Місце і роль Реформації в процесі переходу європейської цивілізації від Середньовіччя до Нового часу

Реформа́ція (від лат. reformatio) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414–1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431–1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуювали по феодальних ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи і прийоми, що і світські феодали[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація церква одночасно формувала ідеологію феодальне суспільство, маючи за завданням обґрунтування закономірності, справедливості і богоугодну цього товариства. Монархи Європи у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати і процвітати до тих пір, поки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, поступово захоплює в свої руки економіку, а потім намається і політичної гегемонії, — класу буржуазії. Новому класу, який претендує на панування, потрібна була і нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою і дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати і примножувати свої підприємства. І відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями і церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У, приміром, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. Німеччина була складовою Священної Римської імперії, до назви якої тоді додавали слова «німецької нації». Окрім Німеччини, до неї входили землі сучасних Нідерландів, Бельгії, Австрії, Чехії, французької Бургундії, частина Італії та інші території.

Священна Римська імперія була політично роздробленою країною, що не мала ані єдиного центру, ані єдиного управління. Вона являла собою нестійке об'єднання міст, князівств і земель під владою імператора, обраного на зборах курфюрстів (князів-виборців). Уявлення про ступінь роздробленості країни може дати список запрошених на засідання рейхстагу—з'їзду представників станів імперії у 1521 р. Серед них були 7 курфюрстів, 50 архієпископів і єпископів, 83 абати найближчих монастирів, 24 світські князі, 145 графів, представники від 85 міст, що мали статус «імперських», а ще — численні володарі імперських рицарських маєтків, які не мали права особистого голосу в рейхстазі.

Починаючи з 1438 р. і до 1806 p., імператори обиралися з родини Габсбургів. У 1519 р. молодого іспанського короля Карла І Габсбурга обрали імператором Священної Римської імперії. В історію він увійшов як Карл К(1519-1556). Був володарем найбільшої за розмірами і водночас політично найслабшої імперії. Окремі частини цієї імперії провадили самостійну політику, не завжди рахуючись з імператором.

На початку XVI ст. в Німеччині більшість населення становило залежне селянство, що сплачувало податки землевласникам і церкві.

Однак поступово поширювалися ринкові відносини. Особливо багато нових підприємств було створено в гірничій промисловості. Появі нових мануфактур сприяв високий попит на їхню продукцію.

Значні зміни стались у торгівлі. Окремих купців, які продавали невеликі партії товарів на міських ринках, замінили великі компанії та сімейні торговельні фірми. Власниками найвідоміших сімейних торговельних фірм стали Фугтери, Вельзери, Менліхи. До них за позиками зверталися князі, яким постійно бракувало грошей. За ці позики вони надавали торговельним компаніям право на видобуток корисних копалин на своїх землях. Торговельні компанії вкладали прибутки в розвиток гірничої промисловості, одночасно сприяючи виникненню мануфактур.

Найважливіші імперські справи вирішували сім князів-курфюрстів. Поступово вони почали об'єднуватися з іншими представниками імперського панства, протидіючи таким чином посиленню імператорської влади. Зборами представників різних соціальних верств імперії став рейхстаг, до якого входили три курії — курфюрсти, духовні та світські князі та представники міст. Рейхстаг мав право розглядати найважливіші справи життя країни. А втім, для прийняття рішення необхідна була згода трьох курій та імператора, що траплялося дуже рідко. Справжня влада в Німеччині, як і раніше, належала князям.

Тим часом міста ставали дедалі впливовішою силою в Німеччині. У XVI ст. вони стрімко зростали, що було пов'язано з розвитком торгівлі в Європі, спричиненим великими географічними відкриттями. У центри торгівлі світового значення перетворилися Гамбург, Аугсбург, Лейпциг.

Міста ставали центрами не лише торгівлі, а й нової цивілізації: тут відбувалося становлення нової «ділової людини» — підприємця, фінансиста, купця-мецената; формувалися верстви нового суспільства.

