Історичні обставини життя українців в Австро-Угорській імперії та їх вплив на розвиток журналістики в Галичині.

Первісно дві найважливіші обставини, пов'язані з особливостями нової для західних українців Австрії, з якою їх приблизно на півтора століття зв'язала історична доля, вирішальним чином позначилися на розвитку тут нашого народу, його культури і її найважливішої складової - журналістики.

Перша з них така. Держава Габсбурґів дістала назву "клаптикової імперії". Своєрідність держави полягала в тому, що панівна нація - австрійські німці - становила заледве що десяту частину її населення, а їх етнічні землі займали 84 тис. кв. км. у північно-західній частині великої країни. Кількість українців у ній становила 4,2 млн. чол.

Національне питання у внутрішній політиці Австрії було не менш актуальним, ніж у Росії. Але воно не могло тут бути вирішене в спосіб цілковитого заперечення прав народів на національно-культурну автономію, як це сталося з підросійськими українцями. На його розв'язання тут впливала величезної ваги обставина: на відміну від Росії, де панівна нація становила переважну більшість, титульна нація в Австрії складала національну меншину. Це означало, що австрійці власними силами не могли забезпечити проведення урядової політики й мусили ділитися владою з елітою найбільш могутніх своїх співгромадян інших національностей, переважно угорцями, чехами, поляками, хорватами.

Залучення до державних справ інородців вело до лібералізму в національному питанні, численних поступок, якими користувалися не лише провідні, національно свідомі народи, але й ті, що лише ставали на шлях національного пробудження. Такими були українці.

Це був час, коли лише дворянство (шляхта) складало клас світської освіченої еліти і могло виступати в обороні національних прав усього народу. Дворянство було суб'єктом історії, визначало сутність політичних подій.

Поляки й українці в Галичині перебували в унікальних стосунках: їх розділяли не лише національні відмінності (мова, культура, історія), між ними пролягла класова прірва, оскільки поляки належали до панства, а українці були селянами: але й на цьому відмінності не кінчалися, бо поляки були католиками, а українці переважно уніатами. Отже, відмінності за національною, класовою й релігійною ознаками визначали взаємини поляків і українців у Галичині.

Залучаючи до державних справ представників найбільш потужних національних спільнот своєї країни, австрійці Королівство Галичини й Володимирщини віддали в управління полякам. На час приєднання цієї провінції до Австрії це було єдино правильне рішення з погляду Відня: на український елемент тоді спертися тут було просто неможливо. Але це викликало ще одну парадоксальну ознаку історичного буття українців у цій державі: вони опинилися в конфліктних стосунках не з австрійцями як державним елементом, а з поляками, як найближчим до них панівним елементом. Із зростанням української національної самосвідомості україно-польська боротьба, попри всі спроби порозуміння, набула з часом просто-таки антагоністичного характеру.

Українська журналістика (як і література) в Галичині позбавлена анти-австрійського змісту, оскільки не німецька адміністрація чи культура, а польська експансія на українство являла собою головну загрозу дія становлення й відродження українського народу. А відтак не україно-німецькі. а україно-полькі стосунки визначали політичну ситуацію в провінції.

Друга обставина перебування українців в Австрійській монархії полягала в тому, що вони "увійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту" і діяльності цісарів-реформаторів. На час приєднання Галичини австрійський престол посідала цариця Марія Терезія (1717-1780) - правителька мудра й далекоглядна, представниця просвітницького абсолютизму. З 1765 року разом з нею правив її син і майбутній імператор Йосиф II (1741-1790), який поділяв погляди матері і продовжив її політику після її смерті. Вони розпочали низку реформ, спрямованих на поліпшення економічного й духовного становища українського народу, що мало б зменшити його залежність від польської шляхти і підірвати могутність останньої. Уже в 1772 році була запроваджена військова реформа: запроваджувалася регулярна армія, дія утримування якої встановлювався грошовий податок, так звана контрибуція. Поруч з цим імператриця скасувала шляхетські сейми як органи місцевого самоврядування, а в столиці Австрії Відні 1774 року заснувала при церкві св. Варвари греко-католицьку семінарію Barbareum, де студенти здобувати ґрунтовну богословську освіту і мали змогу прилучитися до культури великої європейської політичної й культурної столиці.

Ще далі за свою матір пішов її син. Через десять років існування, 1784 року, він переніс семінарію до Львова і засну вав у цьому місті університет з латинською викладовою мовою. Викладання провадилося штучним язичієм, яке становило суміш цервовно-слов'янської та української мови. У 1805-1817 роках Львівський університет було ліквідовано й переведено в статус ліцею, але його відновлення відбулося на новій основі - вже з німецькою мовою викладання.

Грандіозними були економічні реформи Йосифа II. Загалом в історичних джерелах пишеться, що він замінив кріпацтво панщиною. Також 1786 року польські закони були замінені австрійськими, замість розпущених сеймів запроваджувалися Асамблеї станів, де шляхта була однією зі складових, крім неї до цього органу входило духівництво та знатне міщанство. Панство було зобов'язане піклуватися про підданих і в голодні роки допомагати сільській громаді долати труднощі. З цією ж метою запроваджувалися громадські шпихліри (зерносховища). В цілому була впроваджена ціла низка реформ Йосифа II. Вони зустріли шалений опір польської шляхти, яка, однак, мусила коритися сильній центральній владі.

Після смерті імператора Йосифа II його брат Леопольд II (1747-1792), прагнучи завоювати прихильність дворянства, скасував усі реформи свого попередника. Роки правління наступних імператорів Франца II (1768-1835) і Фердінанда І (1793-1875, цісар у 1835-1848) увійшли в історію як роки реакції й застою.

Напередодні революції 1848 року, яка цілком змінила Австрію, відкрила в її історії нову добу, українці перебували в цілковитому упадку. Але врешті-решт ця революція надала істотну послугу національному розвитку всіх народностей, вона значно пришвидшила його, але створити його вона сама не могла. Тому й русинська національна ідея 1848 р. була по суті тільки неясним недовір'ям до польського пана і, відповідно до низького культурного рівня населення, безумовною відданістю цісарському дому, що набувала тут буквально «релігійного характеру".

Отже, саме ці дві обставини і формували існування українців в Австрії.

Дата добавления: 2015-08-09