Різновидності християнської чесноти

Розрізняємо Божі і моральні чесноти.

Божих чеснот є три: віра, надія і любов. Найкраще пояснення цих трьох Божих чеснот дає нам порівняння зі світлом. Ясність символізує віру, полум'я, яке підіймається вгору, — надію, жар полум'я — любов. Три Божі чесноти відображає і хрест. Долішнє рамено є образом віри як основи релігії; горішнє символізує надію, яка веде нас до небесних дібр; поділене поперечне рамено уособлює двояку любов (св. Петро Дам.). Віра — корінь, надія — пень, любов — плід (св. Єфр.). Віра закладає основу під дім Божий, надія ставить будинок, а любов довершує його (св. Авг.). Найвищою з цих чеснот є любов (І Кор. 13, 13). Без любові не має цінності ані віра, ані надія, оскільки Бог дає спасіння тільки тим, що люблять Його.

Три Божі чесноти — це властивості душі, які отримує­мо разом з освячуючою ласкою.

Св. Дух, вступаючи до нашої душі, просвічує сили нашої свідомості, і вони легко можуть підноситися до Бога. Коли залізо покладемо в огонь, то огонь входить в нього, і залізо починає світитися та жаріти. Подібне відбуваєть­ся і тоді, коли Св. Дух гостить у нашій душі, наділяючи нас освячуючою ласкою — тоді запалюється в нас світло, яке схиляє нас до віри і надії (І Кор. 4, 6), і розпалюється огонь, який спонукає нас до любові Божої (Рим. 5). Такий вплив Св. Духа на душу звичайно називаємо влиттям трьох Божих чеснот (Соб. Трид. 6, гл. 7). Влиття трьох Божих чеснот — це щось подібне до дії сонця на повітря (св. Тома з Акв.). Бог не примушує нас до трьох Божих чеснот, бо ми, поряд з отриманою здібністю, маємо цілковиту свободу. Здатність до Божих чеснот одержуємо під час Хрещення, або ж у Тайні Покаяння, якщо втратимо освячуючу ласку. Як насіння дрімає у лоні землі і лише під впливом сонця та дощу починає прозябати й рости, так і три Божі чесноти дрімають у душі дитини і, аж коли дитина прийде, врешті, до вжитку розуму, вони розвиваються під впливом ласки християнської науки і виявля­ються у вчинках. Охрещене дитя — це наче спляча людина. Спляча людина не бачить, хоч є у неї здатність бачити; ця здатність проявляється, коли людина пробудиться. Дрімає в душі дитини і здатність до віри, надії і любо­ві — ці чесноти стають чинними, коли дитина прийде до розуму. Наявність здібностей ще не дає людині права на жодну нагороду; вона мусить спочатку застосувати їх на добро.

Чеснота віри приводить нас до переконання про існування Бога і правдивість Його об'явлень.

Чеснота надії впливає так, що ми очікуємо від Бога вічного спасіння і засобів, які потрібні для його осягнення.

Чеснота любові народжує в нас прагнення сподобатися Бого­ві завдяки виконанню Його заповідей.

Ці чесноти справедливо звуться Божими, бо сам Бог є їх предметом, спонукою і творцем.

Бог є предметом віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив, що відноситься до самого Бога (до Його істоти, властивостей, учинків і волі).

Бог є спонукою віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив; віримо тому, що Бог усезнаючий і найправдивіший.

Бог є предметом надії, бо ми надіємося на щастя після смерті — на оглядання Бога і на радість у Ньому. Бог є спонукою надії — ми надіємося на спасения, оскільки Бог є всемогутній, найкращий і найвірніший.

Бог є предметом любові, бо вона передбачає тільки Його. Бог є спонукою любові, ми любимо Його тому, що Він є найкращою Істотою.

У житті ми повинні часто збуджувати в собі три Божі чесно­ти — особливо перед прийняттям св. Тайн та у хвилі смерті.

Три Божі чесноти збуджуємо в собі, унаочнюючи їх предмет і спонуку. Для цього не потрібні якісь формули чи молитви, досить висказати своїми словами те, що відчуваємо. І таким чином досягмо відпусту (Вен. XIV). Вже коли ми хрестимося, молимося чи робимо добрі вчинки, ми збуджуємо в собі цю або іншу Божу чесноту або навіть усі разом.

