Феномен пліток.

Одним з різновидів чуток вважаються плітки. Не випадково С. І. Ожегов визначав плітку як «чутку про когось або щось, засновану на неточних або явно неправдивих фактах».плітка завжди зберігає свою живучість і певне місце в суспільних відносинах, що обумовлюється насамперед різноманіттям її соціальних і психологічних функцій. Головна з них, як і у випадку чуток, це інформаційне насичення психології мас за власними, неофіційними і неформалізованими каналами, відповідно до законів цієї психології. Як і чутка, плітка є одним з особливих механізмів формування та підтримки масової психології.На відміну від чутки, яка завжди є недостовірною, під пліткою розуміють неправдиву або справжню, перевірену або ту яка не піддається перевірці (і в цьому випадку зазвичай малоймовірну), неповну, упереджену, але правдоподібну інформацію про справи, які розглядаються як особисті, але можуть мати широкий соціальний резонанс, і про обставини, що стосуються досить закритих сторін життя порівняно замкнутих, елітних соціальних груп. Функції: інформаційно-пізнавальна, аффіліативно-інтеграційна, розважально-ігрова, проекційно-компенсаторна і функція соціального контролю, тактична функція.

62. Джерела виникнення та соціально-психологічні функції масових рухів.
Соціальні рухи - сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм [3]. Вони не мають своєї організації, офіційного членства з фіксованими правами і нормами поведінки, санкціями, закріпленими статусними ролями. Якщо соціальний рух досягає стадії формальної організації, де діють встановлені правила і норми поведінки, він перетворюється на організацію.
Соціальні рухи не виникають відразу і раптом. Вони з'являються і розвиваються за певних соціальних умов, і ці умови створюються в ході діяльності багатьох людей, що розділяють основні цілі руху.
Соціальні рухи є історично універсальним феноменом. Люди завжди мали причини для об'єднання і боротьби за свої колективні цілі проти тих, хто стоїть на шляху до їх досягнення. Історики описують повстання, бунти, вибухи невдоволення ще в античності, хрестові походи в середні віки, революції (наприклад, 1566-1609 рр. - Нідерландська буржуазна революція) та повстання у 1606 р. - під проводом Івана Болотникова в Московському царстві [3,261].
З одного боку, вони можуть нагнітати напругу і конфлікти в суспільстві, з іншого - бути засобом і інструментом їх подолання. Вони завжди високодинамічні, але не стійкі. З'являються у зв'язку з певними причинами і припиняють своє існування після їх зникнення. У них задіяна обмежена (хоча і не мала) кількість людей. Відношення більшості людей до таких рухів байдуже, іноді і неприязне. Адже в них зацікавлені, зазвичай, тільки їх безпосередні учасники.
Класифікація соціальних рухів здійснюється за їх соціальною базою, центральною групою протесту, союзницькими групами та характером культурно-ціннісних орієнтацій розвитку
Основними соціальними рухами є ті, котрі взаємодіють у межах центрального соціокласового конфлікту і певним чином впливають на його розгортання, перебіг і розв'язання. Їх ядро складають могутні, (чисельні, організовані та динамічні, функційно значущі) соціальні групи. Інколи може спостерігатися певна комбінація цих ознак. Надалі назва того чи іншого руху подаватиметься за назвою його «ядерної групи».
Класифікація соціальних рухів
Експресивні рухи. Виникають внаслідок перебування людей у рамках обмеженої соціальної системи, яка їх не задовольняє. Реальна дійсність для учасника такого руху не є привабливою, тому він за допомогою ритуалів, танців, ігор, видінь, мрій та інших форм емоційної експресії шукає емоційного полегшення.
У наш час ці рухи проявляються в молодіжному середовищі (хіппі, рокери, байкери), коли їх учасники прагнуть створити свою субкультуру, дистанціюватись від офіційного суспільства. Деякі експресивні рухи звертають свій погляд не в майбутнє, а в минуле - ветеранів війни, монархічні рухи, рухи з відродження козацтва, які відроджують забуту символіку, ритуали тощо. Такі рухи найчастіше пов'язані з пасивною поведінкою, але іноді можуть прокладати шлях до реформ, повстань, збуджувати пасивне населення. Тому вони є проміжною ланкою між неполітичними та політичними рухами.

