Особливі засоби, за допомогою яких людина може досягти досконалості

У розмові з багатим юнаком Христос дав зрозуміти, що дещо не є наказане, а тільки рекомендоване.

Той, хто хоче досягти найвищої досконалості, повинен дотримуватись трьох євангельських порад, а саме: цілковитого послуху, довічної чистоти і добровільного убозтва.

Порадами називаються ці три доброчесності тому, що Христос не наказує, а тільки радить їх дотримуватись. Хто не дотримується цих порад, не грішить. У Новому Завіті ми є ніби приятелями Бога, отже, Бог дає нам поради, як друзям. Новий Завіт — це завіт свободи (волі), на відміну від Старого Завіту, який був скоріше завітом неволі і залежності. Наказується підлеглим, вільним людям даються поради. Дотримуючись трьох євангельських порад, приносимо в жертву Богу нашу волю, наше тіло і нашу тимчасову власність. Три єван­гельські поради — неначе три плеча духовного хреста, на котрому добровільно розпинаємося разом із Христом (св. Франц Сал.). Хто дотримується цих порад, той є мучеником (Тома з К.). Його мучеництво не є короткочасним, як у мучеників крові, але постійним (Родр.). Хто прислухається до євангельських порад, досягне найвищого ступеня щастя (св. Авг.). Більшої нагороди заслуго­вує те, що робимо не примусово, а добровільно (св. Єр.).

Цілковитий послух — це абсолютне підпорядкування своєї волі начальству.

Цілковитий послух відрізняється від християнського послуху. До христи­янського послуху або послуху перед світським чи духовним начальникам зобов'язаний кожний; він не стосується абсолютно усіх дій і вчинків людини, лишаючи їй ще велику свободу. Духовна влада вимагає, напр., лише слухання Служби Божої в неділі і свята і т. д., однак, залишає нам вибір церкви і години, в які ми повинні виконати цей обов'язок. Цілковитий послух — це послух у будь-якому виді діяльності. Такий добровільний послух є найбільшою жертвою, яку можемо принести Богові: "Хто постить, дає милостиню або жертвує Богові свою честь, той завжди дає Богу лише частину себе. Однак той, хто віддає йому в жертву свою волю, не має вже більше нічого, що міг би дати; такий жертвує Господу Богу усе" (св. Альф.).

Цілковитий послух щодо начальника не є чимось нерозумним або не гідним людини. Адже людина добровільно підпорядковує свою волю волі начальника, тобто людині, котра має більше досвіду і мудрості. Вона чинить, як розумний подорожній, котрий Іде за досвідченим провідником. "Дуже тяжко пізнати себе самого, зате легше дати пізнати себе іншому" (св. Вас).

Довічна чистота — це відмова від шлюбного зв'язку і подо­лання усіх нечистих пристрастей.

До подолання усіх нечистих пристрастей людину зобов'язує шоста заповідь Божа. Для того, щоб дотриматися довічної чистоти, треба зректися шлюбного зв'язку. Хто дотримується цієї поради, вже на землі веде ангельське життя (св. Атан.). Така людина своєю гідністю стоїть навіть вище від Ангелів, котрі вільні від будь-яких тілесних пристрастей; людина ж має тіло і повинна боротися із спокусами (св. Вас). Хто керується цією порадою, є царем, бо панує над самим собою (св. Амвр.). Краще не одружуватися, ніж жити у шлюбі (І Кор. 7, 38). Це випливає з того, що шлюбні взаємини сприяють низьким пристрастям, а піклування про сім'ю занадто захоплює думки людини і прив'язує її до землі (св. Тома з Акв.).

Добровільне убозтво (бідність) — це абсолютне зречення будь-яких земних статків.

Кожна людина зобов'язана допомагати своїм майном потребуючим ближ­нім. Але, без сумніву, більшою жертвою є зречення будь-якої власності і життя в добровільному убозтві з любові до Бога. Добровільне християнське убозтво відрізняється від убозтва, яке обстоювали поганські філософи. Вони відрікалися від багатства із земних міркувань — хотіли позбутися клопотів, які пов'язані з багатством. Ми ж, християни, прирікаємо себе на добровільне убозтво, щоб краще служити Богу і, таким чином, здобути добро.

Розрізняємо й убозтво недобровільне, — коли хтось не має нічого або володіє дуже малим статком. Врешті, розрізняємо також убозтво духа, до якого зобов'язаний кожний. Убогий духом є той, хто, незважаючи на своє багатство, славу і знання, визнає, що перед Богом він є дуже бідним. "Хто є убогий із Христом, той є дуже багатим" (св. Єр.).

