Політичні партії

У ході революційних подій відбувався бурхливий процес оформлення різних за своєю соціальною і політичною орієнтацією, ідеологічними настано­вами, тактикою, національним складом, чисельністю, організаційною структу­рою, ступенем впливу на народні маси та іншими параметрами партій, со­юзів, груп і течій. За останніми підрахунками істориків, тоді їх було майже 125, серед них власне партій - близько 100, причому 70% з них виникли на хвилі революційних подій. Така кількість партійних утворень, багато з яких були ефемерними, маловпливовими, нестійкими об'єднаннями і швидко роз­падалися, пояснюється низкою причин: національно-релігійною, економіч­ною й соціокультурною "багатоукладністю" російського суспільства, гостро­тою соціальних суперечностей, відсутністю законодавчої бази процесу пар­тійного будівництва, підвищеною амбіційністю інтелігенції, яка відігравала особливо активну роль у суспільно-політичному житті країни тощо. Однак багатопартійність ще не свідчила про громадянську зрілість російського суспільства - членами партій тоді було не більше ніж 0,5% населення кра­їни. Політичні партії в Росії створювалися зі значним запізненням порівня­но із Заходом, причому послідовність їхнього оформлення теж була іншою: процес партійного будівництва йшов якби у зворотному напрямку - від не­легальних партій соціалістичної орієнтації до партій ліберальних і консерва­тивних. Кількість національних партій помітно перевищувала кількість пар­тій загальноросійського значення. Привертає увагу і жорсткіша залежність російських партій від ідеології, а також особливо активна роль інтелігенції в процесі партійного будівництва.

Революційні партії. Серед революційних партій провідну роль віді­гравали РСДРП і Партія соціалістів-революціонерів. Соціал-демократи із захопленням зустріли довгоочікувану, але водночас для них і несподівану революцію. Вони намагалися взяти стихійний робітничий рух під свій конт­роль, перетворити його на організовану силу, здатну повалити самодержав­ство. З цією метою соціал-демократи поширювали в робітничому середовищі агітаційну літературу, створювали свої організації на заводах і фабриках. Після початку революції суперечки між більшовиками і меншовиками за­гострилися. Коли у квітні 1905 р. більшовики зібрали свій з'їзд у Лондоні, то меншовики відмовилися брати в ньому участь і скликали свою конферен­цію в Женеві. У визначенні змісту російської революції погляди більшовиків

1905-1907роки: революція і реформи

і меншовиків збігалися: вони вважали її буржуазною. Однак з цього твер­дження робили принципово різні висновки щодо ролі класів у ній. Меншо­вики бачили в Росії протистояння урядового і демократичного таборів; біль­шовики налічували три табори - урядовий, ліберальний і революційно-де­мократичний. При цьому меншовики бачили в ліберальній буржуазії керівну силу суспільного розвитку, як це було в західноєвропейських буржуазних революціях, оптимальним результатом революції в Росії вважали встанов­лення парламентської республіки західноєвропейського типу. Вони також вважали, що після буржуазно-демократичної революції має минути деякий період розвитку капіталізму, який перетворить Росію з відсталої на розви­нену капіталістичну країну з демократичними свободами і установами. Біль­шовики стверджували, що рушійними силами революції є пролетаріат і се­лянство, а буржуазія виступає як реакційний клас; що лише збройне пов­стання призведе до повалення самодержавства й утворення тимчасового революційного уряду, який мав стати революційно-демократичною дикта­турою пролетаріату і селянства; що ця диктатура при гегемонії пролетаріату і його партії покликана довести до завершення буржуазно-демократичну рево­люцію і забезпечити її переростання в революцію соціалістичну.

При всіх суперечностях ідеологічного характеру до повного організа­ційного розколу соціал-демократичної партії не дійшло. Це значною мірою було заслугою рядових членів партії, які наполягали на збереженні єдності в ім'я перемоги революції. Враховуючи ці настрої, керівництво РСДРП про­вело у квітні 1906 р. у Стокгольмі IV (так званий Об'єднавчий) з'їзд, у яко­му взяли участь і представники національних соціал-демократичних партій. На з'їзді в більшості виявилися меншовики. Це зумовило й обрання нового, єдиного ЦК (7 меншовиків і 3 більшовики). На з'їзді розгорнулася гостра дискусія з усіх питань, але особливо з аграрного. Меншовики, на противагу ідеї націоналізації землі, провели програму "муніципалізації" землі. Суть її полягала в тому, що конфісковані поміщицькі, удільні, монастирські й цер­ковні землі переходили в розпорядження органів місцевого самоуправління (муніципалітетів), які потім розподіляли її між селянами. Передбачалося збереження власності селян на їхню надільну землю. На з'їзді розглядали й питання про ставлення до Державної думи. Більшовики виступали за бой­кот Думи і за підготовку збройного повстання. Частина меншовиків висту­пала за тактику "півбойкоту": взяти участь на початковій стадії виборів, але відмовитися від проведення в Думу своїх депутатів. Г. Плеханов висловлю­вався за участь і у виборах, і в роботі Державної думи. Частина соціал-де­мократів пройшла в І Думу "непартійним шляхом": вони були обрані голо­сами головно селянських і міських виборників. Спочатку ці депутати увійшли до фракції трудовиків. IV з'їзд ухвалив рішення про створення самостійної соціал-демократичної фракції (виникла в червні 1906 р.) і визнав у подаль­шому використовувати парламентську форму роботи.

Росія на початку XX ст.

