Чезаре Беккаріа

Розділ 8

СОЦІАЛЬНІ КОНФЛІКТИ ТА ЇХ ВИЯВ У СФЕРІ ЮРИДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

8.1. Поняття конфлікту та його види

Характерною рисою суспільного буття сучасного суспільства є наявність численних і різноманітних конфліктів. Суперечності, протиборство, а нерідко і воєнні сутички між індивідами, релігійними та іншими об'єднаннями, соціальними спільнотами, державами стали суворими реаліями повсякденного життя. Тому вивчення природи, причин, механізмів конфліктів у суспільстві, а також розробка шляхів запобігання їм і розв'язання становлять проблему великого теоретичного і практичного значення. її дослідженням покликана займатися наука конфліктологія. Конфліктологія як специфічна галузь наукового знання органічно пов'язана із суміжними науками, насамперед, із соціологією і соціальною психологією, з якими вона має багато спільного, оскільки, подібно до названих наук досліджує відносини між людьми. Чимало інформації для конфліктології дають політологія, економіка, етнологія та інші суспільні науки, що конкретизують характер, механізми розвитку і наслідки різноманітних конфліктів. Важливим аспектом взаємозв'язків з іншими науками є інтеграція конфліктології з правознавством і державознавством, які вивчають юридичні форми взаємодії людей, а саме: мирне співробітництво, співіснування, протидія або боротьба.

У науковій літературі є різні підходи до розуміння терміна "конфлікт". І Найбільш поширене його розуміння крізь призму суперечності як більш за- І гального поняття, і насамперед через соціальну суперечність.

Конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів; крайнє заго- | стрення суперечностей, яке призводить до ускладнень або гострої боротьби. В історії соціології природа та сутність конфлікту визначалися по-різному:

· Г. Спенсер розглядав конфлікт як необхідне явище в історії розвитку людства, стимул соціального розвитку;

· М. Вебер позначав його як боротьбу;

· Гумплович, Т. Веблен, К. Левін, Г. Зіммель та ін. визначали його як спір та форму соціалізації індивіда;

· Парк включав конфлікт до числа чотирьох основних видів соціальної взаємодії, поряд зі американський соціолог Л. Козер розглядав конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває спрямованість та почуття соціальних груп або індивидів у боротьбі за об'єктивні цілі — владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо. Він вважав конфлікт важливим елементом соціальної взаємодії, який сприяє припиненню або укріпленню соціальних зв'язків;

· Р. Дарендорф власну соціологічну концепцію назвав "теорією конфліктів".

Більшість соціологів розглядають конфлікт1 як неантагоністичну суперечність, яку можна врегулювати. Парними категоріями конфлікту є згода, стабільність, порядок, спокій. При цьому спокій є постійним станом суспільства або взаємодії, а конфлікт — тимчасовим.

Таким чином, конфлікт — це випадок загострення соціальних суперечностей, який виражається у зіткненні соціальних спільнот — класів, націй, держав, соціальних груп, соціальних інститутів та ін., що зумовлено протилежністю або суттєвими відмінностями їх інтересів, мети, тенденцій розвитку.

Виходячи з того, що найбільш поширеним підходом є визначення конфлікту через соціальні суперечності, в науковій літературі склалося також поняття соціального конфлікту. Соціальний конфлікт — це така суперечність, в якій два або більше суб'єктів активно шукають можливість завадити один одному в досягненні певної мети, намагаються запобігти задоволенню інтересів суперника, змінити його погляди або соціальні позиції. Під соціальним конфліктом звичайно мають на увазі той вид протистояння, в якому сторони намагаються захопити територію або ресурси, погрожують іншім суб'єктам посягати на їхні інтереси таким чином, що боротьба набуває форми нападу або оборони. Поняття соціального конфлікту включає активність протилежних сторін, суперечки, дебати, торги, суперництво, воєнні сутички, пряме і непряме насилля. Конфліктам, як правило, властиве сильне напруження, взаємне виключення інтересів. Слід розрізняти конфлікти і явища, що за зовнішніми ознаками наближаються до конфліктів, — змагання, конкуренцію, випробування. У подібних випадках також можна спостерігати протиборство сторін, але воно за своїм характером має зовсім іншу природу і необов'язково переходить у ворожнечу.

Щодо класифікації конфліктів за різними підставами, виходячи з наявних поглядів, слід визначити такі види.