Ці три поради називаються євангельськими, бо їх висловив Христос, проповідуючи Євангеліє і служачи прикладом дотримання їх.

Про цілковитий послух Христос говорив із багатим юнаком; про довічну чистоту — проголошуючи нерозривність шлюбу; про добровільне убозтво — також у розмові з багатим юнаком.

Ісус Христос сказав багатому юнакові: "... приходь і йди за мною" (Мат. 19, 21), що означає: довірся мені і дозволь повністю керувати тобою. У цих словах і криється порада цілковитого послуху. Коли Христос говорив про нерозривність шлюбу, Він сказав, що є люди, котрі залишаються самотніми для неба, і одночасно додав: "Хто може збагнути, нехай збагне" (Мат. 19, 21). Цими словами проголосив Спаситель довічну чистоту.

До вищезгаданого багатого молодця Ісус Христос говорить: "Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним" (Мат. 19, 21). Цими словами Ісус Христос проголосив добровільне убозтво.

Христос сам дотримувався трьох євангельських порад, бо не дослухався до своєї волі, а виконував волю Того, хто Його послав (Йоан 5, ЗО), жив самотньо і в добровільному убозтві.

Христос був дуже убогим; Він обрав місцем народження стаєнку, убогу дівицю — матір'ю, убогого столяра — опікуном; а сам не мав де голови прихилити (Мат, 8, 20).

Дотримуючись трьох євангельських порад, ми перебо­рюємо в собі три найголовніші негативні пристрасті, усуваємо найскладніші перешкоди на шляху до спасіння душі, таким чином досягаючи найвищої досконалості.

Той, хто дотримується трьох євангельських порад, переборює не одну якусь пристрасть, але вириває коріння всіх пристрастей і закладає міцну основу для багатьох чеснот (св, Тома з Акв.), Причиною усіх гріхів є потрійна похіть: похіть тіла, похіть очей і бажання зазнати усіх благ земного життя: тілесного задоволення, матеріальних достатків і слави (І Йоан 2,16). Певними засобами проти цієї потрійної похоті є молитва, піст і милостиня. Однак той, хто хоче докорінно і рішуче позбутися в собі зла похоті, повинен дотри­муватись трьох євангельських порад. Через послух він переборе в собі зарозумі­лість і гординю, через чистоту — похіть тіла, через убозтво — заздрість. Євангельські поради усувають найскладніші перешкоди на шляху досягнення спасіння душі. Якщо дотримуємось цих порад, звільняємося від будь-яких земних пут і швидше можемо досягти своєї найвищої мети. Стаючи убогими, зрікаємося земних благ; стаючи чистими — тілесних задоволень; стаючи покірними, зрікаємося власної свободи. Таким чином, не лишаємо для себе абсолютно нічого і можемо вільно прямувати дорогою досконалості, котра веде на небо. Те, що земні блага є справді великою перешкодою на шляху до з'єднання з Христом, бачимо на прикладі історії про багатого юнака (Мат. 19). Багатство ніби довгий одяг, котрий путається між ногами і заважає ходьбі. Подорожній із легкою ношею швидше дійде до кінцевого пункту.

Перешкодою на шляху до Христа є і шлюб. Мріючи про подружжя, людина прагне сподобатися іншій людині; вільна від таких мрій людина піклується лише про те, щоб сподобатися Богу (І Кор. 7, 32). Хто звільняється від земних пут, стає здатним дивитися неозброєним оком на Сонце справедливості (св. Золот.). Він досягає найвищого пізнання Бога. Нехай ніхто не скаже: той, хто має маєток, може робити ближнім більше добра, отже, й здобути собі більше заслуг, ніж той, хто добровільно живе в убозтві. Хто дає милостиню, дає лише частину свого добра, але добровільно убогий віддає усе. Чи ж не була рятівною для людства діяльність добровільно убогих, незважаючи на їх убозтво? Згадаймо, скільки добра зробив для людей св. Вінкентій з Павло, або як прислужилися людству монаші чини.

Однак, євангельські поради не є самі по собі досконалістю, а лише засобом для досягнення досконалості.

Найвищою досконалістю є абсолютна любов до Бога. "Дотримання люди­ною євангельських порад ще не робить її досконалою. "Можна щось урочисто пообіцяти, але не дотримати зобов'язання" (св. Тома з Акв.). Не можна також назвати досконалим того, хто дотримується євангельських порад, але зловжи­ває їжею або напоями, або піддається гніву, честолюбству, є скупим і т. п.; така людина заслуговує покарання.

