Історія становлення проблеми СМЯ в зарубіжній та вітчизняній науці.

Поняття соціально-масових явищ.

Соціа́льне я́вище — це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок; все те в соціальній дійсності, що проявляє себе, існує, є. Cоціальні явища — це явища взаємодії людей, здійснювані в соціальному просторі: безпосередньо в контактній групі або опосередковано, через причетність індивідів до спільнот, через соціальні організації, інститути.

До соціально-масових явищ відносять громадську думку, колективне переживання, змагання, наслідування та різноманітні групові заходи. (натовп, зборисько, панічні настрої, манії, танцювальні божевілля, стихійні масові рухи, масова поведінка, громадська думка, пропаганда, мода, захоплення, соціальні рухи, революції і реформи)

Основна характеристика соціально-масових явищ полягає у тому, що існує абсолютне протиставленні індивіда, коли він знаходиться поза натовпом, тому індивідові в ситуації, коли він у складі натовпу.

Всі соціально-масові явища підпорядковуються закону психології людини: чим більше нагнітаються емоції, тим менше стає раціональності і навпаки.

Б.Грушин називає такі загальні ознаки масових явищ:
• статистичний характер спільноти, який виражається в тім, що дана спільнота, збігаючись із чисельністю її дискретних «одиниць», складає самостійне, цілісне утворення, яке відрізняється за своїми закономірностями і властивостями від елементів, що її складають;
• стохастична (імовірна) природа спільноти, яка знаходить вираження у тому, що «входження» індивідів у дану спільноту є «випадковим», неупорядкованим, здійснюється за формулою «може бути, а може й не бути», розмитими межами, невизначеним кількісним і якісним складом;
• ситуативний характер існування спільноти, який полягає в тім, що вона утворюється і функціонує виключно на базі і в межах тієї або іншої конкретної ситуації, в результаті чого є нестійким утворенням, що змінюється під дією випадковостей;
• виражена гетерогенність (різнорідність) складу спільноти, яка виявляється в «порушенні» меж між всіма існуючими в суспільстві соціальними, демографічними, політичними, регіональними, освітянськими та іншими гру-пами.

Історія становлення проблеми СМЯ в зарубіжній та вітчизняній науці.

