Плем'я гопі

Присідаю братикові на вуха: ми мусимо врешті поїхати до того Empire State Building. У нього відмовка - треба ясну і сонячну погоду.

Тиняємося.

Розглядаємо будинки, людей, автомобілі. Крам ниці, їмо й запиваємо. Я купив собі гроно тих їхніх мікроскопічних бананів.

Намотали вже з кілька миль. Дорогою я придбав собі нове взуття, — мене просто страшно нагризли старі мешти. Дуже боліло.

Нове взуття — від Nike. Кросівки. Брат заплатив за них однією зі своїх кредитних карток.

Я завжди купую Nike. І Levi's. Як на мене, то вони найкращі. Я й справді так думаю. З іншими марками я ніколи не хотів мати справи.

Хтось, вочевидь, дуже добре робить свою роботу.

Мій брат цікавиться мистецтвом. Ніколи б не по думав.

Я багато чого про нього не знаю. Та все одно, добре, що ми разом. Навіть якщо він деколи і буває за надто суворий зі мною.

Ми трохи бродимо по Сохо. Там ще галерей повно. Розглядаю креслення одного проекту. Вражає.

Хтось має на меті звести колосальну бетонну конструкцію прямісінько на проломі Сан-Андреас у Каліфорнії. Мала б вийти скульптура. 80 м завдовжки, 60 м завширшки, і 7 м заввишки. Зведуть її з такого бетону, який — як вони там

запевняють - є на сьогодні найміцнішим будматеріялом у всьому світі. Ця брила має важити 65 000 тонн.

Але сама підпора, на якій стоятиме ота потуга, має рухатися. Досить швидко. З часом та бетонна брила розірветься навпіл й обидві частини віддалятимуться одна від одної зі швидкістю 6-9 см на рік.

За 43 млн. років ліва частина брили буде там, де сьогодні Аляска.

Це - мистецтво, яке чогось прагне. Такими мають бути всі проекти.

В одній галереї наштовхуюся на папку, в якій йдеться про Айнштайна. її зібрала одна студентка-мистецтвознавець. Вона начиталася купи всього про Айнштайна, відрила про нього якісь нові дані та й підшила все це акуратненько у папочку під назвою "The Einstein Papers". Хочу її купити. Коштує 20 до ларів.

Мій брат, звісно ж, каже, що то все хєрня. Так і сказав.

Намагається мене відмовити. Але ж Айнштайн - мій друг. Таки купую ту підшивку. Братик осудливо похитує головою.

Он стоїть він тепер і показує пальцем на Empire State Building.

Я врешті його побачив. Здалека. Височіє собі над обрієм. Найвищі поверхи освітлені голубим світлом. Хочу туди поїхати. Вже.

Але брат має зовсім інші плани.

Вже пізно. Каже, що треба йти додому й подивитися телевізор перед сном.

П'ємо кожен своє пиво, а по телевізору якась пані розтовкмачує, що коли мене спіткало яке лихо — бай дуже, що — то мені неодмінно треба їй зателефонува ти, і вона допоможе мені все виправити: вибити гроші у тих, хто винен у моєму нещасті, або ж у тих, хто є власником тієї ділянки землі, на якій сталося моє горе. Вона так якось просто й безтурботно розповідає.

Читаю в ліжку ті The Einstain Papers.

Там всього 20 сторінок А4 формату. Кілька фотографій, а тексту — так, де-не-

де. Та студентка, що зібрала ці матеріяли, Клер, пише, що Айнштайн був доброю людиною, переживав за все людство і дуже хотів, аби наука стала для всіх головним вказівником у житті.

Там написано ще, нібито Айнштайн у житті мав дві мети. Перша — це жити просто. Друга — сформулювати теорію, яка б змогла виразити взаємозв'язки у природі і яка врешті-решт принесла б панування миру та справедливости у світі.

Один з аркушів — копія сторінки рукопису, на якій Айнштайн виклав свою теорію відносности. Розглядаю, сповнений благоговіння.

Якісь слова, числа.

Можливо, саме тут розписано, що часу не існує. Той аркуш мав такий вигляд:

Найкраще у тій підшивці — фотографія Айнштайна серед купки індіянців. Він там щасливо посміхається, а на голові у нього розкішна пір'яна корона. Там ще й підпис: мовляв, Айнштайн якось говорив, що саме індіянці племені гопі

найбільше здатні зрозуміти теорію відносности. У їхній мові взагалі немає слова, яке б позначало час; не існує і самого поняття минулого й майбутнього. Вони сприймають час не лінійно, а як простір у формі кола, де минуле, теперішнє і майбутнє завжди поряд.

Коли я повернуся додому, спробую з'ясувати, чи у нас в Осло, бува, немає общини вихідців із племени гопі і чи я не зможу якось до них приєднатися, навіть якщо кровно належу до іншого роду.

Перш ніж заснути, занотовую собі все, що най більше запам'яталося за моїх перших два дні у цьому місті:

— Чоловік в уніформі, який вибіг із будинку, аби понести речі елегантно одягненої пані, котра тільки-но вийшла з таксі.

— Четвірка хлопців, які скидалися на азійців, що грали собі в парку в волейбол.

— Чоловік, котрий грав на класичній гітарі на якійсь із станцій метра.

— Величезна територія, яку перегородили через пошкодження водогону.

— Хлопчина, який бігав по парку, в той час як його татусь намагався зацікавити свого малого якимось прутиком.

— Вітрина, завалена надувними подушками.

— Здоровезний чоловік, який говорив російською й обсмажував гамбургери у величезній каструлі з маслом.

— Величезна пляшка з пивом.

