Антиподом покірності є гордовитість

Гордовитою називаємо таку людину, котра переоцінює свої власні сили, є високомірною, самозакоханою і ці риси виявляє назовні.

Пихатим був велетень Голіаф, бо переоцінив свої сили (І Сам. 17). Чимало людей переоцінюють достоїнства свого тіла (пишаються своїм ростом, очима, голосом і т, п.); інші переоцінюють вартість свого майна, свої знання, ще інші — доброчесності і т. д. Гордівливий схожий на п'яницю (Євр. 2. 5), тому що обидва зарозумілі і чванливі (св. Вінк. Ферн.); обидва не здатні на якусь добру і розумну справу, ніколи не можуть насититися і врешті-решт деградують.

Гордовитість виявляється назовні таким чином: людина намагається звернути на себе увагу інших своїми розмовами, одягом, прагне почестей, нагород, земних благ, нехтує допомо­гою і ласкою Бога та покладається лише на себе і на тимчасові блага.

Гордовита людина деколи навіть спеціально зневажає себе, щоб здобути цим ще більшу шану. Пихатий та зарозумілий обмовляє інших і вважає їх недобрими; так зробив гордовитий фарисей у храмі (Лук. 18, 40). Він бачить тріску в оці ближнього, і не бачить поліна у своєму оці (Мат. 7, 4). Зарозумілі люди звертають на себе увагу також стилем одягу; обвішуються зайвими прикрасами, намагаються наслідувати моду, не розуміючи, відповідає це їхньому стану і душі, чи ні. Чистий і відповідний одяг не є ознакою гордови­тості. Найчастіше зовнішня чистота є ознакою внутрішньої чистоти, і, навпаки, бруд є ознакою ледащого життя. Пихатий та зарозумілий нехтує допомогою і ласкою Бога; він покладається лише на себе і на тимчасові речі; ні у що не вірить. Гордовитість починається з віддалення від Бога (Сир. 10, 14). Такі люди не моляться, не приймають св. Тайн і т. д.; не хочуть усвідомити своєї нікчемності і гріхів, а коли, навіть, усвідомлюють їх, не спішать до лікаря, але хочуть вилікуватися самостійно (св. Амвр.). Тому Бог є ворогом гордівливих і чинить їм опір (І Петро 5, 5). Гордівливих не любить ні Бог, ні люди (Сир. 10, 7). А яке ж це нещастя — мати Бога своїм ворогом!

Гордовитість стає причиною багатьох недобрих учин­ків і дурниць, веде до зневаги і до вічного осудження; знецінює добрі справи.

Гордовитість — причина будь-яких гріхів (Сир. 10, 15). Зокрема, гордови­тість стає причиною непослуху (як у Авессалома), жорстокості (як у Ірода). Гордовита людина віддаляється від Бога і віри; пихатість є причиною супере­чок, заздрощів, невдячності, нечистоти. І саме для того, щоб така людина усвідомила свою нікчемність і схотіла виправитися, Бог доводить її до тяжких гріхів. Отже, той, хто переможе гордовитість, переможе і всі інші головні гріхи. Пихатість також призводить до приниження людини. "Кожний, хто виноситься, буде принижений" (Лук. 14,11). Зарозумілість є причиною падін­ня держав і народів. Бог стирає навіть пам'ять про гордовитих. Прикладом цього є історія побудови вавилонської вежі (Буття 10). Пихатого чекає вічне засудження. Гордівливість прогнала багатьох Ангелів із неба, а перших людей з раю (св. Берн.). Зарозумілість знецінює добрі справи. Гордовитий уже отримав свою нагороду (Мат. 6, 5).

ПОСЛУХ

Слухняним є той, хто задля Бога охоче готовий виконувати накази своїх керівників.

Отже, послух не полягає лише в тому, щоб узагалі виконувати накази, але щоб виконувати їх охоче, з радістю (св. Він. з П.). Ми часто виконуємо накази, але робимо це неохоче. Такий послух не є доброчесністю, бо до нього примішана злість (св. Ігн. Л.). Про доброчесність послуху можна говорити лише тоді, коли людина піддається волі іншого з огляду на Бога (Бл. Гумберт). Взірцем послуху став Авраам, коли готовий був пожертвувати своїм сином Ісааком (Буття 22). Навіть Син Божий був слухняний, бо був відданий людям, Марії і Йосифові (Лука 2, 51). Творець неба залежав від ремісника, Бог вічної слави — від убогої дівиці. Хто чув щось подібне? (св.Верн.). Йосиф був опікуном Ісуса, отже, убогий може бути настоятелем величнішого, а підлеглий може бути кращим від настоятеля (Оріг). Христос у всьому слухав свого небесного Отця аж до смерті на хресті (Филип. 2, 8). Ще на горі Оливній говорив: "Отче, не Моя, а Твоя воля нехай буде!" Завдяки послуху одного, багато людей стали оправданими (Рим. 5, 19). Слухняним був на землі Той, хто панує в небі над Святими.

Діти повинні слухати старших, насамперед своїх батьків і родичів, жінки — чоловіків, слуги — своїх господарів, усі люди — своїх духовних наставників і світських керівників.

