Харьковский еженедельник» і «Харьковские известия» як інформаційні видання.

Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли в Харкові з 4 травня до 20 липня існувала газета під назвою «Харьковский еженедельник». Вийшло усього 12 чисел цього видання. Друкувався досить великий тираж газети - 600 примірників. З'являлася вона щосуботи в обсязі 1-1,5 друкованого аркуша.

Видавцем газети був університетський книгар Ланґнер, а редактором - професор Карл Нельдехен, німець з Берліна.

«Харьковский еженедельник» виник з бажання задовольнити запити промисловості й торгівлі. Спочатку часопис мав відділи економії, технології, комерції й суміші.

Аби надати газеті більшої популярності стали друкувати звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, вміщувати статті з історії та естетики.

Широко висвітлювалася на сторінках «Харьковского еженедельника» торгівля в місті, а також ярмаркові товари й ціни на них в інших містах України й Росії. В оголошеннях повідомлялося про громадські заходи, які здійснював відомий уже тоді Г.Квітка з добродійною метою.

Через три місяці при прямому втручанні столичної цензури вона припинила своє існування.

Оскільки українська територія була розділена державним кордоном Австрії й Росії, а в Російській імперії існували зовсім відмінні умови суспільного розвитку, то українська журналістика тут виникла незалежно від австрійського зразка, тобто цілком самостійно. А відтак і 1812 рік - час існування «Харьковского еженедельника» - можна вважати роком народження української журналістики в Росії.

«Харьковские известия» - так називалася друга (після «Харьковского еженедельника») газета, що виходила в 1817-1823 роках в Харкові та була єдиною на ті часи газетою в усій підросійській Україні.

Видання її зініціював і розпочав професор Харківського університету Андрій Андрійович Вербицький (1788-1859) -український учений, літератор і педагог. в 1839 році він займав посаду професора російської словесності Харківського університету.

«Харьковские известия» були щотижневою газетою і виходили на чотирьох сторінках. По двох роках існування газети під проводом проф. А.А.Вербицького цензурний комітет зажадав від університету усунення його від редагування. Видавцем газети стала Рада Харківського університету, яка призначила цілу групу викладачів - П.Гулака-Артемовського, Є.Філомафітського, О.Склабовського й О.Куницького - відповідати за її випуск.

Газета є цікавою пам'яткою духовного життя України, особливо в перший період свого існування. Відкривалася вона заголовком, між двома словами якого був розміщений історичний герб Харкова.

13 листопада 1820 року «Харьковские известия» опублікували заяву П.Гулака-Артемовського та О.Склабовського про їхні наміри розпочати в 1821 році видання літературного часопису.

4. Роль Харківської школи романтиків у становленні альманахової журналістики, основні імена й видання.

Харківська школа романтиків — гурт українських молодих поетів — професорів і студентів Харківського університету 1830–1840 років.

Термін «школа» запропонував дослідник і видавець їх творів Агапій Шамрай.

Головні представники Харківської школи романтиків: Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко,Опанас Шпигоцький.

Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика».

Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія українського народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва, в яких уперше проголошено ідею українського месіянізму, хоч сам автор їх був досить хиткий у своїх національно-політичних поглядах.

Дата добавления: 2015-08-09