Європейське художнє мистецтво у ХХ-ХХІ ст..: естетика, художні напрями і стилі, постаті

ХХ століття можна вважати лише миттєвістю в масштабах існування людства. Проте кількість подій та проблем, що виникли Для художньої культури ХХ ст. властиві відсутність єдиного мистецького стилю і панування цілого ряду течій, особливо в образотворчому мистецтві; зв’язок митців з політикою, протистояння їх мілітаризації, гонці озброєнь, кровопролитним війнам, боротьба за мир, проти фашизму і тоталітаризму; філософічність культури, постійне оновлення засобів художньої виразності, коли на зміну одному напряму приходить інший; поява нових видів мистецтва (кіно і телебачення), що роблять значний вплив на маси. Західна культура, особливо образотворче мистецтво, розвивалася у двох напрямах: дальший розвиток реалізму класичного мистецтва, удосконалення і пошук нових форм виразності у межах цього художнього напряму; пошуки принципово нових засобів художньої виразності, що привели до появи культури модернізму.

Однією з поширених течій 60-х років став оп-арт (англ. optical art – оптичне мистецтво), представники якого створюють естетичне середовище за допомогою світлових і кольорових оптичних ефектів, завдяки вживанню лінз, дзеркал тощо. У живописі переважають геометричні комбінації ліній та плям.

У 60-х рр. набуло поширення так зване „ мистецтво дії” Перформанс (англ. рerformance) – напрям, суть якого полягала у виконанні перед публікою попередньо запланованих дій. Публіка виступає лише у ролі глядача. Близьким для цього напряму є хепенінг, в основі якого – виконання художником якоїсь незапланованої дії перед глядачами та з їх участю. Представники боді-арту матеріалом для художньої творчості вважають людське тіло, вдаються до розмальовування його, демонстрації різних поз.

У цей час з’являється кінетичне мистецтво (від грец. kinemos – руховий, рушійний), представники якого намагалися створювати рухомі конструкції, світлові ефекти, оскільки художників завжди цікавила мобільна зміна форми, можливість трансформувати свій витвір. При цьому митці використовують різні матеріали, принципи дії, види руху, джерела руху форми. (Н.Шеффер, Ж.Тенглі, Г.Юккер, Б.Стучебрюхов тощо). Відомий твір Гюнтера Юнкера „Танцівники”, що змінювався на очах публіки в результаті руху. Композиція представляє собою мішки людського зросту, зсередини проткнуті гвіздками. Коли глядач вмикав мотор, мішки оберталися, наїжачившись гвіздками, які до того звисали вниз. Кінетизм прагне об’єднати в єдине композиційне ціле різні види мистецтва (звукові композиції, світломузику).

Сукупність найновіших течій у світовій культурі від 70-х р. ХХ століття до сьогодення найчастіше називають постмодернізмом. Народження постмодернізму пов’язане з кризовим явищами в західному суспільстві: так званою „холодною війною”, наростанням гонки озброєнь, американською війною у В’єтнамі, боротьбою трудящих за свої права, молодіжними рухами, екологічними катастрофами, що в останні десятиліття постійно супроводжують науково-технічний прогрес (Чорнобильська катастрофа, зменшення озонового шару, глобальне потепління тощо). Останні десятиліття ХХ століття довели, що людська діяльність, заснована на втіленні в життя найвищих досягнень інтелекту, поліпшенні якості і комфорту нашого життя, в той же час згубно впливає на довкілля, сприяє руйнуванню екосистеми і навіть може призвести до загибелі життя на планеті. Деякі філософи ХХ ст. (М.Хоркгаймер, Ю.Хабермас та інші) роблять висновок про те, що людський розум нині є найбільшою загрозою існуванню людини. Таке світовідчуття породило безліч напрямів, які в естетичному плані близькі до модернізму, але за зображальними рисами інші.

На відміну від модернізму, постмодернізм менш елітарний і більше орієнтований на комерцію. Для постмодернізму головне не проголошення кризи людського буття, а „…заперечення старого, аналіз деформації самих принципів розуміння людського життя, зміна суті, якою керувався раніше гуманізм, пошук нових моральних регуляторів та їх нове обґрунтування”

Художники в цей період вдаються до колажу, монтажних і відеоефектів, гіперреалізму, часто у своїх творах намагаються показати нікчемність і величність життя. Предметам побутового середовища часто надають символічного значення.

Живопис постмодернізму відмовляється від зображальності, естетичності, прагне реагувати на важливі проблеми сучасного їм суспільного життя.