Моральні чесноти роблять наші вчинки відповідними зако­нові моральності.

Моральних чеснот набуваємо, досягнувши освячуючої ласки через наші власні старання та за допомогою Божої ласки.

Називаємо їх "моральними" (звичаєвими), бо вони роблять наші моральні поступи милими Богові. Коли три Божі чесноти перетворюють внутрішнє життя душі, то моральні чесноти впливають на прояви зовнішнього життя. Божі чесноти стосуються безпосередньо Бога, моральна — насамперед нашого ближнього або нас самих. Три Божі чесноти дає нам Св. Дух разом із освячую­чою ласкою, моральні чесноти мусимо набувати власними стараннями за одночасною допомогою Божої ласки. Щоправда, під час Хрещення наша воля через діяння Св. Духа стала схильною до здійснення добрих справ, але вправу у виконуванні морально добрих вчинків мусимо набувати тільки через часте повторювання добрих справ і поборювання злих нахилів. Під час Хрещення вкинув Бог насіння моральних чеснот у ріллю нашого серця, але, щоб те насіння принесло плід, ми мусимо старанно обробляти ріллю і усувати бур'яни. Одночасно ріллю нашого серця мусить опромінювати сонце ласки Св. Духа, щоб наші старання досягли бажаного успіху.

Пам'ятаймо про сім головних моральних чеснот: покору, послух, лагідність, щедрість, поміркованість у споживанні їжі та напитку, чистоту і ревність у доброму.

Покора стосується нашої честі, послух — нашої свободи, лагідність (терпеливість) — нашого розуму, щедрість — нашої власності, поміркованість у їді і питтю, як і чистота, стосуються нашого тіла, ревність у доброму — нашої праці. Кожного християнина повинні прикрашати лагідність і щедрість. Ці чесноти називають головними чеснотами, бо кожна з них є джерелом подальших чеснот. Головним чеснотам протистоять сім головних гріхів.

Справедливість — щире прагнення волі віддати кожному те, що йому належить. Справедливим називаємо того, хто кожному віддає те, що йому належить: Богові — честь, владі — послух, підлеглим — нагороду чи кару, собі рівним — справжню любов ближнього. Але воля на своєму шляху часто зустрічається з перешкодами (внутрішніми чи зовніш­німи), тому вона повинна опиратися на стриманість і мужність.

Стримана людина користає з земних благ лише настільки, наскільки це є необхідним для осягнення вічних благ. Стримана людина в усьому дотримується міри. Напр., їсть і п'є стільки, скільки потрібно для підтримання життя і здоров'я. Вона не виявляє надмірного прагнення до почестей, слави, розваг чи інших чуттєвих розкошів. Стримана людина подібна до орла, який витає у піднебессі, а на землю опускається лише для того, щоб знайти поживу (І Кор. 7, 31). Користуючись земними благами, пам'ятаймо, що ми повинні чинити так, як птахи, які знайшли зерно: вони клюють його, постійно оглядаючись, боячись ворога.

Вони стримані й обережні. Запам'ятаймо слова св. Франца Салезія: "Небагато речей люблю тут, на землі, та й ті лише трошки". Однак, стриманість не полягає в тому, щоб обмежувати себе у найнеобхіднішому, і тим самим ставити під загрозу своє життя, здоров'я, втрачати здатність робити добро. Такій стриманості бракує мудрості.

Мужність робить людину здатною на жертви заради осягнен­ня вічних дібр.

Мужній не боїться погроз, насмішок, зневаги, переслідувань, навіть смерті. Разом з тим мужня людина терпляче зносить будь-які життєві незгоди. Для того, щоб пережити якесь терпіння, потрібно більше мужності, аніж для того, щоб здійснити героїчний учинок, бо важче терпіти, ніж діяти (св. Тома з Акв.).

Ніхто із святих не був боягузом, а найвищу мужність виявили св. Мученики.