1. Системний. Такий конфлікт відбувається в результаті загострення внутрішніх суперечностей, характерних для будь-якої соціальної системи. Серед них слід назвати: компонент і систему, частину і ціле, тривале та короткострокове, внутрішнє і зовнішнє, різноманітність і одноманітність, організацію і дезорганізацію та ін. Головним є те, що починають руйнуватися внутрішньосистемні або функціональні зв'язки між компонентами системи, в результаті чого ці компоненти вступають у суперечність із системою або один з одним.

2. За сферами прояву. Цей підхід базується на виділенні суб'єктів конфліктів і сфер життєдіяльності суспільства, де можуть виявлятися конфлікти. За цими ознаками конфлікти поділяють на економічні, політичні, міжнаціональні, культурні, соціальні тощо.

3. За ступенем гостроти. На цій підставі виділяють агоністичні (при-миримі) та антагоністичні (непримиримі) конфлікти. Упущені можливості розв'язання агоністичних конфліктів часом зумовлюють їх перехід у хронічну форму і навіть переростання в антагоністичні.

4. За іншими ознаками виділяють юридичні, побутові, матеріальні, духовні та ін., коли в основі класифікації можуть лежати кількість учасників, мотивація вчинків, ступінь урегульованості відносин, ресурси тощо. Слід окремо назвати конфлікти "некерованих емоцій" — бунти, погроми, масове безладдя та ін. Окрему групу також утворюють конфлікти інтересів, конфлікти поглядів (когнітивні).

Крім іншого, слід зазначити, що конфлікти розрізняють також за спосо-I бомсвого зовнішнього виявлення. На підставі цього критерію вони можуть бути І явними (коли конфліктуючі сторони відверто виявляють одна до одної неприязнь, ворожі почуття) або прихованими, коли за зовні стриманими стосунками криється наполеглива боротьба інтересів. Наприклад, трапляється, коли в трудовому колективі розгортається широка дискусія навколо проблеми прЯ бутковості виробництва, можливості забезпечення належного рівня управліи-ня виробничим процесом, а насправді відбувається боротьба за зайняття керівної посади. Може статися, що причини конфлікту фактично немає. ВонаіснЯ лише в уяві конфліктуючої сторони, яка помилково вважає, що інша сторона має намір вчинити агресивні, неправомірні чи інші небажані дії. Помилка щ оцінці ситуації, однак, не усуває автоматично мотивів конфлікту і не зменшуЯ його гостроти. Такий помилковий конфлікт найбільш доцільно гасити за сприяння спеціалістів, юристів, які можуть дати кваліфіковані поради і тимса-В мим усунути підставу для конфлікту, надати йому характер непорозуміння.

8.2. Характеристика основних параметрів конфлікту

Для науки і практики істотне значення має питання про функції соціально-1 го конфлікту, його оцінку з погляду можливого впливу на організацію суспільного життя. Відповідь на це питання неоднозначна. Ряд науковців визнають конфлікт небажаним явищем, посилаючись на те, що конфлікти руйнують систему, що нормально функціонує. Однак окремі дослідники дотримуються думки, згідно з якою конфлікт — це нормальний стан суспільства. Це положення вони аргументують тим, що конфлікти приносять певну користь суспільству, оскільки так чи інакше є засобом розв'язання суперечностей. Зауважимо, що такий засіб не найкращий в умовах цивілізованого суспільства, тому про користь І конфліктів можна говорити лише умовно, з філософського погляду.

З метою пізнання глибинної природи соціального конфлікту, прогнозування його динаміки, вивчення істинних причин виникнення, а також для вибору форм та засобів подолання конфлікту необхідно визначити конфлікт за параметрами простору, часу, змісту, за кількістю учасників, наслідками, а також визначити об'єкт, предмет посягання тощо.

Так, межі конфлікту в просторі визначаються територією, на якій відбувається конфлікт. Це може бути наймінімальніший простір, а може бути територія земної кулі або частини світу. Іноді масштаби території вказують на можливу кількість суб'єктів, які волею або неволею стали учасниками конфліктних відносин.

Тривалість конфлікту в часі — це межі, які визначають його початок і закінчення. Початок конфлікту визначається об'єктивними актами поведінки, спрямованими проти іншого учасника, якщо той усвідомлює, що ці дії спрямовані саме проти нього, і відповідно їм протидіє. Закінченням конфлікту слід вважати припинення дій протиборчих сторін, незалежно від причин, з яких це сталося. Визначення моменту, коли вважається, що конфлікт розпочався, стає важливим у справі визначення винної сторони, а також збитків, що сталися внаслідок конфлікту, можливих напрямів та перспектив його розвитку, а також для визначення правових засобів розв'язання соціального конфлікту.

