Латинська Америка 80-90рр ХХ ст

Латиноамериканський регіон сьогодні – це тридцять чотири держави, де проживає 500 млн. чол. У регіоні відбуваються цивілізаційно-геополітичні зміни, пов’язані як з внутрішніми трансформаційними процесами, активно відбуваються пошуки ефективних моделей суспільного розвитку, які були б характерними для особливостей специфічних проблем, що існують.

До середини 80-х рр.. відбулася еволюція військово-авторитарних режимів: внаслідок різноманітного за формами масового руху протесту та активізації опозиції звузилася соціальна база диктатур, знизився їх політичну вагу, прискорився процес ліквідації диктатур. Революція в Нікарагуа повалила тираническую диктатуру Сомоси. За 13 років впало 13 диктаторських режимів. Болівія 82, Аргентина Гренада 83, Ургвай 84, Гватемала 85, Чилі Парагвай Панама 89 Гаїті 94. Найвідоміші диктатори Піначет (Чилі), Ортега (), Банзера(), Кастро(Куба)Перехідний період від військово-авторитарного ладу до демократичної системи і неоліберальної економіці триває з 1985 р. і характеризується поступовістю, З диктатурами було покінчено, але вплив збройних сил на політику зберігається.

На хвилі ліквідації диктатур нові уряди приступили 80-х до ліквідації негативних наслідків диктаторських режимів і корекції курсу модернізації. 80-і рр.. стали називати «втраченим» («борговими», «інфляційним») десятиріччям. «Втрачене 10-річчя» обернулося посиленням економічної та науково-технологічної залежності регіону, загостренням міждержавних протиріч і стагнацією інтеграційних процесів, скороченням зростання подушного доходу. Інвестиційний бум 80-х рр.. стимулював економічне зростання Латинської Америки на початку 90-х рр..

Суть моделі розвитку латиноамериканських країн - це пріоритетна орієнтація на зовнішні чинники - експортну виручку і закордонні інвестиції. Латиноамериканська економіка не може існувати без регулярної фінансово-інвестиційної підживлення ззовні. Життя і благополуччя «в кредит» характерні для більшості країн регіону, причому як для малих, так і для великих. Величезна зовнішня заборгованість країн Латинської Америки постійно зростає - на початку 90-х рр.. вона становила приблизно 400 млрд дол, Значний регулярний відтік коштів в рахунок обслуговування зовнішнього боргу є головною причиною дефіцитів держбюджетів і платіжних балансів, розвитку інфляції, брак коштів для технологічної модернізації.

Підсумки фінансово-економічних реформ «втраченого десятиліття» особливо помітні соціальній сфері, скорочення витрат на соціальні потреби, зниження зарплати, скорочення соціальних послуг, збільшення шару малозабезпечених людей

Інше джерело убогості - це безробіття, Криза сімейних цінностей, зростання кількості розлучень, психічних травм.

Фінансово-економічна стратегія Латинської Америки на 90-і базувалася на «Вашингтонському консенсусі» - погоджувальній документі, підготовленому США. У завдання якого входило подолання інфляції, скорочення бюджетного дефіциту, зміцнення національних валют Латинської Америки. Цей документ, орієнтували Латинську Америку на регулярні виплати зовнішнього боргу. У 90-ті ХХ ст. в регіоні було надано новий імпульс для розвитку інтеграційних процесів. Ініціаторами та «локомотивами» розвитку інтеграції на континенті стали Бразилія та Аргентина. Завдяки їх зусиллям була створена потужна інтеграційна структура Меркосур. Меркосур на початку ХХІ ст. трансформувалася в одну з найбільших інтеграційних об’єднань у світі після НАФТА та ЄС. Меркосур, на думку політичних лідерів латиноамериканських держав, повинен стати одним з полюсів світового розвитку. На сьогоднішній день ця структура активно співпрацює з ЄС, багато в чому використовуючи його досвід, та з АСЕАН, фактично ставши важливим актором сучасної системи міжнародних відносин.

Роль Бразилії як геополітичної противаги США буде зростати і в майбутньому, враховуючи її значення в діяльності МЕРКОСУР, який за сприятливих обставин може стати своєрідною відповіддю на присутність НАФТА в Західній півкулі. МЕРКОСУР за минулі 10 років збільшив свій товарообіг майже в п'ять разів, встановлені багатообіцяючі зв'язку з ЄЕС. Наприкінці 90-х рр.. в Латинській Америці активно обговорюється питання про можливу «доларизації» - введенні долара в якості єдиного платіжного засобу в тій чи іншій країні. Одні країни (Аргентина) доброзичливо досліджують це питання. Інші (Мексика і Бразилія) виступають проти.