Ті люди, що беруть участь у спортивних змаганнях, долають гірські ріки, підкорюють вершини, дресирують диких звірів, є мужніми, але вони не мають чесноти мужності, бо чинять це не задля вічної нагороди, а дбаючи насамперед про земні блага. Існує і мужність осуджених. Це люди, які, знаючи про Божу кару, вперто люблять дочасні речі, і ладні за них віддати життя (св. Григ. В.).

Головні чесноти часто представляють в образі невіст: мудрість тримає у руці книжку, справедливість — вагу, стриманість — перевернуту чарку, а мужність — меч.

Усі досконалі чесноти походять із любові Бога і завдяки їй вони взаємно пов'язані (І Кор. 13).

Різні досконалі чесноти — це лише різні форми (прояви) однієї і тієї ж чесноти, — любові. Покора, лагідність, чистота, стриманість і т.д. — це ніщо інше, як любов (св. Март,). Тому св. Августин говорить: "Чеснота — це вірна і упорядкована любов". "Як різні галузки одного й того ж дерева виростають із одного кореня, так і різні чесноти походять із однієї любові" (св. Григ. В).

Дбай, отже, насамперед про корінь, а галузки і плоди (різні чесноти) самі знайдуться.

Любов можна також назвати царицею, бо це ж вона спонукає волю до здійснення добрих учинків. "А над усе будьте в любові, що є зв'язок досконалості" (Кол. З 14).

Отже, хто не має любові Бога, той не має жодної досконалої чесноти. Навпаки, хто має любов Бога, той має досконалі чесно­ти, хоча, можливо, не усі в однаковій мірі.

Любов Бога можна порівняти з сонцем. Коли сонце взимку віддаляється від землі, тоді квіти втрачають свою красу. Так само втрачаємо свою надприродну красу і чесноти, коли любов віддаляється від душі (Скар.). Той, хто не має любові Бога, може набути деякі природні чесноти, бо кожна людина вже від природи має відчуття доброго та певну внутрішню, хоч і незначну, схильність до доброго; тому вона може, часто роблячи добрі вчинки, досягти певної вправи в їх виконанні (св. Тома з Акв.). Подібне траплялося серед поган, і тепер зустрічаємо людей, від природи лагідних, стриманих, щедрих і т.п., хоч в їхніх серцях нема любові Бога. Проте, слід пам'ятати, що чесноти таких людей є недосконалими.

Віра може існувати без надії (Соб. Трид. б, 7), а віра і надія — без любові (Соб. Трид. 6, 28). Віру і надію втрачаємо тоді, коли скоїмо супроти них гріх: віру — через невір'я, надію — через розпуку.

Хто має любов Бога, той має усі досконалі чесноти, хоч, можливо, не всі вони виражаються в ньому в однаковій мірі. Хто забере з вулика матку, той матиме весь рій; хто виховає у собі любов — матір усіх чеснот, той набуде усі інші чесноти (Скар.). Коли сонце прогріє землю, до квітів повернеться їх колишня краса. Коли у душі спалахне любов, душа прикраситься надпри­родними Божими чеснотами, вартими вічної ласки (Скар.). Досконалими чеснотами були наділені всі святі у тій чи іншій мірі. У Йова найвизначнішою чеснотою була терпеливість, у Авраама — слухняність, у св. Алойзія — чистота, у св. Франца Салезія — лагідність, у св. Ігнатія Льойолі — ревність у доброму.

Хто не посідає бодай однієї досконалої чесноти, той не має жодної іншої (св. Тома з Акв.), бо не має любові. Хто ж посідає бодай одну досконалу чесноту, той має і всі інші (св. Авг.).

Чеснота одна без другої — не чеснота або недосконала чеснота (св. Григ. В.). Якщо, напр., людина легко гнівається, то вона не лише не посідає досконалої чесноти лагідності, але не має й інших чеснот — стриманості, любові до ближнього, доброти і т.п. Лише недосконалі чесноти можуть існувати одна без одної. Напр., скупа людина може бути лагідною, боягузлива — доброю і т.д.

Найвищою чеснотою є любов Бога, оскільки лише вона єднає людину з Богом, лише завдяки їй набувають цінності усі інші чесноти, лише вона триває і після смерті людини.