— Чоловік на роликах, який мало не перевершнув якусь пані і відразу ж після того мало не вискочив під авто.

— Ортодоксальний єврей із плеєром та в червоних кросівках.

— Дівчина, яка роздавала якийсь новий вид жувальної ґумки, весь час наголошуючи на тому, що без коштовно буде тільки сьогодні.

— Якийсь чоловік, який сидів на вулиці з папірцем, на якому було написано, що він

- ВІЛ-інфікований.

— Дівчина, яка зайшла в крамницю й спитала хлоп чину за прилавком, як у того справи.

— Поважна пані в окулярах від сонця, яка сиділа у кав'ярні, — вона сказала своїй приятельці, що роз мовляла з якимось там чоловіком до 4 години ранку і що це саме ті стосунки, в які вона вірить.

— Власник ресторану, який стояв на вулиці й помахував кийком для гольфу весь той час, коли ми обідали.

— Дуже довге авто з затемненими вікнами - це так, щоб ніхто не побачив, що там всередині.

— Китайська порногазета, на першій сторінці якої молода китаянка прикривала свої груди рукою.

PARKS

Прокидаюся - і бачу, що Обіповитягав із буфета всі ті мої малюсінькі банани. Вони так і лежать по розкидані по підлозі.

Хитаю головою й кажу: "Обі, Обі".

Того Дейвида так і не було. Ми чекали його ще два дні тому. Комусь треба вигулювати Обі.

Доведеться мені.

Взуваю нові кросівки Nike.

Підбігає Обі, і ми виходимо. Падає дощ.

Біля входу до парку вивісили табличку з телефон ним номером; можна дзвонити, якщо в когось parks-related problems.

Обі деякою мірою власне і є тією parks-related problems. Занотовую номер телефону.

1-800-PARKS. Якщо той Дейвід не забере Обі й сьо годні, то доведеться їм телефонувати.

Якийсь чоловік із собакою гукає здалека: питає, якої Обі статі. У нього — вона, і у неї період парування. Він вигулює її без повідка.

Кричу у відповідь: не знаю.

Той чоловік придивляється до мене пильніше й похитує головою. Подумав, певно, що я якийсь із відхиленнями.

Потім зустрічаю ще одного чоловіка з собакою.

Каже, що давно знає Обі. У нього загострена форма метаболізму, а тому мені треба годувати Обі частіше, ніж йому свого. Така просвітницька інформація позбавлена будь-якого сенсу. Він же нічого не говорить про те, як часто він годує свого пса. Але той чоловік зраджує мені важливий факт: Обі - він.

Я взяв з собою тільки один мішечок. Тож коли Обі розсідається вдруге, — вганяє мене в повний сором. Нагидив на самісіньку доріжку. Ось він і завершив свою справу — ми швиденько переходимо вулицю і вдаємо, наче нічого й не сталося.

— Shame on you, — кажу Обі, — Bad dog.

Повний ідіотизм — розгулювати вулицями Нью-Йорку з псом на повідку. Та це дає мені перспективу. Багато в чому.

Я так далеко від дому. У величезному місті. Усі ці люди. А я один.

І єдине, в чому можна бути певним, так це у власних думках. А їхні думки для мене неосяжна загадка.

Чи думають вони, що всесвіт великий та небезпечний? Бо я — так.

У що вони взагалі вірять?

Бо я вірю, що ніхто не має бути самотній. Кожен мусить бути разом з кимось. Із друзями. З тим, кого любить. Я вірю, що любити дуже важливо. Я вірю навіть, що це найважливіше.

Коли мій брат готує сніданок, я підписую листівку Лісе. Ось, що я там нашкрябав: Привіт, Лісе!

Нью-Йорк такий великий. У мене десь те саме відчуття, що й із тим всесвітом. Що

я звільнений від відповідальності. І що мені нічого іншого не залишається, як тільки намагатися просто добре проводити час. Я вигулюю пса на ім'я Обі. Мешкаю у квартирі з черговим при дверях. Той хлопець ходить в уніформі і весь час говорить how are you, mister, а я відповідаю fine. Мій брат і слухати нічого не хоче про час

чи космос. Я так за тобою скучив. Відтоді, як ми попрощалися, я жодного разу не гепав по дошці-гупанці. Знаєш, найважливіше в житті — любити.

Коли я повертаюся з пошти, Обі вже немає. Дейвид побував тут і нарешті забрав його.

Мені так і не довелося зателефонувати за номером 1-800-Parks.

Питаю, що казав Дейвид, та брат відповідає, що той був небагатослівний. Тільки перепросив за те, що на 2 дні спізнився, а потім спитав, чи ті маленькі банани справжні, а чи пластикові.

В Америці ніколи не знаєш, чи фрукти, порозкидані на підлозі, справжні, чи ні.

Ми снідаємо, і брат питає, що я думаю.

— Про що? — питаю.

— Та про все це, — каже.

Я розповідаю про перспективу, запах якої я май же відчув, і що мені здається, ніби Нью-Йорк трохи схожий на всесвіт, і що найважливіше в житті — любити.

Брат киває головою.

Питає, чи я ніколи не пробував трохи менше дума ти. Кажу, що намагаюся щодня, але це не так вже й легко.

Мій брат каже, що мені треба робити щось просте, аби особливо не замислюватись.

— Наприклад? — питаю.

— Бався в якусь гру, — каже. А ще додає, що сьогодні він візьме на себе ініціятиву вирішувати.

Питаю, що він там вирішив на сьогодні. Все просто: менше думати, більше сміятися.

— І мені, будь ласка, того самого, — кажу.

Дата добавления: 2015-09-07