Загальні засоби, за допомогою яких можна досягти досконалості

Є загальні засоби, котрі кожен зобов'язаний використовувати, і особливі засоби, які лише рекомендують використовувати. Нижче перелічимо засоби, які людина повинна використовувати насамперед на шляху до християнської досконалості.

Треба бути добросовісним (сумлінним) у малому, завдяки чому здобудемо великих ласк і не скоїмо легко тяжкого гріха.

Вже в природі бачимо, як з дрібних речей утворюються великі (маленьким є жолудь, але який міцний дуб із нього виростає). Так само і в духовному житті. Тому необхідно враховувати навіть найменші дрібниці. Не присвоюй навіть мізерних речей, остерігайся будь-якого обману, будь-якого непристой­ного або нечесного слова, свято дотримуйся даної обіцянки, ніколи не промовляй легковажно слова "Бог" і т. п. Хто є праведним у малому, здобуває у Бога великих ласк. Саме його стосуються слова Ісуса Христа: "Слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим" (Мат. 25, 21). Хто ж у малому недобросовісний, — втрачає багато ласк, Бог карає його. Так було з Мойсеем і з Захарією. Мойсей не повірив Богу і тому не потрапив до обіцяної Землі; Захарія онімів, бо не довіряв словам Ангела. Хто праведний у малому, не зможе так легко скоїти тяжкий гріх. Христос говорить: "Хто вірний у найменшім, той і в великому вірний, а хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний" (Лук. 16, 10). Отже, швидко рухається вперед той, хто пильно зважає на дрібниці. Це бачимо і в нашому буденному житті. "Якщо хочеш бути великим, починай із малого" (св. Авг.). Хто ж погорджує малими речами, з часом пропаде (Сир. 19, 1). Дрібна необережність не раз є причиною великого нещастя, яке отруює людині ціле життя. З малої іскорки виникає велика пожежа. Те саме відбувається і з гріхом. Юда спочатку крав дрібні суми, згодом став зрадником і врешті — самогубцею. Зневажання дріб­ниць завжди є доказом прихованої зарозумілості.

Треба вчитися володіти собою.

Отже, не треба бути занадто цікавим і балакучим, не треба кричати і голосно сміятися, не треба нарікати на непогоду, на хвороби, не треба бути жадібним у їжі, довго спати, втрачати час на розваги, не треба багато говорити про себе. Таких обмежень не тяжко дотримуватись. Святі дотримувались більш суворих принципів, котрі далеко не кожній людині під силу. Іван Хреститель умів володіти собою за будь-яких обставин. І св. Павло говорить про себе: "...умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним" (І Кор. 9, 27). Католицька Церква своїми застановами намагається навчити християн умінню володіти собою. Вміння володіти собою — це свого роду вид мучеництва (св. Верн.). Чи це не страждання — постити, сидячи за заставленим багатьма стравами столом, чути тягар убозтва серед багатства? (св. Григ. В.). Хто вміє володіти собою, є царем, тому що замість того, щоб дозволити керувати собою своїм пристрастям, він їм наказує. Таку людину називаємо переможцем, бо вона здобула перемогу над своїми недобрими пристрастями без крові і поту (св. Кипр.). Саме таких людей стосуються слова із св. Письма: "Блаженні, що умирають в Господі" (св. Амвр.). Вміння володіти собою — характерна ознака правдивого христия­нина Христос говорить: "Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною" (Мар. 8, 34), що означає: хто хоче бути Моїм учнем (християнином), нехай учиться вмінню володіти собою. Тому говорить і св. Павло: "Ті ж, що є Ісус Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями" (Гал. 5, 24). Найтяжча бороть­ба — це боротьба з самим собою, а найкраща перемога — перемога над самим собою.

Навчаючись володіти собою, досягаємо просвітлення розуму, загартовуємо свою волю для боротьби зі злом, здобуваємо справжній спокій душі.

Маємо закон у членах своїх, що воює проти закону розуму нашого (Рим. 7, 23). В наших членах мешкають недобрі пристрасті, котрі ми повинні перебо­рювати (Кол. З, 5). Наше тіло щоденно веде боротьбу з душею, а ми щоденно повинні боротися з нашим тілом (св. Авг.). Людина повинна ставитись до себе так, як до хворого; хворому відмовляємо у багатьох його примхах (св. Берн.). Хто робить все, що йому заманеться, незабаром стане робити те, чого йому не можна робити (св. Авг.). Хто відмовляється від дозволених речей, той відречеться і більше застережеться від речей недозволених (св. Григ. В.). Найдосконаліша людина згрішить відразу, як тільки перестане вчитися володіти собою (Родр.). Вміння володіти собою просвітлює розум. Коли даємо Богу наше тіло, Він дає нам Свого духа (св. Бриг). Убиймо, в собі тілесні бажання, щоб сильніше проявились наші духовні бажання, котрі дають нам життя і спокій (св. Вас). Вміння володіти собою зміцнює волю, як гартування зміцнює немічне тіло. А коли воля сильна, то людина швидко переборює недобрі пристрасті тіла та різні спокуси диявола. Навчившись володіти собою, досягаємо правдивого душевного спокою. Якщо навчишся наказувати своїм пристрастям, здобудеш предивний спокій і блаженний відпочинок душі (Родр.). Хто задля Бога зрікся усяких тілесних похотей, той зазнає найсолодших утіх Св. Духа (Тома з К.).

