Форми землеволодіння, типи феодального господарювання

Феодальний лад, передусім, характеризується зростаючим феодальним землеволодінням, яке в процесі своєї еволюції набрало певних форм (рис. 3.3).

Рис. 3.3 Основні форми феодального землеволодіння

Алод – приватна сімейна власність, яка вільно продавалася, обмінювалася і дарувалася без згоди громади (марки).

Бенефіцій – земельне володіння, яке головний землевласник-король дарував своїм васалам у пожиттєве користування за умови несення ними військової або адміністративної служби. Васали короля, в свою чергу, могли частину одержаної від короля землі передавати своїм васалам у вигляді бенефіціального тимчасового землеволодіння.

Починаючи з ІХ ст., коли васальна служба стає спадковою, бенефіцій поступово перетворюється на феод (лен) найпоширенішу форму земельного володіння в Середні віки.

Феодальне господарство формувалось і розвивалось у межах маєтка феодала – сеньйорії, куди входили: домен (власність феодала), де господарював сам феодал, та селянські наділи.

Були поширеними прекарні угоди, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові у пожиттєве користування як прекарій (земля, надана на прохання). Поступово прекарії перетворилися у спадкові, а взаємовідносини між селянами і землевласниками почали обумовлюватися сплатою селянами феодалам натуральної чи грошової ренти та використанням селянами інших повинностей на користь феодалів.

У Росії реформування земельних відносин було започатковане Іваном Грозним в роки опричини (1565-1572), який наділив помістями 1074 своїх найвідданіших опричників. З’явилися помістя, успадкувати які можна було тільки після принесення присяги цареві. Такий порядок існував аж до 1712 р., коли Петро І видав указ про єдинонаслідування, за яким наслідувати помістя міг тільки старший син.

Феодальні відносини у більшості країн Західної Європи досягли зрілості в ХІ – ХV ст. ст. В ХІ – ХІІІ ст. ст. переважала феодальна земельна власність трьох типів:

· королівська;

· світська;

· церковна.

Розвиток феодальних відносин призводить не лише до зростання феодального землеволодіння, що супроводжується розвитком систем селянських повинностей, а й до подальшої регламентації особистої свободи селян, тобто їх покріпачення. Водночас, з погляду підвищення продуктивності праці у селянина з’явилась деяка матеріальна зацікавленість у результатах своєї праці, тоді як раб був повністю позбавлений власності й безправний. Селянин мав власне господарство, власні знаряддя праці, був членом громади, яка захищала не лише його, а і його майнові права.

Період раннього Середньовіччя характеризувався досить низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала. Основною формою відносин феодала та селянина була так звана феодальна рента, яка існувала в трьох видах (рис. 3.4).

Рис. 3.4 Основниі виді феодальної ренти

Із розвитком ринку, у період трансформації феодальних відносин у капіталістичне починає переважати грошова рента. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян значно зменшувалась або зовсім ліквідовувалась (за викуп). Господарства подібного типу переважали у більшості країн Західної Європи.

Селянам Західної Європи завдяки масовим селянським повстанням проти кріпосницьких утисків у XIV ст. (Жакерія 1358 р.- Франція; Уотта Тайлера 1381 р.- Англія) вдалося закріпити свою господарську незалежність, добитися особистої свободи та встановити договірні відносини з феодалами.

Відміна особистої залежності селян у Західній Європі відбулася в XIV-XV ст. ст., а поземельної залежності в XVI-XVIII ст. в ході початкового нагромадження капіталу.

У Східній Європі (в тому числі і в Росії) ці процеси були тісно переплетені і відбувалися в XIX ст. Розклад феодалізму в Східній Європі значно посилився в результаті масових селянських повстань (війн). Найбільш масовими вони були в Росії під керівництвом таких селянських ватажків, як Болотніков (1606-1607), С.Разін (1667-1671), Є.Пугачов (1773-1775).

У XVII–XVIII ст. ст. у Східній Європі виникла своєрідна ситуація, коли розвиток капіталістичного устрою супроводжувався посиленням закріпачення селян. Пруський шлях буржуазних аграрних перетворень у Росії, який здійснював царизм, зробив кризу феодалізму в цій країні особливо затяжною. Пережитки феодалізму тут проіснували аж до початку ХХ ст.

3.3. Економічна роль середньовічного міста (ремесла і торгівля)

У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували своїм заснуванням римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходила влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських провінцій над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довгий час стояли легіони. Пізніше міста почали виникати біля стін великих замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпеки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річками, біля копалень, на узбережжі морів тощо.

Відродження Античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причинами процесу урбанізації були викликані слідуючи ми факторами (рис. 3.5). З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Особливо успішно розвивалися середземноморські міста — центри левантійської торгівлі.

Рис. 3.5 Основні причини процесу урбанізації ХІ століття

В XI-XII ст. ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися більших прав, що призвело до загострення протиріч між жителями міст і феодалами. В XI-XIII ст. ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали повну свободу, власні органи управління (виборний муніципалітет, судівництво тощо).

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла — текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів.

Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великої кількості зброї і металевих обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. У XV ст. доменні печі мала більшість західноєвропейських країн.

Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими були альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда використовувалася для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і приносили великі прибутки. Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки (цехи). Таке об’єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісників корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно. До складу цехових переваг включали (рис. 3.6).

Рис. 3.6Переваги цехових організацій XIII–XV ст. ст.

У першу чергу, цехи були об’єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його передмістя, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю.

Цехова організація була економічно-раціональною в XIII-XV ст. ст. і мала тоді прогресивне значення для розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Але згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Намагання цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити усіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У XIV-XV ст. ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні.

З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи все віддаленіші ринки. У період розквіту Середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які досі не втратили свого значення.

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об’єднувалися в спеціальні союзи-гільдії, що забезпечували їм монополію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз північних міст — Ганза. У XIV ст. він об’єднував понад 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на торгівлю в північних водах.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінансово-кредитної систем. У період Середньовіччя та розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд із королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне розмаїття монетних систем призвело до поширення міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями і лихварством.

Кредитні операції полягали у безготівковому переказуванні грошей (відомі з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за котрою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи „банк” — лавка, на якій звичайно працював вуличний міняйло), а їх господарів — банкірами.

Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал здебільшого кредитував престижні видатки феодалів (наприклад, купівля предметів розкошу) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відігравали важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.

Дата добавления: 2015-10-16