Одним із напрямів постмодернізму є гіперреалізм (інші назви цього напряму: суперреалізм, фотореалізм, слайдизм, документалізм тощо), для якого характерним є наслідування фотографії живописними та графічними засобами. Напрям виник у період, коли в живописі переважали напрями, які відмовлялися від забраження об’єктивної реальності, а тому поява гіперреалізму викликала значний інтерес. Зображальні засоби гіперреалістів значною мірою новаторські. Знову звернувшися до предметності, художники все ж намагалися максимально дистанціюватися від класичного мистецтва. Основою живописного твору ставала не об`єктивна реальність, а фотографія чи слайд, бо гіперреалісти вірили, що технічні засоби можуть передати світ недеформованим, точно і неупереджено. Гіперреалісти, намагаючись досягти „надреальності”, використовували засоби, невживані у традиційному малярстві: акрилові фарби, фарборозпилювачі, трафарети, шліфували і полірували поверхню картини, щоб позбутися мазків пензля. Полотна гіперреалістів часто були великого формату, зображували об’єкти з близької відстані (крупним планом). У представників цього напряму найчастіше переважала тема великого міста.

У 70-ті р. в Західній Європі, Японії, Латинській Америці набув поширення концептуалізм. Представники концептуального мистецтва відмовлялися від створення традиційних художніх творів, а натомість зверталися до концептуальних об’єктів у формі ідей чи проектів, які супроводжувалися написами, текстами, іншими видами позаестетичної документації (Д.Х’юблер, Р.Беррі, Л.Вейнер тощо). Твори концептуалістів поєднують несполучувані предмети, часто побутові речі і супроводжуються певним текстом (написом).

№ 74. ЦСЄ у 80-90 рр К. 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості. З'явилися риси, не притаманні тоталітарному соціалізму — безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня. Масове невдоволення існуючими порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю.Для соціальних революцій у країнах потрібен був зовнішній поштовх, ним стала перебудова в СРСР, що сприяла посиленню впливу реформаторських елементів. За своїм характером революції у Сх Європі були демократичними та антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади в інших країнах відбулася мирним шляхом. Прихильники "оновлення соціалізму" на перших же демократичних виборах здобули більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади проголошувалися плюралізм та багатопартійність. утвердився курс на Захід, ліквідацію РЕВ, ОВД.

Чеховловатчинна У першій половині 80-х років економічне становище в країні погіршилось. Керівництво ЧССР прагнуло зберегти адміністративно-командну систему. Революційні події, які отримали назву "оксамитової" революції, розпочалися 17 листопада 1989 р.: Праги вийшло майже 50 тис. студентів. Міліція вдалася до жорстких заходів при розгоні демонстрантів, що призвело до страйку. Наступного дня з ініціативи "Хартії-77" виник "Громадський форум", який об'єднав ряд опозиційних груп. Апогею антиурядовий рух досяг 25 листопада, коли на Летенському полі у Празі зібралося 750 тис. чол.

У кінці 1989 р. президентом країни став Вацлав Гавел — лідер "Хартії-77" і "Громадського форуму.1990 рік започаткував новий етап у в червні проведено перші вільні вибори і сформовано новий уряд, який здійснив радикальні економічні реформи. змінено федеральний устрій, переглянуто компетенцію федеральних і республіканських органів. Країна почала називатися Чехо-Словацькою Федеративною Республікою (ЧСФР).На початку 1991 р. було здійснено лібералізацію цін. Крона стала внутрішньо конвертованою грошовою одиницею. Зміни в економіці спричинили безробіття, особливо у важкій промисловості. Розбіжності у поглядах словацьких і чеських політичних сил призвели до нового загострення національних проблем.. 1 січня 1993 р. з'явилися — Чехія і Словаччина.У 1993 р. в ЧР відбулися президентські вибори, на яких переміг В. Гавел. Словаччина в вересні 1992 р. ухвалила Конституцію СР, а в лютому 1993 р. обрано першого президента країни — М. Ковача. Молода держава відразу зіткнулася з економічними проблемами. На відміну від ЧР, економіка Словаччини мала однобічну спеціалізацію: переважали первинна сировина та підприємства військової галузі, а також с/г виробництво. Словаччина опинилася осторонь загальноєвропейських інтеграційних процесів.

З с 70-х у Польщі ширився робітничий рух, виникли альтернативні робітничі організації. масові страйки, очолювані профспілкою "Солідарність", Лех Валенса. У 1981 року було прийнято рішення про початок боротьби за владу висунуто політичні гасла. "Солідарність" об'єднувала 9 млн чол. Аби уникнути радянської інтервенції польський уряд на підставі статті 33 Конст оголосив воєнний стан на всій Польщі. з 12 на 13 грудня 1981 р. створено військову раду національного порятунку на чолі з Ярузельським. Перебудова в СРСР підштовхнула польське керівництво до пошуку інших шляхів виходу з кризи. У 1988 р. ПОРП оголосила економічні реформи. Було знято обмеження з діяльності приватного бізнесу, лібералізовано валютний обмін, державні підприємства отримали самостійність. У лютому 1989 р. розпочав роботу "круглий стіл" за участю всіх опозиційних сил, де обговорювалися перспективи політичних реформ. ПОРП поставила перед собою завдання легалізувати опозицію. У 1989 p. вибори до сейму, які принесли перемогу "Солідарності". 19 липня 1989 р. більшістю в один голос обрали президентом В. Ярузельського. Прем'єр-міністром став Т. Мазовецький ("Солідарність").