Хто переборює свої недобрі пристрасті, той сам собі дарує спокій на довгий час (св. Кипр.). Людина досягає справжнього спокою тоді, коли тіло дозволяє душі керувати собою, а душа — Богу (св. Лев В.). Здобутий спокій душі є передчуттям вічного щастя (св. Золот.). Нелегко розгнівати того, хто вчиться володіти собою. "Вміння володіти собою має дві доньки: лагідність і терпеливість" (А. Штольц).

Ще іновірці передчували, що, відрікаючись від самого себе, молена здобути любов Бога і досягти досконалості.

Згадаймо римських весталок, котрим заборонялося виходити заміж (вважалося, що їх дівоцтво приносить приємність Божеству і щастя Римській імперії), чи буддистських жебраків — факірів, які не раз протягом цілого життя катували своє тіло, завдяки чому їхні одновірці вважали їх святими.

Справедливо говорить Тертуліян: "Людська душа за своею природою вже є християнською". Отже, іновірці передбачали правдиву дорогу, котра веде до щастя, але не знайшли її, бо не вистачало їм світла об'явлення.

Треба остерігатися всього, що є зайвим, передусім у харчу­ванні і в розмовах.

Усе зайве є гріхом (Кат. Еммеріх). Зайвим є, напр., вишуканий одяг, дорога домашня обстановка, організація розкішних бенкетів і т. д. Хто кохаєть­ся в таких речах, той не досягне досконалості. Св. Дух не входить до серця, переповненого земними турботами; Він любить лише чисті серця. "Хто хоче стати на шлях доброчесності і досконалості, повинен почати з того, щоб особливо ретельно переборювати захланність у їді" (св. Андр. Ав.). Не може бути воїном Христовим той, хто ще не переміг жадоби піднебіння (св. Григ. В.). Хто їсть або п'є набагато більше, ніж треба, втрачає багато ласк і легко зваблюється. Тому говорить Христос: "Горе вам, що ситі нині" (Лук. 6, 25). А св. Петро нагадує: "Будьте тверді і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти" (І Петро 5, 8). Також треба остерігатися непотрібної балаканини. Балакучість завжди є ознакою гордовитості і нерозуму і стає причиною багатьох гріхів. Де багато слів, там убозтво духа (Прип. 14, 23). Мудрі мужі завжди були маломовними (Григ. 17, 27). Лише дурні говорять багато (Сир. 10, 14) тому що хочуть здаватися розумними і розважливими. Багатомовність не обійдеться без гріха (Прип. 10, 19). Нестриманість язика є часто джерелом незгоди (св. Григ. В.). Той, хто не грішить словом, є досконалою людиною (Як. З, 2). Хто не вміє стримати свого язика, ніколи не досягне досконалості (св. Фил. Н.). "Коли хтось уявляє собі, що він побожний, а не стримує язика, — лиш обманює своє серце, побожність того марна" (Як. 1, 26). Зашкодить собі той, хто є необережним у розмові (Григ. 13, 3). Тому нагадує св. Павло: "...порожніх та нечестивих суперечок уникай" (II Тим. 2, 16). Однак не треба бути і занадто мовчазним у спілкуванні з нашими ближніми. Знай міру!

Треба дотримуватися впорядкованості і злагодже­ності, завдяки чому здобудемо спокій і багато чого досягнемо за короткий час.

"Усе нехай діється пристойно й докладно" (І Кор. 14, 40). Отже, треба призначити для себе певну годину для відпочинку, молитви, їди, роботи і т. д. Треба дотримуватися порядку в домі, це збереже нам багато часу і праці. Порядок — це половина праці. "Порядок — проводир до Бога; все, що від Бога, є впорядковане" (св. Авг.). Бог установив дивовижний порядок у всьому Всесвіті. Порядок знаходимо у церквах, монастирях, у війську і т. д.

Треба постійно молитися, бо молитвою відганяємо від себе багато спокус і забезпечуємо присутність Св. Духа в нашо­му серці.

