Українські етнічні території та її назви

Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі.

Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі — це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей — народи, нації, народності, окремі племена та їх групи. Межі, що відокремлюють певні етнічні землі, є досить стабільними і змінюються переважно під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду.Ця трагіна закономірність є особливо властивою історії розвитку і занепаду українських етнічних земель. Так, з чисто політичних причин у XIV–XX ст. чимало етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн відійшли значні українські історико-географічні території (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя -до Польщі; Південна і Північна Буковина; Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; Закарпаття, Пряшівщина — до Чехо-Словаччини). Частина цих земель є західною окраїною українських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Мармарощина, Пряшівщина).

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин). Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку.

Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою. На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки — р. Танви, — по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі — до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу — проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій. Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась.

Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів'я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією. Межі українських- етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього “українського півострова” (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, “врізається” півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика). Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м.Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П'ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний “півострів” російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець). У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення.

Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв'язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова, а далі — вздовж Прип'яті до Мозира, звідти — на південь західніше Чорнобиля і Прип'яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вгору, до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від с. Семенівки і прямує на північний захід, сягаючи м. Стародуба.

На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче із-за сильних білоруських, російських та українських взаємовпливів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону.Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. — лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки.

Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.

Межі українських етнічних земель у Молдавії та Румунії завжди пролягли територією Бессарабії, Буковини та Мармарощини. В Бессарабії межі українських етнічних земель сформувалися в трьох її частинах: північній (Хотинщина), південній (Акерманщина, Ізмаїльщина) та східній — вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного покордоння є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного покордоння). У південній частині Бессарабії українська етнічна межа починається біля м. Ізмаїла і сягає озера Сасик, а далі — р. Дністер. Поблизу Росківця над Дністром, вона переходить на його лівий берег, продовжується вздовж цього берега (на 15-20 км східніше Дністра) і поблизу Бендер переходить на правий берег. Від Рибниці до Могилева-Подільського ця межа простягається по Дністру і на північному заході (в межах Хотинщини) різко повертає на захід, а потім на південь, сягаючи р. Прут поблизу Личкан і Новоселиці. Звідси вона прямує Північною Буковиною до Чернівців (тут український етнос окрім молдавського межує і з румунським етносом). Далі українсько-молдавська етнічна межа круто повертає на південний схід, аж за м. Сучаву в Південній Буковині (Румунія). Потім так само круто тягнеться, але вже в зворотному напрямку — на північний схід- до околиць Чернівців. Звідси вона прямує через Карпати поблизу поселень Панка-Руська Молдавиця-Кирлибаба до Будіївської гори і звертає до р. Тиси.

Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Вона тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачіва-Ужгород. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові. Межа українських етнічних земель у Словакії починається поблизу Ужгорода. Звідси вона повертає на північний захід (до Яблінки), потім — на північ (до Зборова), а далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до кордону з Польщею.

УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИЧНІ ЗЕМЛІ. Поряд із сучасними адміністративно-територіальними одиницями України існують її історичні землі –різні за величиною і без чітких меж краї. У минулому вони були окремими державними утвореннями чи адміністративними одиницями, територіями оборонного призначення або нового господарського освоєння. Вони різняться матеріальною та духовною культурою українців, що зумовлено впливом природного середовища та взаємозв’язками з іншими народами. Етнічна територія українського народу (тобто простір, заселений українцями) сягнула наприкінці XIX – на початку XX ст. максимальних розмірів – приблизно 750 тис. км2. За історичними особливостями розвитку в ній виділяють чотири великі регіони — Середню Наддніпрянщину (або Центральну Україну), Західну, Південну (або Степову) і Східну Україну.

Землі басейну середнього Дніпра і Західної України належать до “старих” історичних країв. На них український народ проживає здавна, створивши в минулому низку власних держав. Південна і Східна Україна є “новими” землями, набутими українцями у роки козаччини і після її ліквідації. Саме ж українське козацтво виникло на пограниччі Середньої Наддніпрянщини і Степової України. Політично й організаційно оформившись у гетьманську державу, воно поширило свій вплив на серцевинну територію України, а його волелюбні діяння стали легендарними для всього українського народу, незалежно від місця його проживання.

СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА. Цю територію називають “серцем” України, бо тут знаходиться її багатовіковий політичний і культурний центр – столиця м. Київ. На цих землях колись жили племена полян, деревлян і сіверян. Полянська земля стала ядром формування Київської Русі. Багато поселень тут відомі з літописних часів – княжі столиці Чернігів і Переяслав, міста Вишгород, Любеч, Чорнобиль, Коростень, Овруч. Низка міст і містечок були козацькими полковими містами, а Чигирин, Батурин і Глухів – гетьманськими столицями.Центральна Україна зробила вагомий внесок у становлення української писемності та культури. Полтавський і київський діалекти стали основою української літературної мови. У Полтаві народився засновник нової української літератури Іван Котляревський, у с. Моринці Черкаської області – Тарас Шевченко. Новоград-Волинський (колишній Звягель) – батьківщина Лесі Українки, а м. Бориспіль – автора слів національного гімну України Павла Чубинського. У 1667 р. Середня Наддніпрянщина була поділена по Дніпру між Польщею та Росією, відтоді з’явилися поняття Правобережної та Лівобережної України (Правобережжя і Лівобережжя).