У четвертій заповіді Бог наказав дітям слухати своїх батьків і родичів. Батьків і родичів необхідно слухати, бо вони є заступниками Бога на землі. Св. Павло говорить: "Діти, слухайтеся батьків у всьому" (Кол. З, 20); а в іншому місці говорить, що неслухняні діти вартують смерті (Рим. 1, ЗО, 32). В школі заступниками родичів є вчителі.

Жінки повинні слухати своїх чоловіків. Так розпорядився Бог, сказавши до Єви у раю: "І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою" (Буття 3, 16). Адже жінка створена з чоловіка, отже, є його власністю.

Слугам нагадує св. Петро про послух такими словами: "Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим" (І Петро 2, 18). Про послух щодо духовних наставників говорить так: "Коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар" (Мат. 18, 17). Християни повинні бути підвладними своїм духовним наставникам, тому вірних Христос називає вівцями, а наставників — їх пасти­рями. Ми повинні бути послушними і щодо світських керівників тому що їх влада походить від Бога. Св. Павло говорить: "Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була би від Бога; і ті, Існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню..." (Рим. 13, 1-2).

Згадаймо, що сказав Ісус Пилату: "Не мав би ти надо мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори" (Йоан 19, 11).

Однак, послух має певні межі. Нема потреби слухати началь­ників у таких справах, у яких ми не є їм підпорядковані; також ми не повинні їх слухати тоді, коли вони наказують робити те, що заборонено Богом.

Напр., батьки не мають права примушувати дітей обирати професію, до якої вони не мають покликання, бо покликання дає нам Бог. Також батьки не мають права примушувати дітей до шлюбу. Духовні наставники не мають права радити у чисто світських справах, а світські начальники не мають права радити в чисто духовних справах. Ми не повинні слухати своїх керів­ників, коли останні наказують робити те, що забороняє Бог. Миродайними для нас нехай будуть слова Апостолів, коли Висока Рада заборонила їм проголо­шувати нове вчення: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Якщо наказ місцевої влади співпадає з наказом верховної, то треба слухати верховну владу; якщо ж наказ верховної влади не відповідає наказу Бога, то треба слухати Бога (св. Авг.). Спіткав би нас Божий гнів, якщо б ми більше боялися людей, аніж Бога (св. Авг.). Троє юнаків у Вавилоні не послу­хали наказу і не вклонилися ідолу, хоча за це їх було кинено до вогненної печі.

Бути послушним важко, але послух — найвизначніша з усіх моральних доброчесностей (св. Тома з Акв.).

Послух — чеснота, яка вимагає багатьох зусиль. Майже всі люди від приро­ди володіють даром мовлення, але мало хто вміє по-справжньому вислухати (св. Франц Сал.). Послух вимагає жертви власної волі (св. Бонав.); людина мусить чимось поступитися, особливо тоді, коли отримає наказ, котрий супере­чить її переконанням та інтересам (Альф. Род.). Послух — це покута розуму (св. Франц Сал.). Послух — це добровільна смерть (св. Іван Кл.). Послух — найвизначніша доброчесність. "Нічого більшого не в змозі дати людина Богу, як свою волю підкорити волі Бога з огляду на Бога" (св. Тома з Акв.).

Підкоряючись, найкраще виконуємо Божу волю і швидше досягаємо досконалості.

Підкоряючись, найкраще виконуємо Божу волю, бо наші наставники — це заступники Бога, отже, їх накази є наказами Бога. Коли їх слухаємо, то слухаємо не стільки людей, скільки Бога (Еф. б, 7). Треба зважати не на особу, котра наказує, а на волю Бога, котра оголошується через наших керів­ників (св. Франц з Ас). Слухняний не буде звітуватися про свої вчинки, звіт буде складати його керівник. "Тебе не будуть запитувати про те, чи добрим був наказ, — за це відповідатиме той, хто наказував" (Родр.). Послухом (як і обітницею) ми заслуговуємо на Божу нагороду. Найнезначніший вчинок, здійснений із послуху, цінується Богом більше, ніж найбільша добровільна покута.

Слухаючись, швидше досягаємо досконалості. Послух береже нас перед багатьма гріхами (св. Григ. В.). Послух — це засіб проти гордині (св. Альб. В.). А перемога над гординею є, одночасно, перемогою над багатьма гріхами. Справедливо, що слухняні торжествують над спокусами пекла, бо завдяки послуху вони стоять над злими духами, котрі постраждали через непослух (св. Григ. В.). Послух уселяє в нашу душу інші доброчесності (св. Григ. В.). Саме тому всі досконалі душі є послушними (св. Франц Сал.). Зважмо, що чесноти — це ніщо інше, як послух наказам Бога. "Послух — найбільша чеснота, матір і початок усіх чеснот" (св. Авг.). У пеклі буде покарана лише зла воля; отже, хто через послух зрікається власної волі, той не може потрапити до пекла (св. Лавр. 10).

Щоб стати слухняним щодо свого керівництва, треба вчитися згоджуватися з прагненнями рівних собі людей (св. Франц Сал.). Якщо ж ти комусь наказуєш, то роби це ввічливо (св. Франц Сал.). Крім того, ти не повинен довго роздумувати, коли тобі слід бути слухняним.

Дата добавления: 2015-08-21