(источник – Назаретян. Лекция 1. СТИХИЙНОЕ МАССОВОЕ ПОВЕДЕНИЕ: ПОНЯТИЕ, СОЦИАЛЬНЫЙ ФЕНОМЕН И ПРЕДМЕТ ИССЛЕДОВАНИЯ)
Систематическое изучение началось во второй половине XIX века. В странах Западной Европы независимо друг от друга сложились две научные школы: немецкая психология народов (М. Лазарус, Г. Штейнталь, В. Вундт) и франко-итальянская психология масс (Г. Лебон, Г. Тард, В. Парето, Ш. Сигеле).
Советские историки науки обычно указывали на то, что каждая из этих школ выполняла «социальный заказ», продиктованный положением политической элиты соответствующих стран. Например, быстро усиливающаяся германская буржуазия подоспела на «пир империалистических хищников» (В.И. Ленин) к тому моменту, когда все блюда были уже распределены: мощная Германия не владела колониями в отличие от слабеющих Франции, Испании или Португалии. Надвигалась эпоха борьбы за передел мира, и немецкие лингвисты и этнографы приступили к скрупулезному исследованию языков, культуры и мифологии первобытных народов, стремясь таким образом выявить их психологические особенности, национальный дух и «коллективное бессознательное». Само собой разумелись и между делом дополнительно доказывались превосходство европейского (в ряде случаев конкретно нордического) духа и необходимость разумного управления «доисторическими» или просто «отсталыми» народами.
Французскую политическую элиту к тому времени гораздо больше волновало нараставшее в стране революционное движение; по выражению современного ученого С. Московичи, «революции и контрреволюции следовали одна за другой, и террору и разрушениям, казалось, не будет конца». Поэтому интерес ученых концентрировался на свойствах толпы, механизмах коллективной агрессии и т.д. Задачи состояли в том, чтобы, во-первых, доказать антисоциальную, антигуманную и деструктивную сущность человеческой массы как таковой (в их текстах понятия «масса» и «толпа» еще синонимичны); во-вторых, обеспечить инструментарий для действенных манипуляций.
Такое (историко-материалистическое) объяснение содержания научных интересов справедливо лишь отчасти и, в общем, односторонне. Нам же здесь важно не то, какой политической конъюнктуре отвечали первые исследования стихийного массового поведения, а то, что они обогатили наше знание о неосознаваемых мотивах и механизмах человеческих действий и заложили начало научных дисциплин, названных впоследствии социальной и политической психологией. Хотя, надо признать, дальнейшее развитие этих дисциплин вышло далеко за рамки первоначального предмета, и в контексте современной науки психология стихийного массового поведения занимает периферийное, я бы даже сказал, экзотическое положение.
В России конца XIX – начала XX века оригинальные исследования массовидных явлений проводили М.Г. Михайловский (субъективная социология), затем В.М. Бехтерев (коллективная рефлексология), А.Л. Чижевский (гелиопсихология). В частности, Чижевский впервые изучал влияние солнечной активности и ее колебаний на динамику массовых политических настроений. В 20-е годы были также получены интересные данные, касающиеся массового восприятия газетных сообщений (П.П. Блонский) и циркуляции слухов (Я.М. Шариф). В начале 30-х годов А.Р. Лурия выявил национально-культурные особенности восприятия и мышления, причем, в отличие от немецких авторов, не с этноцентрических, а с эволюционных позиций.
Результаты работы Лурии удалось опубликовать лишь спустя 40 лет, но и тогда еще они во многом сохранили новизну. В 30-е же годы большая часть исследований в области социальной и политической психологии были сочтены неактуальными для социалистического общества и идеологически вредными. Особенно это касалось всего спонтанного, стихийного и слабо осознаваемого. Сами понятия «социология», «социальная психология» и тем более «политическая психология» были объявлены буржуазными извращениями с конца 20-х по начало 70-х годов лишь несколько работ по интересующей нас тематике были опубликованы в СССР, причем в основном на грузинском языке, поскольку психологи Грузии, широко используя понятие установки Д.Н. Узнадзе, зарезервировали себе право рассуждать о неосознаваемых факторах человеческого поведения. В частности, в 1943 году на грузинском, а в 1967 году на русском вышла большая и яркая статья А.С. Прангишвили о массовой панике. Я бы добавил к этому переводную книгу американского ученого П. Лайнбарджера о психологической войне (1962 год).
Между тем в Западной Европе и в США 20–60-е годы ознаменованы всплеском интереса ученых, политиков и военных к проблематике политической психологии вообще и к стихийному массовому поведению в особенности. За прошедшие десятилетия наука ушла далеко вперед, и в конце 60-х годов, когда советские психологи, пробиваясь не без потерь через заслон партийных философов и чиновников, смогли вновь добиться права на исследование этой проблематики, они уже чувствовали себя робкими учениками.
Впрочем, внутренняя робость камуфлировалась и отчасти психологически компенсировалась агрессивной риторикой развенчания «буржуазной лженауки», снисходительным признанием ее «рационального зерна» и требованиями водрузить ее на «истинно материалистическую основу». Многие ученые вполне сознательно использовали эту фразеологию как механизм «дуракоустойчивости» (foolproof) – защиты от наивных, а чаще прикидывающихся наивными редакторов, цензоров и партийных функционеров. Нынешним студентам и аспирантам приходится долго объяснять, что таковы были правила игры, взаимопритертый аппарат «ролевого поведения» во всем советском обществе, и академическая литература – только вершина огромного айсберга. И меня радует, что все это им теперь так трудно понять...
Но имелись в Москве такие учреждения – в рамках КГБ, МВД, ЦК КПСС и Министерства обороны, – в которых для изучения массовидных явлений требовалось чуть меньше идеологического обрамления, поскольку эта работа предназначалась для конкретных инструментальных задач. Так, при Международном отделе ЦК КПСС существовал тогда еще сильно законспирированный Институт общественных наук (ИОН)[1] для теоретической и практической подготовки зарубежных революционных кадров.
В рамках этого института профессору Ю.А. Шерковину, психологу с большим опытом работы в области спецпропаганды (так в военной терминологии называется пропаганда на войска и население противника), удалось организовать исследовательскую и преподавательскую группу, которая в 1971 году преобразовалась в первую на территории СССР кафедру общественной психологии. В числе ее отцов-основателей были также Г.П. Предвечный, Г.Я. Туровер, В. Л. Артемов, В.Б. Ольшанский, В.И. Фирсов и другие.
В 90-е годы курс психологии стихийного массового поведения изучался (отдельно или в рамках общего курса политической психологии) на психологическом и социологическом факультетах МГУ им. М.В. Ломоносова, в Российской академии государственной службы при Президенте РФ, в Московском государственном лингвистическом университете и ряде других учебных заведений. Его содержание продолжало обогащаться анализом политических событий и результатами практической работы в России и других странах СНГ. Лекционные занятия дополняются семинарами и деловыми играми, участники которых анализируют предметные ситуации и самостоятельно находят продуктивные решения.