Католицька церква у політично роздробленій Німеччині претендувала на першорядну роль у житті країни. Вона мала тут ширше поле для діяльності, ніж у країнах із сильною централізованою владою. Тогочасну Німеччину заполонили продавці індульгенцій, святих реліквій та різноманітні збирачі податків на користь церкви. Католицькій церкві належали величезні земельні володіння і навіть міста. Найбільші прибутки зі своїх володінь папа римський отримував саме з Німеччини. Водночас він не надто переймався порядками в німецьких монастирях, що підривало авторитет церкви в очах населення.

Невдоволення діяльністю католицької церкви, її претензіями на вищу владу охопило більшість населення Німеччини. Проте у вимоги змінити ситуацію в країні кожен вкладав своє розуміння. Князі хотіли, щоби церква в їхніх князівствах підпорядковувалася не папі римському, а їм, і величезні прибутки надходили не в Рим, а до князівських скарбниць. Дрібні землевласники та рицарі, яким не вистачало земель, прагнули відібрати їх у церкви. Жителі міст і підприємці вимагали здешевлення церковних церемоній, скорочення витрат на утримання церков і монастирів. Селяни прагнули звільнитися від сплати церковних податків.

Ця ситуація на початку XVI ст. і спричинилася до того, що реформаційний рух проти діяльності католицької церкви в Європі розпочався саме в Німеччині.

Реформаційний рух в Німеччині очолив Мартін Лютер (1483-1546).

31 жовтня 1517 р. він вивісив на дверях церкви у Вітгенберзі «95 тез» проти продажу індульгенцій. У тезах Лютера в загальних рисах були сформульовані основи нового вчення. Чільне місце в ньому належало трьом постулатам: 1) людина може порятуватися лише своєю вірою; 2) спасіння може дати лише Божа милість; воно не залежить від будь-яких «заслуг» людини, бо не люди, а лише Бог знає справжню вартість «добрих справ»; 3) єдиним авторитетом у справах віри є Святе Письмо, Слово Боже. Вчення М. Лютера, яке можна стисло схарактеризувати як «спасіння вірою», мало далекосяжні наслідки. Якщо спасіння залежить лише від Божого милосердя, то виникало запитання: для чого потрібне посередництво католицької церкви та всієї величезної церковної ієрархії на чолі з папою?

Лютер не врахував можливих наслідків свого вчення, яке перекреслювало обов'язковий для католика авторитет, поряд зі Святим Письмом, рішень папи та церковних соборів. На його думку, про це не йдеться у Святому Письмі, а тому це слід відкинути, як «людські вигадки».

Виступ Лютера підтримала значна частина населення Німеччини. Багато людей почали перекладати тези з латини на німецьку і поширювати їх по всій країні. Католицька церква засудила його виступ, а папа Лев X відлучив від церкви. Одначе німецькі князі на з'їзді у Вормсі вирішили підтримати Лютера.

У Німеччині почалася Реформація, яка охопила всі верстви населення.

У кожному місті й селі, в кожній оселі точилися суперечки про те, якою повинна бути церква.

Не чекаючи нічийого дозволу, люди виганяли священиків, розганяли монастирі. Скориставшись ситуацією, князі захопили монастирські землі, а міська верхівка відмовилася сплачувати церкві податки. Влади папи римського більше не визнавали.

Реформація, що починалась як рух поміркованих суспільних верств, натхненних гуманістичними ідеалами, проти католицької церкви, почала перетворюватись у боротьбу народних мас за покращення свого становища.

