Визнання і зрівняння життя на віру дискримінує шлюб

(16) Надання громадського визнання життю на віру закладає основи асиметричної юридичної системи. Тоді як суспільство бере на себе обов’язки перед партнерами в житті на віру, вони, в свою чергу, на відміну від подружжя, не беруть на себе суттєвих обов’язків перед суспільством. Зрівнювання їх з подружжям загострює ситуацію, оскільки стосовно шлюбу надає привілей життю на віру, звільняючи останніх від сповнення важливих обов’язків перед суспільством. Таким чином, приймається парадоксальний поділ, що врешті-решт завдає шкоди інституту сім’ї. З огляду на нещодавні законодавчі спроби зрівняти сім’ю та життя на віру, включаючи одностатеві союзи (варто пам'ятати, що юридичне визнання таких союзів є першим кроком до їхнього зрівняння), слід нагадати парламентаріям, що вони мають серйозний обов'язок протистояти цьому, бо законодавці, а особливо парламентарі-католики, не повинні голосувати на підтримку такої легалізації, оскільки це суперечить спільному благу і правді про людину, а тому є дійсно несправедливим”[18]. Ці законодавчі ініціативи мають усі характеристики невідповідності природному закону, який робить їх несумісними з гідністю закону. Як каже святий Августин: “ Non videtur esse lex, quae iusta non fuerit” (Не буде законом те, що не чинить справедливо)[19]. Необхідно визнати остаточні підвалини юридичної системи[20]. Це не означає спробу нав’язати дану модель поведінки цілому суспільству, а радше потребу суспільства визнати за допомогою законних методів необхідний вклад сім’ї, яка ґрунтується на шлюбі, у спільне благо. Де сім’я переживає кризу, там суспільство хитке.

(17) Сім’я має право на захист і підтримку з боку суспільства, що визнається численними чинними конституціями в усьому світі[21]. Це справедливе визнання суттєвої функції, яку виконує в суспільстві сім’я, заснована на шлюбі. Обов'язок суспільства, не лише моральний, але й громадський, відповідає цьому первісному праву сім’ї. Право сім’ї, заснованої на шлюбі, на захист і підтримку з боку суспільства повинно бути визнане законами. Саме це питання має вплив на спільне благо. Подаючи чітку аргументацію, святий Тома Аквінський відкидає ідею, що моральне право і цивільне право можуть протистояти один одному: вони різні, але не протистоять одне одному; вони різняться один від одного, але не відмежовані одне від одного; між ними немає ані одностайності, ані суперечності[22]. Як зазначив Іван Павло ІІ: “Важливо, щоб всі, хто покликаний провадити долю народу, визнавали і зміцнювали інститут подружжя; подружжя має особливий юридичний статус, який визнає права і обов'язки подругів одне перед одним та перед їхніми дітьми, а сім’я відіграє важливу роль в суспільстві, сталість якого вона гарантує. Сім’я сприяє соціалізації молоді, допомагає спинити явище насильства, передаючи цінності та досвід братерства і солідарності, які вона намагається щодня втілити в життя. Шукаючи справедливого вирішення проблем в сучасному суспільстві, не можна ставити сім’ю на один рівень з простими товариствами чи союзами, а останні не можуть мати виняткових прав, які пов'язані виключно із захистом подружньої присяги та сім’ї, заснованої на шлюбі, стабільної спільноти життя і любові, плоду повного і вірного дару пóдругів, відкритих до життя”[23].

(18) Ті, хто займається політикою, повинні усвідомлювати серйозність цієї проблеми. Сьогодні на Заході політики взагалі часто схильні надавати перевагу прагматичним аспектам і так званій “політиці рівноваги” стосовно дуже конкретних справ, не вступаючи в дискусію про принципи, які можуть поставити під загрозу складні та ненадійні компроміси між партіями, альянсами та коаліціями. Але, чи ця рівновага не повинна ґрунтуватися на чітких засадах, вірності засадничим цінностям і чіткості щодо фундаментальних постулатів? “Якщо ж не існує найвищої істини, згідно з якою потрібно провадити і спрямовувати політичну діяльність, тоді ідеями та переконаннями можна легко маніпулювати заради влади. Історія свідчить, що демократія без цінностей легко перетворюється на відкритий або ж ледь замаскований тоталітаризм”[24]. Законодавча діяльність пов’язана з політичною відповідальністю; виходячи з цього саме політики повинні бути пильними (не лише на рівні принципів, але й на рівні практичного їх впровадження), щоб запобігти розриву між моральним і цивільним правом, який має серйозні наслідки як для сьогодення, так і для майбутнього, і захистити освітні та культурні цінності юридичної системи[25]. Найефективніший спосіб захисту громадського інтересу не полягає у демагогічних поступках групам, що чинять тиск і сприяють життю на віру, але радше в енергійній і систематичній підтримці органічної сімейної політики, яка розглядає сім’ю, засновану на шлюбі, як центр і двигун суспільної політики і яка охоплює значну частину прав сім’ї[26]. Апостольська Столиця звернула свою увагу на цей аспект в Хартії прав сім’ї[27], виходячи поза межі розгляду його з точки зору концепції державного добробуту.

Антропологічні основи різниці між шлюбом та "життям на віру"

(19) Шлюб ґрунтується на чітко окреслених антропологічних засадах, які відрізняють його від інших союзів і які – незважаючи на царину конкретного вчинку і того, що “існує насправді” – закорінюють його в саму сутність особи, жінки чи чоловіка.

