Воєнні морські походи на чорне море та каспійське моря.

Докладніших звісток про появу слов’янських морських кораблів на Чорному морі не збереглося. У нашому користуванні можуть бути лише деякі натяки із «житія святих» датовані VІІІ ст. На превеликий жаль побожні легенди не переказують нічого реального про склад та організацію тодішнього флоту. Впевнено можемо зазначити, що значні простори морські потребували й значно більших морехідних сил.

Вже в 860 р. відбувся великий похід на Царгород під проводом київських князів Аскольда і Дира. У той час, коли грецький цісар Михайло знаходився у Малій Азії, а столиця імперії була не захищена, слов’янська флотилія в двісті /по іншим джерелам 360/ кораблів пограбувала околиці Царгороду, попалила околиці, але сильно укріпленого міста не могла взяти. Венеціанський літописець пише, що прознавши про повернення греків з походу, князі наказали війську повертати: «І так цей народ із тріумфом повернувся у свої землі».

Пізніше греки склали легенду про те, що ніби український флот, примусила повернути буря, яка розпочалася тоді, коли в море опустили одяг Божої Матері…

До морських походів на Візантію вдавалися також Олег і Ігор. В 907 р. на Царгород ходив Олег із флотом, який складався з 200 кораблів, по 40 воїнів у кожному. У війську були варяги й слов’яни з різних племен-поляки, древляни, сіверяни, в’ятичі, навіть дуліби й хорвати з далеких західних земель. Коли лодейна флотилія київського князя пересікла Чорне море і стала перед стінами столичного міста, греки замкнули пристань і мужньо захищалися з баштан городських мурів. Літописці пропонують народний переказ про те, що Олег наказав поставити кораблі на колеса і погожий вітер напнувши вітрила, доніс русичів під стіни города. «Олег вийшов на берег і почав воювати, і багато вбивств заподіяв грекам довкола города: розбили палаців, а бранців, яких взяли у полон одних посікли, других мучили, інших розстрілювали, а ще інших кидали у море; і багато іншого лиха наробили русичі грекам, як це вороги роблять». Тоді греки з князем київським склали мир. Дехто з стародавніх істориків вважав, що причиною війни проти Константинополя були часті утиски київських «торгових людей» у Візантії та її провінціях. Тому переможець Олег запросив від Царграду по 12 гривень на кожного воїна /а це астрономічна сума біля 960000 гривень/ та крім цього «давати уклади на руські міста спершу Києву, також Чернігову, Переяславу, Поліску, Ростову, Любичу та іншим містам; по тим городам сидять князі що під Олегом сущі». Гадаємо, це була компенсація за збитки, спричинені торгівлі цих міст та їх купцям.

Широко був задуманий морський похід на Візантію і князем Ігорем датований під 914 роком. слов’янський флот сучасники нараховували в тисячу кораблів (дехто навіть вказував на 10 тисяч). Але грецький монах, будучи вчасно сповіщений про небезпеку, підготувався до оборони і зібрав значні сили. Слов’яни допливли до пристані Гієрон на малоазійському боці Босфору як раз у тому місці де стояла башта з великим морським маяком, що вказував морякам шлях. Тут підстерігала Ігорова візантійська ескадра, яка зразу ж несподівано атакувала слов’янські кораблі небаченим до цього способом, застосувавши «грецький вогонь» (зустрічається ще: «вогкий вогонь», «ясний вогонь»). Що ж являв собою цей «грецький вогонь»?

Ймовірно, це був стрільний порох або якась інша вибухова речовина, яку вистрілювали за допомогою корабельної мідної труби або ручних мідних трубок, що були озброєнні візантійських моряків. Крім того згадується й рідина як «грецький вогонь», можливо нафта, яка кидали на корабель противника у кулях та бочках.

Виготовлення та методика застосування «грецького вогню» були державою таємницею Візантії, яка зберігала монополію на використання у морському бою аж до ХІІ ст. пізніше цей спосіб ведення бою стали вживати усі європейські флоти.

Наведемо один з відомих рецептів ХІІ ст. для приготування «грецького вогню»: частина каніфолі, частина сірки і шість частин селітри розчинялись у льняному або лавровому маслі і суміш була готова для використання. Іноді до цього складу включали перетерте липове або вербове вугілля.

