Утворення військово-політичних блоків к ХІХ – пХХ ст.

Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp., об'єднання Німеччини та Італії, поразка Франції у франко-прусській війні 1870-1871 pp. спричинили зміни у співвідношенні сил на Європейському континенті та загострення міжнародних відносин.

Поява у центрі Європи нової, могутньої, мілітаризованої, агресивної Німецької імперії викликала занепокоєння усіх сусідніх держав.У т ой час зовнішньополітичний курс Німеччини визначав Отто Бісмарк, який прагнув утвердити повну гегемонію своєї країни в Європі. Незважаючи на поразку, Франція залишалася головною перешкодою на цьому шляху, і, щоб забезпечити перемогу в майбутній війні, необхідно було заручитися підтримкою інших держав для ізоляції Франції.

Зростання могутності Німеччини підштовхнуло до зближення з нею Австро-Угорщину; етнічна близькість німців та австрійців, нестабільне становище двоєдиної монархії, прагнення забезпечити підтримку німецької дипломатії в експансії на Балканах, зростання економічної залежності від Німеччини.Бісмарк прагнув заручитися нейтралітетом Росії, за для російсько-німецького зближення.

У 1873 р. Між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Росією було укладено Союз трьох імператорів. Але ця дипломатична перемога Бісмарка виявилася примарною. У 1875-1877 pp. Росія не підтримала Німеччину, виступила як гарант безпеки та незалежності Франції. Це не залишилося непоміченим у Парижі, що згодом стало основою франко-російського зближення.

Тим часом антиросійська позиція Великої Британії давала Німеччині надію втримати Росію у стані нейтралітету. Англія була головним противником розширення російських володінь на Середньому й Далекому Сході та поширення російського впливу на Балканах.

Міжнародні відносини 70-х pp. XIX ст. характеризувалися тим, що кожна з великих держав прагнула не допустити одноосібного посилення жодної з країн. На п 80-х pp. у міжнародних відносинах сталися кардинальні зміни—почалося формування військово-політичних союзів, спрямованих проти не реального, а гіпотетичного (хоча й визначеного) противника, які мали на меті не просто перемогу над якоюсь окремою країною, а світове панування.

Перший крок у цьому напрямі зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні було укладено австро-німецький союз. Одночасно Бісмарк не полишав надій на утримання Росії на рівні нейтральної держави. У 1881 р. було відновлено Союз трьох імператорів, а 1887 р. укладено російсько-німецький «перестрахувальний договір».Проте це не виключало Росію з гурту головних суперників Німеччини. Того ж року Німеччина відмовилася надати Росії кредити. У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія уклали між собою Троїстий союз на 5 років, який через кожні 5 років поновлювався і проіснував до 1915 р.

Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї. Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз. Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у червні 1915 заявила про свій вихід із Троїстого союзу й оголосила війну Австро-Угорщині.

На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося російсько-французьке зближення. У 1887 р. Франція надала Росії значний кредит. Почалися переговори про укладення союзу. У липні 1891 р. відбувся візит до Кронштадта французької ескадри. Наступного місяця було підписано франко-російський консульський пакт. У 1892 р. країни підписали військову конвенцію, яку було ратифіковано 1893 р. Отже, в Європі утворилися два ворожих військово-політичні союзи.Проте залишалась Англія, від позиції якої залежала перевага якогось із блоків. К XIX ст. Англія все ще проводила політику «блискучої ізоляції» (непрямого втручання у справи європейських країн). Єдиною турботою країни було розширення та утримання колоніальних володінь. Зберігалися напружені відносини з Францією через розподіл колоній в Африці та Азії. У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії, що дало Японії можливість перемогти у війні 1904-1905 pp. Однак в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна небезпека для Великої Британії йде від Німеччини, яка стала на шлях підготовки до війни за переділ світу (почалося будівництво могутнього океанського флоту). Англо-німецьке суперництво в економічній та військовій сферах призвело до перегляду зовнішньої політики Англії.

Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть XX століття. Виникла у відповідь на створення 1882 і подовження 1891 Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Веде початок від франко-російського союзу 1891—93, оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8 квітня 1904 врегулювала суперечності з Францією в Африці та 31 серпня 1907 — з Російською імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті). Колоніальна експансія та озброєння Німеччини, її прагнення покінчити з пануванням Англії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах. 1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Першої світової війни. У роки війни блок Англії, Франції й Росії підтримало 25 держав, серед них [США], Японія, Румунія, Китай, Греція, Португалія та інші. США, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе «асоційованою країною» угруповання. Антанта виграла Першу світову війну і закріпила свій успіх дипломатично на Паризькій мирній конференції, створивши так звану Версальську систему міжнародних стосунків.

8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таємну угоду. В ній розмежовувалися сфери впливу між двома державами в Африці. Англія визнавала право Франції на Марокко, а Франція — право Англії на Єгипет. Ця угода отримала назву «Сердечна згода» — Антанта. Після поразки Росії у війні 1904-1905 pp., а також подій революції 1905-1907 pp., які ослабили країну, Англія вже не сприймала її як небезпечного конкурента. Більше того, тепер вона мала підстави вважати Росію своєю союзницею у боротьбі проти Німеччини та національно-визвольних рухів народів Азії. 31 серпня 1907 р. англо-російської конвенції про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті. Так було завершено створення Антанти.

Проте єдиної угоди між трьома державами не існувало, її уклали лише на початку Першої світової війни.Отже, підсумком розвитку міжнародних відносин на зламі століть став поділ Європи і світу на два ворожих військово-політичних блоки — Троїстий союз та Антанту. Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була підготовка до світової війни за переділ уже поділеного світу.

№ 80. Ллойд-Джордж К XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870-1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося. Замість третини світової індустріальної продукції на частку Англії припадала тепер лише сьома частина Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце в світі за обсягом вивезення капіталу, її торгівельний флот залишався світовим перевізником. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.П ХХ ст наростає масова незадоволеність капіталістичною, імперіалістичною системою Великобританії. Імперіалістична система випробовується на міцність, якщо не на розрив, по трьох лініях. Перша лінія - відносини між розвиненими індустріальними країнами. Країни, що перебувають в авангарді світового розвитку й прагнуть до переділу сфер впливу у світі, і на цьому поприщі зіштовхуються один з одним у кривавій сутичці. Друга лінія - це відносини між метрополіями й колоніями. Народи колоній не приймають тих несправедливих умов існування й тих правил взаємин, які диктують їм розвинені індустріальні країни. Відбувається пробудження національно-визвольних рухів, потенціал їх досить великий - його вистачить на все ХХ століття. А третій сигнал небезпеки для системи виходить від атакуючих її робочих мас індустріальних країн.

К ХІХ - п ХХ ст. британське суспільство було найбільш відкритим для ліберальних ідей. Більшою активністю в сфері внутрішніх реформ відзначалися саме ліберали, лідером яких на початку ХХ ст. був Девід Ллойд Джордж. Ліберальна партія висувала ідеї створення правової держави, вільного ринкового капіталізму, свободи конкуренції, вільної торгівлі. Д. Ллойд Джордж проголошував курс на соціальні реформи, наполягав на швидкому вирішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці та ін.). Перемога ліберальної партії на виборах 1905 року та перші кроки нового англійського уряду на чолі з Д. Ллойд Джорджем стали одним із найважливіших етапів в історії Великобританії кінця ХІХ - початку ХХ століття. Держава почала відходити від концепції невтручання у відносини між робітниками і підприємцями. Держава почала розробляти позитивну робочу політику. Її стабілізації сприяло й кількісне зростання середнього класу, до складу якого входили як підприємці, так і інтелігенція. Маючи певну власність, цей прошарок не був зацікавлений у радикальному зламі існуючого правопорядку, займаючи більш-менш сталу нішу. Щоб її зберегти та зміцнити, виступав за реформування суспільства, усунення найбільш кричущих його соціальних болячок.

Ліберальні та консервативні кабінети, які змінювали одне одного при владі, провели низку відповідних реформ. Але перш ніж говорити про них, слід зазначити, що самі партії в цей час організаційно зміцнилися; і у виборчих округах та в парламенті вони були чітко організовані. У кожної з них був парламентський лідер, вибраний депутатами, якому доручалося формувати кабінет у тому випадку, коли партія отримувала більшість голосів. У партії була програма, прийнята і резюмована у кількох яскравих формулах. Партії використовували для агітації різноманітні прийоми та методи: мітинги під відкритим небом, вози-трибуни, ілюстративні афіші, запитальники, які заповнювалися кандидатами [14, С.325].