У містах Німеччини з'явилися проповідники, які закликали людей жити так, як написано в Євангелії: «І всі віруючі були разом, і мали все спільне: і продавали свої володіння та будь-яку власність, і роздавали всім за їхніми потребами». Прихильників цих ідеалів майнової та соціальної рівності називали анабаптистами (перехрещеннями). Дітей вони не хрестили, вважаючи, що хрещення слід приймати свідомо, дорослою людиною. Вступаючи до їхньої громади, хрещення треба було прийняти вдруге, що й дало назву їхньому рухові. Одним із найвідоміших проповідників ідеалів анабаптистів став спершу друг, а пізніше ворог Лютера Томас Мюнцер (бл. 1490-1525). Він закликав народ підняти меч проти панів і силою встановити на землі Царство Боже. За його переконаннями, боротьбу належало розгорнути не лише проти католицької церкви, а й проти всіх тих, хто жив, порушуючи християнські заповіді, — князів, рицарів, лихварів. Усі повинні бути рівними перед Богом, монастирі й замки слід знищити, а панів — оселити у простих хатинах і змусити працювати.

Це був заклик до повстання задля встановлення Царства Божого. Коли влітку 1524 р. на верхньому Рейні розпочалися окремі селянські заворушення, туди вирушили анабаптистські проповідники.

Ідеї Мюнцера та анабаптистів у Німеччині підтримала більшість найбідніших верств населення. Лютера такі ідеї злякали. Як засвідчили події Селянської війни, шляхи Лютера і прихильників насильницької побудови на землі Царства Божого розійшлися.

Селянська війна розпочалася влітку 1524 р. з окремих заворушень, якими влада попервах знехтувала. Восени повстання охопили південь Німеччини. Селяни розправлялися з панами, озброювались і створювали загони, руйнували монастирі, а захоплене майно розподіляли порівну. До повстанців приєднувалися міщани і дрібні рицарі. З їхньою допомогою було розроблено найпопулярнішу серед німецьких селян у роки війни програму під назвою «12 статей». У ній висувалися вимоги скасування особистої залежності селян і десятини, зменшення оброку та панщини. Карати селян повинен був суд, а не пани. Священика для кожного села мала обирати сільська громада.

Представники бюргерства і рицарства запропонували «Гейльброннську програму». У ній ставилися вимоги посилення імперської влади, скасування митних зборів усередині країни, запровадження єдиних монет і мір. Селяни мали звільнятися від особистої залежності за викуп у розмірі 20-кратної вартості сплачуваних податків. У здійсненні вимог цієї програми були зацікавлені, перш за все, підприємці, оскільки вона створювала умови для розвитку ринкових відносин.

Полум'я селянської війни охопило всю Німеччину. Селянські загони, зазвичай, вели боротьбу в рідних землях. Звільнивши їх від ненависних панів, селяни розходилися по домівках. Коли поспіхом зібрані загони дворянської кінноти перейшли в наступ, ті не змогли виступити проти них організовано.

Розгубленість серед селян посилилася після того, як Лютер гнівно засудив повсталих і закликав їх скласти зброю. Він проголосив, що особиста залежність селян не суперечить Святому Письму, а тому виступати проти неї — гріх. Томас Мюнцер від початку боротьби був разом із повсталими й особисто очолив повстання в Тюрингії (центральна Німеччина).

Для придушення повстання німецькі князі зібрали велике, добре озброєне військо з дворянської кінноти і найманців. У травні 1525 р. біля міста Франкенгаузен повстанців було розгромлено. Із 8-тисячного селянського війська 5 тис. загинули. Поранений Томас Мюнцер потрапив у полон і після жорстоких тортур разом із 92 прибічниками був страчений. Приблизно тоді ж було придушено повстання і в південній Німеччині. Коли селяни дізналися про поразку поблизу Франкенгаузена, багато з них відмовились битися.

Хоча в окремих районах виступи тривали до середини 1526 p., селянська війна закінчилася поразкою. По всій Німеччині чинилися розправи з повсталими: кількість загиблих і страчених у селянській війні в Німеччині

Боротьба між прихильниками та противниками ідей М. Лютера в Німеччині тривала майже 30 років після закінчення Селянської війни. Прихильники ідей Лютера в північній Німеччині реформували католицьку церкву. її главою у кожному князівстві став князь, було скасовано дорогі обряди, шанування ікон, богослужіння відтепер велося рідною мовою. Всі церковні володіння конфісковувалися.