Найпочесніше місце серед усіх чеснот займають три Божі чесноти, оскільки вони стосуються Бога. Св. Павло вчив: "Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них — любов" (І Кор. 13, 13).

Любов Божа єднає людину з Богом. Христос говорить: "Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе" (Йоан 14, 21), "і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло" (Йоан 14, 23). А св. Йоан пише: "Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (І Йоан 4 16). Лише через любов набувають вартості інші чесноти. Св. Павло зазначає, що знання мов, дар пророцтва, милосердя й умертвлення плоті нічого не варті, коли нема в людині Божої любові" (І Кор. 13, 1-3).

Любов триває і після смерті: "Любов ніколи не переминає" (І Кор. 13, 8). Завдяки вірі зможемо після смерті бачити Бога, надія веде нас до посідання Бога. Моральні чесноти не зникають зі смертю людини, вони стають ще досконалішими, бо блаженство не нищить досконалості (св. Тома з Акв.).

Чесноти помножуються разом з помноженням освячуючої ласки і завдяки вправлянням.

Чесноти подібні до скарбу, який знаходиться на вершині гори. Щоб здобути його, треба прикласти певних зусиль. Якщо людина, долаючи життєві пере­шкоди, диявольські спокуси, переборюючи слабкі сторони свого характеру, досягне чесноти настільки високого рівня, що майже зрівняється з вибраними в небі, а, навіть, в дечому стане подібною до Бога, то таку чесноту називаємо героїчною. Греки називали героями мужів, вчинки яких перевершували зви­чайні людські можливості. Щоб якась людина була проголошена святою або блаженною, треба, щоб вона досягла героїчного ступеня трьох Божих чеснот і чотирьох чеснот головних — насамперед у виконанні своїх безпосередніх обов'язків.

Люди, які не живуть праведним життям, не можуть зрозуміти і гідно оцінити героїчні чесноти; вони часом навіть насміхаються над ними.

Три Божі чесноти помножуються разом з помноженням освячуючої ласки і завдяки частому їх збуджуванню в собі. Коли зросте у нашій душі ласка, тоді враз із нею збільшується здатність віри і ревність любові Божої. Богослови навчають, що три Божі чесноти зростають унаслідок частого збудження актів чеснот. Через збудження віри помножується віра і т.д. А коли при цьому відразу і не помножуються Божі чесноти, то в усякому разі душа готується до зростання у чесноті (св. Тома з Акв.). Моральні чесноти помножуться через часте сповнювання добрих діл враз із збільшенням освячуючої ласки. Через часте вправляння підвищується вправність у добрім, через помноження ласки зростає нахил волі до доброго. Отже, чим більша вправність і чим більша освячуюча ласка, тим досконалішою є моральна чеснота.

Ми повинні старатися помножувати в собі бодай одну чесноту, оскільки внаслідок її удосконалення зростатимуть й інші чесноти. Рільник не обробляє відразу всіх полів, але одне за другим. Так і ми повинні набути спочатку одну чесноту, а відтак перейти до набуття іншої (св. Золот.). Ми можемо і повинні вправлятися насамперед у тій чесноті, до сповнювання якої дають нам особливу нагоду наші життєві умови або до якої відчуваємо нахил. Наскільки вище сягнемо у певній честоті, настільки виростемо і в інших.

Усі досконалі чесноти втрачаємо в момент, коли допустимося якогось тяжкого гріха, бо, скоївши гріх, людина втрачає Божу любов, без якої немає жодної досконалої чесноти.

Згрішити може найправедніша людина, бо якою великою не була б набута вправність у доброму, вона, однак, не зносить свободи волі. "... коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав" (І Кор. 10, 12). Пригадаймо падіння Давида або св. Петра.

Чесноту легше втратити, ніж набути; і камінь швидко падає з гори, хоч трудно його на неї винести. Однак, один-єдиний смертний гріх знищує всю чесноту, подібно як одна фальшива струна псує всю гру інструмента чи як один невдалий штрих пензля нівечить найкращий образ.

Терпіння само по собі не може знищити чесноти. Чеснота — наче дорого­цінна перла, — хоч і впаде в болото, але не втратись своєї краси і цінності (св. Золот.). Саме в терпінні найкраще виявляються чесноти.