Утопічні рухи. Постають на хвилі прагнень теоретично обґрунтувати досконале людське суспільство. Спершу невеликі групи їх учасників були виключно релігійними (рух перших християн, релігійні секти Сходу). Вони виявилися досить життєздатними, оскільки їх учасники не прагнули до особистого щастя і матеріального добробуту. Натомість ідеологія світських утопічних рухів ґрунтувалась на концепції доброї, альтруїстичної людини. Ігнорування їх лідерами таких природних прагнень людини, як бажання особистого благополуччя, реалізувати свої здібності й одержати винагороду спричиняли згасання таких рухів. Та оскільки утопічні ідеї є життєстійкими, після розпаду одного руху його ідеї відроджуються в інших.
В опозиції до сучасних утопічних рухів постійно перебувають законослухняні громадяни, яких лякають нові культурні зразки, ролі та пріоритети майбутнього «найкращого» життєвого укладу.
Реформаторські рухи. Породжують їх намагання змінити суспільство або окремі його структури без повної трансформації самого суспільства. Для їх розгортання необхідно, щоб учасники позитивно ставилися до порядку в суспільстві, зосереджуючись тільки на окремих негативних сторонах суспільного устрою, а також могли висловлювати власні думки та активно діяти на підтримку певної реформи. Тому широкий реформаторський рух можливий тільки в демократичному суспільстві. Реформатори можуть зустрічатися з опором владних структур, особливо за авторитарного режиму. Якщо реформи блокуються, частина реформаторів може перейти на позиції революційних рухів.

Революційні рухи. Розвиваються в атмосфері загального соціального невдоволення, прагнуть зруйнувати існуючу соціальну систему і встановити новий соціальний порядок. Демократія не є живильним середовищем для них. Вона є основою соціальних реформ, а реформи неминуче відсувають революцію.
Іноді дуже важко класифікувати соціальний рух як реформаторський або революційний, оскільки в обох можуть брати участь як помірковані реформатори так і радикальні революціонери, схильні до насильницьких дій.
Рухи опору. Виникають серед тих людей, які вважають, що зміни в суспільстві відбуваються надто радикально й швидко. Вони акумулюють зусилля певних груп людей на блокування можливих або викорінення уже здійснених змін, супроводжують як революційні, так і реформаторські рухи. Наприклад, реформи у пострадянських країнах призвели до появи рухів опору реформам.
Інші соціальні рухи. Основою, ядром та ініціатором соціального руху може стати будь-яка група, якщо вона утримує такі культурно-ціннісні орієнтації, які можуть бути визнані та підтримані іншими суспільними прошарками. Але не всі групи мають для цього необхідні ресурси: чисельний склад, відповідну самоорганізацію, ініціативний авангард, достатній престиж і вплив у суспільному середовищі. Тому ініціаторами соціальних рухів найчастіше стають досить чисельні та організовані спільноти, особливе становище яких спонукає до оволодіння системою історичних дій, підпорядкування його і проголошення історичного руху (соціотворчого процесу) на даному відрізку еволюції суспільства.
Отже, соціальні рухи спрямовані на стимулювання, розвиток соціальних процесів або на їх стримування чи навіть придушення. Природа і характер, спрямованість їх залежать від змісту світових, регіональних і національних процесів, стану суспільства.
Соціальна несправедливість, незадоволення умовами життя, статусна невизначеність, політичні зміни, революційні зміни вважаються основними умовами виникнення масових соціальних рухів. В основі соціальних рухів лежить конфлікт.
Умови виникнення соціальних рухів
Викликають соціальні рухи невдоволення людей життям в цілому або певними його аспектами. Сприяють цьому активізація структурних змін в суспільстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. Поширюються вони на хвилі усвідомлення людьми корисності свого об'єднання для досягнення цілей, можливості виконувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціальний статус.)Культурні течії. У усіх сучасних цивілізованих суспільствах постійно відбуваються зміни в цінностях і нормах поведінки людей. Такі зміни називаються культурними течіями. Беручи участь в культурних течіях, більшість людей розвивають нові ідеї про те, яке суспільство їх найбільше влаштовує і як воно повинне відноситься до своїх членів.
Соціальна дезорганізація. Для з'ясування дезорганізації для розвитку соціальних рухів наведемо приклад з лідерами. У кожному суспільстві в певний час з'являються сильні лідери, які ведуть за собою деяку, іноді навіть велику частину суспільства. Проте, перш ніж з'явитися лідерові, повинні існувати народ або соціальна група, що потребує його. У стабільному, високоінтегрованому суспільстві такі лідери з'являються дуже рідко. Члени такого суспільства перебувають в добросерді і переживають почуття безпеки, вони не відчувають дискомфорту, дуже байдужі до змін в громадському житті, а тому рідко приєднуються до соціальних рухів. У суспільстві (байдуже, просте воно або складне), що змінюється, нестабільному, як правило, процвітають соціальні рухи.
Соціальне незадоволення. Соціальне незадоволення - це загальне невдоволення людей умовами життя і системою соціальних стосунків в цьому суспільстві. Існують три основні компоненти, з яких складається соціальне незадоволення: відносне незадоволення, відчуття несправедливості і статусна невизначеність.
Соціальна несправедливість не є об'єктивним соціальним фактом. Це суб'єктивне ціннісне судження. Чи повинна одна людина мати багатство в 10 разів більшим, ніж інший? Відповідь на це питання залежить від традиції і системи цінностей. У багатьох країнах маси населення живуть в бідності, а небагато - в розкоші, фактично не платять податки і блокують спроби соціальних реформ. Чи справедлива така система? На це не можна відповісти однозначно. Тільки тоді, коли члени соціальної системи вважають її несправедливою і стають розчарованими і відчуженими, на поставлене питання можна відповісти негативно. 63. Мотиви участі в масових рухах.
Движение должно выполнять названные выше основные социально-психологические функции в самом общем виде. Конкретно же каждого человека привлекает в разные движения что-то свое, предельно специфическое. Известны четыре основных группы психологических мотивов, привлекающих людей в массовые движения.