У 1529 р. на засіданні рейхстагу у Шпаєрі князі-католики виступили з вимогою засудити лютеранську церкву. У відповідь 5 князів і 14 вільних міст, прихильників лютеранства, оголосили протест. Відтоді прихильників лютеранської віри почали називати протестантами, а їхню церкву — протестантською.

Боротьба затяглася на довгі роки. Розв'язку її прискорило втручання імператора Карла V. Він вирішив скористатися суперечностями між католицькими і протестантськими князями для того, щоби приборкати їх.

Загроза втрати незалежності змусила князів об'єднатися. Спільне військо вирушило проти Карла V, який змушений був піти на перемир'я. 1555 р. на імперському рейхстазі в Аугсбурзі було укладено релігійний мир, який визнавав рівноправ'я католиків і протестантів. Право визначати релігію у своїх володіннях отримали князі; піддані мусили дотримуватися тієї віри, яку сповідував князь.

Хоча Аугсбурзький мир не вирішив усіх проблем, але припинив суперечки між католиками та протестантами. Вперше перемогла ідея віротерпимості, що стало одним із проявів культури нового часу.

Усвідомлюючи неможливість підпорядкування собі всієї Німеччини, Карл V зрікся престолу. Австрійські володіння, Чехію та частину Угорщини з короною Священної Римської імперії він передав братові Фердинанду І (1556-1564), Іспанію, Нідерланди, володіння в Італії та іспанські колонії в Новому світі — синові Філіппу ІІ (1556-1598).

Серед європейських країн найбільшого поширення, крім Німеччини, реформаційний рух набув у Швейцарії.

Події в сусідній Німеччині помітно вплинули на кантони — окремі незалежні землі, об'єднані у Швейцарський Союз. Більшість населення тут також була невдоволена католицькою церквою, виступала за обмеження її впливу і секуляризацію володінь. Центром реформаційного руху стало багате і квітуче місто Женева. Його мешканці рішуче підтримали лютеранських проповідників і змусили католицьке духовенство залишити місто. Остаточна перемога Реформації в Женеві пов'язана з особою Жана Кальвіна (1509-1564), француза за походженням, який прибув у Швейцарію, рятуючись від релігійних переслідувань.

Під керівництвом Кальвіна Женева перетворилася у центр не лише швейцарської, а й європейської Реформації.

Жан Кальвін вважав, що доля кожної людини заздалегідь визначена Богом. Тільки Бог вирішує, потрапить людина до пекла чи до раю. За свого земного життя вона повинна сумлінно працювати, не прагнути комфорту й насолод, бути сумлінною і накопичувати гроші. Якщо перед людиною з'являється можливість отримати прибуток і вона не використає її, це буде великим гріхом. Католицизм вважав багатство гріхом, Кальвін, навпаки, видавав його за знак Божого благословення.

Виправдовував лихварство, вважав за можливе існування рабовласництва, яке набирало сили в колоніях.

В Європі Женеву почали називати «протестантським Римом», а Кальвіна — «женевським папою». Кальвіністська церква у Швейцарії контролювала всі сфери життя: було заборонено танці, пісні, святковий одяг, прикраси. Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав і виганяли з міста, а іноді й страчували. Всіх приголомшила доля іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета (1511-1553). За виступи проти католицької церкви його переслідувала інквізиція, і він сподівався знайти порятунок у Женеві. Проте Кальвіна також не влаштовували погляди Сервета, його звичка піддавати все сумніву. «Женевський папа» звинуватив Сервета в єресі та присудив до спалення на вогнищі.

Незважаючи на крайнощі, кальвінізм в цілому відповідав потребам становлення суспільства. Погляди Кальвіна поширились із Женеви до країн, в яких почали розвиватися нові економічні відносини. Вони і стали основою ідеології «ділової людини» нового часу.