Настільки вражаючій економічний успіх був досягнутий завдяки структурним перетворенням, здійсненім більшістю країн регіону в першій половині десятиліття. В їх основі лежали заходь з відкриття економіки лібералізація торговельного режиму, приватизація, оздоровлення фінансової системи. У ці ж роки БУВ здійснено перехід до активної зовнішньоторговельної політики. У 1990-1996 рр. темпи зростання зовнішньої торгівлі провідних держав регіону були одними з найвищих у Світі. У ці ж роки було прийнято цілий ряд заходів для створення сприятливого інвестиційного клімату.

Починаючи з 90-х років та особливо на початку ХХІ ст. різко збільшилася динамічна активність практично всіх країн регіону, проведення ними багатовекторної зовнішньої політики. Характер зовнішньополітичного курсу більшості країн регіону свідчить про зміну їх пріоритетів, відмова від проведення проамериканської політики, що було характерно для країн регіону в минулому. Це багато в чому обумовлено падінням впливу США в регіоні, що особливо яскраво проявилося за адміністрації Буша-молодшого. Це стосується послаблення впливу американського капіталу, згортання співробітництва в військовій сфері та відмова від союзу з США як основи своєї зовнішньої політики. Водночас в регіоні відбувається активне проникнення та посилення впливу інших країн, перш за все Китаю, політика якого характеризується високою активністю та широким проникненням китайського капіталу в економіку країн регіону. Різко активізувалася політика і Іспанії та Росії. Росія перетворилася на країну-постачальника озброєння на континент.

Латинська Америка стає важливішим актором світового співтовариства. Перетворення Латиноамериканського регіону на важливіший фактор світової політики, обумовлене значимість цього регіону в ХХІ ст. пов’язана з тим багатим природно-сировинним потенціалом, який має регіон. За оцінками експертів на території країн регіону зосереджена 1/5 частина світових запасів ключових мінеральних ресурсів, у тому числі 91 % світових запасів нафти, 61 % - газу. Крім енергоносіїв Латинська Америка багата на інші корисні копалини. Це – руди чорних та кольорових металів, вугілля, срібло, золото, марганець, селітра, коштовне каміння.

У контексті тієї жорсткої боротьби, яка сьогодні розгорнулася в світі за володіння та контроль за природними ресурсами, Латинська Америка представляє значний інтерес для третіх країн, які прагнуть до посилення свого впливу. Це – Європейський Союз, Іспанія, Китай, Росія. Водночас наявність значних природних ресурсів об’єктивно призводить до збільшення значимості регіону в вирішенні таких глобальних проблем, як забезпечення енергетичної, продовольчої, економічної безпеки.Країни регіону трансформуються в важливіших акторів міжнародних відносин, прагнучи реалізувати зовнішньополітичний курс, у рамках якого можливо найбільш ефективно реалізувати національні інтереси країни. Зростає значення всього Латиноамериканського регіону як значного актора сучасної системи міжнародних відносин, що все більше впливає на формування нового світового порядку.

№82. Японія у 30-40х рр. ХХ ст. У 1927 р. До влади приходить кабінет генерала Танака - прихильника агресивної зовнішньої політики і реакційної внутрішньої політики. Відразу після приходу до влади генерал сформулював своє бачення зовнішньої політики, документ, який пізніше отримав назву "меморандум Танака». У ньому докладно викладалися плани майбутніх завоювань Японії - країни Пд-Сх Азії, Індії, захоплення китайських територій (Маньчжурії та Монголії), а потім і всього Китаю. Потім передбачалося захоплення Росії, війна з Європою і з США. Прихід до влади Танака і підтримуючих його реакційних кіл Японії був продиктований глибокою економічною кризою кінця 20 і поч. 30-х рр..

Японські правлячі кола все чіткіше робили ставку на війну, як на вихід з внутрішньополітичних труднощів і економічних труднощів, викликаних світовою кризою, і як на засіб зміцнення своїх позицій у Китаї. Показником цього стало також постійне збільшення частки стратегічних товарів у загальному обсязі японського імпорту: якщо у 1927 р. стратегічні товари становили в загальному обсязі імпорту 35%, то в 1930 р. їх частка становила вже 40%.В кінці 1929 р. був встановлений контроль над використанням ресурсів країни, почали детально розроблятися плани мобілізації промисловості, розширення важкої та хімічної індустрії. У ці роки великий розвиток отримували різні галузі військової промисловості - було налагоджено виробництво танків, бронеавтомобілів, зенітної артилерії та інших видів зброї.