Эмоционально-аффективная мотивация. Цель таких людей проста, понятна и
вполне очевидна —эмоциональное соучастие в тех акциях и действиях, которые
устраивает движение. Их привлекают яркие лозунги, видные лидеры, массовые
митинги и демонстрации. Они готовы даже к тому, чтобы эмоционально разде
лять проблемы движения, переживать основную для него проблемную ситуа
цию. Устав от обедненной в эмоциональном плане «текучки» повседневной жиз
ни, эти люди стремятся в движение, чтобы компенсировать эмоциональный
дефицит. Обычно именно они составляют большинство практически в любом дви
жении, делают его реально массовым. Однако «общественным» или, тем более,
«политическим» делают его уже не они. Эти люди никогда не будут учить уставы
и изучать программы движений. Они, скорее, пойдут, будучи сильно эмоциональ
но увлеченными и вовлеченными, на баррикады, чем сядут за парты в сети полит
просвета. Помните В. И. Чапаева в изображении Д. И. Фурманова? Он никак не
мог выучить номер нужного Интернационала, однако отдал жизнь за револю
цию — потому что «любил ее очень». Для таких людей смысл участия в движе
нии — удовлетворение той самая основной массообразующей потребности, кото
рая и стягивает людей в значительные общности: это потребность в регуляции соб
ственных эмоциональных проблем.
Ценностно-рациональная мотивация. Она включает не столько эмоциональный,
сколько осознанный, рациональный выбор именно тех ценностей и высоких идеалов, достижением которых занято данное конкретное движение. Это подразумевает достаточную степень знакомства человека с программами движения, с его идеологией и, на основе такого знакомства, предпочтение именно его всем другим. В таких случаях сама цель данного движения признается желательной, справедливой, необходимой. Как правило, люди, руководствующиеся такой мотивацией, образуют меньшинство, но это и есть «правящее меньшинство», основной костяк данного движения. Как мы увидим дальше, это и есть «актив», те самые «партийцы», «твердые искровцы», которые обычно как раз и способствуют институцио-нализации движений в партии. Среди ценностно-рациональных мотивов выделяют политические, этиТрадиционные цели. Достаточно часто люди идут в движение потому, например,
что их родители, родственники, друзья и знакомые участвуют или когда-то уча
ствовали в этом или близком ему движении. Люди часто голосуют за кандидатов
такого движения на выборах, потому что так всегда было принято голосовать в их
семье, в их округе, среди их знакомых. Прочная традиция постоянно голосовать
за левые силы, например, существует в так называемом «красном поясе» Парижа,
в районах, примыкающих к французской столице. Это совершенно особая, тради
ционная разновидность массы, существующая как бы по законам социально-пси
хологической инерции.
Рационально-преднамеренная мотивация. Она обычно сводится к тем сугубо кон
кретным, обычно личным выгодам, которые может обрести человек, вступив в
движение. Это «шкурная» мотивация. Исходя из нее, в свое время очень многие
люди вступали в бывшую КПСС, исходя из нее же, потом спешили «переписать
ся» в демократы. Так, в ситуациях, подобных послеавгустовской (1991 г.) в Рос
сии, на глазах многократно возрастало число «героев», желающих получить хоть
какое-нибудь вознаграждение со стороны победителей. Понятно, что данная мо
тивация очень редко откровенно признается со стороны увлеченных ей людей —
обычно она или глубоко скрыта или даже рационализирована под ценностно-ра
циональную мотивацию, причем иногда неосознанно для самих людей.
Следует разделять мотивы вступления в движение и мотивы участия в нем. Так, для значительного числа людей, вступающих в массовое революционное движение, непосредственным побудительным толчком для присоединения могут стать и часто становятся эмоции и чувства — переживания гнета и несправедливости, солидарность с противниками угнетателей, восхищение мужеством и героизмом бойцов и т. п. Однако само политическое движение, включая людей в себя, не ограничивается и не удовлетворяется таким, исключительно эмоциональным уровнем их решения. Задачей любого движения является внедрение своей идеологии в сознание как своих членов, так и широких масс. Движения стремятся к тому, чтобы сделать своих членов сознательными участниками, действующими не только под влиянием чувств.
В конечном счете мотивы людей многообразны. Главное отличие движения от партии состоит в определенной свободе проявления этих мотивов — прежде всего в свободе членства, в отсутствии «демократического централизма», «железной дисциплины», заявлений, рекомендаций и учетных карточек в картотеке райкома. Вступить в массовое общественное движение может практически любой человек — для этого достаточно его личного желания. Дальше же возникает множество вопросов для самого движения и его руководства. Основные среди них следующие. Каким будет большинство членов движения? Не захлестнет ли движение исключительно эмоционально-аффективная или традиционная мотивация, особенно распространенные среди легко увлекающейся молодежи? Не уведет ли это большинство в сторону от тех целей и идеалов, ради которых и создавалось движение? Вот тогда, не имея возможности контролировать разрастающиеся, действительно массовые и потому самоуправляемые движения, руководители и создают партии.ческие, религиозные и др.