Вражене від застосування «грецько вогню» було страшне. Ось що описує очевидець про події того часу: «Як Русь це побачила, чим дуж кинулась а кораблі у море, бо їм краще було в морі втонути, ніж від вогню згоріти: одні, обтяжені бронею з шоломами, пішли на дно, щоб ніколи не вернутися, інші плавали, але на самих морських хвилях погоріли. І ніхто того дня не врятувався, хіба тим спасся, що втік на сушу…».

Однак, значна частина слов’янського флоту уціліла, і князь Ігор повів його на побережжя Малої Азії, нищив там міста порти. Але візантійські кораблі йшли слідом за Ігорем і перекрили йому відступ назад.

Багато українських кораблів загинуло під час прориву блокади у другій битві. Сам князь Ігор, як оповідали потім греки, ледве врятувався з десятьма кораблями і з труднощами дійшов до Азовського моря. Але ця поразка не залякала Ігора. Тільки но повернувшись до Києва, він знову готується до нового походу на Візантію. Але на цей раз збираючи своє військо, Ігор закликав варягів зі Скандинавії. Військова експедиція розпочалась у 943р. Про другий похід Ігора на Візантію ми знаємо лише з наших джерел, грецькі ж джерела й словом про нього не згадують. Наскільки був великий флот київського князя вказували кримські греки, які давали знати константинопольському імператорові: «Се іде Русь без числа, кораблі усе море покрили». Візантійський уряд не був впевнений у перемозі над слов’янами і тому запропонував мир. Дійшовши гирла Дунаю й зустрівшись з висланими візантійськими послами, Ігор погодився на замирення.

Про розвиток та масштаби слов’янського мореплавання на Чорному морі у ті давні часи свідчать дипломатичні стосунки київських князів з Візантією: договори Олега від 907 та 911 рр., Ігора докладно унормовано різні торговельні та правові справи, які дуже часто виникали між слов’янами та греками. Так наприклад, мова йшла про розв’язання спорів за майно, крадіжку, вбивство, побиття, насилу, втечу слуг, купівлю дорогих тканин, ціни на невільників, про спадщину померлих купців, про розташування посольств, легітимність купців та їх утримання у Царгороді. Деякі постанови торкаються зокрема і мореплавання. Бурхливий розвиток торгівлі та оживлені зносини а Візантією витворювали зачатки нашого морського права. Короткі приклади наведені нами дають змогу впевнитись у вище сказаному.

У першому договорі кн. Олега говориться про утримання слов’ян у Царгороді та отримання ними снасті та приладдя для кораблів: «Коли прийде Русь (посли), то беруть майна різного скільки хочуть, а як прийдуть купці, мають брати місячне шість місяців – хліб, вино, м'ясо, рибу, овочі й можуть брати у грецького цісаря на зворотню дорогу харчі, якорі, линви, вітрила, скільки їм треба».

У другому договорі Олега з Константинополем є цікаві постанови про кораблі, які розбилися на морі. «Коли велика буря на морі викине Лодзю чужу на землю, а знайдеться там хто від нас Русичів, має рятувати Лодзю з вантажем і відіслати її до християнської /тобто грецької/ землі, та провести її через усяке небезпечне місце, аж дійде в місце безпечне. Коли така лоддя від бурі або через мілину не може дістатися до свого місця, ми Русь допоможемо гребцям цієї лодді й супроводимо їх здоровими з купівлею, - якщо це трапиться близько від грецької землі; а якщо така пригода трапиться руській лодді – проведемо її на руську землю». Добрі торгові взаємини передбачали й такі обставини, коли було неможливо провести човен на місце його призначенні то треба було продати вантаж чи товар на місці і відіслати його гроші власникам.

Навіть такі, з нашого сучасного погляду, недосконалі та спрощенні закони та статті, що крім того ще й за кожного наступного дня змінювались, обмежувались, усе ж таки започаткували зачатки раннього-українського морського права.

Довгі часи після войовничих походів ІХ Х ст. на Візантійську Імперію слов’янські князі не бралися за організацію морських експедицій. Очевидно, не мали значних морських сил, щоб змагатися з візантійськими ескадрами, які на той час складалися з більших і сильніших кораблів. Тому Святослав під час війни з Болгарією й Візантією перевозив свої війська морем тільки по Дунаю, а далі вів воєнні операції на суші. Для цього він використовував численну кіноту та велике військо піших ополченців.

Зате в мирний період сягнув значного розвитку морський торговий флот. Грецький письменник Георгій Кедрин звертає нашу увагу на те, що «Русь жила з ромеями /візантійцями/ у відносинах добрих і спокійних, зносини були безпечні, й купці ходили з відтіль і звідтіль».