Восени 1906 р. навіть найпослідовнішим більшовикам було зрозуміло, що революція пішла на спад. Було вирішено взяти участь у нових виборах, щоб використати Думу як трибуну для пропаганди своїх поглядів. Завдяки цьому соціал-демократична фракція у II Думі налічувала 65 осіб, з яких біль­шість становили меншовики. Фракція займала активну антиурядову позицію, внесла на обговорення проект муніципалізації землі, блокуючись у багатьох питаннях із конституційними демократами. Навесні 1907 р. відбувся V з"їзд РСДРП, де більшовикам вдалося витіснити меншовиків з керівних органів партії і схвалити резолюцію, що засуджувала співпрацю революційного про­летаріату з лібералами. Було ухвалено рішення про підпорядкування думсь­кої фракції ЦК партії.

На думку сучасних дослідників, чисельність РСДРП під час революції значно зросла і становила 1907 р. майже 70 тис. осіб (разом із національними соціал-демократичними партіями). її вплив поширювався на промисловий пролетаріат і радикально налаштовану частину інтелігенції незалежно від національності.

До початку революції 1905 р. в Росії діяло кілька десятків есерівських партійних організацій, які налічували майже 2,5 тис. осіб. Після подій 9 січ­ня 1905 р. партійні організації розгорнули активну революційну роботу: ство­рювали бойові групи й робітничі дружини, організовували різноманітні гро­мадські організації, збільшили випуск агітаційної літератури. У лютому 1905 р. за ухвалою Бойової організації партії Іван Каляєв убив московського гене­рал-губернатора, великого князя Сергія Олександровича. Революціонери "по­лювали" на царських сановників, царська охранка - на революціонерів. Після Маніфесту 17 жовтня перемога революції багатьом здавалася такою близькою, і саме есери взяли активну участь у збройних сутичках у грудні 1905 р. в Москві й очолили виступ на Пресні.

Партія есерів організаційно оформилася на установчому з "їзді, який відбувався 29 грудня 1905 р. - 4 січня 1906 р. у Фінляндії. Тут було ухва­лено програму і статут. Програма есерів передбачала: повалення самодер­жавства і встановлення демократичної республіки, автономію областей і гро­мад (общин) на федеративних засадах, широке застосування федеративних відносин між окремими націями, визнання за ними права на самовизначення, запровадження рідної мови в усіх місцевих громадських і державних уста­новах, загальне виборче право, безкоштовну освіту, відокремлення церкви від держави, громадянські свободи, ліквідацію постійної армії і заміну її на­родною міліцією, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення прогресивного податку на доходи підприємців. Центральне місце в есерів­ській програмі посідало аграрне питання. Есери вимагали "соціалізації" зем­лі, тобто передачі землі не державі, а в загальнонародне користування. Зем­лею мали володіти общини, які б розподіляли її в користування за "трудо­вою" нормою серед усіх громадян республіки, для яких самостійна праця на

землі є нення рації. Есери ня соціалісти¹ Тактик ків, бойкоту дивідуального ративної Державної противників отечества топаді ціалісти)

Якщо до роках -ричного тів. Таке чолі з есерів-зосередив двоє есе липіна хопили банку. Більшість

кликали

сили

ними

Головна

тивісти

доволі

Однак

не дали

робіт

відкриття

тати

фракц

рами,

1905-1907роки: революція і реформи

землі є основним джерелом існування. У перспективі передбачали усуспіль­нення землеробського виробництва через використання різних форм коопе­рації. Есери виступали за збереження селянської общини як основи формуван­ня соціалістичного характеру суспільних відносин на селі.

Тактика есерів передбачала пропаганду й агітацію, організацію страй­ків, бойкоту і збройних акцій - аж до збройних повстань і застосування ін­дивідуального терору. З'їзд визнав неможливим повний перехід від конспі­ративної роботи до легальної, а також постановив бойкотувати вибори до Державної думи. У результаті від основної частини есерів відкололась група противників насильницьких методів боротьби, які працювали в газеті "Сьш отечества", на чолі з Миколою Чайковським і Олексієм Пешехоновим. У лис­топаді 1906 р. вони організували Народно-соціалістичну партію (народні со­ціалісти).

Вирішено було також активізувати індивідуальний політичний терор. Якщо до 1905 р. есери здійснили шість терористичних актів, то в 1905-1907 роках - 204. Водночас з'їзд негативно поставився до ідей аграрного й фаб­ричного терору - погромів помість і фабрик, убивств поміщиків і фабрикан­тів. Таке рішення з'їзду спричинило протест групи "аграрних терористів" на чолі з Михайлом Соколовим, які згодом утворили власну партію - Союз есерів-максималістів, що представляв крайнє ліве крило есерівського руху і зосередив свою діяльність на "експропріаціях" та терорі. У серпні 1906 р. двоє есерів-максималістів здійснили замах на голову Ради міністрів П. Сто-липіна. Того ж року максималісти здійснили нашумілу експропріацію - за­хопили карету, що перевозила близько півмільйона рублів до Державного банку. Наприкінці 1906 р. охранка арештувала лідерів і рядових бойовиків. Більшість із них стратили.

Есери бойкотували вибори до І Думи, але у відповідь на її розпуск за­кликали "розпочати відкриту війну з урядом". ЦК закликав усі есерівські сили готуватися до збройного повстання. Тоді в партії налічувалося, за різ­ними даними, 50-60 тис. осіб, й есерівські організації охоплювали всю країну. Головна увага була спрямована на селян, армію і флот. Численні партійні ак­тивісти були скеровані на села і в гарнізони. На літо 1906 р. есери створили доволі сильні групи серед моряків Чорноморського і Балтійського флотів. Однак виступи в гарнізоні Свеаборга і Кронштадта, які почалися стихійно, не дали змоги реалізувати план одночасного повстання на Балтиці.

