Буковинська” дискусія між Б. Грінченком і М. Драгомановим: загальна характеристика.

Ця полеміка, що розгорнулася у формі безадресних листів-дописів на сторінках галицько-буковинських видань початку 90-х років XIX ст., була досить знаменною. По-перше, вона свідчила, що на той час, у зв’язку з реакційною політикою російського царизму щодо українського народу українці мали можливість видавати книжки й періодику рідною мовою лише на землях, що входили до Австро-Угорщини. По-друге, це була полеміка між двома провідними діячами національно-культурного відродження того часу, що уособлювали погляди двох поколінь. Отже, погоджуючись з автором статті, можемо стверджувати, що полеміка певним чином знаменувала перехід українського національного руху з одного стану в інший — від так званого старогромадівського українофільства до більш організованої і політично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за національно-культурну і державну незалежність України.

Погляди і діяльність будь-якого громадського, культурного і політичного діяча чи науковця можна вірно зрозуміти і оцінити тільки в контексті тієї епохи, коли він жив і творив. Це повною мірою стосується і обох видатних полемістів.

Михайло Драгоманов — визначний український мислитель і активний культурно-освітній діяч 2-ої половини XIX ст. Він надзвичайно багато зробив для національно-культурного, політичного і соціального пробудження свого народу. Продовжуючи справу своїх попередників, фундаторів ідей українського відродження кирило-мефодіївців, Драгоманов став першим, хто всебічно, на науковому рівні обгрунтував об’єктивну необхідність і шлях українського національно-культурного і соціального відродження. Турбота про долю рідної України стала змістом його життя. Цю справу він продовжував і в болгарський період еміграції, де написав свої останні й фактично узагальнюючі праці з української національної справи, зокрема: "Чудацькі думки про українську національну справу" та "Листи на Наддніпрянську Україну" як відповідь на "Листи " Бориса Грінченка, вміщені у цьому виданні.

Розглядаючи історичний шлях українського національно-культурного відродження, умови і фактори, що сприяли чи заважали його здійсненню, М. Драгоманов добре розумів і переконливо доводив, що Україна в тогочасний період, у зв’язку з багаторічною русифікаторською політикою царизму ще не була підготовлена до національно-державної незалежності. Тому головним завданням усіх політичних діячів на ниві українського відродження на той час він вважав культурно-просвітительську роботу серед народу, ознайомлення його з європейською культурою цивилізованих націй і одночасно боротьбу проти імперської політики царизму. Безпосередньою передумовою, що відкривала б Україні шлях до незалежності, він вважав перетворення Росії у федерацію на основі культурно-національної автономії.

Драгоманов вважав, що боротися за українське відродження необхідно, спираючись не лише на етнічний патріотизм, а й на прогресивні сили російської та європейської культур, на всі демократичні традиції й принципи лібералізму. Він розглядав і українську національну справу через призму загальнолюдських і гуманістичних ідеалів. Його іменем і його ідеями були перейняті активні діячі кінця 19ст. Проте були й інші полемічні оцінки і погляди на роль Драгоманова, насамперед, з боку нового покоління діячів українського національного відродження, найвидатнішим представником якого на початку 90-х років виступив Борис Грінченко (псевдоніми — Вартовий, Чайченко).

Борис Грінченко, безперечно, був найяскравішим представником молодого покоління борців за українську національну справу. Проголосивши себе свідомим, національно-активним українством, вони влітку 1891 р. створили таємне товариство "Братство тарасівців", яке об’єднувало студентів і викладачів переважно харківських і київських вишів та інших культурно-освітніх діячів.

Пропагуючи ці ідеї, тарасівці особливо активно виступали проти помосковлення України. Це фактично було їхнє головне кредо, яке рішуче пропагував і відстоював Б. Грінченко в своїй полеміці з М. Драгомановим у "Листах з України Наддніпрянської".

Ця полеміка відбувалася переважно в 1892-93 рр.

Власне, в своїх перших дев’яти "Листах з України Наддніпрянської", надрукованих у "Буковині" в 1892 — на поч. 93 рр., Б. Грінченко не дискутував безпосередньо з МДрагомановим, він лише раз згадував його прізвище і кілька разів торкався його поглядів опосередковано.

Фактично тільки з десятого листа Б. Грінченко починає полеміку безпосередньо з М. Драгомановим, критично поставившись до його статті "Література російська, великоруська, українська і галицька". І хоч провідною темою всіх діалогів Б. Грінченка з МДрагомановим був розвиток української літератури, мови та культури, їхнє ставлення до російської та європейської культур, вони також охоплюють багато питань стосовно формування національної самосвідомості. І Драгоманов, і Грінченко кожний по-своєму вболівали за долю свого народу, за українську мову, літературу і культуру, бажали їм добра і успіхів, але шляхи до цього бачили різні.

У Драгоманова, вченого-історика сильнішим був аналітичний історизм мислення. Кожний факт і явище української національної справи він розглядав у контексті глибоких знань європейської і всесвітньої історії,. У Б. Грінченка, навпаки, було краще знання тогочасного українського життя і особливо життя широких народних масс, він особливо гостро відчував, якої великої шкоди завдає Україні русифікаторська політика царизму.

Провідною думкою, яку відстоює Б. Грінченко, є та, що українці і росіяни — це два самобутні народи і тому український народ так само, як і російський має законне право на розвиток своєї мови, літератури і культури як головних атрибутів державної і національної незалежності.

М. Драгоманов, який також був активним прихильником необхідності культурно-національного просвітительства серед українського народу дещо інакше дивився на шляхи її реалізації. Він вважав, що нові прогресивні європейські ідеї демократизму й лібералізму, які сприяли освіченню української громади, потрапляли на Україну через столиці Петербург та Москву, з’являючись у нас спочатку "не в українській одежі, не на українській мові, а на російській".

Але ж не менш справедливою є й переконаність Грінченка, що в цьому не провина українського народу, а його біда, спричинена віковічною імперською політикою Росії щодо України. І саме тому актуальними є застереження Грінченка: "Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більшого щастя".

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що у "Листах" Драгоманова і Грінченка піднято чимало теоретичних питань про зміст різних аспектів культури в цілому та українського культурно-історичного розвитку зокрема.

Дата добавления: 2015-08-09