64. Умови та етапи розвитку масових рухів
Одного разу виникнувши, всякий масовий громадський рух характеризується кількома базовими ознаками, що дозволяють оцінити його сьогодення і майбутнє. До числа таких ознак належать:
• його роль в даному суспільстві;
• реальна і потенційна соціальна база;
• набір цілей та ідеалів;
• я сфера докладання основних зусиль;
• ступінь організованості руху;
• його соціальна сутність (знамените питання: «Кому це вигідно?»);
• глибина необхідних цим рухом соціальних змін.
Є. Вятр, досліджуючи виключно політичні рухи, пропонував розділяти їх на консервативні, реформаторські, революційні і контрреволюційні рухи. «Перші прагнуть зберегти існуючий порядок речей, допускаючи лише мінімальні і абсолютно необхідні зміни; вони виступають як проти спроб знищення ладу, так і проти його послідовного перетворення». Реформаторські рухи, «хоча і стоять на позиціях збереження існуючого ладу і виступають проти спроб його повалення, однак прагнуть в більшій чи меншій мірі реформувати його». Революційні рухи в принципі «відкидають існуючий лад і прагнуть замінити його іншим». Нарешті, контрреволюційні рухи, «спрямовані проти будь ладу, що формувався в результаті перемоги революційних або реформаторських рухів, прагнуть замінити його колишнім ладом».
У загальному вигляді, за Вятр, політичні рухи проходять п'ять основних стадій у своєму розвитку.
1. Створення передумов руху. Спочатку виникає незадоволеність існуючим положенням або потреба в діях задля зміцнення існуючого становища перед обличчям реальної чи уявної загрози, потім встановлюються неформальні контакти між людьми, мережа таких контактів стає базою руху, після чого відбувається вироблення першої думки про необхідність руху
2. Артикуляція прагнень. На цій стадії розрізнені і індивідуальні прагнення набувають інтегровану форму, виробляються програми, виступають лідери, формулюються цілі та завдання. «Артикуляція загальних прагнень є обов'язковою стадією розвитку кожного політичного руху».
3. Агітація. Завдання цієї стадії - залучення нових учасників та прихильників, всебічне зміцнення позицій руху в суспільстві і його «массовізація».
4. Розвинута політична діяльність. Зусилля концентруються на спробах втілення в життя програми руху шляхом боротьби за владу або чинення впливу на уряд. Зовні саме ця стадія і «є справжньою історією великих політичних рухів».
5. Загасання політичного руху. Ця стадія пов'язана з досягненням цілей або визнанням їх нездійсненними. Часом деяким рухам вдається віддалити цю фазу, якщо вони міняють вигляд і форму, висувають нові завдання, приваблюють нових прихильників.