На виборах до II Думи есери одержали 37 місць, перемігши навіть у робітничій курії Петербурга, а на засіданні есерівської групи напередодні відкриття II Думи брали участь 52 особи. Лідери есерів прагнули викорис­тати Думу як засіб зближення партії з селянством. З цією метою есерівська фракція напрацювала законопроект, складений на підставі есерівської прог­рами, але з урахуванням селянських настроїв, тобто не акцентуючи на його

Росія на початку XXст.

соціалістичній спрямованості и надаючи йому насамперед антипоміщицького спрямування. Есерівський аграрний законопроект зібрав у II Думі 105 підпи­сів, серед них і переважної частини фракції трудовиків.

Ліберальний політичний табір. Події 9 січня 1905 р. посилили опо­зиційні настрої російських лібералів. Багато з них були готові підтримати революцію - якщо не ділом, то заявами в пресі, виступами на мітингах то­що. "Союз визволення", який залишався в авангарді ліберального руху, на з'їзді в березні 1905 р. висунув не тільки політичні, а й соціально-еконо­мічні вимоги: наділити селян землею, запровадити на заводах і фабриках 8-годинний робочий день. У квітні свою програму опублікувало праве кри­ло земських лібералів. Хід подій 1905 р. неминуче мав закінчитися розпа­дом ліберального руху на партії з конкретними програмами. Цей процес пришвидшився після 17 жовтня 1905 р., коли царським маніфестом було проголошено свободу створення партій. Розбіжності у сфері теоретичних і тактичних питань зумовили утворення двох основних ліберальних партій Ро­сії- кадетів і октябристів.

Ліве крило ліберального табору представляла Конституційно-демо­кратична партія (кадети), яка оформилася на установчому з'їзді в Москві 12-18 жовтня 1905 р. Ядро партії склали члени "Союзу визволення" та "Со­юзу земців-конституціоналістів". У декларації нової партії заявлено, що відповідно до традиційних настроїв російської інтелігенції, вона є ідейною, позакласовою силою. Соціальною основою партії кадетів стали земсько-лі­беральні елементи лівої орієнтації, професура університетів, учителі, лікарі, інженери, адвокати, письменники, діячі мистецтва. Дехто із сучасників на­зивав кадетів "партією професорів", бо її членами були відомі вчені й ви­кладачі університетів - В. Вернадський, О. Корнілов, О. Кізеветтер та ін. Партія мала також широке коло співчувальників її ідеям - представників се­редніх міських верств, навіть робітників і селян. Чисельність партії у роки революції коливалася в межах 50-60 тис. осіб.

Програма партії конституційних демократів була ухвалена на II з'їзді в січні 1906 р., що відбувався у Петербурзі (до основної назви було додано: партія "народної свободи"). Головною своєю метою кадети вважали запро­вадження в країні конституції, однак уникли прямої відповіді на питання про державний устрій, зазначивши, що "устрій Російської держави визнача­ється основним законом". Вони виступали за поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, за радикальну реформу місцевого самоуправління і су­ду, за широкі громадянські свободи. У національному питанні кадети готові були визнати відновлення державної автономії Фінляндії та Польщі, але для інших народів передбачали лише широку культурну автономію. Третина про­грами була присвячена соціальній політиці. Щоб розв'язати робітниче пи­тання, пропонували запровадити 8-годинний робочий день, право робітників на страйки, на соціальне страхування та охорону праці. Аграрна частина

програми

лян за

також

жав а

ринковою

нодавство

справі

законодавство

ся пос філолс тивну ком В успішну російської на Заході США.

успіху-

не потрапи

вали

програму

ламенту

підтримку

ефекту

який пропонував

БИЛЬНОЇ ЛІВИХ

партії

перебув

ська

назву

довіри

ни дещ

можливість

жились

від

ря"

частини

1905-1907роки: революція і реформи

програми передбачала наділення землею безземельних і малоземельних се­лян за рахунок державних, удільних, казенних та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови, що дер­жава компенсує їхнім власникам вартість землі за "справедливою", а не ринковою ціною. Кадети вважали, що потрібно переглянути земельне зако­нодавство для полегшення умов оренди, розвивати державну допомогу в справі облаштування землевласників на нових місцях, поширити робітниче законодавство на сферу аграрних відносин.

Першим головою партії став князь Павло Долгоруков, який поступив­ся посадою Павлові Мілюкову (1859-1943). Ще навчаючись на історико-філологічному факультеті Московського університету, П. Мілюков брав ак­тивну участь у громадському житті. Науковий конфлікт з видатним істори­ком В. Ключевським, активна суспільна позиція завадили йому зробити успішну університетську кар'єру. Він став одним із найактивніших діячів російської ліберальної інтелігенції, кілька разів був заарештований, читав на Заході лекції студентам. Початок революції 1905 р. застав П. Мілюкова у США. Він вирішив перервати контракт і у квітні 1905 р. повернувся до Росії.

На виборах до І Думи конституційні демократи домоглися значного успіху: вони отримали понад 160 мандатів. Лідер партії П. Мілюков у Думу не потрапив: не вдалося подолати цензового порогу. У Думі кадети відігра­вали роль парламентської більшості, розраховуючи нав'язати країні свою програму. Однак відкрите протистояння з урядом закінчилось розпуском пар­ламенту. Ініціатива депутатів-кадетів звернутися із закликом до народу про підтримку {"Виборзьке звернення") не справила на суспільство значного ефекту.