Історичними землями Правобережжя є Київщина, Поділля і Брацлавщина. Історична Київщина займає частини сучасних Київської та Черкаської областей і майже всю Житомирську область. Там існували Київське князівство (спочатку самостійне, а потім у складі Литви), Київське воєводство (у Польській державі) та Київська губернія (в Російській імперії). Поділля лежить між середньою течією Дністра і Південним Бугом. Воно відоме ще з середини XIV ст. як удільне князівство у Литовській державі, а потім – воєводство в Польщі і губернія в Росії. Західне Поділля було об’єднане з Галичиною і потрапило до Австрійської імперії. Адміністративним центром і культурним осередком Поділля було м. Кам’янець-Подільський. Його фортеця тривалий час стримувала навали турків і татар. Загалом Поділля було густо вкрите замковими твердинями, до наших днів збереглися їх залишки у Сатанові, Летичеві, Меджибожі, Барі. Східне Поділля відоме також під назвою Брацлавщина. Брацлавське воєводство існувало в Польщі у XVI – XVIII ст. Невелике містечко Брацлав було центром воєводства лише три десятиліття (надалі ним стала Вінниця), однак назва землі збереглася в історичній пам’яті народу дотепер.На Лівобережній Україні найдовше (до 80-х рр. XVIII ст.) зберігалися ознаки гетьманської державності, тому інша її назва – Гетьманщина. Після її ліквідації територія краю була поділена на Чернігівську і Полтавську губернії. Північ Лівобережжя відомий також як Сіверщина з центром у Новгороді-Сіверському. Частина її знаходиться тепер у Росії.

Назва Поділля походить від Країни з оселями по долах, тому що села там розбудовувалися по долинах річок.ЗАХІДНА УКРАЇНА. Західною Україною називають ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України – в Польщі (), Чехо-Словаччині (Закарпаття) та Румунії (Буковина). Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни, однак окраїнні історичні краї залишилися у складі сусідніх з нею держав. Давніми мешканцями західноукраїнських земель були племена дулібів, волинян, бужан і білих хорватів. У княжі часи тут існували Галицька (столиця – Галич) і Волинська (Володимир) землі, а далі – Галицько-Волинська держава. Найдавнішими містами краю є Белз, Луцьк, Теребовля, Берестя (Брест), а також збудовані за правління Данила Галицького нові столиці Холм і Львів.

Після втрати незалежності Галичина потрапила до Польщі, а Волинь – до Литви. З часом там були створені воєводства Польсько-Литовської держави. Відтоді й до середини ХХ ст. історія Галичини та Волині являла собою співіснування, взаємодію або ж протистояння українського і польського населення. З кінця XVIII ст. Галичина стала провінцією Австрії, де отримала самоврядність, а Волинь – губернією Росії. В період між двома світовими війнами ці землі знову опинилися у складі Польщі, а в 1939 р. відійшли до України. У межах сучасної України Галичина обіймає території Львівської, Івано-Франківської і більшої частини Тернопільської областей. Східний її “кут” між річками Дністер і Черемош відомий як історична земля Покуття. Історичні галицькі землі знаходяться також у Польщі – Надсяння (з центром Перемишль) і Північна Лемківщина. Історична Волинь охоплює землі в Україні, Польщі (Холмщину і Підляшшя) і Білорусі (Берестейщину). Доля українського населення, що мешкало на своїх етнічних землях у Польщі, склалася трагічно. Внаслідок обміну населенням між Україною і Польщею (1945 р.) та примусового виселення українців польською владою (1947 р.) на цих землях майже не залишилося українців.

Упродовж XIX ст. Галичина була активним осередком громадсько-політичного, науково-освітнього й культурно-релігійного життя українців, а в першій половині XX ст. західноукраїнські землі стали прикладом жертовної національно-визвольної боротьби нашого народу. Галичина є батьківщиною письменника Івана Франка (с. Нагуєвичі поблизу Дрогобича), Холмщина – історика Михайла Грушевського, Надсяння – географа Степана Рудницького і композитора Михайла Вербицького (автора музики гімну України).Закарпаття (або Закарпатська Україна), історичним центром якого є Ужгород, охоплює південно-західну частину Українських Карпат і прилегле передгір’я. Сотні років воно перебувало у складі Угорщини, що позначилося на культурі й побуті місцевого населення, а в міжвоєнний період входило до Чехо-Словаччини (як автономний край Підкарпатська Русь). Однак самосвідомість українського населення регіону збереглася, про що засвідчило проголошення у березні 1938 р. у м. Хуст самостійної Карпатської України (яка була розбита угорськими військами). І лише в 1945 р. частина українського Закарпаття була приєднана до України. Українські етнічні землі Закарпаття виходять за кордони сучасної України – на захід (історичний край Пряшівщина у Словаччині) і південний схід (Мармарощина в Румунії).Буковина відома з кінця XIV ст. Українське населення краю здавна живе поруч з румунами. У 1940 р. він був розділений між Румунією та Україною, до якої відійшла Північна Буковина. Історичний осередок Буковини – м. Чернівці – став обласним центром.Про ГаличинуГаличина – це земля, якою всеукраїнська суцільна територія сягає найдальше на захід… Це дуже невеликий кусник Соборної України… Галицький відлом українського народу є національно найбільш свідомою частиною цілого українського народу.