65. Феномен політичних партій. Кадрові та масові партії.
Існують різні підходи до розуміння того, що ж таке політична партія. З одного боку, Б. Констан в 1816 р. писав: «Партія є спільність осіб, які публічно сповідують одну й ту ж політичну доктрину». З іншого боку, в 1760 р. Д. Юм тонко відзначив, що програма відіграє основну роль лише на ранній стадії, коли вона служить об'єднанню розрізнених індивідів, але потім на перший план виходить організація, а платформа стає всього лише аксессуаром. Відомий сучасний словник пропонує більш складний і багато в чому комплексний підхід до визначення даного поняття. Партія політична (від лат. Partis - частина) - організована група однодумців, що представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Політичну партію слід відрізняти, по-перше, від політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, по-друге, від групи тиску, яка прагне не до завоювання державної влади, а лише до володіння впливом над тими, хто її здійснює.
Етимологічно слово«партія»походить з латини і означає частину більшої спільності. Вже в стародавньому світі його використовували для позначення політичної організації. Фракція була неблагородним поганим союзом. Це тлумачення увійшло в історію, і ще в XVIII столітті для Робесп'єра у Франції чи Вашингтона в США фракція асоціювалася зі злом. Однак у римській політичній літературі вживання слова «партія» ще не було чітко визначено, і цей термін мав різні значення. Їм позначали як політиків навколо вождя (так, говорили про партії Цезаря, Марія, Сулли і т.п.), так і групу людей, керуючих державою. Але справжня історія досить масових політичних партій як особливих, відмінних високим ступенем інституціоналізації політичних рухів датується кінцем XVIII і особливо XIX століттям. Це пов'язано зі вступом на політичну арену «третього стану», потім з початком боротьби буржуазії з пролетаріатом, а в XIX столітті - з введенням загального виборчого права.
За М. Вебером, прийнято поділяти історії політичних партій на три основних періоди: 1) партії як аристократичні угруповання; 2) партії як політичні клуби; 3) сучасні масові партії. Є. Вятр виділяв чотири головних підстави для типології політичних партій. По-перше, соціально-класовий поділ на чисто класові (робітники, буржуазні, селянські, поміщицькі і т. п.), міжкласові (наприклад, буржуазно-поміщицькі або робітничо-селянські) та класоподібні (складаються з представників прошарків і груп) партії. По-друге, поділ в залежності від організаційної структури (кадрові та масові партії, в тому числі масові партії з «рихлою» структурою та «жорсткою» структурою). По-третє, за місцем у системі влади (легальні і нелегальні партії, правлячі і опозиційні). По-четверте, по ідеології (поділ на так звані ідейно-політичні партії - в першу чергу, революційні, реформістські, консервативні і контрреволюційні; на партії прагматичні - виборчі, або, за висловом М. Дюверже, «напівмасові»; а також харизматично-вождистські партії). Зрозуміло, що перераховані характеристики не виключають один одного, а дають можливість комплексного, об'ємного розгляду тій чи іншій конкретній партії.

