Османська імперія у 17-19 ст: особливості соціально-економічного розвитку та визрівання кризи

Створена турками величезна імперія ніколи не мала міцної економічної бази та національної основи. Пануюча народність - турки - становила меншість її населення. В кінці XVI - на початку - XVII століття почався затяжний криза феодальної Османської імперії, який визначив її занепад і полегшив надалі проникнення європейських колонізаторів в Туреччину та інші країни, що знаходилися під її пануванням. У різних районах великої імперії аграрні відносини мали свої особливості, але в цілому вони визначалися військово-ленній системою, що склалася у турків у XIV столітті. Як правило, всі завойовані турками землі ділилися на три категорії: А) лени, під які при кожному завоюванні відводилося близько половини (за розміром доходу) від захоплених земель; Б) коронні землі, що складали, відповідно, близько однієї п'ятої; В) церковні землі - вакуфи, на які теж доводилося близько однієї п'ятої.

Одна десята частина завойованих земель призначалася для утримання кріпосних гарнізонів. Крім того, існували приватновласницькі землі. Ленні землі отримували турецькі феодали (сінахі) за службу в кавалерії. Сінахі зобов'язані були бути на війну з певною кількістю озброєних вершників, пропорційно підходу з льону. Частина коронних земель теж лунало у ленне володіння турецьким феодалам, які займали вищі посади в державному апараті. Заборонялося з'єднання декількох ленів в одних руках. Передача льону від батька до сина проводилася лише за спеціальним указом султана, якщо спадкоємець ніс військову службу. У перші століття існування Османської імперії турецькі феодали, як правило, самі господарством не займалися, обмежуючись ренти-податку з селян свого льону. Вони справно служили в султанської армії, і військова здобич, дань, раби були для них головним джерелом збагачення.

Однак у такому вигляді османське військово-ленне землеробство і землеволодіння проіснувало не довго. У XVI ст. перестав здійснюватися заборону зосередження кількох ленів в одних руках. Багато сінахі ставали поміщиками, зацікавленими в господарській експлуатації свого льону та втратили інтерес до несення військової служби, інші розорялися. Олени набували придворні султана, місцева феодальна знати, лихварі, які не мали ніякого відношення до військової служби. Одночасно значно розширювалася площа вакуфних земель. Найчастіше розоряються ленники і дрібні землевласники, побоюючись повної втрати всіх своїх земель, передавали мусульманського духовенства свої угіддя, зберігаючи право користування ними на правах оренди. До кінця XVIII століття в розпорядженні мусульманського духовенства було вже дві третини всіх оброблюваних земель.

У захоплених турками країнах балканського півострова, феодальний гніт поміщиків тісно перепліталася з національним і релігійним гнобленням. Юридично турецькі селяни мусульмани - вважалися вільними.Феодальна експлуатація селянства супроводжувалася введенням численних нових податків і повинностей. Були введені податки на худобу, на зимові та літні пасовища на вулики і т.д. Селяни були зобов'язані утримувати перебували на постої чиновників і солдатів. Особливо важким було становище селян пригноблених народів імперії. Селянство Балкан, сповідували християнство, піддавалося жорстокій експлуатації турецьких і своїх власних феодалів прийняли іслам. Крім сплати підвищеного наземного податку та виконання численних повинностей, вони зобов'язані були вносити особливу подушну подати. Немусульманські піддані султана презирливо іменувалися «райя» (стадо). Вони не мали права служити на державній службі, шукати захисту в суді, носити зброю.

На території Османської імперії існували великі міста з розвиненим ремісничим виробництвом. Бавовняні і вовняні тканини, шовку, атлас і оксамит, килими, клинки і різну зброю, парфумерія та вироби з слонової кістки славилися далеко за її межами. Стамбул, Ізмір, нараховували десятки тисяч ремісників. Вони об'єднувалися в цехи, які нагадували цехи середньовічної Європи. Строго регламентувалися прийоми праці, розміри виробництва, розподіл замовлень. Кожен цех очолювався старшиною шейхом. У деяких містах у XVIII столітті з'явилися перші мануфактури. Ремісники працювали як на замовників феодалів, так і на ринок, збуваючи свою продукцію купцям. Росла торгівля, яка зосередилася головним чином в руках купців торгових міст. З Османської імперії вивозилися вироби ремісників, деякі види сировини і продовольства. З Європи та Східної Азії ввозилися предмети розкоші, зброї. Крім того, через Туреччину велася досить жвава транзитна торгівля між Європою та Східною Азією. Однак панували в Османській імперії феодальні порядки, перешкоджали розвитку ремесла і торгівлі, і формуванню капіталістичного укладу. Внаслідок панування в турецькому селі натурального господарства, економічні зв'язки між містом і селом були незначні. Рівень техніки у ремісників і в мануфактурах був низьким. Все виробництво будувалося на ручній праці. Серйозні труднощі відчувала і торгівля. Існували внутрішні митниці, обкладаються товари численними податками. У кожній провінції були свої міри довжини та ваги. Уряд систематично випускало знецінену монету. Все це перешкоджало подальшому розвитку ремесла і торгівлі. Вже в XVII і особливо XVIII столітті з'явилися явні ознаки занепаду ремесла. Султан, правителі областей і васальних земель, численні чиновники різних рангів жорстоко розправлялися з найменшим виявом протесту з боку турецького селянства і пригноблених народів. У країні панував свавілля, панував деспотичний режим.