Назва Буковина означає територія, вкрита буковими лісами.

ПІВДЕННА УКРАЇНА. Степова Україна і Крим є особливим регіоном. Там вперше (починаючи з VII ст. до н. е.) на території нашої країни виникли держави і політичні об’єднання, сформовані прийшлими народами, – кочовими (Скіфія, Мала Скіфія, об’єднання сарматів, готів, гуннів) і греками. Греки створили на чорноморському узбережжі міські торгово-ремісничі осередки та міста-держави (Ольвію – на Південному Бузі, Тіру – на Дністрі, Каркінітіду, Пантікапей, Теодосію, Херсонес – у Криму), а також Боспорське царство, що проіснувало до IV ст.У XIII – XV ст. Крим став державною територією Кримського ханства (зі столицею в м. Бахчисараї), яке разом з Туреччиною поширило свій вплив на землі Північного Причорномор’я (звідси інша назва Південної України – Ханщина). Чимало українців опинилися тоді в Криму як здобич татар.Українська колонізація Степової України завдячує насамперед Запорожжю. Запорожжя – територія перебування Запорозьких Січей та поширення “вольностей” козацького війська. Козацтво в українських степах з’явилося наприкінці XV ст., а перша Запорізька Січ, як його політичне ядро, виникла в середині XVI ст. на острові Мала Хортиця за дніпровими порогами. Наступні січі засновувалися вниз за течією Дніпра аж до його гирла, більшість з них перебували у дніпровських плавнях (зараз залиті водами Каховського водосховища). Землі запорозьких козаків лежали обабіч Дніпра: на заході – до Південного Бугу та його притоки Синюхи, на сході – до р. Кальміуса і Азовського моря. На запорозьких землях під Жовтими Водами в 1648 р. розпочалася переможна хода козацьких військ під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.У XVIII ст. всі південноукраїнські землі під назвою Новоросія відійшли до Росії. В освоєнні та заселенні краю, крім українських козаків і селян, взяли участь росіяни, німці, серби, болгари, албанці, греки, значний відсоток міських мешканців складали євреї. Поряд з давніми містами (оборонними фортецями і торговими осередками) виникли нові – торгово-адміністративні центри, морські порти, промислові осередки. Місто Севастополь було засноване як найбільша військово-морська база Росії, а Одеса – як портово-промисловий центр (наприкінці XIX ст. була найбільш людним містом України). На території краю було сформовано кілька губерній, які стали великими районами виробництва зерна та його вивозу в інші країни через порти. Катеринославська губернія (Катеринослав – сучасний Дніпропетровськ) наприкінці XIX ст. перетворилася на потужну гірничорудну та металургійну базу країни.

Історичними землями Південної України є також Таврія і Буджак. У широкому розумінні Таврія означає територію колишньої Таврійської губернії (з центром у Сімферополі), до якої входили Кримський півострів та землі від чорноморсько-азовського узбережжя до Дніпра. Назва Крим з’явилася вже після XIII ст., коли там осіли татарські племена, які заснували місто Крим – столицю їх першої державності (сучасний Старий Крим). Свою історію Крим веде від часу появи людини неандертальського типу. Вже з глибокої давнини він був перехрестям історії різних племен, народів, культур. Одночасно з кримськими татарами там селилися євреї і вірмени, пізніше – українці й росіяни. Там взаємодіяли цивілізації античної Греції і Риму, Київської Русі і Візантії, Хазарії і балканських країн, італійських республік Венеції та Генуї, Золотої Орди і Кримського ханства, Османської імперії та козацької України. Про це нагадують численні пам'ятки археології, історії, архітектури, культури. З Криму поширилося в Україну християнство (яке було прийняте у грецьких містах ще у ІІІ – IV ст.). Разом з тим Крим часто ставав ареною тривалих війн і запеклих боїв, а Севастополь увійшов в історію як місто, що героїчно оборонялося у ході кількох війн. Трагічною сторінкою новітньої історії Криму стало виселення в азіатську частину СРСР у 1944 р. кримських татар та інших корінних мешканців півострова. У наш час вони та їх нащадки повертаються на батьківщину.Буджак – колишня прикордонна провінція Османської імперії між нижніми течіями Дністра, Дунаю, Пруту і Чорним морем. Після приєднання до Росії Буджак долучили до Бессарабської губернії. Бессарабія – земля між Буковиною, річками Дністром і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Протягом століть вона залежала від сусідніх країн. У 1940 р. Бессарабія була передана з Румунії до СРСР. Дві її частини – північна (Хотинщина) і південна (Буджак) – відійшли до України, на решті території, заселеній переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР (нині – Республіка Молдова).

Дата добавления: 2015-08-21