Жозеф де Местр 3 страница

Серед усіх питань привертають увагу питання соціального захисту адвокатів. Виходячи з того, що адвокатура є громадським об'єднанням, проблема соціального забезпечення представників адвокатури набуває особливого звучання. Від того, як професійне об'єднання юристів зможе належним чином захищати своїх колег від різноманітних соціальних негараздів, надавати їм необхідну допомогу (особливо у зв'язку з виконанням свого професійного обов'язку), залежатимуть якість та ефективність юридичних послуг для громадян, ефективність захисту інтересів окремо взятої особи.

Згідно із Законом "Про адвокатуру", адвокати користуються правом на відпустку та на всі види допомоги за державним соціальним страхуванням. Щодо розміру внесків на нього, то адвокат сплачує їх на рівні осіб, які займаються діяльністю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно на праці. Допомогу, пенсії адвокатам призначають і виплачують відповідно до законодавства про соціальне страхування і соціальне забезпечення. Слід зазначити, що адвокати — члени Спілки адвокатів України на відміну рід решти адвокатів, що не є членами Спілки, користуються низкою пільг. Так, у 1992 р. рішенням Правління Спілки затверджено Положення про Фонд соціального захисту адвокатів України. Цей Фонд є центром з акумуляції коштів, спрямованих для соціального захисту членів Спілки, що є членами Фонду.

Основні завдання Фонду такі: збирання і накопичення внесків; виплата різних видів допомог, організація санаторно-курортного лікування і відпочинку членів Фонду та їх сімей; фінансування навчання членів Фонду; забезпечення розширеного відтворення засобів Фонду на основі принципів самофінансування; міжнародне співробітництво з проблем, пов'язаних із соціальним захистом адвокатів; організація страхування адвокатського ризику; надання стипендій дітям членів Фонду—студентам юридичних ВНЗ; кредитування членів Фонду для професійної роботи, оренди приміщень, надання довгострокових позик на пільгових умовах тощо. Майно Фонду складається із засобів як у грошовій формі, так і в іншій матеріальній формі, що надходять від засновників, спонсорів, членських внесків, засобів від діяльності Фонду, інших надходжень. Членом Фонду може бути лише член Спілки адвокатів України, який звернувся із заявою про вступ до Фонду і бере участь своїми членськими внесками у формуванні його майна, виконує інші обов'язки, передбачені Положенням про Фонд.

Щодо права на здійснення адвокатської діяльності необхідно розглянути два моменти — умови набуття та умови припинення права на здійснення адвокатської діяльності.

Адвокатом, за Законом "Про адвокатуру", може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Він не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути й особа, яка має судимість.

Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюють (у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, положення про які затверджено Указом Президента України від 5 травня 1993 р.1 Ці комісії діють у складі двох палат — атестаційної та дисциплінарної. Атестаційна палата має у складі 11 членів: до неї входять чотири адвокати, чотири судді та по одному представнику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних управлінь юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України.

Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документами осіб, які виявили бажання займатися адвокатською діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльністю, подає до атестаційної палати заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років. Подані документи розглядаються палатою протягом одного місяця з дня надходження.

Кваліфікаційні іспити включають відповіді на усні запитання з різних галузей права, вирішення практичних завдань, співбесіди тощо. Програми цих іспитів розробляє і затверджує Вища кваліфікаційна комісія адвокатури. Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік. Рішення щодо видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у його видачі приймається відкритим голосуванням, більшістю голосів від загальної кількості членів палати.

Питання припинення права на заняття адвокатською діяльністю врегу-1 льовано статтею 17 Закону України "Про адвокатуру", в якій дається кінцевий перелік випадків, що вважаються правоприпиняючими фактами. Націй підставі адвокатська діяльність може бути припинена рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури у випадках1:

· засудження адвоката за вчинення злочину — після набрання вироком законної сили;

· обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним;

· втрати громадянства;

· грубого порушення вимог Закону "Про адвокатуру" та інших актів за-конодавства України, які регулюють діяльність адвокатури, Присяги адвоката України.

Незважаючи на те, що діяльність адвоката порівнюють з роботою незалежного професіонала — представника громадського об'єднання, його дії контролюються різноманітними інстанціями крізь призму законності та виконання статутних вимог.