Світова економічна криза, послабивши позиції суперників Японії в Китаї, створював японському уряду сприятливу зовнішньополітичну обстановку для наступу на Китай. Північно-Східні провінції Китаю (Маньчжурія) і Внутрішня Монголія давно привертали увагу японських мілітаристів. Ця частина Китаю була важливим ринком збуту та джерелом сировини (вугілля, залізна руда та ін) для Японії. На цій території були дуже значні капіталовкладення японських компаній. Виступаючи з планом створення "Великої Японії" — могутньої колоніальної імперії, японські правлячі кола розраховували використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів Сполучених Штатів, Англії, Франції та інших держав і подавали свою агресію як боротьбу з "комуністичною загрозою". Радянська політика на Далекому Сході давала для цього привід.

У вересні 1930 р. офіцерські кола, очолювані підполковником Хасітомо, організували таємне товариство «Товариство цвітіння вишні». Програма суспільства передбачала встановлення в країні військової диктатури, захоплення Маньчжурії і Монгольської Народної Республіки. Ця організація почала підготовку до державного перевороту з метою встановлення в країні військової диктатури. До середини 30-х рр.. у Японії за вплив боролися два угруповання фашистського спрямування - група «імператорського шляху» (Кодоха) на чолі з генералами Аракі і Мадзакі і «група контролю» (Тосейха) на чолі з генералами Нагата, Муто і Тозіо. Принципових відмінностей між ними майже не було. Обидва угруповання виступали за проведення активної та агресивної політики в Азії і встановлення в країні фашистської диктатури. Різниця між ними полягала лише в тому, що вони орієнтувалися і спиралися на різні верстви панівних класів.

Опорою групи Кодоха були поміщицькі кола. Це угруповання активно підтримували представники фінансового світу, пов'язані з так званими «новими концернами». Основною базою цієї групи в армії було так зване "молоде офіцерство», більшу частину якого складали вихідці з дрібної буржуазії. Основні монополістичні кола підтримували групу Тосейха. Члени цієї групи в займали високі пости в армії, були тісно пов'язані з придворною бюрократією. Тосейха виступала за об'єднання всіх верств правлячого табору під гаслом перетворення Японії в «обороноздатності держави». Її лідери мали намір покласти край діяльності змовницьких організацій «молодого офіцерства» і встановити над ними суворий контроль (звідси і її назва «група контролю»).

Фашизація Японії. Світова економічна криза привела до різкого погіршення становища багатьох верств населення. Особливо було незадоволене селянство. Не витримувала конкуренції і середня буржуазія, і в цих шарах зростало невдоволення «старими концернами» Міцуї, Міцубісі, Ясуда. Природно, дуже багато було незадоволених політикою уряду, яке частіше за все формувалося з партій, пов'язаних з цими ж концернами... «Нові концерни» - виникли відносно недавно в роки Першої світової і пізніше. Особливо швидко стали підніматися на хвилі військових замовлень 20 - 30 рр.. Найчастіше це галузі кольорової металургії, літакобудування, військові заводи і т.д. Вони були тісно пов'язані з військовими колами, мали, правда, слабку фінансову базу і тому вели гостру боротьбу зі старою фінансовою олігархією. «Молоді офіцери» - офіцерські кадри молодшого та середнього ланки, швидко зростаючих армії і флоту. За своїм соціальним складом відрізнялися від генералітету, В основному походили з середовища дрібних і середніх підприємців та сільської верхівки - всі ці шари терпіли особливі труднощі в роки кризи. Союз «молодого офіцерства» і «нових концернів» став японської різновидом фашизму. Широку соціальну базу фашизації представляли дрібнобуржуазні верстви - представники дрібної і середньої міської та сільської буржуазії. Їхні програми і гасла часто містили ідеї захисту імператора від засилля бюрократії і фінансової олігархії. У їхньому арсеналі було багато «демократичних» закликів. Часто зустрічалися антикапіталістичні і антиамериканські. Але саме «нові концерни», не володіючи достатньою фінансовою базою були кровно зацікавлені в якнайшвидшій мілітаризації і фашизації країни, розраховуючи в майбутньому на державні замовлення.