Вонивключають: рівність між чоловіком і жінкою оскільки, обоє є особами однаковою мірою[28] (хоча в різний спосіб); доповнюючий характер статей[29], з якого походить їх природна здатність народжувати дітей; можливість любити один одного саме тому, щовони різні за статтю і взаємодоповнюють один одного таким чином, що “виражають і вдосконалюють цю любов в унікальний спосібчерез властиві подружжю акти”[30]; можливість, яку дає свобода закласти тривалі та визначені стосунки, тобто такі, які повинні бути за законом справедливості[31]; і, нарешті, суспільний вимір подружнього та сімейного життя, який є першим осередкомвиховання та відкритості до суспільства через родинні стосунки (що сприяє формуванню ідентичності людської особи)[32].

(20) Якщо прийняти, що любов між чоловіком і жінкою – це щось особливе, тоді очевидно, що ця любовсама в собі схильна до близькості, певної винятковості, народження нащадків та спільного життєвого проекту. Коли це те, чого бажають і таким чином, що інший має на це право вимоги, тоді між чоловіком і жінкою виникає справжнє віддавання себе і прийняття, яке створює подружню єдність. “Проте аmor coniugalis (подружня любов) це не лише або насамперед почуття, але суттєве зобов’язання передіншою особою, зобов’язання, складене конкретним вольовим актом. Саме це зобов’язання надає любові подружньої ознаки. Після того як було взято на себе зобов’язання і скріплено його угодою, любов стає подружньою і ніколи не втрачає цієї ознаки”[33]. Саме це в історії західної християнської традиції називають шлюбом.

(21) Тому шлюб – це міцний спільний проект, джерелом якого є вільний і цілковитий дар плідної подружньої любові як те, що належиться за законом справедливості. Оскільки це справді суспільний інститут (який дає початок суспільству), то вимір справедливості закладений в самому понятті подружнього стану. “Вони можуть свобідно вступити в шлюб, після того як однаково добровільно обрали одне одного, але як тільки вони здійснили цей акт, вони заклали особовий стан, в якому любов стає чимось, до чого ми зобов’язані, включно з наслідками юридичної природи”[34]. Можуть існувати й інші способи вживання сексуальності, навіть протиприродні, інші форми проживання разом, інші стосунки, засновані на статевій різниці чи ні, та інші способи приведення дітей у світ. Проте особливість сім’ї, заснованої на шлюбі, полягає в тому, що це єдиний інститут, який одночасно та й від початку включає згадані елементи.

(22) Зрештою, видається необхідним наголосити на важливому та незамінному характері деяких антропологічних засад стосовно зв’язку між чоловіком і жінкою, які є основним для співжиття між людьми, і навіть більше – вони оберігають гідність всіх осіб. Центральне ядро і суттєвий елемент цих засад становить подружня любов між двома особами, які мають однакову гідність, але є різними та взаємодоповнюючими за статтю. Саме суть шлюбу як природної та людської дійсності перебуває під загрозою, а благо цілого суспільства стає предметом дискусії. “Як кожному відомо, сьогодні не лише ознаки і призначення подружжя ставляться під сумнів, але навіть цінність і користь цього інституту. Ухиляючись від недоречних узагальнень, ми не можемо не згадати з цього приводу зростаюче явище просто “життя на віру”(пор. Familiaris Consortio, 81), та наростаючу кампанію щодо надання навіть одностатевим союзам гідності, властивої подружжю”[35].

Ось основний принцип: для того щоб подружня любов була справжньою та свобідною, через добровільний вчинок подружньої згоди вона мусить бути перетвореною на таку, яку вимагає закон справедливості. Папа робить такий висновок: ”У світлі цих принципів ми можемо з’ясувати і зрозуміти суттєву різницю між просто життям на віру, навіть якщо хтось і стверджує що воно базується на любові, і шлюбом, в якому любов виражається у відданості, яка має не лише моральний характер, але й суто юридичний. Узи, які були взаємно укладені на основі двосторонньої згоди в свою чергу мають підсилюючий вплив на любов, з якої походять, сприяючи її сталості на благо партнерам, дітям та самому суспільству”[36].

В дійсності шлюб як основа сім’ї не є лише “способом, в який пара живе своєю сексуальністю”. Якщо б він був тільки цим, то шлюб був би лише одним з багатьох способів[37]. Він також не є просто вираженням почуттів між двома особами: ця ознака зазвичай притаманна усім приязним стосункам. Шлюб – це щось більше: це союз чоловіка і жінки, саме як такий, в цілості їхньої чоловічої і жіночої сутності. Цей союз можна укласти лише свобідною волею партнерів, але його основна суть зумовлена структурою людської особи, чоловіка і жінки, взаємним відданням і передаванням життя. Таке віддавання себе, у цілком взаємодоповнюючому вимірі жінки і чоловіка, разом з готовністю юридично скріпити віддання себе іншому називається подружжям, а партнери таким чином стають шлюбними подругами: ”Ця подружня спільнота сягає своїм корінням в природну взаємодоповнюваність між чоловіком і жінкою і живиться особистою готовністю подругів розділити ціле життя, все, що вони мають і чим вони є. На підставі цього така спільнота є плодом і знаком глибоко людської потреби”[38].

Дата добавления: 2015-10-13