З одного боку, має місце конфіденційність у роботі з інформацією відносно клієнта, а з іншого — гласність і публічність у стосунках з посадовими особами, установами та організаціями, що зумовлює наявність зовнішнього контролю за межами спілки, колегії, контори, фірми, в якій працює адвокат. Таким чином, можна говорити про здійснення зовнішнього контролю за діяльністю адвоката з боку прокуратури, суду, органів слідства, дізнання, з боку самого клієнта, з якими укладено угоду про надання юридичної допомоги.

Негативними наслідками такого контролю у випадках здійснення адвокатом правопорушення може бути притягнення його до юридичної відповідальності. Йдеться перш за все про відповідальність за порушення, яке було скоєно у зв'язку з реалізацією адвокатом функціональних повноважень. Таке порушення, якщо воно не містить ознак злочину чи адміністративного проступку, можна прирівняти до дисциплінарного, за що накладається й відповідна міра стягнення.

Дисциплінарні порушення є найбільш поширеними в практичній діяльності адвокатів щодо інших видів правопорушень, а дисциплінарна відповідальність щодо кримінальної та адміністративної — найменш значущою для правопорушника. Адвоката до дисциплінарної відповідальності притягують у результаті здійснення дисциплінарного провадження, яке передбачає виконання цілої низки дій та процедур згідно з вимогами правозастосовного процесу.

Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною палатою, яка, як уже зазначалося, створюється при кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі дев'яти членів: п'яти адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управління юстиції, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, відділення Спілки адвокатів України.

Дисциплінарна палата розглядає скарги громадян, а також окремі ухвали суддів, постанови, подання слідчих органів, заяви адвокатських об'єднань, підприємств, установ, організацій на дії адвокатів; вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи.

До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року, анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

При накладенні стягнення враховують характер порушення та його наслідки, серйозність проступку, особу адвоката, ступінь його вини. Питання про дисциплінарну відповідальність адвоката як члена адвокатського об'єднання регулюється також статутом адвокатури. Адвокат може бути підданий дисциплінарному стягненню не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку, і на нього не може бути накладене стягнення пізніше від шести місяців з моменту скоєння проступку.

Право порушити дисциплінарне провадження належить голові дисциплінарної палати, який попередньо розглядає матеріали, що стосуються підстав притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, ознайомлює його з їх змістом і вимагає письмового пояснення. До початку розгляду справи може бути проведена додаткова перевірка підстав притягнення, яку голова доручає одному з членів дисциплінарної палати.

Дисциплінарна справа має бути розглянута у місячний строк. Під час її розгляду участь адвоката, що притягується, є обов'язковою. Під час засідання він вправі у будь-який момент заявляти клопотання і давати додаткові пояснення. За розсудом дисциплінарної палати можуть бути заслухані інші особи, запрошені з ініціативи як адвоката, так і палати, оголошені документи і досліджені інші матеріали, що є в справі, а також додатково подані.

Рішення виносять у відсутності адвоката, відносно якого порушено дисциплінарну справу. Рішення про накладання дисциплінарного стягнення може бути оскаржено протягом трьох місяців до Вищої кваліфікаційної комісії або в судовому порядку. Якщо протягом року з дня накладання дисциплінарного стягнення адвоката не буде піддано новому, він вважається таким, що не піддавався заходу впливу.

Через шість місяців з дня накладення стягнення Дисциплінарна палата може зняти його достроково у разі бездоганної поведінки адвоката і сумлінного ставлення до виконання обов'язків.

10.5. Нотаріальна діяльність

Нотаріус (поіагіиз) — слово іншомовного походження, яке в дослівному перекладі з лат. означає писар, секретар. У сучасному розумінні нотаріус — це службова особа, яка засвідчує, оформляє різні юридичні акти (договори, заповіти, довіреності тощо)1. Однак обмежене визначення не дає можливості скласти повне уявлення про роботу всієї системи органів нотаріату, прирівняних до них органів, а отже, про окремий напрям юридичної роботи, який визначається як нотаріальна діяльність.