Новим явищем стали загальнонаціональні страйки. В Англії, наприклад, це були страйки шахтарів, залізничників. Не раз вони зупиняли життя багатьох міст. У серпні 1911 р. весь Лондон фактично перейшов у руки страйкарів - у місто були введені регулярні війська. Відповідаючи на виклики часу лідери партій проголошують курс на соціальні реформи, Ллойд Джордж - класичний представник соціального реформатора. У своїх політичних формулюваннях ліберали добре враховували прагнення народу до соціальних реформ. Автором гнучкої версії реформізму Девід Ллойд Джордж, стояв за державне посередництво між робітниками й підприємцями.

В 1909 році Ллойд Джордж ввійшов у парламент із ідеєю «народного бюджету» - введення «надподатку» на високі доходи. Гроші повинні були піти на соціальні й військові потреби. З 1908 року в Англії були уведені пенсії по старості - для тих, кому за 70, а також державне страхування - у спеціальний фонд відраховували кошти держава, кошти ці йшли на безкоштовне медичне обслуговування, на виплати через хворобу, по втраті працездатності, по материнству.Послідовно проводив лінію на підвищення ролі держави в рішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці й т.д.). Наприклад, робітники все наполегливіше вимагали переходу від 10 до 8-годинного робочого дня. І уряд проводить через парламент закон про те, щоб не скрізь, а поки на окремих виробництвах (для гірників, що працюють у нічну зміну) 8-годинний день був введений Це перший випадок, коли парламент прийняв закон про скорочення робочого дня для чоловіків.

Пенсія становила 5 шилінгів на тиждень. Крім того, була визначена ковзна шкала, по якій людина, що отримувала допомогу в 5 ш. могла мати додатковий прибуток до 8 ш. 8 п. на тиждень. Тим, хто заробляв більше, розмір пенсій зменшувався таким чином, щоб максимальна сума становила трохи більше 13 ш. Тим, хто заробляв 12 ш. і більше, пенсія не виплачувалася взагалі. Крім того, в умовах видачі пенсії не було обмежень для осіб, що мають роботу, за винятком уже згадуваних. Розмір пенсії, якщо й був досить невеликим, все-таки рятував осіб літнього віку від необхідності йти в робітничі будинки. Такі пенсії народ назвав «пенсіями для покійників», оскільки їх давали тим, кому виповнювалося 70 років, а до такого віку мало хто доживав. Згодом було запроваджено допомогу з безробіття та у випадку хвороби. Ці виплати складалися з внесків робітників і підприємців, субсидій держави.

Значний резонанс викликав представлений Джорджем проект бюджету на 1909 р. Він передбачав асигнування 1% коштів на проведення соціальних реформ і значне збільшення витрат на озброєння. Витрати передбачалося покрити різким збільшенням податків на земельні володіння, спадщину, а також збільшенням податків на тютюн, алкогольні напої та поштові марки. Свій бюджет визначив як початок «війни проти жебрацтва» і можливість покарати «нахабність багатства». Власники великого майна назвали цей бюджет «революційним». Палата громад, де ліберали разом із лейбористами складали надійну більшість, схвалила проект бюджету. Призначувана королем палата лордів, у якій правила земельна та фінансова аристократія, відхилила його. Тоді Ллойд-Джордж розгорнув боротьбу проти палати лордів, вимагаючи зменшити її повноваження або й зовсім ліквідувати. У 1911 р. палата громад ухвалила закон про обмеження повноважень палати лордів: тепер остання мала тільки відкладне вето, себто могла гальмувати на невизначений час виконання ухвалених палатою громад законів, але не скасовувати їх. Якщо палата громад тричі ухвалювала проект закону, він набирав чинності попри заперечення палати лордів. Після цих нововведень «революційний» бюджет Ллойда-Джорджа став законом.

Таким чином, Джордж пропонував проводити внутрішню політику у Великобританії шляхом реформ. Перехід влади до лібералів сприяв покращенню соціально-економічному розвитку країни,і в якійсь мірі перешкодив підйому робітничого руху, що насувався. Оскільки економічна ситуація. була в критичному стані, то становище простого народу було тяжким. Ліберали в такій ситуації запропонували проект реформ щодо підвищення життєвого рівня робітничого класу.

Дата добавления: 2015-08-21