У загальних рамках «прагматичних» партій виділяють кадрові та масові партії. Кадрові партії існують за принципом «повітряної кульки». Вони складаються з свого роду «кадрової оболонки», яку періодично наповнює деяке «повітря» у вигляді електоральних мас в ході виборчих кампаній. Кадрова партія - це своєрідне «об'єднання нотаблів, їх мета - підготувати вибори, провести їх і зберегти контакт з кандидатами. Перш за все, це нотаблі впливові, чиї імена, престиж і харизма служать свого роду поручництвом за кандидата і забезпечують йому голоси; це нотаблі технічні - ті, хто володіє мистецтвом маніпулювати виборцями і організовувати кампанію; нарешті, це нотаблі фінансові - вони складають головний двигун, мотор боротьби. І якості, які тут мають значення насамперед - це ступінь престижу, віртуозність техніки, розміри статків. Образно кажучи, кадрові партії - це свого роду невеликі політичні «армії». Вони складаються в основному з «генералів» - партійних лідерів і «офіцерського корпусу» - партійних функціонерів, що працюють на постійній основі. «Солдати» рекрутуються в міру необхідності - іноді для участі у виборах, іноді - в повстаннях і масових акціях. «Якщо вважати членом партії того, хто підписує заяву про прийом в партію і надалі регулярно сплачує внески, то кадрові партії членів не мають» (Дюверже, 2000).
На відміну від таких, кадрових партій, масові партії будуються на зовсім інших підставах. Упор в них робиться не на якість «офіцерського корпусу», а на кількість рядових партійців: «Те, чого масові партії домагаються числом, кадрові досягають відбором». Тому масові партії, як правило, поділяються залежно від жорсткості своєї організаційної структури. На одному полюсі тут виділяються партії, що будуються на чітких, причому формально закріплених принципах членства (статут, форми та умови вступу в партію, партійна дисципліна, жорсткі норми поведінки і санкції за їх порушення, і т. д.). На іншому полюсі розташовуються партії, в яких відсутній інститут офіційного членства, а належність до партії визначається, наприклад, характером голосування за партійних кандидатів на виборах. З соціально-психологічної точки зору зрозуміло, що дійсно масовими є виключно добровільно масові партії, з не занадто жорсткою організаційною структурою, що допускає достатню свободу вступу та виходу з партії. З цієї точки зору, масова партія - це всього лише відносно чітко організований і структурований масовий рух. Однак зрозуміло, що такого роду партій в реальності практично не знайти - грань між партією і рухом занадто умовна, і операціонально зафіксувати її практично неможливо.
З точки зору психології мас, партії та рухи не можна розглядати порізно - вони являють собою тісно пов'язані елементи однієї психологічної цілісності. Громадський рух може деякий час (на початковій стадії) існувати сам по собі. Однак, політизуючи, він неминуче породжує елементи організації. Ці елементи з'єднуються в партію - «ядро» даного руху.

66. Індустріальне суспільство та його вплив на специфіку соціально-масових явищ.
Початок індустріальному суспільству було покладено промисловою революцією, що стартувала, як відомо, в Англії (кінець ХVIII в.), Потім перекинувшись на Францію (початок ХІХ ст.), Далі - Німеччину (з 40-х рр.. XIX в.) Та інші країни. Це був перехід від ручної праці до машинного виробництва, від мануфактури до капіталістичної фабрики. Символ індустріального суспільства - потокова лінія, складальний конвеєр. Це важливо підкреслити, оскільки сутнісною визначеністю індустріального суспільства є массификация. Під масою в соціології зазвичай розуміють велику і різношерсту групу (навіть просто сукупність) людей, які не мають чіткої соціальної орієнтації і організації, але стереотипно, уніфікованим чином реагують на загальні стимули - події, обставини, ті чи інші фактори середовища. "Массификация" похідна від "маси", але має більш широкий зміст. Це не тільки маса людей, але і маса товарів, послуг, відомостей-повідомлень. А ще Макрофілія - гаряча любов до циклопічних масштабів, чисел, потоків, до великих величин і потужностей. Ейфелева вежа в Парижі, англійський пароплав Титанік, хмарочоси типу Емпайр стейт білдінг - все це переконливі приклади Макрофілія або гігантоманії індустріальної епохи в розвитку людства. Массификация досить повно розкриває себе через концентрацію, централізацію, синхронізацію, стандартизацію, спеціалізацію та максимізацію - шість основних параметрів (тенденцій) індустріального суспільства (систематично представлених американським футурологом Е. Тоффлером). Індустріальне суспільство - суспільство економічне. Економіка - його базова структура або система. За образом і подобою того, що і як відбувається в цій системі, розподіляються багатство, влада, престиж, встановлюються пріоритети і цілі в усіх сферах суспільного життя. Суспільство постає як єдина індустріально-економічна машина. В індустріальному суспільстві масові комунікації набувають все більшого розмаху преса, радіо, кіно, телебачення та Інтернет, багато в чому визначають розвиток самого суспільства.
X. Ортега-і-Гассет показує сучасну масову людину як соціально-історичний феномен, який, проте, виник не раптово. Зміни в соціумі - процеси остаточного становлення індустріального суспільства, урбанізація, демократизація, секуляризація свідомості та інші - не породили, а скоріше пробудили вже існуючий в колишні часи, але досі незатребуваний, малопрестижний соціокультурний тип, страхітливо діяльний в рамках свого обмежено-одновимірного життєвого проекту.

