобов'язувався випускати грошові знаки відповідно до потреб грошового обігу, але під золоте забезпечення. За указами від 14 листопада 1897 р., в обіг була запущена 5-рублева золота монета, яку прирівнювали до

На зламі ХІХ-ХХст.

ринку й фі-джерел. хист на сіль-:ького госпо-ринку через ргівлі сільсь-ькогосподарських дотриму-принципів і

економічні промисло-

:ль багато в

не, великої відомства;

шції С. Віт-

дохідності н почав по-о 1898 р.) -

територію

аз більшим

90-х років

млн руб., то

22% доходів

роки досягали

покривали ви-

язання й інших

рення надійної

ідникам. Однак

російська грошо-

його поперед-

зація головних

й гарантува-

золотої імпе-

серпня 1897 р.

білетів. Дер-

до потреб

14 листопада

прирівнювали до

1/3 імперіала, а також усі кредитні білети могли вільно і без обмежень об­мінювати на золото. Було встановлено і відповідність нової монети голов­ній грошовій одиниці: 1 рубль дорівнював 1/15 імперіала.

Запровадження золотої валюти зміцнило фінанси і стимулювало еко­номічний розвиток. Конвертованість російського рубля вагомо зміцнила кре­дит і сприяла притокові до Росії іноземних капіталовкладень. У 1899 р. бу­ло ухвалено рішення про зняття всіх перешкод для інвестицій іноземного капіталу в російську промисловість і банківську справу. Із 1292 російських акціонерних компаній, які діяли 1903 р., 794 виникли за 1892-1902 роки, а з 241 іноземної компанії - 205 з'явилися у 90-ті роки XIX ст. За час міністру-вання С. Вітте до Росії було інвестовано з-за кордону, за різними оцінками,

від 1 до 3 млрд руб.

Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах становила від 15 до 29% від загального капіталу. Утім більш показовою є сума капіталовкла­день по галузях і їхнє зростання за десятиліття від 1890 до 1900 р.: сума іно­земних капіталовкладень у вугільну промисловість збільшилась у 5 разів і досягла на 1900 р. 70% усіх капіталовкладень; у металургії вони збільши­лись у 3,5 раза і досягли 42% вкладеного капіталу. Серед іноземних інвесто­рів французи й бельгійці становили більшість, їм належало 58% капітальних вкладів, німці володіли 24%, англійці - 15%. Як видно, іноземний капітал посідав вагоме місце серед основних галузей промисловості. Таке становище призвело до серйозної політичної полеміки 1898-1899 р. між С. Вітте та його опонентами, які в опорі на закордонні інвестиції бачили загрозу для національної незалежності Росії. У доповідній записці Миколі II в лютому 1900 р. С. Вітте писав, що "без власної промисловості Росія не зможе досяг­нути справжньої економічної самостійності, а досвід усіх народів перекон­ливо засвідчує, що тільки економічно самостійні народи можуть повною мірою виявляти і свою політичну могутність". Він переконував імператора в тому, що пришвидшеного розвитку промисловості можна досягнути лише за допомогою держави (мова йшла про такі могутні засоби впливу на всю економічну ситуацію, як Державний банк і міністерство фінансів), залучен­ням іноземних інвестицій та розширенням старих і освоєнням нових зов­нішніх ринків для російських промислових товарів. Погляди С. Вітте були спрямовані на ринки Близького, Середнього та Далекого Сходу (звідси - та велика увага, яку уряд зосереджував на будівництві залізниць, особливо Транс­сибірської).

Вжиті заходи дали змогу протягом кількох наступних років сконцен­трувати значні бюджетні та інші надходження і скерувати їх на розвиток пріоритетних для держави галузей промисловості. Насамперед було продов­жено курс на форсоване будівництво залізниць. Від 1893 до 1900 р. у Росії було побудовано 22 тис. км залізничних шляхів, тобто більше, ніж за 20 по­передніх років. Однак низка залізничних віток (Транссиб, Оренбург-Таш-

Росія на початку XX ст.

кент) мали насамперед стратегічне, а не економічне значення. Залізничне будівництво і пов'язані з ним державні замовлення на чавун для виплавлен­ня рейок, будівельні матеріали, паливо тощо спричиняли ланцюгову реак­цію розвитку промисловості в Росії. За даними дослідників, темпи приросту промислової продукції у 1893-1900 роках становили 8-9%. Будівництво но­вих і розширення вже чинних заводів зумовило потребу залучення додатко­вої робочої сили. Це відповідно вимагало збільшення міського будівництва, створювало додатковий попит на продукцію легкої промисловості. За деся­тиліття промислове виробництво в країні подвоїлось.