Вибори до II Думи відбувалися в умовах курсу "заспокоєння країни", який проголосив голова уряду П. Столипін. У такій ситуації П. Мілюков за­пропонував перейти від тактики "штурму" самодержавства до тактики "пра­вильної облоги", уникаючи впливу на кадетську фракцію і правих партій, і лівих течій. Однак "новий курс" Мілюкова не мав одностайної підтримки в партії. Маючи 98 депутатів, серед котрих знову не було лідера партії, який перебував під слідством через підписання "Виборзького звернення", кадет­ська фракція зайняла в ній поміркованіші позиції. Нова тактика одержала назву "збереження Думи". Кадети ухилялися від висловлення публічної не­довіри Столипінові, вважаючи, що це може спровокувати розгін Думи. Во­ни дещо скорегували свої вимоги в аграрному проекті, звівши до мінімуму можливість відчуження поміщицької землі. Водночас кадети так і не нава­жились піти на співпрацю із Столипіним, тому що це означало б відмову від власної програми й опозиційності до влади.

Праве крило ліберального руху представляла партія "Союз 17 октяб-ря" (октябристи), яка сформувалась у листопаді 1905 р. з поміркованої частини земського опозиційного руху. У своїй програмовій відозві октяб-

Росія на початку XX ст.

ристи витлумачили Маніфест 17 жовтня як "величний поворот у долі нашої вітчизни". Головною своєю метою вони оголосили "сприяння урядові, який рухається по шляху рятівних реформ".

Перший з'їзд "Союзу 17 октября" відбувся в Москві 8-12 лютого 1906 р. Октябристи відкривали свою програму вимогою збереження єдності й не­подільності Росії ("збереження за її державним устроєм унітарного характе­ру, який склався історично"). Тільки Фінляндія могла претендувати на авто­номію, "за умови збереження державних зв'язків з імперією". Для інших народів допускали культурну автономію. Октябристи відстоювали спадкову конституційну монархію, у якій імператор, як носій верховної влади, обме­жений постановами "Основних законів", передбачали запровадження двопа­латного "народного представництва" - Державної думи і Державної ради, вибори до яких мали відбуватися на основі майнового цензу. Октябристи виступали за свободу совісті й віровизнання, недоторканності особи і жит­ла, за свободу слова, зборів, союзів.

Щоб розв'язати аграрне питання, октябристи пропонували передати селянам через спеціальні земельні комітети необроблювані казенні, удільні й кабінетські землі, а також сприяти селянам в купівлі землі через посеред­ництво Селянського банку, вимагали повернути селянам "відрізки". Допус­кали вони і часткове відчуження поміщицьких земель державою за винаго­роду власників. Вони були за регулювання оренди, переселення малозе­мельних і безземельних селян на вільні землі, активно підтримували аграрну реформу П. Столипіна. Октябристи визнавали свободу робітничих організа­цій, спілок, зборів і право робітників на страйки, але тільки на ґрунті еконо­мічних, професійних і культурних потреб та лише на підприємствах, які "не мають державного значення"; виступали за обмеження тривалості робочого дня, страхування робітників; були прихильниками розвитку народної освіти, судової реформи та адміністративного управління.

До нової партії вступили переважно "солідні елементи суспільства" -дворяни-поміщики, торговельно-промислова і фінансова буржуазія, відставні чиновники та офіцери, "ділова" інтелігенція. Октябристи прагнули залучати селян і робітників, але це не дало результатів. Лідери партії змушені були ви­знати, що октябристи є "партією панів".

Підсумки виборів до Державної думи навесні 1906 р. показали непо­пулярність октябристів серед виборців. У І Думі фракція октябристів налі­чувала тільки 16 депутатів і була найбільш правою. Вона активно протидія­ла лівій частині Думи, але через свою нечисленність реальної сили не мала. Після розпуску І Думи октябристи не підписали "Виборзького звернення" і ви­пустили власне звернення до виборців, у якому визнали законність дій влади.

Після запровадження у серпні 1906 р. Столипіним військово-польових судів один із лідерів партії О. Гучков відкрито вітав "суворі заходи" уряду в боротьбі з революцією. Однак не всі керівники партії поділяли цю думку. її ла-

1905-1907 роки: революція і реформи

нашої ', який

Р.

й не-

характе-

на авто-

інших

спадкову

, обме-

двопа-

вної ради,

Октябристи

і жит-

передати

', удільні

посеред-

'. Допус-

винаго-

малозе-

аграрну

організа-

еконо-

які"не

робочого

освіти,

.ства" -

відставні

залучати

були ви-

непо-

налі-

протидія-

не мала.

" і ви-

влади.

польових

Уряду в

ку. її ла-

ви залишили такі засновники "Союзу 17 октября", як П. Гейден, Д. Шипов, М. Стахович (згодом стали організаторами партії "мирного оновлення"), а також деякі промисловці - П. Рябушинський, С. Четвериков та ін. Більшість членів партії підтримала О. Гучкова, і 29 жовтня 1906 р. його було обрано головою ЦК "Союзу 17 октября".

Олександр Гучков (1862-1936), внук кріпосного селянина і син банкі­ра, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, навчався в Берлінському й Гейдельберзькому університетах. Він був сміли­вою, різкою у висловлюваннях і оцінках, схильною до авантюризму люди­ною (наприклад, брав участь в англо-бурській війні у Південній Африці на боці бурів, героєм повернувся з російсько-японської війни). Із початком рево­люційних подій став їхнім активним учасником.

Столипінська політика "заспокоєння" і втома частини населення від революційних потрясінь дали свої результати: представництво октябристів у II Думі зросло до 43 мандатів. Правда, О. Гучков, попри свою популяр­ність, знову не набрав належної кількості голосів. Через "лівий" характер II Думи октябристи реально не впливали на її діяльність, але підтримували

уряд Столипіна.