У XVII столітті і особливо в XVIII столітті Османська імперія перебувала у стані глибокої внутрішньої кризи. Зміна характеру військово-ленного землеволодіння, різке посилення експлуатації селянства визначили застій і занепад продуктивних сил країни. Розоряються необмеженими поборами, селянство позбавлене було можливості забезпечити хоча б просте відтворення в своєму господарстві. Багато тисяч селян бігли з населених місць. Закинутими виявилися цілі села. Поля заростали чагарником і перетворювалися на мертві землі. Погіршення становища народних мас викликало зростаюче невдоволення, виливалися у відкриті антифеодальні виступи та повстання. У 1730 році в Стамбулі спалахнуло повстання міського населення, очолене колишнім матросом Патрона - пестимо. Повсталі вимагали видалення і страти ненависних представників султанської адміністрації. Протягом декількох тижнів столиця фактично перебувала в руках повстанців. Незважаючи на поразку, це повстання не пройшла безслідно, воно сприяло розхитування основ феодальної Османської імперії. Після придушення повстання в різних районах імперії не раз спалахували стихійні повстання селянства пригноблених народів. Антифеодальна боротьба цього селянства тісно переплелася з боротьбою проти національного та релігійного гніту. Селянські повстання носили переважно локальний характер.

Фактичне перетворення подарованих ленних володінь, у спадкові, послабило залежність турецьких феодалів від центральної влади султана. Поступово місцеві еміри і паші стали визнавати владу султана лише номінально. Правителі Балканських провінцій перетворилися на самостійних князьків. Деякі з них навіть карбували свою монету. В Аравії, Іраку, Сирії, Палестині, Північній Африці султана визнавали верховним правителем, але посилка податків і солдатів у розпорядження османського уряду з цих областей була припинена. Власне турецька територія - Анатолія (Мала Азія) перебували під владою кількох знатних родин. Центральне уряд міг приймати серйозні рішення, лише заручившись підтримкою великих місцевих феодалів.

Глибокий соціально-економічна криза згубно позначилася на розвитку національної культури. Наука, література, мистецтво прийшли в занепад. Ще більш стала непереборною пропасти між чужої народу культурою панівних класів і трудящими масами. При султанському дворі, у палацах феодалів крайній релігійний мусульманський фанатизм поєднувався з наслідуванням західноєвропейським королівським дворам. Йшов від мусульманського духовенства заборону відтворювати живі істоти, перешкоджав розвитку образотворчого мистецтва. Перші турецькі друкарні, створені у XVIII столітті, друкували головним чином богословські трактати. У книгах та офіційних документах вживався незрозумілий турецькому народу мову, що складався майже повністю з арабських і перських слів. Освіта і школа знаходилася в руках духовенства. Грамотних людей було дуже мало. У цих важких умовах народні маси Туреччини зберігали і розвивали свою національну культуру переважно у формі фольклору та інших видів народної творчості.