4. «Маса» то оцінка її природи в наукових концепціях: від античності до 20 ст.
(джерело – Ольшанский «Психология масс») + http://psyfactor.org/lib/zelinski1-10.htm

[поэтапно история]
Мыслители древности стремились понять психологию масс, дать определение роли массы по отношению к обществу. Реформатор IV в. до н.э. Солон, писал, что каждый отдельно взятый афинянин — хитрая лиса, но когда они вместе собираются на собрание, то представляют собой стадо баранов[246]. Понятие массы рассматривали Геродот, Фукидид, Сократ. При этом Сократ считал, что большинство людей можно обучить. Платон же полагал, что большинство людей это стадо, с которым не стоит общаться. Поэтому и искусство управления с массой Платон трактует как умение усмирять такое стадо. Политик подобен пастуху и его собаке: они не должны причинять овцам зла и грубо с ними обращаться, но просто презирают их как низшие существа. Платон также считал, что народ нельзя допускать к государственному управлению. Подобные функции должны лежать только на аристократии. Такое разделение труда Платон считал основным принципом построения государства. Аристотель в целом разделял взгляды Платона, и считал что люди, занимающиеся трудом, являются, как и рабы, придатком государства. При этом, Платон как и Аристотель под демократией понимал власть толпы, и различал три хорошие и три плохие формы правления. К первым он относил монархию, аристократию и смешение олигархии и демократии, а к плохим — тиранию, чистую олигархию и крайнюю демократию.
Цицерон и Тацит считали массу отбросами общества, чернью, невежественными и глупыми.
В эпоху Возрождения масса по-прежнему оценивается как невежественная, хотя и слегка смещаются акценты, ибо под массой начинают понимать не только плебс (чернь), но и людей богатого сословия, но грубых и невежественных. У Петрарки и Бруни толпа включает в себя и монахов, и университетских схоластов, и надменных богачей. Боккаччо противопоставляет плебсу и ученых.
Макиавелли отличает народ, который в его понятии это массы, упорядоченные законом, от толпы (толпа в понимании Макиавелли — разнузданная чернь). При этом Макиавелли предостерегает правителей чтобы они жили в согласии своим народом, потому что если народ станет ненавидеть правителей, то он их свергнет.
При Новом времени считалось, что темный и невежественный народ необходимо просвещать и воспитывать. Это соответствовало духу Просвещения.
Во времена после Французской революции происходит процесс осмысления и самой революции, и роли народных масс в ней. А.Токвиль отмечает, что для начала Нового времени было характерно коллективистское сознание человека, предпочитавшего своему индивидуальному «Я» — коллективное «мы». Подобное сознание стало размываться во второй половине XVIII в. А.Токвиль пишет, что под воздействием идей просвещения люди уже не сомневались в могуществе человека, в возможности усовершенствования человеческой природы. Они были уверены, что призваны изменить общество и возродить род человеческий
Активное изучение особенностей массового поведения началось во второй половине XIX века в странах Западной Европы. Сложились две научные школы: немецкая (М.Лацарус, Г.Штейнталь, В.Вундт) и франко-итальянская (Г.Лебон, Г.Тард, В. Парето, Ш.Сигеле). Во Франции в это время нарастало революционное движение. По выражению С. Московичи, «революции и контрреволюции следовали одна за другой, и террору и разрушениям, казалось, не будет конца». Поэтому интерес ученых концентрировался на свойствах толпы, механизмах коллективной агрессии и т. д. Задачи состояли в том, чтобы, во-первых, доказать антисоциальную, антигуманную и деструктивную сущность человеческой массы как таковой, а во-вторых, разработать модель массовых манипуляций.