Постійна молитва охороняє нас від багатьох спокус. Ісус Христос говорить: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли в спокусу" (Мат. 26, 41), а св. Павло нагадує: "Моліться без перерви" (І Сол. 5, 17). Постійна молитва забезпечує присутність Св. Духа в нашому серці. Безупинно молячись, притягаємо до себе Св. Духа (св. Єфр.). Всі Святі молилися надзвичайно багато. Блаженний Климентій Гофбавер молився навіть ходячи вулицями Відня. "Святі більше молитвами, ніж працею, вимолили свою святість" (св. Альф.). Звикай часто молитися, не забувай про так звані побожні зітхання. Хто дотримується цього, схожий на подорожнього, котрий час від часу вип'є трохи вина, щоб краще мандрувалося (св. Франц Сал.).

Треба частіше сповідатися у своїх тяжких гріхах і частіше причащатися.

Гріхи, в котрих ми вже сповідалися І за які шкодували, є справді відпущені нам; тому не мусимо їх згадувати в наступних сповідях, хоч можемо. Однак, Святі раз по раз сповідалися у своїх колишніх тяжких гріхах. Хто завжди сповідається лише у повсякденних гріхах, а скоєних раніше тяжких гріхів не визнає, той легко може стати гордівливим, зарозумілим і переконаним у тому, що він майже став святим. Зате залишається покірним той, хто часто визнає свої тяжкі гріхи. Хто часто причащається, той не скоює помилок і досягає досконалості. Дивуємося досконалості перших християн; однак, не забуваймо, що вони причащалися щоденно. "Вони постійно перебували... на ламанні хліба й молитвах"(Діян. Ап. 2, 42).

Треба ретельно вивчати життя Ісуса Христа і Святих та роздумувати над релігійними правдами.

Приклад Святих спонукає нас наслідувати їх. Не один скаже собі вслід за св. Августином: "Міг цей і той, чому ж не міг би й ти, Августине?" Святі самі охоче вивчали життя інших Святих і наслідували їх. "Вони робили так, як художники, котрі мусять часто підносити погляд на предмет, який малюють" (св. Вас). Звичайно, не кожний при своїй недосконалій любові до Бога може в усьому наслідувати Святих.

Ми повинні вивчати життя передусім Святих нашого стану, тому що в цьому випадку будемо мати найбільше користі (св. Франц Сал.). Життя і вчинки Святих є для нас практичним Євангелієм (св. Франц Сал.). Життя Святих — це Євангеліє у прикладах (св. Альф.). Велику користь приносять роздумування над релігійними правдами; вони (міркування) просвітлюють розум, спонукають волю до здійснення добра, дають нам справжній душевний спокій. Релігійні правди — наче вогонь, котрий освітлює і зігріває все, що знаходиться поруч. Релігійні правди (Євангелія) — це пожива для нашої душі; вони можуть наситити нас, як це випливає зі слів Ісуса Христа до самарянки (Йоан 4, 13). Саме тому, що люди мало розмірковують над релігійними правдами, у світі так багато зла (Єр. 12, 11). Всі Святі стали Святими, роздумуючи над релігійними правдами (св. Альф.).

Треба любити самотність, бо саме на самоті здобуваємо багато ласк, котрі зміцнюють наш дух; усамітнившись, обері­гаємо себе від багатьох спокус та гріхів і зростаємо у доброчесностях.

Нехай прикладом у цьому для нас буде Христос. Христос любив молитися, усамітнюючись або на горі (Йоан. 6,15), або у пустелі (Лук. 5,16), або на горі Оливній (Йоан 22, 38). До тридцяти років Спаситель жив скрито і самотньо. Усі Святі часто вдосконалювалися в побожності, усамітнившись. Св. Бенедикт протягом трьох років жив самотньо у гірській печері; св. Ігнатій Лойола довгий час перебував у печері Манреса. Той, хто сьогодні нікому не відомий, живе тільки для Бога, засяє колись у славі (Кол. З, 3-4). Самотнє життя — це спосіб життя земного Ангела (св. Золот.). Усамітнюючись, здобуваємо багато діючих ласк. Коли ми на самоті, промовляє до нас св. Дух (Ос. 2, 14). Голос Бога чуємо лише тоді, коли втікаємо від гамору світа. Чим більше віддаляємося від гамору світа, тим ближче знаходимося до нашого Творця (Тому з К.). О самотність! На тобі квітнуть величні квіти Христа, в тобі розвиваються повні довір'я зносини з Богом (св. Єр.). Самотність приносить нам справжнє задово­лення. Щастя — це плід, котрий розвивається лише у затінку самотності. Коли суєтність витягне тебе із самотності, то скоро побачиш, що світ — це велика рілля, з якої збираємо більше клопотів, ніж приємностей (Галюра). Самотність захищає нас від спокус і гріхів. Доки Адам був сам, він не згрішив; а скоїв гріх саме в присутності жінки (св. Амвр.). Ной сховався на кораблі перед потопом. Саме на самоті ми уникаємо напастей диявола. Самотність допомагає нам зберегти в собі чесноти і сприяє їх розвиткові. І якщо хто-небудь досяг досконалості, то тільки завдяки самотності (св. Вас. В.). Отже, той, хто віддає перевагу світським розвагам, ніколи не буде вдоволеним і морально досконалим.