Монархічно-консервативні сили. У роки революції структурно сфор­мувалися й політичні партії правої орієнтації, що об'єднували прихильників необмеженої монархії. Своїми духовними наставниками традиціоналісти вва­жали "апостолів слов'янофільства" і "батьків" теорії "офіційної народності".

Першою помітною правою організацією були "Російські збори" ("Рус-ское собрание"), статут яких затверджено в січні 1901 р. Спочатку товариство сконцентрувало свою діяльність на організації бібліотек і читалень, прове­денні вечорів і лекцій з російської історії і культури. Діяльність "Російських зборів" схвалив Микола II. Російсько-японська війна посилила великодер­жавні настрої і сприяла поширенню відділень товариства по всій країні. До того ж культурно-просвітницька діяльність, яку він проголосив раніше, на­бувала дедалі виразнішого політичного забарвлення.

Початок революційних подій 1905 р. сприяв тому, що "Російські збо­ри" перетворилися на центр тяжіння всіх правих сил. Тут апробовували по­літичні лозунги, перевіряли майбутніх вождів монархічного руху. У квітні 1905 р. аристократичний гурток графів Шереметєвих оголосив про створення "Союзу російських людей" ("Союз русских людей"), а при редакції "Мос-ковских ведомостей" утворилося центральне бюро Монархічної партії. Ідей­ним натхненником партії був редактор-видавець газети Володимир Гринг-мут. У програмі Монархічної партії, опублікованій восени 1905 р., зазначалося, що партія "відстоюватиме самодержавну владу в тому недоторканному ви­гляді, у якому цар одержав її від своїх царствених предків".

Проголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. спричинило не тільки антиурядові демонстрації, а й маніфестації монархічно налаштованих грома-

Росія на початку XX ст.

дян. У низці регіонів вони супроводжувалися погромами з величезними жерт­вами. Погроми були пробою сил націонал-монархістів. Вони показали, що ідеї, які вони проповідують, мають відгук у різних верствах суспільства. Монархічні організації зростали величезними темпами. Однак спроби об'єд­нати монархічні організації у всеросійському масштабі не увінчалися успіхом.

Тим часом на перші ролі в монархічному русі вийшла інша органі­зація. У Петербурзі 8 листопада 1905 р. було сформовано Головну раду "Со­юзу російського народу" ("Союз русского народа", СРН). Головою Ради став доктор медицини, публіцист і видавець газети "Русское знамя" (друкований орган партії) Олександр Дубровін, а його заступником - чиновник міністер­ства внутрішніх справ, колишній бессарабський поміщик Володимир Пуриш-кевич. Хоча взаємини між лідерами були доволі напруженими, спочатку во­ни робили спільну справу - розбудовували свою організацію.

До весни 1907 р. у партію влилася більшість правих організацій і груп. Встановити реальну чисельність СРН досить складно, бо в партії не існува­ло реєстрації, а сама ця структура була радше політичним об'єднанням. Наприкінці 1907 р. партійні осередки діяли в понад 70 губерніях. Партія на­лічувала 60-100 тис. осіб, дехто з істориків називає й значно більшу цифру - до 400 тис. Членами партії були представники титулованої знаті, вищого чиновництва, багатих поміщиків, купців, творчої інтелігенції, але більшість становили міські верстви населення - дрібні крамарі, ремісники, робітники. Звідси і виникла назва "чорносотенці" - "чорною сотнею" колись у Москов­ській державі називали міське населення, яке платило тягло - повинності на користь держави. Члени монархічних союзів з гордістю говорили: "Чорна сотня Кузьми Мініна врятувала Росію!".

Своє головне завдання праві, яких опоненти з ліберального і револю­ційного таборів дедалі частіше називали "чорносотенцями", бачили в збере­женні необмеженої монархії, в захисті принципу єдиної і неподільної імперії. Лідери правих були переконані, що демократичні свободи, парламентський устрій і конституції прийнятні для Європи, але не підходять для російських умов. Вони також розуміли, що не можуть розраховувати на підтримку про-європейсько налаштованих освічених кіл, що їхня головна опора - простий народ, люди з невисоким рівнем освіти, інертна маса, здатна засвоїти емо­ційні й доступні для їх розуміння політичні заклики і лозунги. Тому на їхніх знаменах були прості і зрозумілі слова: "Росія для росіян!", "За віру, царя і Вітчизну!", "За православ'я, самодержавство і народність!", - під якими во­ни виводили на мітинги і маніфестації багато тисяч простого, "чорного" на­роду, для якого лозунг конституційної і правової держави нічого не означав.

Правим, як послідовним захисникам самодержавства, особливу увагу приділяв імператор. Микола II кілька разів особисто зустрічався з представ­никами монархічних організацій і висловлював їм свою підтримку, зокрема й матеріальну. Імператор був переконаний, що росіяни - всупереч бюрокра-

1905-1907роки: революція і реформи

там і політикам - зберігають вірність йому і в момент глибокої кризи влас­ними, нехай і грубуватими, способами висловлюють свою підтримку і теплі почуття до монархії. Вищі ієрархи Російської православної церкви підтри­мували праві сили і пастирським словом, і ділом. Так, переконаними при­хильниками монархічного руху були архієпископ Антоній (Олексій Храпо-вицький), нині оголошені святими РПЦ єпископ Гермоген (Георгій Долганов), протоієрей Іоанн Кронштадтський (Сергєєв), протоієрей Іоанн Восторгов.