У 1937 р. До влади приходить кабінет Коное, який був тісно пов'язаний з військовими і фінансовими старими концернами та придворними колами. Він зміг домогтися консолідації правлячих кіл на базі втілення в життя глибокої військової програми і жорсткої внутрішньої політики. Були розпущені всі політичні партії, багато керівників компартії та інших демократичних сил посаджені у в'язницю. Кабінет уклав у 1937 р. «антикомінтернівський пакт» з фашистською Німеччиною. Перш за все, він був спрямований проти СРСР, а також проти США й Англії в разі протидії їх у разі нападі Японії на Китай. 7 липня 1937 почалося японське збройне вторгнення в Північний Китай. Потім військові дії були поширені на всю територію Китаю. В кінці липня 1937 японські війська захопили Пекін і Тяньцзінь. Маючи в своєму розпорядженні до цього часу стотисячною армією, японці почали широкі наступальні операції в Північному Китаї і висадили в серпні десант з метою захоплення Шанхая - найбільшого міста і порту країни. Бої за місто йшли більше трьох місяців. У листопаді 1937 р. Шанхай упав. Гоминдановская уряд не бажало організовувати повномасштабне опір ворогові. Основне своє увагу вони приділяли боротьбі з комуністичними військами Китаю. У середині грудня 1937 р. був захоплений Нанкін. Навесні 1938 р. розгорнулася боротьба за великий залізничний вузол - Сюйчжоу. Після його падіння японці почали широкі операції по захопленню Ханькоу і Кантона - основного центру постачання китайської армії. У жовтні 1938 р. японці зайняли ці міста, що різко погіршило становище китайських збройних сил. Економіка країни була поставлена ​​на службу війні, яка поглинала величезні кошти - військові витрати стали складати 70 - 80% бюджету. Це стало причиною серйозних матеріальних труднощів. Активний розвиток важкої, особливо військової промисловості на шкоду галузям, що працюють на внутрішній ринок, не могло не привести до деформації економіки, до все більшого пристосуванню її до потреб агресивної війни.. Офіційно встановлений робочий день тривалістю 12 - 14 годин, як правило, затягувалося до 14 - 16 годин.

№ 83. Особливості формування монархічної влади у Стародавньому Римі У III-I ст. до н.е. Римська держава в результаті воєн перетворилося на могутню державу. Подальший розвиток виробництва, розширення зовнішньої торгівлі призвело до істотних змін у соціально-економічній структурі римського суспільства. Зростання рабовласництва і розвиток товарно-грошових відносин призвели до заміни натурального сільського господарства господарством зі значним застосуванням праці рабів. Реформи братів Гракхів припускали обмеження розмірів великих латифундій, передачу надлишків землі селянам, які повинні були стати опорою римської армії і надійно протистояти гігантської масі рабів, що скупчилися в Римській державі. Реформи не були підтримані навіть плебсом і зазнали в кінці кінців поразку. боротьба селян за землю, повстання рабів, що почастішали конфлікти з населенням завойованих земель створили необхідність у зміні політичного ладу.

Встановленню монархії в Римі передувало посилення військових диктатур. Влада диктатора була необмеженою і на неї не поширювалося вето трибунів. Диктатор вперше отримав право видання законів без згоди народних зборів. Гай Юлій Цезар у 44 р. до н.е. обирається на посаду постійного диктатора. Фактично з 27 р. до н.е. встановлюється монархічна форма правління. З III в. до н.е. у центральних органах влади відбуваються зміни, які характеризуються значним ослабленням влади та авторитету народних зборів, сенату і консулів. Куріатні коміції перестають скликатися, а центуріатних і трибунатні коміції перетворюються на арену політичної боротьби різних груп суспільства. Реформа центуріатних коміцій 222 р. до н.е. призвела до встановлення деякого переваги для громадян другого і третього розрядів, однак, помітно зросла і вплив сенатської олігархії. У період встановлення диктатур сенат починає втрачати своє колишнє значення в управлінні державою.

При Суллі складу сенату було збільшено до 600, а при Юлії Цезарі - до 900 членів. Це збільшення є показником кризи республіки. Диктатори не зважилися ліквідувати республіканські органи влади, але для зміцнення своєї влади прагнули заручитися їх підтримкою, збільшуючи їх чисельність за рахунок своїх прихильників. За законом Сулли був встановлено віковий ценз для ряду магістратур. У III-I ст. до н.е. були засновані для розбору деяких кримінальних справ постійні судові комісії. Кожна комісія працювала під головуванням особливого претора і складалася з певної кількості суддів (100, 200 і більше), обиралися головою за участю обвинуваченого й обвинувача з особливого списку, составлявшегося на рік.

Цивільні справи як і раніше розглядалися приватними суддями. Ці судді призначалися претором за угодою сторін. Склад суддів поповнювався, крім сенаторів, і верхівцями, і заможними людьми. Іноді для розбору цивільних справ призначалися колегії з кількох приватних суддів. Пізніше з'явилися спеціальні судові колегії децемвиров і центумвіров з 10 і 105 суддів. Децемвіри, мабуть, розбирали суперечки про громадянство, а центумвіри - про спадщину.