Економічний занепад Османської імперії природно призвів до занепаду її політичного та військового могутності (з середини XVII століття). Збереглася чисельно і втратила колишні бойові якості турецька кавалерія - сінахі. Змінився характер яничарського корпусу, який свого часу грав у турецькій армії ще більш важливу роль, ніж сінахі. Яничари колись були професійними воїнами. Їх ряди поповнювалися примусовим набором найбільш витривалих селянських хлопчиків обертаються в іслам. Вони з дитячих років навчалися військової справи і виховувалися в дусі мусульманського фанатизму. Яничарам заборонялося мати сім'ї, займатися ремеслом або торгівлею. Виховані як професійні воїни, отримуючи добру платню і користуючись багатьма привілеями, яничари були надійною опорою турецьких султанів у здійсненні завоювань і розправ з пригнобленими народами імперії. Але з часом змінився і яничарський корпус. Яничари стали, обзаводиться сім'ями, займатися торгівлею. Поповнення стало вироблятися з дітей яничарів. Яничарські патенти з їх привілеями стали предметом купівлі продажу. Яничари влаштовували палацові перевороти, зміщати неугодних візирів і султанів. Вони не бажали підкорятися дисципліні, і рішуче виступали проти нововведень і перебудови армії. Їх колишні бойові якості були загублені. Розкладання турецької армії позначилося на результатах численних воєн, які продовжувала вести Османська імперія. У 1664 році угорці й австрійці зазнали поразки турецькій армії при Сенгад-харді (Угорщина). Коли в 1683 р. турки розгорнули наступ на Відень, вони були розгромлені прийшла на допомогу австрійцям армією польського короля Яна Соблеского. Відразу ж після поразки турків під Віднем Австрія, Польща та Угорщина уклали проти них військовий союз, до якого приєдналася Росія. Учасники коаліції завдали туркам кілька нових поразок. Турецькі загарбники були вигнані з Угорщини. Втрата завойованих територій, у свою чергу поглиблювала кризу, пережитий Османською імперією.

Занепад Османської імперії продемонстрував реакційний характер багатонаціональної держави, в якому багато народів віддані і винищувалися турецькими феодалами. Османська імперія відрізнялася від численних держав Східної Європи. Освіта Османської імперії не викликано потребами спільної оборони входять до неї народів. Навпаки, вона виникла в результаті загарбницьких походів турків - османів. Вони захоплювали і поневолювали, гнітили багато передових і культурні народи - болгар, сербів, угорців, румунів, молдаван, греків, грузинів, вірменів. Турецькі султани позбавляли самостійності арабів, які зробили великий внесок у розвиток культури. Існування Османської імперії не призвело до скільки-небудь значному економічному або культурній полегшенню між турками та іншими народами. Подальше збереження непомірно збільшилася Османської імперії стала гальмом розвитку не тільки пригноблених народів, а й самого турецького народу, бо пригноблена політика турецьких феодалів сприяла насадженню найреакційніших абсолютистська-деспотичних порядків і на власних турецьких територіях. Турецький гніт викликав сильний опір з боку слов'ян, греків, албанців, молдаван, грузинів, вірменів і розгорнули потужне визвольний рух. Посилилася і боротьба арабських народів проти ярма турецьких феодалів. Все це, у свою чергу, стало одним з вирішальних факторів прогресуючого ослаблення та занепаду Османської імперії.

Турецька агресія в Причорномор'ї і Приазов'ї, стало перешкодою для державного розвитку російської українського та інших народів Росії. Возз'єднання Українського народу з Росією, дозволило покласти край турецьким захопленням. Коли в 1677 році турки, заручившись підтримкою європейських держав, почали війну з метою захоплення Україною, російські війська і українське козацтво відкинули їх за Буг. У результаті російсько-турецьких воєн XVIII століття, і особливо войн1768-1774 р.р. було завдано серйозного удару пануванню турків у Європі. Згідно з підписаним у 1774 році Кучук-Кайнарджийським мирним договором, Крим був оголошений незалежним від Туреччини (1783 році був приєднаний до Росії). Росії були повернуті землі між Дніпром і Бугом; Чорне море і протоки були відкриті для російського торговельного мореплавства; Росія придбала право заступництва господарям Молдавії та Валахії, а також православної церкви в Туреччині і т.д. Російсько-турецька війна 1768-1774 р.р. і Кучук-Кайнарджийський мирний договір яскраво демонстрували слабкість Османської імперії і сприяли зростанню визвольного руху пригноблених народів, проти турецького гніту.

Занепад Османської імперії створював сприятливу обстановку для проникнення іноземних колонізаторів. Французькі, англійські та інші європейські купці з'явилися в Османській імперії ще в XVI столітті. У XVIII столітті відносини Туреччини з європейськими державами почали набувати первісний характер. Важливим знаряддям іноземного проникнення в Османську імперію з'явився режим капітуляцій - так називалися документи, що містять перелік привілеїв, наданих турецькими султанами іноземним купцям.