Як самостійна політична сила монархісти заявили про себе на вибо­рах до І Державної думи. Однак в умовах загального незадоволення вони виступали лише як апологети самодержавної влади, не запропонувавши ре­альних перспектив розв'язання проблем у країні. Тому й отримали лише 8 де­путатських мандатів. Розчарувавшись у підсумках виборів, праві організації розгорнули потужну пропагандистську кампанію щодо розпуску І Думи.

У вересні 1906 р. на нараді представників регіональних відділень СРН було напрацьовано нову виборчу програму, що мала на меті зібрати під свої прапори всіх противників революції. Посилився антисемітський дух про­грами. Водночас провідники СРН врахували економічні інтереси населення: захист поміщицького землеволодіння поєднували з вимогами ліквідувати не­рівність селян, передати на вигідних умовах державні землі малоземельним господарствам, поліпшити переселенську політику, у робітничому питанні передбачали впорядкувати умови праці, скоротити робочий день, запрова­дити державне страхування. І хоча загальний склад II Думи був ще більш лі­вим, правим вдалося провести в неї понад 20 депутатів, серед них і таких активних діячів чорносотенного руху, як В. Пуришкевич та П. Крушеван. Усі свої сили Союз кинув на боротьбу за розпуск II Думи і зміну виборчого закону. Загалом політичні партії Росії в 1905-1907 р. ще не поширили свого впливу на основну масу населення і не могли контролювати загального хо­ду політичного життя в країні.

4.1 та II Державні думи. П. Столипін І Державна дума. Вибори до І Державної думи відбувалися в люто-му-березні 1906 р., коли по всій країні тривали страйки, селянські завору­шення з підпалами і погромами поміщицьких садиб, насильства і вбивства на політичному грунті. 23 квітня 1906 р., за кілька днів до початку роботи Думи, імператор відправив у відставку кабінет С. Вітте і призначив новим прем'єром досвідченого сановника Івана Горемикіна, який переконав Ми­колу II запропонувати посаду міністра внутрішніх справ саратовському гу­бернаторові Петру Столипіну.

Відкриття Думи стало значною суспільною подією. Спочатку делега­цію від депутатів прийняв імператор, який виступив перед ними з промовою. У другій половині 27 квітня 1906 р. Дума розпочала свої засідання в Тав­рійському палаці. Головою Думи став професор Московського університету

Росія на початку XX ст.

кадет Сергій Муромцев, обраний більшістю голосів. Через неодночасність виборів у різних регіонах країни відбувалося постійне поповнення її складу. Окрім того, деякі депутати змінили фракції. Наприкінці діяльності Думи до неї входило 499 депутатів: кадети - 161, трудовики - 97, мирнооновленці -25, соціал-демократи - 17, партія демократичних реформ - 14, прогресисти - 12, безпартійні - 103, національні групи (польське Коло - 32, естонська гру­па - 5, латиська - 6, литовська - 7, група західних окраїн - 20).

Верховна влада сподівалась, що оскільки майже половина депутатів Думи належала до селянського стану, то властиві йому політичний консер­ватизм, схильність до традиційних засад нейтралізують інтелігентську опози­ційність. Однак вищі російські сановники не врахували важливого моменту: селяни були байдужими до політичних свобод, ідей парламентаризму, але прагнули переділу землі. Не отримавши землі від царя, вони прийшли за нею в Думу і готові були підтримати будь-які сили, які пообіцяють їм досяг­нення цієї мети. Ось чому аграрне питання стало провідною темою І Думи.

У перші години роботи парламенту з його трибуни зазвучали ради­кальні заяви й пропозиції; більшість депутатів дозволяла собі різкі антиуря­дові випади, образливі за формою і змістом оцінювання окремих осіб і дер­жавних установ. Перше відкрите зіткнення Думи з урядом відбулося вже 5 травня, коли депутати майже одностайно схвалили відповідь на промову Миколи II під час зустрічі з депутатами 27 квітня. Документ було складено в контексті кадетської програми. Він містив вимоги створити відповідаль­ний перед Думою уряд, скасувати Державну раду, запровадити загальне ви­борче право й основні громадянські свободи тощо. На вимогу селянських депутатів у думський адрес було внесено пропозицію розв'язати аграрну проблему на принципах відчуження приватновласницьких, удільних, монас­тирських і церковних земель. Однак Микола II відмовився прийняти прези­дію Думи, яка намагалася вручити йому адрес.

З урядовою декларацією в Думі 13 травня виступив І. Горемикін. Ос­новні положення думського адресу уряд відкинув. Найбільше роздратування уряду спричинили пропозиції щодо розв'язання аграрного питання. Уряд дав зрозуміти, що не допустить виходу Думи за рамки наданих їй повноважень. У відповідь на цю заяву парламент ухвалив рішення про недовіру урядові. Прем'єр оголосив Думі "бойкот". Він не відвідував її засідань, рекомендував таку ж тактику міністрам, призупинив процес підготовки законопроектів. То­ді Дума перейшла до розгляду власних законопроектів, насамперед з аграр­ного питання.

На розгляд Думи 8 травня кадети внесли "проект 42-х", який пропо­нував додаткове наділення селян землею за рахунок казенних, монастирсь­ких, церковних, удільних і кабінетських угідь, а також часткове відчуження поміщицької землі за викуп ("за справедливою оцінкою"). Фракція трудови-

неодночасність її складу. Думи до мирнооновленці -прогресисти естонська гру-

депутатів

консер-

зку опози-

моменту:

:таризму, але

прийшли за

їм досяг-

I Думи.

іали ради-

' антиуря-

осіб і дер-

їулося вже

промову

складено

відповідаль-

загальне ви-

селянських

аграрну

х., монас-

ірииняти прези-

Горемикін. Ос-

роздратування

. Уряд дав

повноважень.