Вибори та формування уряду засвідчили, що Польща обрала еволюційний шлях переходу від тоталітаризму до демократії. Уряд Мазовецького першим здійснив "шокову терапію" — різкий перехід до ринкової економіки. Складовими цієї політики стали відмова від контролю за цінами, одночасне введення вільної торгівлі і початок приватизації державного сектора. Падіння виробництва було зупинено. Трансформація політичного життя. У грудні 1990 р. на перших загальних виборах президентом Польщі було обрано Леха Валенсу.Відбулася переорієнтація і зовнішньої політики Польщі. Вона вийшла з РЕВ та ОВД, однією з перших підтримала новоутворені після розпаду СРСР держави. З країни було виведено радянські війська.

Румунія за Чаушеску є яскравим прикладом найжорстокішого тоталітарного режиму Східної Європи. Ввся повнота влади була зосереджена в його руках, встановлено культ його особи. всі головні державні посади займали його родичі (40 осіб). Органи державної безпеки — "секурітате", які контролювали навіть приватне життя громадян.Така політика на к80-х привела до вкрай важкого становища. Диспропорція у розвитку промисловості спричинила дефіцит основних промислових товарів на внутрішньому ринку. Недостатня продуктивність с/г викликала перебої у забезпеченні населення продуктами харчування. Зовнішній борг країни досяг 21 млрд доларів. 18-19 грудня 1989 демократичні сили почали об'єднуватись у боротьбі проти диктатури. Маніфестації та страйки прокотилися по всій країні.,відкрито стрілянину, 22 грудня оголошено введення надзвичайного стану. Проте армія перейшла на бік демонстрантів. Було створено Фронт національного порятунку 22 грудня Чаушеску з дружиною покинули столицю,але їх було заарештовано. І засуджено до страти. Демократична революція перемогла. У травні 1990 р. Ілієску став президентом, взявши курс на проведення ринкових реформ і демократизацію.Створений ще за часів Чаушеску експортний потенціал давав змогу Румунії вести активну торгівлю з країнами Західної Європи.

На початку 80-х pp. Угорщина зіткнулася з економічними труднощами: уповільнився темп розвитку, зовнішня заборгованість виросла до 11-12 млрд доларів.З початком перебудови починає домінувати реформаторське крило. Влітку 1987 р. він очолив уряд і проголосив програму продовження реформ. У травні 1988 р. схвалено курс на проведення економічних реформ та удосконалення політичної системи. Парламент Угорщини прийняв закони: про свободу мітингів і зборів, організацій та об'єднань, про пресу та страйки. прийнято рішення про запровадження посади президента і створення конституційного суду. Реформаторська діяльність активізувала політичне життя в країні. Важливим кроком до відродження багатопартійності стало прийняття закону про партії.23 жовтня 1989 р. УНР було перейменовано в Угорську Республіку.

Навесні 1990 р. в Угорщині відбулися демократичні вибори до парламенту, більшість на яких здобули опозиційні партії —

У середині 80-х pp. Болгарію охопила економічна криза. Сотні підприємств стали збитковими. їхнє функціонування підтримувалось за рахунок дотацій з державного бюджету. Адміністративно-командна система перешкоджали ефективному розвитку економіки. Зросла заборгованість країни (9 млрд дол.). Становище ускладнювалось кризовим станом сільського господарства. Улітку 1987 р. на пленумі ЦК БКП Т. Живков був змушений визнати, що є "випадки рецидиву культу особи" і пообіцяв покінчити із всевладдям партійного апарату. Було визнано необхідність створення "нової моделі соціалізму", реформ системи управління економікою та адміністративного поділу країни. Проте оголошені реформи не ліквідували адміністративно-командної системи. Вся повнота влади, як і раніше, була зосереджена в руках Т. Живкова та його оточення.

Наприкінці жовтня 1989 р. член Політбюро ЦК БКП, міністр закордонних справ П. Младенов надіслав партійному керівництву відкритого листа, в якому звинуватив Т. Живкова у неприпустимих методах управління. 10 листопада 1989 р. ЦК БКП звільнив Т. Живкова з поста Генсека, а незабаром і з поста Голови Держради. На новостворений пост президента Болгарії було обрано Петра Младенова.