Вчення Кальвіна і створена ним церква мали у світі більше прихильників, ніж лютеранство. Хоча Північна Німеччина і країни Скандинавії (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія) стали переважно лютеранськими, проте Швейцарія і Нідерланди прийняли кальвінізм. Прихильники кальвінізму були також у Польщі та Угорщині. Кальвіністами стали й шотландські пресвітеріани, як і гугеноти у Франції та пуритани в Англії, причому, пуритани-емігранти пізніше мали значний вплив і на боротьбу англійських колоній за свою незалежність у Північній Америці.

Англії Реформація відбулася за участю правлячих кіл і самого короля. Англійські послідовники Лютера вимагали конфіскації церковних володінь, звільнення з-під влади папи римського та підпорядкування церкви королю. Здійснення цих вимог мало посприяти успішному розвиткові ринкових відносин, формуванню нового суспільства.

Король Генріх VIII вирішив підтримати реформаторів ще й тому, що був особисто зацікавлений у реформі церкви. У 1534 р. англійський парламент вивів національну церкву з-під влади Риму і проголосив короля її главою. Всі католицькі догмати та обряди зберігалися, монастирі зачинялися, їхнє майно переходило у власність королівської скарбниці. Створена церква отримала назву англіканської.

Реакцією католицької церкви на нові процеси в суспільно-політичному житті європейських країн за часів Реформації стала система заходів, що увійшла в історію під назвою Контрреформація.

Католицька церква не була готова до Реформації. Лише в середині 40-х pp. XVI ст. вона подолала розгубленість і перейшла в наступ. Для боротьби з посиленням Реформації у 1542 р. було реорганізовано римську інквізицію. Вона поширила свій вплив майже на всі католицькі держави. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії та Португалії, де всі підозрювані, «залишки лютеран» і «прибічники еразмізму» засуджувалися до спалення.

Наступного року було створено «Індекс заборонених книг», до якого потрапили твори всіх неугодних католицькій церкві авторів. Вміщені в «Індексі...» книжки вилучались у книготорговців і спалювалися на майданах разом із портретами авторів. Запідозреним у читанні або переховуванні заборонених книг загрожував суд інквізиції.

Проте цих заходів було недостатньо. Реформування потребувала сама католицька церква. Папа Павло 777(1534-1549) доручив раді церковних учених розробити проект реформи, яка б зміцнила католицьку церкву. Затвердити цю реформу повинен був церковний собор, який зібрався у місті Тридент. Тридентський собор проходив з перервами з 1545 р. по 1563 р. і отримав від папи повну свободу дій в обговоренні питань церковного життя.

Собор закликав до очищення церкви від негідних її членів, продаж індульгенцій і церковних посад було заборонено, за поведінкою священиків установлено суворий нагляд. Церква повернулася до своєї головної справи — піклуватися про душі людей і допомагати бідним; ченці відкрили брами монастирів для хворих і жебраків, почали надавати притулок бездомним і хліб голодним. За наказом папи Пія V (1566-1572) було вдвічі зменшено римський двір, введено сувору фінансову звітність, вигнано усіх хабарників.

На Тридентському соборі було також затверджено основні католицькі догмати, які визначають обличчя і сучасного католицизму.

Особливу роль у боротьбі з Реформацією відіграло «Товариство Ісуса», або Орден єзуїтів (від лат. Jesus). Створений у 1540 р. іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою (1461-1556), цей орден одразу опинився в центрі тогочасних буремних подій.

Головною його особливістю була жорстка дисципліна, яка панувала серед єзуїтів і передбачала цілковите підкорення членів ордену їхнім керівникам. Накази керівників належало виконувати без вагань, навіть якщо вимагалося вчинити смертний гріх. Члени ордену могли почувати себе вільними від будь-якої відповідальності, оскільки за вчинки підлеглих відповідали лише їхні керівники.

Одним з основних напрямів діяльності ордену була освіта 2/3 всіх організацій «Товариства Ісуса» в XVII-XVIII ст. складали школи та університети, а 4/5 від загальної кількості його членів становили студенти й викладачі. У своїх навчальних закладах єзуїти досягай високого рівня освіти, давали ґрунтовні знання з предметів, водночас виховуючи учнів у дусі католицизму. їхньою метою була поступова зміна ставлення в суспільстві до католицької церкви через вплив на молодь. І справді, у тих країнах, де протестантизм зазнавав поразки, його переможцем був учитель-єзуїт.