Перші капітуляції відносяться ще до XVI ст., Коли турецький султан Сулейман Чудовий і французький король Франциск I уклали (за) політичний договір про союз і торгову конвенцію, що надавала французьким купцям особливі пільги на Близькому Сході. Торгові пільги іноземцям пояснювалися головним чином зацікавленістю Туреччини в розширенні зовнішньої торгівлі. Право консульської юрисдикції, тобто такий порядок, коли іноземні купці були непідсудні турецьким судам, а їхні справи розглядали дипломатичні представники відповідних європейських держав, випливало з особливостей законодавства Османської імперії, який мав релігійний характер і не визнавав права за іноземцями звертатися у мусульманський суд. Це були середньовічні акти, що регулюють взаємини купців - християн і мусульман. Слідом за Францією такі ж капітуляції (зобов'язання) отримали й інші європейські держави. Подібні привілеї отримала і Росія. Капітуляційними привілеї стали носити характер міжнародного зобов'язання Османської імперії, а капітуляційними режим був закріплений навічно.

Капітуляційними режим дозволив іноземному капіталу захопити до кінця XVIII століття важливі торговельні позиції в Османській імперії. Зовнішня торгівля фактично була монополізована в руках іноземців. Іноземний капітал почав впливати на внутрішню торгівлю. Таким чином, з другої половини XVIII століття глибоку кризу і занепад Османської імперії відбувався вже в умовах почався проникнення іноземних колонізаторів. Політика європейських держав ставала важливим фактором, що визначав долі Османської імперії. Найбільш прогресивним шляхом, яким могло піти розвиток народів Османської імперії, була її ліквідація в результаті визвольної боротьби всіх народів імперії та утворення самостійних незалежних держав, в тому числі і незалежного турецького народу. Але великі держави Європи прагнули, використовуючи слабкість і занепад Османської імперії, захопити її «спадок», підпорядкувати її великі території. З причини великого стратегічного, економічного і політичного значення територій, що входили до складу Османської імперії, у вирішенні питання про е долі, вже в кінці XVIII століття виявилися зацікавлені панівні класи Англії, Франції, Росії та Австрії. Кожна з цих держав висувала свої домагання і не бажала допустити політичного та економічного переважання конкурентів. Так виник «східне питання».

Зміст «східного питання» не вичерпувалася агресивними устремліннями великих держав. Найважливішою складовою його частиною була боротьба поневолених народів Османської імперії проти турецького гніту, за національну незалежність і утворення самостійних держав. Однією з причин штучного збереження Османської імперії була політика європейських держав, і в першу чергу Англії та Франції. Прагнучи до захоплення території Османської імперії, Англія і Франція підтримували султанський уряд в його боротьбі з національно - визвольним рухом пригноблених народів. Вони прагнули до збереження з кожним роком слабшає імперії, розраховуючи цілком підпорядкувати її своєму колоніальному пануванню. Проведена ними політика збереження статус-кво зіграла вкрай реакційну роль у розвитку турецького народу та інших народів імперії. Російський царизм, політика якого диктувалася інтересами російських поміщиків, так само мав свої агресивні плани щодо Османської імперії, прагнув захопити протоки і затвердитися на Балканах. Але, здійснюючи свою політику, царська Росія підтримувала боротьбу пригноблених нардів Балкан проти турецького ярма. Росія зіграла важливу роль у звільненні народів Балкан від турецького панування, що об'єктивно мало прогресивне рух. Втручання європейських держав украй негативно позначилося на розвитку Османської імперії: був порушений природний процес її розпаду, який повинен був привести до появи на Близькому Сході незалежних держав, які стали на шлях капіталістичного розвитку. Втручання колонізаторів сприяло збереженню феодальних порядків. Вторгнення капіталістичних країн стало вирішальною причиною закріплення економічної і культурної відсталості Туреччини та арабських країн.