Після повалення режиму Живкова у країні почали створюватись і відновлювати свою діяльність десятки політичних партій та організацій. Декілька з них об'єднались у Союз демократичних сил (СДС), що виступав за впровадження багатопартійності та парламентської демократії. В опозицію до БКП перейшов і БЗНС. Опозиціонери відмовлялись брати участь в уряді, який очолював комуніст А. Луканов.У січні 1990 р. позачерговий з'їзд БКП проголосив головною метою партії перебудову та оновлення демократичного соціалізму. Партія відмовилась від конституційного положення про свою керівну роль у суспільстві, засудила деформації у галузі міжнаціональних відносин. Т. Живкова і ряд діячів з його найближчого оточення було виключено з партії. Нове керівництво очолив Олександр Лілов. БКП було перейменовано у Болгарську соціалістичну партію (БСП).

Прагнення БСП консолідувати всі політичні сили для виходу з кризи не знайшло підтримки з боку опозиції, що не бажала брати на себе відповідальність за становище, в якому опинилася країна.

На парламентських виборах 1990 р. БСП набрала 40 відсотків голосів, що дало їй право сформувати уряд на чолі з О. Лукановим, але законотворча робота парламенту була блокована неконструктивними дебатами між опозицією та соціалістами. БСП пішла на поступки. П. Младенов подав у відставку. 1 серпня 1990 р. новим президентом було обрано Жельо Желєва. Після цього було сформовано коаліційний уряд (СДС, БСП, БЗНС) на чолі з Д. Поповим, який розпочав економічні реформи.

Незважаючи на особливості свого розвитку, Югославія у 70-80-х роках зіткнулася з тими ж труднощами, що й інші соціалістичні країни.Економічні проблеми були спричинені відсутністю загальнонаціонального ринку, що в умовах історично усталених відмінностей між різними регіонами країни приводило до замкнення республік у межах своїх кордонів.

Із 70-х pp. темпи економічного розвитку неухильно падали. Рівень безробіття досяг 1 млн чол. Приблизно стільки ж громадян перебувало за межами держави на тимчасових роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість країни досягла 20 млрд доларів.Поглибленню кризи сприяла також і політична система Югославії, яка грунтувалась на Конституції 1974р. Децентралізація економіки, послаблення ролі партії та система розв'язання спірних питань шляхом взаємних домовленостей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, формуванню місцевих, республіканських, етнічних політичних еліт. Зміцненню єдності держави не допомогло і домінування у державних структурах сербів.Й. Броз Тіто, який з 1974 р. обіймав пости президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандата", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередженій в його руках, зміцнював єдність Югославії.Але після його смерті у 1980р., коли місце президента зайняв колективний орган—Президія, в якому були представлені усі республіки, відцентрові тенденції у федерації посилились. Криза соціалізму набула форми міжнаціональних конфліктів.Пошук шляхів виходу з кризи вказав на необхідність проведення економічних і політичних реформ та реформ у Союзі комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалося проведення економічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим кроком на цьому шляху стало подолання інфляції і перетворення динара (грошової одиниці) у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сутичок стали події в автономному краї Косово (заселеному переважно албанцями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х p., коли почалися масові виступи проти засилля сербської меншини (серби займали усі державні посади в краї).

Події в Косово спричинили розкол у громадській думці країни, активізувавши політичну активність населення.У 1989 р. в усіх республіках були створені опозиційні партії, навесні 1990 р. на виборах у Словенії та Хорватії перемогли національні коаліції.Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище виявилася невдалою. СКЮ розпався. Республіканські організації зайняли націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі зі С. Мілошевичем.Листопадові вибори 1990 р. привели до влади прокомуністичні (просербські) сили в Сербії, Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де владу здобули націоналісти, прийняли нові конституції і заявили про намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% — за) та Хорватії (95% — за) переважна більшість населення висловилася за незалежність. Союзне керівництво, в якому переважали серби, виступило за збереження єдності у будь-який спосіб.

Після прийняття рішення про вихід з Югославії (червень 1991р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почалися бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було наказано зберегти територіальну цілісність Югославії.Після поразки ЮНА у Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби за допомогою союзної армії виступили зі зброєю в руках, встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Після міжнародного визнання країни Сербія автоматично ставала агресором, оскільки її війська знаходились на території суверенної держави. Проти неї було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

У квітні 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави — Союзної Республіки Югославія. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Здавалося, війна на Балканах скінчилась, але в лютому 1998 р. загострився конфлікт в Косово — автономному краї Сербії, автономію якого було ліквідовано в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упродовж 74 днів бомбардувань та обстрілів на територію країни було скинуто ЗО тис. т вибухових речовин. Зрештою, керівництво СРЮ вивело з краю війська, а на їх місце було введено миротворчі сили.

Дата добавления: 2015-08-21