Поряд із прокурорською, суддівською, слідчою нотаріальна діяльність є необхідним елементом, невід'ємною частиною в ланцюжку юридичних дій та процедур, що здійснюються системно у всіх напрямах правової практики. Слід зазначити, що в науковій літературі діяльність нотаріату висвітлюється обмежено. З боку законодавчої влади приділяється мало уваги, хоч і з об'єктивних причин. Немає конкретизуючих вказівок щодо нотаріусів і в системі міжнародно-правових актів. Але це зовсім не свідчить про другорядну роль нотаріату в системі юридичних установ та у сфері здійснення юридичної практики.

Іноді нотаріальну діяльність називають за її змістом засвідчувальною діяльністю, що справді розкриває її функціональне призначення та сутність як окремого виду юридичної роботи. І, говорячи про значення засвідчуваль-ної діяльності, слід згадати, що повсякденна потреба в ній зумовила надання права на здійснення нотаріальних дій іншим органам та посадовим особам, які не входять до системи органів нотаріату. Своєчасне вирішення життєвих ситуацій передбачає невідкладність здійснення нотаріальних дій, без чого органи та установи не можуть прийняти до свого провадження справу, а отже, інтерес громадянина залишається незадоволеним, виникають перепони на шляху реалізації суб'єктивного права. В реальному житті це виявляється у ситуаціях, коли є потреба звернутися із заявою до органу або установи, вступити у договірні правовідносини з іншою особою і підтвердити їх офіційно у законному порядку, довести шляхом нотаріального засвідчення компетентним органом держави свій соціальний стан або правовий статус із метою захисту інтересів, реалізації потреб.

У цілому таких ситуацій виникає безліч, коли складається нагальна потреба підтвердити на офіційному рівні достовірність фактів, документів, без чого вирішення тієї чи іншої справи не уявляється можливим. Специфіка таких ситуацій полягає в тому, що сам орган, у провадженні якого перебуває справа, або фізична особа, що вчиняє правовий вчинок, не можуть самі здійснювати посвідчення. Це суперечить принципу об'єктивної істини. Наприклад, спадкодавець не повинен посвідчувати сам своє волевиявлення відносно розподілу майна між спадкоємцями, а сторони договору купівлі-продажу автомобіля не повинні самі посвідчувати достовірність угоди під час реєстрації його в органах ДАІ. Такий розподіл функцій між різними органами сприяє дотриманню законності та забезпеченню достовірності у здійсненні багатьох правових вчинків.

Таким чином, нотаріальна діяльність забезпечує виконання засвідчу-вальної та контрольно-реєстраційної функції під час вирішення юридичних справ. Крім того, у ході здійснення своїх функціональних повноважень органи нотаріату покликані зміцнювати режим законності в країні, сприяти підвищенню рівня правопорядку, охороняти відносини власності, створювати умови для всебічної реалізації прав, законних інтересів громадян, а також попереджувати факти скоєння правопорушень. Завдання нотаріусів полягають не в тому, щоб перевіряти підстави здійснення тих чи інших цивільно-правових угод або законність підстави видачі документів громадянину іншим органом. їх завдання — перевірка справжності документів, фактів, дій, засвідчення їх реальності та надання їм юридичної сили.

Основні завдання зі здійснення нотаріальної діяльності покладено на нотаріат, під яким розуміють систему органів та посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законодавством, з метою надання їм юридичної вірогідності. Посадових осіб нотаріату називають нотаріусами, а їх дії — нотаріальними. На сучасному етапі в системі органів нотаріату відбулися певні зміни, зумовлені прийняттям у 1994 р. закону України "Про нотаріат" та визнанням права на існування приватних нотаріальних контор. Однак такі організаційні зміни зовсім не вплинули на зміст та призначення нотаріальної діяльності, на умови та порядок вчинення нотаріальних дій, за винятком окремих нормативних положень відомчого походження, які передбачили новизну в системі документообігу тощо. Наявність приватних нотаріальних контор зовсім не передбачає, що вони працюють кожна на свій лад та виключно на свій інтерес з припущенням різноманітних відхилень у роботі. Приватне в юридичній діяльності не повинно асоціюватися з протиправним. Інакше в такому разі під сумнів можна поставити й діяльність адвокатури, яка має недержавний характер.

