Короче, Эмский указ и Валуевский циркуляр, если до кого не дойдёт.

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавчо закріпив заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспільно-політичних чинників.

Першим слід назвати українське відродження, яке розпочалося наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії, пов’язаного з “епохою великих реформ”. Виникнення громад, як протопартійних об’єднань свідомих українців; заснування недільних шкіл для народу з українською мовою навчання; активізація творчої діяльності українських письменників і українського кни-говидавництва; перехід у журналістиці від ненадійних і несталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань, – усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етнографічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.
Процес українського відродження загрожував цілісності й не-подільності Росії, з погляду імперського мислення він повинен бути негайно зупинений. А відтак, російське громадянство починає схиляти до цього уряд.

Польське повстання було другою причиною репресій російсь-кого уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед російською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух і яку страшну загрозу для імперії становить пробудження національної свідомості в мільйонних масах українського народу.
Крім неофіційного шляху – полеміки з опонентами в пресі, яка доходила часто й до використання жанру публічного доносу, – був використаний і офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції. Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи економічними конкурентами.

18 липня 1863 року з’явилося за № 364 “по Височайшому повелінню” “таємно” розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти “Про книги, що видаються для народу малоросійським наріччям”.

Воно увійшло в історію під назвою “Валуєвський циркуляр обіжник”.

На підставі записки М. Юзефо-вича, тобто самого доносу, ця комісія підготувала Емський указ.
Отже, Емський указ оголошував:
“1. Не допускати ввезення в межі імперії без особливого дозволу головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються українським наріччям.
2. Друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим же наріччям заборонити, за винятком лише:а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства,
3. Заборонити різні сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот”.
“Закон Юзефовича”, таким чином, наклав на українське слово в Росії такі жахливі кайдани, у яких воно заледве чи могло животіти. Задум російського уряду був цілком очевидним: призвести до цілковитої духовної непритомності великий слов’янський народ, асимілювати його з росіянами і за рахунок його примножити могутність імперії і використати поросійщених українців для обрусіння більш етнічно віддалених національних окраїн.

В умовах тотальної заборони українського слова, крізь “ніч бездержавності” український народ проніс непереможне прагнення залишитися самим собою. У 1882 році в Росії виникає український театр, тривалий час пересувний, безпритульний. Але він сконденсував у собі мистецьку енерґію українського народу, відіграв роль каталізатора національного пробудження. Репресивні заходи російського уряду не припинили українського книговидання, розвитку української літератури. Національне духовне життя невпинно шукало способів реалізації.

Дата добавления: 2015-08-09