На час французької буржуазної революції кінця XVIII століття Османська імперія стала перетворюватися на залежну країну. Французька революція знаменувала собою перемогу і затвердження капіталізму в передових країнах Західної Європи та Північній Америці. Одним з її результатів було посилення колоніальної агресії Англії і Франції на сході. Разом з тим визвольні буржуазно - демократичні ідеї Французької революції, а так само результати російсько-турецької війни кінця XVIII століття викликали підйом визвольного руху пригноблених народів. Ідеї ​​французької революції проникли на Балкани, вони пробудили політичну активність складається тут буржуазії, яка стала на чолі стихійних селянських повстань. Ці виступи стали набувати характер національно - визвольних рухів проти турецького гніту, що в свою чергу, загострювало криза Османської імперії. Прогресуючий занепад імперії відчували і представники панівного феодального класу. Найбільш далекоглядні з них намагалися знайти вихід у реформах, спрямованих на подолання сепаратизму пашів і зміцнення влади султана. Реформатори домагалися оздоровлення фінансів, зміцнення армії й адміністрації. Більш значна спроба реформ була зроблена султаном Селімом III. У 1792 - 1796 рр.. Селім III, оприлюднив укази про заснування ленних володінь в осіб, які ухиляються від виконання своїх військових зобов'язань, і про створення, нового корпусу регулярних військ за європейським зразком. На переважна більшість феодалів і мусульманського духовенства були непримиренними противниками реформ, бачили в них загрозу своїм привілеям. Особливу ворожість до реформ виявляли яничари, які розуміли, що політика реформ призведе до ліквідації яничарського корпусу. Реформаторська політика Селіма III не могла зустріти підтримки селян і ремісників, бо вона супроводжувалася введенням нових важких податків. Незабаром в Анатолії та на Балканах почалися феодальні заколоти проти Селіма III. Найбільш небезпечним було вступ паші Видики (Болгарія) Османа Пазваіт - Оглу, який очолив яничарські війська балканських гарнізонів. Після кількох невдач султанських військ проти Пазваіт-Оглу була послана тисячна армія. Однак під час вирішальних подій проти заколотників почалося вторгнення французьких військ у Єгипет, що змусило султана перекинути свої війська з Балкан.

Війни, що потрясали Європу після французької революції, лише частково послабили натиск європейських держав на Османську імперію. В англо-французької боротьби за чималу роль відігравало і прагнення зайняти панівне становище на Близькому Сході, підпорядкувати собі Османську імперію.

У липні 1798 французька армія на чолі з Наполеоном Бонапартом висадилася в Єгипті. Незабаром після окупації країни там почали народний рух проти загарбників. Французькі війська, які перебували в Єгипті, змушені були в 1801 році капітулювати. Єгипет був окупований англійцями. Але народ не хотів миритися з новими окупантами, і англійцям довелося піти. У 1805 році правителем Єгипту став Мухаммед-Алі, командир загонів албанців, які прибули їх Туреччини в Єгипет, під час війни.

Війна з Росією стала серйозним випробуванням для Османської імперії. Велика частина турецьких військ була перекинута проти російських армій. На фронт вирушив і столичний гарнізон. Разом з військами, згідно з давніми звичаями вирушили і члени уряду. Положенням, що створилося скористалися найбільш реакційні представники феодальної знаті та духовенства, які не могли пробачити Селіма III його реформ. У травні 1807 Селім, був, скинутий з престолу. Султаном був проголошений Мустафа IV. Новий султан скасував реформи, проведені Селімом III. Після підписання Гільзітского мирного договору між Росією і Туреччиною, Мустафа-паша Байрактар ​​отримав можливість висунути свої війська, з метою відновлення на престолі Селіма III. Але коли в 1808 р. війська підійшли до столиці, що перебував в ув'язненні Селім III був убитий за наказом Мустафи IV. Вступивши в Стамбул, Байрактар ​​скинув Мустафу IV і звів на престол його брата Махмуда III, який обіцяв підтримати реформаторську політику. У листопаді 1808 р. в Стамбулі почався заколот яничар. Байрактар ​​загинув, уряд був відсторонений від влади. Невдача реформаторських спроб Селіма III і Байрактара не була випадковою. Відродити Туреччини можна було тільки на основі корінних соціальних перетворень. В умовах того часу більшість заходів реформаторів мало прогресивне значення, але в цілому реформи Селіма III і Байрактара, були лише спробою невеликої групи пануючого класу пом'якшити глибоку кризу, пережитий Османською імперією. У кінцевому рахунку, метою цих реформ було збереження існуючих порядків, збереження життя нежиттєздатною Османської імперії.

Навесні 1809 року, поновилися військові дії з Росією. Восени 1811 р. Кутузов розгромив турецькі війська. З причини назріваючої війни з Францією Кутузов прагнув прискорити укладення миру, який і був підписаний у травні 1812 року в Бухаресті. За умовами бухарестського світу, Бесарабія звільнялася від турецького ярма і включалася до складу Росії. Туреччина підтвердила право Росії протегувати Дунайськими князівствами і зобов'язалася надати самоврядування Сербії. Зовнішньоекономічні невдачі Османської імперії свідчили про поглиблення протиріч, що визначали її слабкість і занепад.

У XVII і особливо у XVIII ст. Османська імперія, перебувала в стані найглибшої внутрішньої кризи. Зміна характеру військово-ленного землеволодіння, різке посилення експлуатації селянства визначили застій і занепад продуктивних сил країни. Розоряється, необмеженими поборами селянство, інший раз було позбавлено можливості забезпечити хоча б просте відтворення в своєму господарстві.

Дата добавления: 2015-08-21