Зрозуміло, що на початковому етапі на хвилі поширення приватної ідео- І логії деякі нечесні підприємці встигли втрутитись і в цю сферу, де мають панувати лише закон та справедливість. Але згодом ситуація поступово зазнала змін на краще, про що свідчать статистичні дані про зменшення кількості | приватних нотаріальних контор та факти анулювання свідоцтв на право заняття цим видом діяльності. Таким чином, на сьогодні в Україні констатува- І ти наявність двох основних форм здійснення нотаріальної діяльності — дер- І жавної та приватної. Є навіть підстави говорити про конкуренцію у їх діяль- І ності, яка виявляється в оволодінні ринком правових послуг.

При цьому, незважаючи на відмінності у походженні, і державні, і приватні нотаріальні контори здійснюють діяльність на підставі єдиних нормативів щодо порядку вчинення нотаріальних дій та взаємодії з іншими органами, організаціями та установами. Основним документом, що регулює діяльність нотаріату, є Закон України "Про нотаріат". Але в цьому ж законі визначається, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються також постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, наказами міністра юстиції України, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а на території Республіки Крим — законодавством Автономної Республіки Крим. Характерним є те, що Закон України "Про нотаріат" містить також посилання на норми системи міжнародного права, міждержавних угод, які можуть визначити перелік питань, також вирішуваних нотаріусами в межах їхньої компетенції. У зв'язку з цим слід зазначити, що право створення нормативної бази діяльності нотаріату України належить як центральним, так і місцевим органам державної влади, хоча не всі з названих вище активно використовують це право.

Одна з ознак юридичної практичної діяльності — чітка правова регламентація — цілком стосується кожного з її видів, у тому числі нотаріальної діяльності. Робота з документами взагалі передбачає абсолютну увагу, точність ведення обліку, належний режим зберігання, порядок підготовки, затвердження, проходження по інстанціях, а також виконання системи вимог щодо структури, мови, реквізитів, порядку використання технічних засобів, бланків тощо.

Тому, говорячи про роботу нотаріуса, який працює в основному з документами, слід говорити про об'єктивну необхідність нормативної регламентації такої роботи.

Уникаючи питання про систему органів нотаріату, їх підпорядкування, що є предметом вивчення іншої юридичної дисципліни, зупинимося на характеристиці змісту нотаріальної діяльності, який у такому розумінні слід розкрити крізь призму вчинення нотаріальних дій. У цьому разі необхідно зазначити певну відмінність в обсязі компетенцій між державним нотаріатом, приватними нотаріусами та іншими органами і посадовими особами, уповноваженими на вчинення нотаріальних дій, що певною мірою характеризує і зміст роботи. Тому візьмемо за основу компетенцію державного нотаріату, який є більш значущим суб'єктом у здійсненні саме цього виду діяльності, чий обсяг повноважень найбільш змістовний. У Законі України "Про нотаріат" подано конкретний перелік нотаріальних дій, що можуть вчинятися державними нотаріусами1:

· посвідчення угод (договорів, заповітів, доручень, шлюбних контрактів таін.);

· вжиття заходів щодо охорони спадкового майна;

· видача свідоцтва про право на спадщину;

· видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

· видача свідоцтва про придбання жилих будинків з прилюдних торгів;

· видача дублікатів документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори;

· накладення заборони на відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

· засвідчення правильності копій документів і виписок з них;

· засвідчення правильності перекладу документів з однієї мови на іншу;

· посвідчення факту, що громадянин є живим;

· посвідчення факту перебування громадянина в певному місці;

· посвідчення тотожності громадянина з особою, зображеною на фотокартці;

· посвідчення часу пред' явлення документів;

· передача заяв фізичних і юридичних осіб іншим фізичним і юридичним особам;

· прийняття у депозит грошових сум та цінних паперів;

· вчинення виконавчих написів;

· вчинення протестів векселів;

· пред'явлення чеків до платежу і посвідчення неоплати чеків;

· вчинення морських протестів;

· прийняття на зберігання документів.

Цей перелік значно скорочується, якщо в законі йдеться про компетенції недержавних нотаріусів або інших суб'єктів. Вище було зазначено, що право на вчинення нотаріальних або прирівняних до них дій належить не тільки юристам-фахівцям, які працюють в органах нотаріату, а й іншим особам та установам. До них відносять1:

· посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів;

· консульські установи України;

· головних лікарів, їх заступників по медичній частині, чергових лікарів, капітанів суден, начальників експедицій, начальники госпіталів та установ і закладів, начальники місць позбавлення волі.