Людина і в гріху може виглядати праведною. Але її мнимі чесноти подібні до трупа, якому бракує душі (життя).

Досконалі чесноти зменшуються, коли перестаємо сповню­вати добрі вчинки.

Людина, яка хизується своїми чеснотами, може їх легко втратити. Той, хто виставляє напоказ золото і багатий одяг, немов запрошує вкрасти у нього його власність. Так само і чеснота, яку виставляють напоказ, приваблює нашо­го пекельного ворога (св. Золот.). Отже, якщо вже обставини змусили нас виявити свою чесноту, ми не повинні забувати що треба прагнути до того, щоб подобатися насамперед Богові, а не людям.

ГРІХ

Гріх — це свідоме і добровільне порушення Божої заповіді.

Адам і Єва порушили заповідь Божу. Вони добре знали ту заповідь, і ніхто, навіть вуж, не змушував їх, щоб вони її порушили. Отже, вони скоїли гріх добровільно.

До Божих заповідей відносимо і заповідь виконувати вчинки милосердя; окрім цього — усі закони, видані від імені Бога. Заповіді певні чинності забороняють, а певні — наказують виконувати. Відповідно до цього розрізняє­мо гріхи переступлення і гріхи залишення. Оскільки заповіді Божі перед­бачають або звеличення Бога або добро наше чи ближнього, то і гріх може бути спрямований або проти Бога, або проти нас самих, або проти ближнього.

Гріх — це вияв непослуху щодо Бога. Гріх — це непослух щодо небесних заповідей (св. Амвр.). Грішник, скидає з себе ярмо Бога і каже: "Не буду служити" (Єр. 2, 20). Хто допускається гріха, той веде боротьбу проти Бога (Сузо). Грішник, скоюючи гріх, розпинає Христа, робить Його Кров марно пролитою (Євр. 6, 6). Злоба грішника вражає Христа болючіше, ніж Його гіркі страсті.

Хто грішить, цей є ворогом власної душі (Тов. 12, 10). Нерозумно чинить той, що ображає особу, від якої залежить усе його майбутнє щастя; ще більш нерозумно чинимо, коли ображаємо Того, чиєї допомоги завжди потребуємо, від кого залежить наше майбутнє вічне спасіння. Коли б хтось, хто стоїть на високій вежі, держав тебе, завішеного на шнурі, у повітрі, чи відважився б ти його образити? Отож, твоє життя висить, наче на тонкій ниточці, і повністю залежить від Божої волі — кожної хвилі Бог може перетворити тебе у ніщо, а ти, немудрий, гнівиш Його (Людв. Іран.). Нам, нужденним людям, важко зносити образи, завдані нам такими ж людьми. Самі ж ми, однак, легко зневажаємо небесного Господа (Сальвіян).

Людина грішить і тоді, коли свідомо дозволяє на гріх.

Припустимо, що двохрічна дитина чує якісь погані слова і повторює їх. Така дитина ще не може відрізнити добра від зла, не усвідомлює значення слів, які вимовляє, і отже, не поповнює гріха. Ной не згрішив п'янством, бо не знав, що вино має силу п'янити. Як, з однієї сторони не ж грішить та людина, яка не усвідомила, що саме вона робить, так, з другої сторони, допускається гріха той, хто є недбалим у набутті потрібних йому знань щодо праведного життя. Наскільки ж злісною є людина, що навмисне ухиляється від набуття необхідної для неї науки, щоб унаслідок цього вільно грішити. "Бо одне — не знати, і цілком інше — не хотіти знати. Хто відвертається від правди, щоб її не пізнати, цей є переступником закону" (св. Гр. В.). Отже, хто втікає від слова Божого, той колись не матиме оправдання в очах Бога.

Гріх за своєю сутністю — це недозволена прив'язаність людини до будь-чого, яка відвертає її від Бога.