Не всіх людей закликає Бог дотримуватись євангель­ських порад, бо, як говорить: "Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано" (Мат. 19, 11).

Покликаними є всі, котрі хочуть отримати ласку і роблять усе для того (св. Єр.). Однак, непокликаний не повинен нехтувати євангельськими порада­ми. "Хоча дорогий перстень не налазить на твій палець, однак через це не викинеш його в болото" (св. Франц Сал.).

Дотримуватись євангельських порад зобов'язані усі монахи, а також деякі світські люди, які прийняли обітницю.

Монаший чин — це група людей, котрі ведуть спільний спосіб життя, оснований на вченні Ісуса Христа. За допомогою монаших чинів Церква дає своїм членам нагоду досягти найвищої досконалості. Монах добровільною обітницею приймає на себе обов'язок прагнути найвищої досконалості, дотри­муючись трьох євангельських порад (св. Тома з Акв.).

Нижче подаємо історію виникнення монаших чинів. Коли розпочалось переслідування християн, деякі з них утекли в пустелю. Декого з цих утікачів зібрав св. Антоній Великий у Єгипті (у Тебанській пустелі). Жили вони в окремих келіях, віддавалися праці та молитві і дотримувалися євангельських порад (св. Антоній помер у 356 р., у віці 105 років). Св. Пахомій зібрав усіх пустельників під одним дахом. Вони зобов'язалися жити, керуючись спіль­ними принципами і правилами. Так на одному з островів Нілу виник перший монастир. На зразок цього монастиря св. Іларіон, ігумен (+371), заснував монастирі в Палестині та Сирії, св. Василій, архієпископ Кесарії в Кападокії (+379) заснував монастирі в Малій Азії. В державах Зах. Європи засновниками перших монастирів стали св. Мартин (+402), єпископ із Туру у Франції і св. Бенедикт із Нурсії (+543). Невдовзі виникли, окрім чоловічих, і жіночі монастирі. Членів чоловічих монастирів стали називати "монахами" (від гр. "монахої" — пустельник), а членіви жіночих монастирів — "монахинями". Найвідомішими монашими чинами є чин Василіян (заснований св. Василием Великим — (+379), чин Францисканців (заснований св. Франком із Ассизу (+1226), чин Домініканців (заснований св. Домініком (+1261), чин Єзуїтів (заснований св. Ігнатієм Лойолою (+1550), чин Лазаристів (заснований св. Вінкентієм із Павло (+1660), чин Редемптористів (чин Спасителя, заснований св. Альфонсом (+1787) та інші. Найсуворішим чином є чин Трапістів. Кожний чин переслідує свою мету: догляд за хворими, виховання молоді, місіонерська діяльність, виконання певних ручних робіт і т. д. Члени монашого чину зобов'язані перебувати в якомусь визначеному місці або домі (монастирі). Всіма монахами керує настоятель, якого обирають на три роки. Кожний чин має свій стиль одягу. Зарахування до монашого чину відбувається через професію (визнання), тобто через складання обіту. Професії передує новіціят, тобто випробовування, яке триває щонайменше протягом одного року. Кожний монастир — це парафія, яка існує сама для себе. Всі монаші чини, як свідчить історія, принесли багато добра людству, передусім, завдяки здійсненню справ милосердя, а також завдяки поширенню наук. Монахи або доглядали за хворими (як Милосердні Брати і Сестри), або виховували молодь (як Василияни, Єзуїти, Піяри, шкільні Брати), або проголошували слово Боже (як Францісканці, Домініканці, Редемптористи), або займалися якимось ремеслом, мистецтвом та науками (Бенедиктини). Навіть ті чини, члени котрих лише роздумували над релігійними правдами, підносили своїми творами між вірними дух побожності і Божої боязні; як гірники, видобували вони на денне світло дорогоцінні скарби Божих тайн. Всі монаші чини завжди відзначалися великою щедрістю щодо убогих.

Деколи буває, що і світські люди зобов'язуються обітом дотримуватися євангельської поради довічної чистоти. Так зробила, напр., св. Агнішка в Римі (+304), яку закатували, бо вона відмовилась вийти заміж за сина прокон­сула і не порушила обіту чистоти.

Дотримання двох інших порад для світських людей пов'язане з великими труднощами.

Світське духовенство також зобов'язане до покори перед своїм єпископом.

Це зобов'язання світські священики приймають при освяченні на піддиякона.

Дата добавления: 2015-08-21