67. Феномен "масової людини", її роль в життєдіяльності суспільства.
X. Ортега-і-Гасет у праці "Бунт мас" (1930) визначає масову людину як таку, що не відрізняється від інших, а є повторенням загального типу. Маси - це посередня людина, якій характерно жити без зусиль, без намагань виправляти чи удосконалювати себе. В епоху панування мас домінує насильство, яке стає нормою життя і призводить до посилення ролі держави, підкорення їй всього життя, втручання її у всі сфери, поглинання всієї суспільної спонтанної ініціативи державною владою, тобто знищення громадянського суспільства.
У масовому суспільстві кожна людина є лише "гвинтиком", "атомом", а це сприяє зростанню авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Адміністративно-командні системи характеризуються зміною "горизонтальних" соціальних зв'язків у суспільстві "вертикальними", створенням атмосфери матеріальної та духовної залежності індивіда від держави, ліквідацією об'єднань громадян, створених самими громадянами. У масовому суспільстві індивіди пов'язані одне із одним лише за допомогою ставлення кожного з них до держави, але вони не співвідносяться між собою у межах незалежних від держави груп. Саме відсутність референтних груп призводить до соціальної ізоляції людини й подальшої її гіпертрофованої відданості нав'язуваним державою символам і лідерам.
Основними рисами масового суспільства є:
• широка атомізація (втрата природної спільності людей у межах життєздатних референтних груп);
• готовність до засвоєння нових ідеологій (пошук втраченої стабільності та "простих" відповідей на складні питання);
• тоталітаризм (тотальне домінування псевдоєдності - "вертикальної" єдності з державою, а не "горизонтальної" - з індивідами, що мають схожі інтереси).
Історією доведено, що масова людина є кінцевим продуктом Реформації, Просвітництва і Індустріальної революції. Масова людина - соціально ізольована від інших, відокремлена від свого безсвідомого і інстинктів, в силу цього дуже піддатлива психічним епідеміям (політичним рухам). Більш того, розмір руху згубно впливає на індивідуальну і колективну свідомість та поведінку: “Де більшість, – там безпечніше; те, як рахує більшість, – вірно; те, що бажає більшість, – заслуговує на те, щоби бути бажаним”. Чим більша група, тим сильніше намагання взаємного копіювання і взаємозалежності. Але на жаль, як вважає Юнг, моральність групи обернено пропорційна її розміру, адже кожен окремий член відчуває себе звільненим від відповідальності за дії групи. “Всяка велика компанія, складена із чудових особистостей, володіє моральністю неповороткої, тупої тварини; тобто, стаючи частиною маси, індивід опускається до морального і інтелектуального рівня первісної людини”.
Отже, людина в соціумі – це масова людина, а маси, будучи по своїй природі безіменними і безвідповідальними, змушені шукати і знаходити вождя. Вождь же дає їм орієнтири і говорить, подібно Гітлеру те, що потрібно: “Всю відповідальність я беру на себе!” При сучасному, дещо антирелігійному нахилі, релігійна функція відроджується у вигляді обоготворення держави, роль культу відводиться державній владі. Адже, завжди, будучи залишеними без одних богів, людство створюватиме інших, тому що, історія підтверджує, неможливо знищивши богів, знищити психологічні фактори, що супроводжують релігії: навіюваність, відсутність критичного підходу, боязливість, схильність до забобонів тощо. Релігії з їх символами – результат психічного, що перебуває у глибині свідомості індивідів. Коли етичні рішення більше не керують людською діяльністю, залишається лиш сліпий рух мас, для того, “щоб управляти масами, необхідні брехня і напівправда, і вони ж, стають робочими принципами політичної практики”. Індивід, відчувши себе лиш частиною маси, з часом перетворюється у просту функцію суспільства, відбувається атрофія інстинкту самозбереження: кожен покладається на іншого замість покладатися на себе.