Такий розширений перелік суб'єктів, уповноважених на вчинення нотаріальних дій, не характеризує нотаріальну діяльність у цілому. її характерною рисою залишається здійснення повноважень лише на професійній основі, що не виключає визнання окремих винятків із загального правила.

Професіоналізм, спеціалізація правових знань, досвід, відповідність кваліфікаційним нормативам, володіння системою морально-етичних норм — все це вимоги особистого та професійного характеру, дотримання яких дає можливість стверджувати про високий рівень правового обслуговування населення.

Продовжуючи аналіз, зупинимося на психологічному аспекті характеристики нотаріальної діяльності. Наприклад, М.В. Коваль стверджує, що насамперед у психологічній характеристиці професійної діяльності нотаріуса слід виділити такі сторони2:

· пізнавальну, як аналог пошукової діяльності, що полягає в професійному дослідженні наданих нотаріусу документів;

· комунікативну, яка полягає в організації психологічного контакту з громадянами, що звертаються за допомогою до нотаріуса;

· засвідчувальну, яка полягає в досягненні основної професійної мети, прийнятті рішення про необхідність підтвердження факту, документа тощо.

Принцип професіоналізму у здійсненні юридичної діяльності ставить певну систему вимог до особистості нотаріуса. Закон передбачає, що нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту і пройшов стажування протягом шести місяців, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Крім цих вимог, є й певні обмеження. Наприклад, не може бути нотаріусом особа, яка має судимість. Нотаріус не може перебувати у штаті інших державних, приватних та громадських підприємств та організацій, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати іншу оплачувану роботу, крім складання проектів угод і заяв, виготовлення копій документів та виписок з них, а також роз'яснення і консультування правового характеру3.

Принцип професіоналізму також зумовив функціонування в органах нотаріату кваліфікаційних комісій, які за аналогією до кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури покликані визначити рівень професійної підготовки осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю.

До кандидата на заняття нотаріальною діяльністю ставлять вимоги щодо знання цивільного, сімейного, житлового законодавства, знання видів документів, уміння розпізнавати дійсні документи, відрізняти їх від підробних або прострочених, чітке знання переліку необхідних реквізитів на них, уміння складати самому окремі види правових документів тощо.

Не менш важлива система вимог етичного характеру, що ставляться до всіх працівників юридичної сфери і походять з вимог соціальної моралі або ґрунтуються на деонтологічних нормах міжнародного права. Частина таких вимог має безпосереднє відношення до нотаріусів і у зв'язку з цим закріплена в статтях нормативно-правових актів. Наприклад, у статті 6 Закону "Про нотаріат" міститься текст присяги нотаріуса, яку складає особа, що вперше отримала право на заняття нотаріальною діяльністю:

"Урочисто присягаю виконувати обов'язки нотаріуса чесно і сумлінно, згідно з законом і совістю, поважати права і законні інтереси громадян і організацій, зберігати професійну таємницю, скрізь і завжди берегти чистоту високого звання нотаріуса"1.

Також у Законі міститься вимога додержання таємниці. Відомості, що стали відомі у справі, не розголошуються нотаріусом. Також таємницю становлять відомості про вчинення особою тих чи інших юридично значущих дій, за посвідченням яких особа звернулася в нотаріат. їх розголошення може кваліфікуватись як правопорушення, і якщо для громадянина, установи або організації настали шкідливі наслідки, то посадову особу можна притягнути до юридичної відповідальності шляхом анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю.

Як обмеження в праві вчинення нотаріальних дій розглядають ситуації в законі, коли за правовою допомогою до нотаріуса можуть звернутися його родичі, співробітники по нотаріальній конторі, коли нотаріус або посадова особа бажають вчинити нотаріальну дію на своє ім'я і від свого імені, від імені свого органу.

Такі дії визнають як аморальними, так і протизаконними, що зумовлює їх ненадійність.

Крім зазначеного вище слід звернутися до обов'язків нотаріуса, де також містяться важливі моральні приписи: нотаріус зобов'язаний сприяти громадянам, організаціям, установам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про можливі наслідки нотаріальних дій, щоб юридична необхідність не могла бути використана їм на шкоду2.