Земні створіння — це лише засоби для осягнення вічного спасіння, отже, вони не можуть бути останньою метою людини. Створіння подібні до ліків; прийняті в міру — допомагають, надмірно ж прийняті — шкодять і у досягнен­ні найвищої мети. Тому Бог дозволив прив'язуватись до створінь чи використо­вувати їх в щоденному житті тільки в означених межах і то лише настільки, наскільки це є потрібним або корисним для осягнення вічного спасіння. Бог дозволив, напр., споживати їжу з метою підтримання життя, але заборонив непоміркованість; дозволив посідати певну власність, але заборонив посягати на власність чужу і т.д.

Хто поводиться зі створеним Богом інакше, ніж це дозволив Бог, цей віддаляється від Бога і від своєї останньої мети, міняє вічні розкоші на розкоші, що минають (Прем. 2, 1-9). Такий чинить, як дитина, яка, маючи до вибору шматок цукру і шматок золота, хапає цукор. Грішник покидає Бога — джерело живої води — і копає собі діряві колодязі (Єр. 2, 13). Отже, гріх є свого роду ідолопоклонством, бо грішник бажає створіння замість Бога. Скільки хтось має тяжких гріхів, стільки має богів (св. Єр.). Стільки кожний вшановує богів, скільки допустився тяжких гріхів (Св. Ант. Пад.). Через гріх людина стає слугою створіння або потрапляє у залежність від нього. Грішник — як та риба, що, спіймана на вудку, вже не може увільнитися. "Кожен, хто гріх чинить — гріха невольник" (Йоан 8, 34). Та з грішником, навіть, є гірше, ніж із невільником, бо невільник може утекти від господаря, а куди ж утече невільник гріха? Куди б не втікав, всюди тягне за собою свій гріх (св. Авг).

Гріх — це найбільше зло на землі, бо лише через гріх може людина потрапити до вічної нужди.

Люди, звичайно, вважають, що терпіння і дочасні негаразди — це зло, але ж насправді — це для нас ласка, бо через них не втрачаємо нічого у Бога, а, навпаки, багато користаємо. А багато хто думає, що найбільшим злом є вічне осудження, я ж буду навчати безустанно, що найбільшим злом є образа Ісуса Христа (св. Золот.). Тільки гріх може понизити і знеславити людину. Лише злі люди кажуть, що праця або убогість принизливі.

Св. Франц Ксаверій, Апостол Індії, апостольський легат, мав звичку сам собі прати білизну; коли хтось звертав йому увагу, що це принижує його, відповідав: "Одне лише принижує людину — гріх" (Мег. IV, 18).

Через гріх людина втрачає надприродну красу душі, стає подібною до диявола і нещасливою вже тут, на землі.

Через гріх втрачаємо надприродну красу душі.

Як тіло забруднюється, коли зіткнеться з якимось брудним предметом, так блякне і надприродна краса душі (яка полягає в освячуючій ласці), коли людина віддасть перевагу створінню. Ту красу душа втрачає цілком або частково (св. Тома з Акв.). Сніжнобілий одяг забрудниться одразу, коли зіткнеться з болотом; так само людина втягує в себе нечистоту дочасних речей, відвернувшись від Бога і схилившись до дочасних речей через непорядну любов (Люд. Гран.). Коли св. Францішці Шанталь, котра доглядала прока­жених, звертали увагу, що може легко заразитися, та відповідала: "Я боюся лише однієї прокази — гріха" (Мег. III. 61).

Через гріх людина стає подібною до диявола. Грішники наслідують диявола (Прем. 2, 35). Через гріх людина утотожнюється з дияволом. "Хто чинить гріх — той від диявола..." (І Йоан. З, 8). Через гріх людина стає сином диявола (І Йоан 3, 10). Тому Христос говорить до фарисеїв: "Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити" (Йоан 8, 44).

Грішник їсть страву диявола (св. Кипр.). Гріх робить людину нещасливою вже тут, на землі. Коли б небесні тіла зійшли зі своїх шляхів, то зіткнулись би і розбились. Коли поїзд сходить із рейок, стається нещастя. Так само потрапляють у нещастя розумні створіння, люди, коли переступають Божі заповіді. Грішник повстає проти ладу свого розуму, проти ладу людської суспільності і проти ладу Божої управи світом, тому й мусить терпіти муки совісті, зносити покарання від начальства та кари Божі (св. Тома з Акв.).

Дата добавления: 2015-08-21