Однак, не треба втрачати відчуття міри в бажанні жити на самоті, а також прагнути самотності з нечесними намірами.

Як і в усьому, тут треба притримуватися такого принципу: проміжна (середня) дорога найкраща. (Доброчесність знаходиться посередині). Хто занадто цурається людей, завжди лишається позаду. Справедливо говорить німецький поет Гете: "Талант розвивається на самоті, характер — серед виру світу". Ми не можемо жити серед людей і не спілкуватися з ними. З одними у нас складаються службові стосунки, з іншими — дружні, приятельські. Адже і Матір Божа відвідує свою тітку Єлизавету, щоб привітати її (Лук. 1, 39). Остерігайся світу, втікаючи від нього не тілом, але способом життя; бо світ не є диявольським за природою, він є лише дияволом зіпсований (св. Золот.).

Треба дотримуватися визнаних правил поведінки і ввічливості.

Порядна людина намагається нікого не образити своєю пове­дінкою і бути доброзичливою та щирою у стосунках із ближніми.

Звичайні правила пристойної поведінки виникли внаслідок намагань люди­ни у стосунках із іншими відкинути все, що могло б образити ближнього. Кожна освічена людина і людина, котра прагне бути порядною, повинна дотримуватись певних правил поведінки. Напр., заходячи у чужий будинок, треба вичистити перед дверима взуття, викинути цигарку, постукати у двері, і тільки, коли запросять, увійти; увійшовши, привітатись, знявши капелюха, і лишатися на місці, доки не запропонують сісти. Зустрічаючись на вулиці, необхідно вклонитися, знімаючи капелюх. Вітаючи когось, не треба пильно вдивлятися в нього, бо це ознака зухвальства. В церкві не треба нікому вклонятися; церква — місце молитви і там усі рівні. Звертатися до ближніх треба доброзичливо і ввічливо; під час розмови не можна тримати руки в кишенях або закладати їх за спину. Треба остерігатися голосного сміху, занадто голосної розмови, перебивати когось під час спілкування; слід намагатися уникати позіхання і кашлю, розмовляючи з іншими, коли ж це вже мусимо робити, то необхідно прикрити рот хусточкою або рукою.

Однак, і тут треба знати міру, щоб не здаватися оточуючим смішними.

Не треба надавати ввічливості великого значення, бо вона сама по собі не є досконалістю. Є люди, котрі зовнішнім проявом порядності намагаються прикрити свої недоліки і недоброзичливість. Треба пам'ятати, що ввічливість і порядність — це лише один із засобів досягнення досконалості.

Ввічливість сприяє виробленню в людині характеру, бо неодноразово стримує її від моральних помилок; вона також навчає покірності, виробляє вміння володіти собою.

Ввічливість не раз наказує нам поступитися чимось на користь іншого, стримує нас від суперечок, від образи співрозмовника.

Ввічливість — це вправляння в доброчесності. Але ми повинні пам'ятати, що лише тоді заслужимо милість Бога, коли вправлятимемося у ввічливості не з земних спонукань, а задля прославлення і вшанування Бога.

Ввічлива людина поважає владу, шанує старших віком, вона завжди уважна до ближнього, її воля спрямована на творення добра. Ввічлива людина ніколи не сперечається; їй можна дові­ряти, її поважають, своїми вчинками вона позитивно впливає на оточуючих.

Ввічлива людина охоче прислухається до мудрих повчань, вона прагне позбутися негативних рис.

Ніжна і лагідна розмова прикрашає життя, сприяє тому, що люди легше зносять взаємні незгоди. Ввічливу людину люблять усі, і тому їй легше досяг­нути поставленої мети. Відомо, що невихованість і непорядність окремих людей не раз була причиною кривавих воєн. Знаємо також із досвіду, що ввічливий продавець має набагато більше покупців, аніж неввічливий. Дива­ком був би той, хто не хотів би рахуватися із загальноприйнятими правилами поведінки.

Дата добавления: 2015-08-21