Припинення права на здійснення нотаріальних дій безпосередньо пов'язане з остаточним переліком умов, визначених у законі, настання яких позбавляє юриста свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. До таких умов належать3:

1. власна ініціатива нотаріуса;

2. подання управління юстиції Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у випадках:

· втрати громадянства України або виїзду за межі України на постійне проживання;

· винесення щодо нотаріуса обвинувального вироку суду, який набрав чинності;

· винесення ухвали про застосування щодо нотаріуса примусових заходів медичного характеру, що набрала законної сили;

· винесення постанови про припинення кримінальної справи щодо нотаріуса з нереабілітуючих підстав;

· винесення рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження дієздатності особи, яка виконує обов'язки нотаріуса, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, оголошення її померлою;

· неодноразового порушення нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій або грубого порушення закону, яке завдало шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян;

· невідповідності нотаріуса займаній посаді внаслідок стану здоров'я, що перешкоджає нотаріальній діяльності;

· порушення нотаріусом вимог, передбачених частиною другою статті З, частиною першою статті 8 та статтею 9.

Крім того, що органи нотаріату здійснюють певні контрольні функції за значною кількістю правових відносин згідно з обсягом своїх повноважень, їхня діяльність також підлягає контролю, який можна поділити на два види, — відомчий та зовнішній (позавідомчий). Обидва види мають на меті здійснення контролю за законністю діяльності, ефективністю та якістю роботи, за рівнем професіоналізму працівників, за досконалістю організаційної структури тощо. Якщо зовнішній контроль здійснюється з боку органів прокуратури, суду або органів дізнання та попереднього слідства, то внутрішньоси-стемний контроль тими органами, які здійснюють керівництво роботою нотаріальних контор, а також Вищою кваліфікаційною комісією нотаріату при Міністерстві юстиції України та кваліфікаційними комісіями при територіальних управліннях юстиції Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

10.6. Юридична консультативна діяльність

Мабуть, жоден з описаних вище видів практичної юридичної діяльності не пов'язаний так тісно з господарсько-виробничими відносинами, як діяльність юридичного консультанта на підприємстві. Але було б несправедливим обмежити сферу діяльності юрисконсультів лише підприємствами. їхньої допомоги потребують і установи, і організації, і громадські об'єднання, і приватні фірми, і міждержавні асоціації тощо. Така практика, що передбачає використання у виробничій сфері юридичного консультанта, склалася вже досить давно, тому що виправдана ефективністю, яку може дістати те чи інше підприємство або установа від використання професійних юридичних знань.

Сфери підприємства, господарської діяльності дуже тісно пов'язані з їх нормативним регулюванням, і особливо в тій частині, яка передбачає операції з фінансами або матеріальними ресурсами. І виходячи з того, що нормативне впорядкування цих сфер шляхом правотворчої діяльності дуже активно продовжується у всіх країнах СНД, займатися підприємництвом або здійснювати господарювання в Україні та за її межами стає просто неможливо без участі кваліфікованого юриста-фахівця.

Консультант у перекладі з лат. означає радник, тобто фахівець, службовим обов'язком якого є давати поради, висновки з питань його спеціальності. Таким чином, юридична консультативна діяльність — це професійна діяльність юристів, — фахівців зрізних галузей права, основною функцією яких є правове забезпечення різноманітних форм та методів діяльності тієї організаційної структури, яка користується правовими послугами юрисконсульта. Виходячи із завдань, які вирішуються в межах господарської діяльності підприємства або установи, перед юрисконсультом постають конкретні завдання та цілі, що зумовлюють його спеціальний статус та обсяг посадових обов'язків.

Слід зауважити, що в системі народного господарства будь-якої країни, незалежно від її політичної або економічної спрямованості, функціонує значна кількість господарюючих суб'єктів найрізноманітнішого профілю, порядку походження, форми власності. Кожний з них перебуває у складних економічних відносинах з іншими суб'єктами, але за відмінностей у меті об'єднавчим фактором такого роду спілкування буде нормативно-правова база їхньої діяльності. На цій підставі можна уявити, які різні завдання можуть ставитися перед фахівцем-консультантом у зв'язку зі специфікою інтересів виробництва. Зрозуміло, що це питання компетенцій юрисконсульта, але цей штрих вказує на певну універсальність консультативної роботи, пристосованість до потреб реального життя.

Дата добавления: 2015-08-18