Не раз цитований літопис Нестора «Повість минулих літ» під згаданим вище роком дуже емоційно розповідає: «Послав Ярослава сина свого Володимира на греків і дав йому воїнів багато, а воєводство доручив Вишаті, батькові Яна. І пішов Володимир в лоддях і підійшов до Дунаю, й попрямував до Царгорода. І здійснилася буря сильна, і розбила кораблі руські, й князівський корабель розбило вітром, і взяв князя до себе на корабель Іван Трохимович, воєвода Ярослава. Інші ж воїни Володимирові, числом до 6 тисяч, були викинуті на берег …» Однак візантійські джерела зовсім інакше, більш реальніше, висвітлюють події тієї кривавої і блискавичної війни.

У червні 1043 р. руський флот на чолі з одним із синів Ярослава з’явився біля стін Константинополя. Безпосереднім приводом до війни стали вбивство знатного київського громадянина у візантійській столиці та розграбування візантійцями руського монастиря св. Мамонта на Афоні. Сучасні історики вважають, що причиною конфлікту, що вже назрівав кілька років, була зміна політики імперії щодо Київської Русі. Зокрема, гадаємо, обмеження привілеїв руських дипломатів і купців у Візантії. Імператор Константин ІХ Мономах мав наміри зав’язати переговори з Володимиром Ярославичем, обіцяючи відшкодувати збитки й закликаючи «не порушувати здавна утвердженого миру». Але Але Володимир був невблаганним. Та коли зав’язалася морська битва поблизу візантійського узбережжя руські люди зазнали поразки. І не сильний вітер був тому причиною, як намагається нас Нестор-літописець. візантійські судна палили руські лодді-однодеревки, як уже було не раз, страшним «грецьким вогнем» і топили їх. А вже потім вітер, який розгулявся під час битви, викинув частину вцілілих суден на побережні скелі. Тих руських ратників, що змогли врятуватися, на березі підстерігало візантійське піхотне військо, яке супроводжувало по суші флот греків. частина руських кораблів, що схоронилися від «грецького вогню», відступила але не втратила бойової міці: надісланий навздогін флот у 24 судна був сточений ними в одній з бухт і зазнав важких втрат.

Однак загальний результат морського походу був вражаючим та сумним. велика кількість людей загинула, і їхнім екіпажем на чолі з воєводою Вишатою довелось повертати додому суходолом. як свідчить Нестор, «коли Володимирові захотіли були потім на Русь (тобто додому) ніхто не пішов з ними. І мовив Вишата: «Я піду з ними». Зійшовши з корабля до них він сказав: «Якщо залишусь живий, то з ними, якщо загину, то з дружиною». Поблизу болгарського міста Варни невеличка рать Вашати була перейнята сильним військом візантійського полководця і 800 воїнів разом з Вишатою потрапили у полон.»

Здавалося Візантія здобула повну перемогу над Руссю. Але ображений Ярослав Мудрий, завдяки активній дипломатичній діяльності й діяльності у Західній Європі, загрожує Київської держави з європейськими монастирями та нацьковує орди печенігів на дунайські землі Візантії. Остання стала перед загрозою війни і пішла першою на переписання договору вже з більшими поступками русичам.

Рівночасно з походами на Чорне море українські князі організовували й на Каспій. Вже в перші половині ІХ ст. купці везли Каспійським морем крам та товари до Персії. Головною дорогою до Каспія була Волга (тоді Ітіль), але знаний був і дальший окружний шлях: з Дніпра кораблі йшли у Чорне море, здовж берегів берегів Криму до Азовського моря, Доном від устя вгору, а там де Дон найбільше зближаеться до Волги, човни перетягували волоком у Волгу і пливли далі.

воєнні походи на південно-східне узбережжя Каспійського моря проводив Олег у 913 р. (на хозарський каганат), Ігор приблизно у 943-944 рр. ходив на Закавказзя, про що так гарно описав поет Ні замі.

Більш пізні часи не відмічалися широкомасштабними морськими у східні країни. У великому поході Святослава на волзьких болгар та хозарську державу у 968 р. напевно теж брав участь флот, але про цю кампанію ніяких історичних звісток не маємо.

Отож, як не відділена середньовічна історія нашого народу, але ми маємо можливість скласти докладніше уявлення про зародження, становлення та розвиток морської галузі: судноходства та мореплавства, що символізувало про достатньо високий на той час рівень технічного прогресу.

Дата добавления: 2015-08-21