урядові.

рекомендував

'. То-

з аграр-

який пропо-

монастирсь-

відчуження

трудови-

1905-1907роки: революція і реформи

ків виступила 23 травня зі своїм аграрним законопроектом ("проект 104-х"), у якому вимагала відчуження поміщицьких та інших приватновласницьких земель, що перевищують "трудову норму", створення "загальнонародного земельного фонду" і запровадження зрівняльного землекористування за "тру­довою нормою". Практичне розв'язання питання (загальним голосуванням) передбачалося передати виборним місцевим земельним комітетам. 8 червня 33 депутати внесли ще один аграрний проект, який вимагав негайної лікві­дації приватної власності на землю й переходу її в загальнонародну влас­ність (так звана соціалізація землі). Державна дума відмовилася обговорювати "проект 33-х" як такий, що вів до "чорного переділу".

Уряд 20 червня виступив із заявою, у якій категорично висловився за недоторканність приватновласницьких земель. Однак це не зупинило дум­ської більшості, яка мала намір звернутися до народу з обіцянками домага­тися справедливого перерозподілу землі. Так з'явився привід звинуватити пар­ламент у революційних задумах і розпустити його. 9 липня 1906 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск Думи. Одночасно оголошено

й нові вибори до Державної думи.

Того ж дня майже 200 депутатів (кадети, трудовики і меншовики) зіб­ралися у Виборзі й підписали звернення "до народу від народних представ­ників" ("Виборзьке звернення"). Депутати закликали населення протестувати проти розпуску Думи відмовою платити податки та інші повинності. Однак це звернення не мало значного суспільного ефекту. Самі підписанти були за­арештовані й проти них порушили кримінальні справи.

Призначення П. Столипіна прем'єр-міністром Росії. Щоб пом'як­шити негативну реакцію від розпуску Думи, у відставку було відправлено й уряд І. Горемикіна. Новим головою Ради міністрів, зберігши за собою поса­ду міністра внутрішніх справ, став Петро Столипін (1862-1911). Виходець із багатої родини провінційного дворянства, випускник фізико-математич-ного факультету Петербурзького університету, 1884 р. він розпочав свою державну кар'єру в міністерстві землеробства і державного майна, 1889 р. перейшов на службу до міністерства внутрішніх справ, одержавши посаду ковенського повітового предводителя дворянства. У 1899 р. він став ковен-ським губернським предводителем дворянства, а 1902 р. - гродненським гу­бернатором. У 1903 р. П. Столипіна перевели на посаду губернатора Сара­товської губернії. З початком революційних подій 1905 р. П. Столипін діяв рішуче і безкомпромісно; щоб не допустити поширення селянських завору­шень, він сам виїжджав в епіцентр подій, не відмовлявся і від залучення війська для придушення бунтів. Саме тоді він привернув до себе увагу, оче­видно, не без допомоги своїх впливових родичів, вищих придворних кіл. Ставши у квітні 1906 р. міністром внутрішніх справ, він заявив у Державній думі: щоб провести реформи, потрібно навести в країні порядок, а порядок

Росія на початку XX ст.

у державі досягається лише тоді, коли влада виявляє свою силу, уміє діяти і керувати.

Переконаний монархіст, послідовний прихильник і активний захисник "твердої влади", П. Столипін водночас виступав за проведення соціальних і політичних реформ, спрямованих на модернізацію Росії, розвиток її еконо­міки та культури. Допускаючи застосування каральних заходів проти рево­люціонерів, П. Столипін водночас почав шукати компромісні варіанти спів­праці з лібералами. Ще до свого призначення прем'єр-міністром він спробував створити коаліційний уряд з представників усіх партій ліберальної орієнтації. Однак ліберали не змогли подолати синдрому недовіри до влади, побачив­ши в пропозиціях міністра якусь політичну провокацію.

За місяць після призначення П. Столипіна на посаду голови Ради мі­ністрів на нього було здійснено замах на Аптекарському острові, де прожи­вала родина прем'єра і де він приймав відвідувачів. Внаслідок вибуху 27 осіб загинуло і 32 було поранено. Приголомшений цими подіями, внаслідок яких поранені були й донька та син П. Столипіна, 19 серпня 1906 р. у надзвичай­ному порядку (за статтею 87 "Основних законів") він підписав указ про вій­ськово-польові суди, за яким судочинство над "бунтівниками" здійснювали дві доби, а вирок за розпорядженням командувача округу мали виконати за 24 години. За підрахунками дослідників, з серпня 1906 по квітень 1907 р., коли указ втратив чинність, військово-польові суди винесли близько 1100 смертних вироків, хоча і не всіх їх було виконано.

24 серпня 1906 р. було опубліковано урядову програму, в якій поряд із запровадженням надзвичайних тимчасових заходів для припинення "безпо­рядків" уряд пропонував, не чекаючи скликання II Думи, розпочати негайне розв'язання земельно-аграрного питання. Одночасно було оголошено про го­тування пакета законопроектів, який буде внесено на обговорення в Думу: про свободу віровизнань, громадянську рівність, державне страхування, ре­форму місцевого самоуправління, реформу середньої і вищої школи тощо.

Критиків П. Столипіна, і сучасних також, дратує та обставина, що він прагнув провести реформи, не заторкуючи самодержавства, поза демократі­єю, і навіть усупереч їй. Однак у прем'єр-міністра була своя політична логіка. На його думку, в країні, де більшість населення - селяни, позбавлені права власності на землю і затиснуті в лещатах общини, - ніякі політичні права і свободи нічого не змінять у їхньому житті.