Завершальним етапом у розвитку Римської держави є період, коли в Римі утвердилася монархічна форма правління. Це була епоха небаченого посилення державного механізму. Історія монархії в Римі ділиться на два періоди: принципат і доминат. Такий поділ обумовлено рядом причин як соціального, так і політичного порядку. У період принципату рабовласницькі відносини в Римі не зазнали значних змін у порівнянні з попередньою добою. У політичному відношенні доминат відрізняється від принципату встановленням безроздільного панування імператора, наділеного всією повнотою державної влади, а також створенням централізованого бюрократичного апарату управління країною. Рабовласницька система почала відчувати серйозну кризу вже наприкінці існування республіки. У перші два століття принципату цей процес настільки загострився, що криза переросла в розклад. До кінця IV ст. розкладання рабовласницької системи настільки підірвало сили Римської імперії, що вона починає хитатися під натиском німецьких племен, що насідали на її кордони. Крім того, раби і незаможні вільні не раз піднімали повстання проти рабовласницького суспільства.

Античне рабовласницьке суспільство загинуло в результаті внутрішнього розкладу, повстань рабів і колонів, навали германців. На руїнах Римської імперії виникло феодальну державу. Ще діють республіканські установи, хоча вони абсолютно втрачають своє колишнє значення. Монархія, прикриваючись республіканської одягом, носить назву принципату, оскільки на чолі всіх магістратур з'являється нове посадова особа, яка називається принцепатом. Принцепат - Формально вищий республіканський магістрат, довічний і з надзвичайною владою. Головними елементами його влади були: 1) особлива влада, яка давала принцепсу право командувати армією, приймати послів, вирішувати питання про війну і мир, тримати свою гвардію, видавати особливі акти, подібні законами, тлумачити закони, здійснювати право вищого цивільного та кримінального суду і т.д.; 2) право спостерігати за управлінням сенатськими провінціями; 3) недоторканність і право накладати вето на розпорядження всіх магістратів; на нього ж самого вето не поширювалося.

З 12 р. до н.е. імператор стає головним охоронцем культу. При ньому створюється особиста порада, який стає офіційним установою. На чолі довірених осіб імператора стояв начальник імператорської гвардії. Після нього слідував начальник поліції, якому належала кримінальна і почасти громадянська місцева юрисдикція в місті Римі, і інші чиновники. Місцеве управління в державі змінилося. Замість колишніх муніципальних зборів з'явилися муніципальні сенати. За ними встановлюється контроль з боку імператорських чиновників. Управління у сенатських провінціях передається проконсулів, яких призначав сенат, а в імперських провінціях - легатам, який направляв імператор.

Затвердження в Римі монархічної форми правління (домінату) безпосередньо пов'язане з проведенням реформ, які здійснив імператор Діоклетіан в 284 р. н.е. Він провів наступні реформи: адміністративну, військову, податную і фінансову. Перші дві реформи були розраховані на створення централізованого та бюрократичного апарату управління та армії, здатної захистити кордони імперії і служити знаряддям для придушення повстань рабів і колонів. Податная і фінансова реформи проводилися для збору коштів на утримання армії і численного бюрократичного апарату управління. Імператор до цього часу стає не першою посадовою особою, а паном (dominus), абсолютним монархом, що стоять вище закону. Авторитет сенату та інших республіканських установ падає. Відбувається криза республіканських магістратур, які майже перестають грати якусь роль в управлінні державою і зберігаються тільки як почесні посади. Все управління зосереджується у імператорської бюрократії, яка поділяється на такі категорії чиновників: придворних, військових і цивільних. При імператорі утворюється державна рада (консисторія), що є вищою судовою інстанцією для справ, висхідних до імператора, що обговорює питання законодавства і управління. Усувається поділ провінцій на імператорські і сенатські. Нашестя германців і слов'ян призвело до повного розпаду імперії на самостійні держави. Останній раз єдність імперії було відновлено за часів імператора Юстиніана, але після його смерті імперія розпалася остаточно.

монархічний устрій римської держави мав свої особливості: принципат характеризувався з'єднанням фактично вже склалася імператорської влади з зберігається ще республіканською формою управління. Республіканські установи (сенат і магістратура) виступали своєрідним прикриттям імператора-принцепса. Лише коли римський імператор відчув себе досить сильним це було ліквідовано, оскільки вже не було необхідності приховувати його повноту влади.

Дата добавления: 2015-08-21