68. Феномен масової культури, її види та функції
Кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу. Поняття “національний характер” включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який “прочитується” в культурі даного народу.
Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ (“Англійська манірність”, “російське “авось”, “українська господарність”). В рамках певної історичної епохи в світі завжди існували різні культури. У сучасному суспільстві особливе значення має «масова» культура.
Термін «масова культура» в загальноприйнятому культурологічному значенні вперше застосував у 1941 році німецький філософ і соціолог М. Горкгаймер у праці з відповідною назвою — «Мистецтво і масова культура». Пізніше в США з'являється скорочене слово «маскульт», яке ввів у науковий обіг американський філософ Д. Макдональд.
Масова культура не виражає вишуканих смаків чи духовних пошуків народу. Вона зрозуміла й доступна людям різного віку, всім верствам населення незалежно від рівня освіти. Вона має меншу художню цінність, ніж елітарна чи народна культура. Вона задовольняє миттєві запити людей, реагує на будь-яку нову подію і відображає її. Тому зразки її, зокрема шлягери, швидко втрачають актуальність, застарівають, виходять з моди.
Україна є на даний момент індустріально розвиненою державою. Саме для індустріально розвинених держав питання масової культури є актуальним. Інтерес до явища масової культури виник досить давно і на сьогоднішній день існує багато досліджень, теорій і концепцій «масової культури». Автори більшості з них схильні розглядати її як особливий соціальний феномен, що має свій генезис, специфіку і тенденції розвитку.
Ма́сова культу́ра (або по́п-культу́ра, популярна культу́ра) — культура, яка популярна та переважна серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті і літературі) — контрастуючи з «елітарною культурою».
Очевидно, масова культура - явище далеко не однорідне. Воно має свою структуру та рівні. У сучасній культурології, як правило, виділяють три основні рівня масової культури (ВИДИ):

-Кіч-культура (тобто низькопробна, навіть вульгарна культура);

-Мід-культура (так би мовити, культура «середньої руки»);

-Арт-культура (мас-культура, не позбавлена певного, іноді навіть високого, художнього змісту і естетичного вираження).
Кіч є однозначним: він не задає питань, він містить лише відповіді, заздалегідь підготовлене кліше. Не викликає духовних пошуків, складного психологічного дискомфорту. Щодо мід-культури, слід відзначити її двоїстий характер. Вона має деякі риси традиційної культури, але в той же час включає в себе риси масової культури. Арт-культура розрахована на найосвіченішу частину публіки. Головним завданням арткультури є максимальне наближення масової культури до норм і стандартів традиційної культури.
Основні характеристики масової культури:
- орієнтованість на гомогенну аудиторію;
- опора на емоційний, ірраціональне, колективне, несвідоме;
- ескейпізм;
- швидкодоступність;
- швидко забувається;
- традиційність і консерватизм;
- оперування середньою мовною семіотичною нормою;
- цікавість
Витвори масової культури можна безпомилково віднести до того або іншого жанру, сюжети володіють чіткою структурою, що повторюється кожного разу. Кращим засобом догодити смакам публіки, вважають деякі культурологи, виявляється не новизна, не новаторство, а банальність. Як самостійне явище масова культура оцінюється суперечливо. В цілому існуючі точки зору можна розділити на дві групи. Представники першої групи дають негативну оцінку цього феномену. На їх думку, масова культура формує у її споживачів пасивне сприйняття дійсності. Така позиція аргументується тим, що в творах масової культури пропонуються готові відповіді на те, що відбувається в соціокультурному просторі довкола індивіда. Крім того, деякі теоретики масової культури вважають, що під її впливом змінюється система цінностей: прагнення до розважального стає домінуючим. Масова культура грунтується не на образі орієнтованому на реальність, а на системі іміджів, що впливають на несвідому сферу людської психіки. Покликання і призначення дійсної культури – облагороджування і вдосконалення людини. Масова культура виконує зворотні функції – вона реанімує нижчі аспекти свідомості і інстинкти, які, у свою чергу, стимулюють етичну, естетичну і інтелектуальну деградацію особистості.

Дата добавления: 2015-08-09