Аграрну реформу почали реалізовувати через царські укази, що гаран­тувало оперативність її проведення. Указами 12 і 27 серпня 1906 р. дозволили продаж через Селянський банк удільних і казенних земель малоземельним селянам за пільговою ціною; 19 вересня - продаж селянам казенних земель на Алтаї (власність імператора); 19 жовтня - Селянському банку видавати селянам позики під заклад надільної землі. Цими рішеннями було створено

1905-1907роки: революція і реформи

уміє діяти і

" захисник

соціальних і

її еконо-

проти рево-

варіанти спів-

спробував

орієнтації.

побачив-

Ради мі­де прожи-уху 27 осіб внаслідок яких надзвичай-указ про вій-здійснювали виконати за 907 р., коли смертних

якій поряд

"безпо-

негайне

про го-

в Думу:

страхування, ре-

тощо.

, що він

демократі-

логіка.

лені права

' права і

що гаран-

дозволили

малоземельним

земель

видавати

створено

національний земельний фонд, який давав змогу розгорнути широку про­граму переселення селян з районів аграрного перенаселення, головно губер­ній центральної Росії. Після цього було ухвалено кілька законодавчих актів, які змінювали правовий статус селянства. Указ від 5 жовтня 1906 р. скасову­вав будь-які правові обмеження для селянського стану. Тепер селяни були рів­ні в правах з усіма громадянами стосовно державної і військової служби, на­вчання тощо.

Основний зміст реформи було викладено в указі від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких положень чинного закону, який стосується земле­володіння і землекористування". Указ встановлював "право вільного виходу з общини із закріпленням у власність домовласників... ділянок з мирського наділу". Указ дозволяв селянинові-домовласнику вимагати від общини пере­дати йому наділ землі в приватну власність. Щоб отримати дозвіл, потрібна була згода двох третин сходу. Якщо за 30 днів сход не ухвалював рішення, то отримання наділу могло відбутися і без згоди сходу. При черговому пере­ділі землі в общині селянин міг вимагати замість виділених йому ділянок (смуг) на різних полях надання рівноцінної ділянки в одному місті (відруб). Перенесення на нього двору з житловими і господарськими будівлями пере­творювало відруб на хутір. Проведення реформи на місцях покладалося на земських начальників.

Указ 9 листопада 1906 р. свідчив про те, що влада відмовилася від ста­рої політики збереження общини і перейшла до підтримки дрібного приват­ного власника. Це була доволі жорстка лінія, позбавлена тих благодійно-па-терналістських засад, на яких тривалий час будувалися відносини держави з селянством. Такі заходи неминуче вели до посилення диференціації сільсько­го населення, до розорення його частини. Однак це було потрібно в нових умовах господарської діяльності, коли повноцінним суб'єктом ринкової еко­номіки міг стати лише міцний господар.

II Державна дума. У січні-лютому 1907 р. відбулися вибори до II Ду­ми. Було обрано 518 депутатів: трудовики - 104, кадети - 98, соціал-демокра­ти - 65, есери - 37, праві - 22, народні соціалісти - 16, помірковані й октяб­ристи - 32, національні групи (польське Коло, мусульмани) - 76, безпартій­ні - 50, козацька група - 17. Дума відкрила свої засідання 20 лютого 1907 р. її головою став представник кадетів Федір Головін.

Перший програмовий виступ П. Столипіна перед депутатами II Думи відбувся 6 березня 1907 р. Голова Ради міністрів окреслив основні напрями урядової програми, головним з яких була аграрна реформа. Однак II Дума за своїм складом виявилася ще більш лівою, ніж попередня: у виборах взяли участь і революційні партії. Вони відмовилися розглядати, а тим паче за­тверджувати, указ 9 листопада 1906 р., пропонуючи власні аграрні програми. Трудовики стояли на попередніх позиціях, вимагаючи відчуження поміщиць-

Росія на початку XX ст.

ких та інших приватновласницьких земель і запровадження зрівняльного землекористування. Кадети допрацювали свій аграрний проект, звівши до мі­німуму елемент примусового відчуження землі за викуп. Есери внесли про­ект "соціалізації землі", частина соціал-демократичної фракції (меншовики) представила проект "муніципалізації землі". Більшовики захищали програ­му націоналізації всієї землі. 26 травня 1906 р. Державна Дума припинила дискусію з аграрного питання, передавши законопроекти в комісію.

На закритому засіданні Думи 1 червня 1907 р. П. Столипін виступив із заявою про те, що існують документи, які вказують на наявність антиуря­дової змови, до якої причетна соціал-демократична фракція Думи. Він вима­гав позбавити депутатської недоторканності 55 депутатів, а для 16 з них дати санкцію на арешт. На пропозицію кадетів була створена спеціальна думська комісія для вивчення цього питання. Однак, не чекаючи рішення комісії, про­ти ночі 3 червня було заарештовано 16 депутатів соціал-демократичної фрак­ції, яких згодом засудили до різних термінів ув'язнення.

З червня 1907 р. опубліковано указ про розпуск Думи і маніфест, у яко­му Державну думу звинувачували в затягуванні розгляду законопроектів і державного розпису доходів і видатків, а також у тому, що низка її членів брала участь у змові проти держави. Одночасно опубліковано й нове поло­ження про вибори. Новий виборчий закон порушував Маніфест 17 жовтня

1905 р. й "Основні закони Російської імперії", згідно з якими жодний закон
"не може бути прийнятий без схвалення Державної думи і Державної ради".
Ця подія ввійшла в історію як "третьочервневий державний переворот" й
ознаменувала остаточне закінчення революційних подій 1905-1907 років.

Дата добавления: 2015-10-16