Промислове піднесення 1890-х років повністю змінило багато регіонів імперії. Зросло значення Центрального району навколо Москви, Санкт-Петер­бурга, де були зосереджені такі промислові гіганти, як Путіловські заводи, які налічували понад 12 тис. робітників, металургійні та хімічні підприємства. Місце Уралу зайняла Україна - Південний промисловий район перетворився на головний центр важкої промисловості. На початку 1900-х років тут діяли 17 великих металургійних заводів і декілька машинобудівних. У районі Лод­зі були зосереджені і важка, і переробна промисловість. У портових містах Балтики розвивались галузі промисловості, які вимагали робочої сили вищої кваліфікації, - точна механіка, машинобудування, військова промисловість.

Водночас цілі пласти російської промисловості були поза зоною мо­дернізації. Йдеться насамперед про ремісничо-кустарну промисловість, що розвивалася в рамках сільськогосподарського виробництва, була нерозрив­но з ним пов'язана й існувала ніби паралельно з фабрично-заводським ви­робництвом.

Голод 1891-1892 р. розкрив всю глибину аграрної кризи в Росії. Особ­ливо болісною виявилася вона для монокультурного селянського господарства Центру Європейської Росії, де внаслідок аграрного перенаселення надзви­чайно гострим було малоземелля: у 1880-1900 роках площа надільної землі в Європейській Росії зросла на 8,7% при зростанні сільського населення більш ніж на 25%. Високою була орендна плата за землю: наприкінці XIX ст. у 27 губерніях Європейської Росії вона досягала 34% вартості валової сільсь­когосподарської продукції і понад 80% чистого прибутку.

С. Вітте не міг не бачити очевидних диспропорцій і суперечностей економічного та соціального середовища. При помітному розвиткові індус­тріального сектору в аграрній сфері панував застій. Однак Є. Вітте доволі довго дотримувався переконання, що поліпшення, осучаснення господарсь­кого укладу на селі потрібно проводити лише після того, як промисловість міцно стане на ноги. У перші роки свого міністрування він був прихильни­ком збереження общини й підтримав закон 14 грудня 1893 р., що забороняв вихід з общини без згоди двох третин домовласників, який обмежував за­ставу і продаж виділених у власність наділів землі. Він був переконаний,

На зламі ХІХ-ХХ ст.

Залізничне

виплавлен-

ланцюгову реак-

, темпи приросту

Будівництво но-

додатко-

будівництва,

'. За деся-

багато регіонів Санкт-Петер-' заводи, які підприємства, перетворився років тут діяли У районі Лод-портових містах очої сили вищої промисловість, поза зоною мо-промисловість, що ла нерозрив--заводським ви-

Росії. Особ-

господарства

;елення надзви-

надільної землі

населення

рикінці XIX ст.

валової сільсь-

суперечностей

розвиткові індус -

Вітте доволі

господарсь-

промисловість

прихильни-

забороняв

обмежував за-

переконаний,

що "общинне землеволодіння найбільш здатне забезпечити селянство від

бідності та бездомності".

Наростання нестабільності в країні на початку XX ст. Зміна світо­вої економічної кон'юнктури призвела спочатку до спаду ділової активності, а від 1900 р. - до кризи в тих галузях промисловості, які інтенсивно розви­валися в 1890-ті роки: металургії, машинобудуванні, нафто- і вуглевидобуван­ні, електроіндустрії. Російський уряд втратив можливість отримати закор­донні кредити, тому скоротились державні замовлення. Отже, криза показала нестійкість тих промислових галузей, що трималися на державних дотаціях. Упродовж трьох років понад 4 тис. підприємств було закрито, серед них і ті, які належали іноземним фірмам. Зазнали краху декілька російських промис-

•

лових і фінансових груп: П. фон Дервіза, С. Мамонтова, А. Алчевського.

"Оздоровлення" ринку відбулося шляхом утворення промислових об'єд­нань. У липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворилася компанія з продажу металургійних виробів - "Про-дамет", яка об'єднала найбільших виробників Донецького району. У 1904 р. створено "Продвугілля", "Продвагон" тощо. Це було доказом того, що важка промисловість ставала на шлях концентрації виробництва.

"На щастя, у Росії, на відміну від Західної Європи, нема ні робітни­чого класу, ні робітничого питання", - заявляв С. Вітте 1895 р. Він вважав достатньою умовою гарантії миру і злагоди добре ставлення роботодавця до своїх робітників, простоту і справедливість у взаєминах. Попри оптиміс­тичні заяви С. Вітте, перші великі конфлікти виникли в середині 1890-х ро­ків. Найбільшим із них був страйк 35 тис. робітників текстильної промисло­вості Петербурга, які висунули економічні та соціальні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення зарплати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільних шкіл. Уряд пішов на поступки. Закон від 14 червня 1897 р. об­межував робочий день 11,5 годинами і зобов'язував дотримуватись вихід­ного недільного дня. Контроль за виконанням цього закону покладали на фабричну інспекцію. Нагляд фабричної інспекції поширювався практично на всі великі та середні промислові підприємства.

Дата добавления: 2015-10-16