Не менш впливовим напрямом діяльності ордену було місіонерство — проповідь християнства, здійснювана у найвіддаленіших куточках планети. Створений у добу великих географічних відкриттів за задумом Лойоли саме як місіонерський, орден лише за наполяганням папи Павла III взявся до європейських справ. Єзуїти-проповідники з'являлися в Америці, Індії, Конго, Тибеті, Японії. Прикметним було те, що вони намагались не чіпати місцевих звичаїв і традицій, мирно узгоджуючи їх із основами християнської релігії. Стикаючись із фактами грубого порушення норм християнської моралі колонізаторами, вони гнівно засуджували ці дії, стаючи на захист місцевого населення. У 1556 p., коли вмер І. Лойола, орден уже мав понад 100 місій у різних країнах світу.

№ 51. Місце та роль Реформації … Одним з важливих етапів культурно-історичного розвитку Європи була Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення) — багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст. Він охопив більшість країн Західної та Центральної Європи і був спрямований проти середньовічної Католицької церкви. У вужчому значенні під Реформацією розуміється перегляд основних догматів католицизму, наслідком чого було виникнення нової гілки християнства — протестантизму.

Причини, що викликали Реформацію, — численні та складні. Передусім варто зазначити релігійні чинники — моральне обурення ідеологією і практикою керівництва Римо-католицької церкви, яке на той час багато в чому спотворювало вихідні принципи християнського вчення. Протест проти католицизму мав і суто світський аспект. Йдеться про незадоволення втручанням церковних інстанцій у державні справи, їхню підтримку феодального устрою, цькування світської науки, мистецтва тощо. Церква поступово втрачала авторитет і вплив на суспільство. За умов, коли світська освіченість посідала все більше місце в суспільному житті, церква почала розглядатися як гальмівна сила. Почала піддаватися сумніву й виключна духовна місія церкви. На відміну від церковних традицій та католицької обрядовості все більша увага надавалася внутрішньому світу людини, духовним глибинам людської душі, свободі совісті тощо.

Формально початком Реформації вважається 31 жовтня 1517 p., коли професор богословія Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1546 pp.) оприлюднив свої тези проти індульгенцій, тобто відпущення гріхів за гроші, купівлею відповідних церковних листів. Завдяки продажу індульгенцій гріхи відпускались "заочно", а церква відверто збагачувалась. Проте значення тез Лютера виходило далеко за межі індульгенцій, їх вплив був настільки сильним, що зрештою призвів до зміни всієї ситуації у західноєвропейській культурі. Вони привернули увагу до проблеми місця церкви в духовному житті людини.Лютер доводив, що людина сама без допомоги церкви спроможна подолати схильність до гріха, а гріх не є всесильним. Людина спроможна усвідомити свою гріховність, почати соромитися її і навіть перетворити цей сором на гнів, спрямований проти власного духовного зубожіння, коли вона готова зазнати будь-яке покарання, що звільнить її від гріха. Так виникло вчення про "очищення лише вірою" (sola fide), згідно з яким церковне посередництво стало зайвим. Найнеобхідніше для спасіння душі — щирість віри та релігійного почуття.

Посередництво церкви заперечував також провідний діяч Реформації швейцарський священик Ульрих Цвінглі (1484— 1531 pp.). На християнство він дивився як на моральне вчення, що одухо-творює людську душу. На його думку, абсолютно всі люди наперед визначені до спасіння, але засуджені будуть ті, хто, почувши євангельські істини, знехтував ними.