Теории «массы»
Термин «массы» в обществознании впервые появляется в контексте аристократической критики социальных перемен XVII-XIX веков. Впервые англичанин Э. Берк и француз Ж. де Местр назвали пугающую тогдашних аристократов силу «толпой» или «массой». Л. Г. Бональд выступал против разрушения средневековых социальных групп и корпораций, что превращало, на его взгляд, общество в «массу изолированных индивидов». Поначалу это были образные, описательные и оценочные, идеологические выражения, однако со временем они превратились в научные понятия.
Первым признанным теоретиком масс в конце XIX века стал Г. Лебон (1896). Главной моделью для него была толпа, рассматриваемая как психологический феномен, возникающий при непосредственном взаимодействии индивидов независимо от их социального положения, национальности, профессии, даже повода, вызвавшего образование данной толпы. В толпе образуется социально-психологическое («духовное») единство массы — «душа толпы». Она проникается определенными общими чувствами, взаимовнушение дает ей значительное приращение энергетики, в толпе глушится, исчезает сознательная личность.
Однако модель массы исключительно как толпы давно не является общепризнанной. В современной науке толпа рассматривается лишь как один из видов массы. Причем в целом ряде концепций подчеркивается, что эта модель находится в определенном противоречии с новыми эмпирически фиксируемыми тенденциями — нарастанием атомизации, некоммуникабельности, отчуждения между людьми. Со временем, базовой моделью массы стала не толпа, а скорее, публика — суетящегося участника беснующейся толпы сменил комфортно устроившийся в своем кресле зритель. Уже Г. Тард (1901) требовал «перестать смешивать толпу и публику». В первой, утверждал он, люди физически сплочены, а во второй рассеяны, первая «гораздо более нетерпима», вторая более пассивна. Отсюда Тард настаивал на замене понятия «толпа» понятием «публика».
Позднее Р. Парк специально исследовал различия между массой как толпой, условием образования которой является непосредственное взаимодействие индивидов, и публикой, у которой такое взаимодействие может вообще отсутствовать. Г. Блумер считал главными характеристиками массы как аудитории анонимность и изолированность ее членов, слабое взаимодействие между ними, случайность их социального происхождения и положения, отсутствие организованности. К понятию «толпы одиноких» пришел Д. Рисмен (Risman, 1950), имея в виду человеческие массы в системе современного ему западного общества: люди чувствуют себя отчужденными от него, от других людей, отношения между ними все чаще проявляются в форме недоверия и враждебности.

13.Поняття еліти та її роль у розвитку сусп-ва.
Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;
військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;
бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;
ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;
власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.
Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.
Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

14. Теорія елітизму
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ше один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насильницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були, італійські соціологи Гаетано Моска (1858- 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим.

Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості формування політичного класу і його специфічні властивості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна

правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта. її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті і погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси В. Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетеРоботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;
розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.нтними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому.

15. Роль та функції еліти у суспільстві
Теорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість - активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивнішу масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:
гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;
носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;
творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;
ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;
головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.

Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.

Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього "суспільного інтелекту" характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для "обраних" є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше - ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.

Отже, основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо. Власне по цьому ступеню впливу можна, очевидно, виділити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства. Зрозуміло, що це доволі умовний поділ, який більше стосується окремих інтелектуалів чи керівників. Бо так чи інакше регіональну еліту складають не тільки діячи регіонального рівня, але й вся сума місцевої еліти даного регіону. Аналогічно загальнонаціональну еліту складають яскраві особистості, таланти національного рівня плюс вся сума регіональних еліт тощо.

Звичайно, еліта кожного народу не етнічно чистою, а багатонаціональною. Вона служить як потребам народу, нації, так і людства в цілому. Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко асимілює, деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильнішому народу, етносу. Знаючи це, завойовники всіх часів намагалися в першу чергу знищити "обраних", тобто верхівку, провідників, еліту нації, що є обов'язковою умовою підкорення останньої.

15. Роль та функції еліти у суспільстві
Теорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість - активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивнішу масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:
гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;
носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;
творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;
ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;
головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.

Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.

Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього "суспільного інтелекту" характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для "обраних" є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше - ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.

Отже, основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо. Власне по цьому ступеню впливу можна, очевидно, виділити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства. Зрозуміло, що це доволі умовний поділ, який більше стосується окремих інтелектуалів чи керівників. Бо так чи інакше регіональну еліту складають не тільки діячи регіонального рівня, але й вся сума місцевої еліти даного регіону. Аналогічно загальнонаціональну еліту складають яскраві особистості, таланти національного рівня плюс вся сума регіональних еліт тощо.

Звичайно, еліта кожного народу не етнічно чистою, а багатонаціональною. Вона служить як потребам народу, нації, так і людства в цілому. Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко асимілює, деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильнішому народу, етносу. Знаючи це, завойовники всіх часів намагалися в першу чергу знищити "обраних", тобто верхівку, провідників, еліту нації, що є обов'язковою умовою підкорення останньої.

16. Особливості впливу лідерів на масу
Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.Під лідерством розуміється механізм взаємодії лідерів і відомих.
Основними аспектами лідерства є:
-здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень;
-ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.
Існують різні теорії, що пояснюють феномен лідерства.
Теорія рис. Її прихильники надають основну увагу видатним індивідуальним рисам людини. Виділяються такі якості, розвинений інтелект, сила волі, як уміння передбачати, енергійність, здатність привертати увагу, такт і ін.
У ряді випадків питання про становлення лідера пояснюється суто психологічними аспектами взаємодії лідера і груп. Або, наприклад, політичний погляд, курс обумовлюється темпераментом, складом характеру людини і іншими суб'єктивними моментами. Так, вважається, що холерики схильні до авторитарного способу управління, сангвініки - до опортунізму, флегматики сповнені пошана до демократичних свобод, індиферентні до політичної боротьби і т.д.
>Ситуаційна концепція схильна вважати, що лідер своїм «народженням» багато в чому зобов'язаний ситуації. Наприклад, «потрібна людина» виявилася в потрібний час» в потрібному місці». Тобто зумів оцінити ситуацію і не упустив свій шанс. Але тут необхідно, щоб і сам потенційний лідер «дозрів» для виниклої ситуації.
Теорія визначальної ролі послідовників акцентує увагу на відносинах лідера з відомими (активістами, послідовниками, виборцями, що підтримують даного лідера). Згідно цієї теорії, лідер повинен орієнтуватися на інтереси і потреби тієї групи, тих соціальних прошарків, які готові його підтримати, які і роблять з нього лідера.
Психоаналітичні концепції лідерства можна умовно розділити на три основні напрями. Згідно першого - в «масовій людині» живе потреба в авторитеті і покровителі. Відсутність лідера - героя для багатьох людей стає мало не трагедією. І такі люди посилено шукають собі кумирів і інколи створюють героїв навіть з посередніх людей (З.Фрейд).
Другий напрям поділяє народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки – недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам прагне до підпорядкування (Г.Лебон).
Третій напрям психологічної концепції пояснює феномен лідерства існуванням певного типу осіб, схильних до авторитаризму і постійно прагнучих до влади. Нерідко ці люди мають певні комплекси неповноцінності і щоб якось їх компенсувати, прагнуть проявити себе, підносячись над іншими (Е.Фромм).

Особливості поведінки маси, її сила, залежить від психологічних якостей та індивідуальності лідерів.Натовп має схильність до крайнощів, збуджують його лише сильні подразники. Почуття маси завжди дуже прості та надмірні. Відповідно тому, хто бажає впливати на масу, не потрібна перевірка логічності та послідовності своєї аргументації, йому потрібно перебільшувати та постійно повторювати теж саме. Від вожака натовп вимагає сили, навіть насилля, доброта ж сприймається, як різновид слабкості. Вождь повинен мати сильну волю та бути фанатично відданим ідеї, яку намагається донести до інших, саме це дає йому можливість впливати на масу. До жахливих наслідків може привести надання влади людині, що наділена привабливістю у поєднанні з твердими переконаннями та вузькістю розуму. Така людина легко може перетворити натовп із аморфної маси у руйнівну матеріальну силу.

Дата добавления: 2015-08-09