Ще одну засадничу доктрину Реформації сформулював француз Жан Кальвін (Ковен) (1509—1564 pp.), діяльність якого розгорталась у Швейцарії. Кальвін прагнув до створення стрункої богословської системи. її вихідним пунктом стала віра в абсолютну суверенність Бога й абсолютну гріховність усіх людей. За Каль-віном, первородний гріх повністю розбещує волю людини, тому спасіння цілком залежить від волі Божої. Кальвін висунув концепцію "абсолютного напередвизначення", за якою все заздалегідь визначено, і врятовані будуть не всі люди, а лише певна частина. Проте ніхто нічого не знас про власне призначення, тому обранцем Божим може бути кожна людина. Є лише деякі непрямі натяки, що дають змогу сподіватися на належність до вибраних. Такі ознаки треба шукати в царині професійної діяльності. Життєвий і професійний успіх — ось свідчення можливого спасіння. Отже, у кальвінізмі професія людини — це релігійне покликання, один з найголовніших способів служіння Богові. Навіть термін "професія" походить від французького "professio de foi", тобто "сповідання віри".

Однак професійний успіх мусить бути доповнений простим невибагливим побутом та ощадливістю, так званим світським аскетизмом. Накопичення багатства, "скарбів земних" с морально виправданим у тому випадку, коли воно використовується не задля насолод, а лише для подальшого накопичення капіталу та розширення підприємства. Тобто не лише світська діяльність, а й набування грошей отримують релігійну санкцію. Як зазначав відомий німецький філософ та історик Макс Вебер (1864— 1920 pp.), у праці "Протестантська етика та дух капіталізму" (1904 p.), саме протестантизм створив належні релігійні і моральні передумови для первісного накопичення капіталу і виховання таких рис особистості, як працелюбність, ощадливість, чесність, обачність, пунктуальність, підприємливість/ що характеризують типового представника європейської цивілізації.

Саме протестантизм як течія християнства особливу увагу надає людській особистості, звертається до глибин людської суб'єктивності та свободи. У поєднанні із ренесансовим культом творчої особистості протестантська тенденція поклала початок формуванню нового типу особистості, з котрим нерозривно пов'язана новоєвропейська культура. Проте не варто ототожнювати гуманізм доби Відродження із протестантською етикою доби Реформації. Якщо вони й мали щось спільне, то лише антифеодальну спрямованість, сприяли розкріпаченню людського розуму та почуттів від застарілих догм, але здійснювали це різними шляхами. Ренесанс становить світську елітарну культуру, а Реформація — новий спосіб релігійного світосприйняття, який ґрунтувався "на беззастережній вірі. Ця віра інколи перетворювалась на відвертий обскурантизм (мракобісся та ненависть до науки). Прикладом може бути спалення Кальві-ном іспанського вченого М.Сервета (1509—1553 pp.). Та й самі діячі Реформації були прямо протилежними гуманістам Відродження — чудово освіченим аристократам, витонченим знавцям філософії, поезії та вільних мистецтв. Серед найперших протестантів переважали вихідці з народу, які второвували шлях до успіху завзятою працею та були фанатично стійкими у своїй вірі. Але якщо створена італійськими гуманістами культура (філософські вчення і концепції, літературні і мистецькі твори) була здобутком вузького кола людей, то протестантизм, апелюючи до найголовнішого в свідомості тогочасної людини — віри, сколихнув величезні маси населення, сприяючи тим самим перемозі нового суспільного ладу і нової культури.

(Парадоксальним наслідком релігійної Реформації було створення основ світської культури. Національними мовами почала перекладатися Біблія, що стало потужним імпульсом для розвитку цих національних мов. Почалося формування національних культур. Католицький універсалізм втратив монополію, водночас зменшився вплив церкви. Церковні інституції дедалі сильніше обмежувалися в діяльності державою. Але найголовнішим було те, що людина отримала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви. Водночас вона мала релігійну санкцію на право покладатися на власний розум, сумління, моральне почуття, тобто здійснювати індивідуальну свободу вибору.Саме через людину такого типу Реформація вплинула на розвиток західної цивілізації з її фундаментальними цінностями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, впорядкованим способом життя, духовною культурою.

Дата добавления: 2015-08-21