Будь-який конфлікт відбувається у певній соціальній системі, а саме: у сім'ї, групі співробітників, державі, міжнародному товаристві та ін. Залежно від масштабів системи конфлікт може бути менш або більш осяжним, глибоким. Масштаби системи, в якій відбувається конфлікт, допомагають розуміти масштаби тих параметрів, за якими слід вимірювати та вивчати конфліктну ситуацію.

Розуміння природи конфлікту зумовлює необхідність визначення його предмета та об'єкта. Предмет конфлікту — це реально існуюча або уявна проблема, що стала причиною розбрату між сторонами. Це може бути проблема влади, володіння тими чи іншими цінностями, домагання забезпечення своїх інтересів або інтересів свого оточення у різних сферах життєдіяльності. Визначити предмет конфлікту часом досить складно, оскільки іноді проблеми напластовуються так, що за ними приховується проблема, яка стала першоосновою конфліктної ситуації. У такому разі сам предмет конфлікту втрачає певні межі. Конфлікт може мати основний предмет, який розпорошується на окремі самостійні предмети, наприклад, сімейні суперечки або міжнаціональні конфлікти.

Під об'єктом конфлікту мають на увазі ту конкретну матеріальну або духовну цінність, до оволодіння або використання якої прагнуть обидві сторони конфлікту. Об'єктом конфлікту може бути будь-який елемент матеріального світу або суспільної реальності, здатний виконувати роль центру притяжіння особистих, групових, загальносоціальних або державних інтересів. Однак об'єктом конфлікту такий елемент стає тоді, коли він "лежить" на перехрещення інтересів різних соціальних суб'єктів, які прагнуть до одноосібного контролю над ним.

8.3. Суб'єкти соціального конфлікту

Основні суб'єкти конфлікту — це протидіючі сторони. Однак не всі учасники конфлікту в широкому розумінні безпосередньо беруть участь у протиборстві. Кожний з них відіграє певну роль, яка визначається змістом дій учасника та його функцією у конфлікті. Більш детально питання функціональної ролі учасників регламентуються у сфері юридичних конфліктів, що має дуже велике практичне значення для вирішення юридичних справ, прийняття обґрунтованих рішень. На загальному рівні за своїми ролями у соціально-му конфлікті слід розрізняти такі види учасників: підмовник, пособник, організатор.

Підмовник — особа, організація, держава, які підштовхують іншого учас-1 ника до конфлікту. Сам підмовник участі у конфлікті затим може й не брати. Його завдання обмежується тим, що він має спровокувати, розв'язати конфлікт між іншими особами (групами).

Пособник — особа, яка сприяє конфлікту порадами, технічною допомо-1 гою та іншими засобами.

Організатор — особа (група), що провокує конфлікт, визначає характер І його розвитку, передбачає різні шляхи забезпечення та охорони учасників, Організатором може бути одна особа, що одночасно виконує роль протидіючої сторони, а може бути і самостійна фігура.

У загальному розумінні учасником конфлікту може вважатись і посеред- і ник, який, будучи нейтральною особою, прагне розібратися у причинах іоб-ставинах протиборства, намагається своїми діями запобігти розвитку подій, розв'язати конфліктну ситуацію за допомогою власного авторитету або інших засобів, сприяє досягненню згоди.

Для визначення сутності конфлікту, прогнозування перспектив його роз- 1 витку, визначення засобів подолання в теорії соціального конфлікту є певні І підходи, що дають змогу визначити типологію як самого конфлікту, так і тип його учасників. Розрізняють три основні моделі поведінки у конфлікті й відповідно три типи суб'єктів:

1. Деструктивний тип. Це тип суб'єкта, схильного до розв'язування конфлікту і посилення його аж до фізичного знищення або повного придушення супротивника. У побуті — це егоїст, призвідник свар, скандалів, в установі — наклепник, критикан, ініціатор безладдя, непокори, руйнівних дій.

2. Конформний тип. Суб'єкти цього типу в певному розумінні протилежні названому вище. їх позиція пасивна й об'єктивно є своєрідним доповненням поведінки деструктивного типу, хоч у конфлікті вони схильні скоріше поступитися, підкоритися, ніж продовжувати боротьбу. Така модель поведінки залежно від ситуації може відігравати негативну або позитивну роль. Небезпечність її виявляється в тому, що вона часом сприяє, а то й заохочує чужі агресивні прояви. Але в інших випадках, особливо коли суперечності між суб'єктами не мають принципового характеру і виникли з дрібниць, схильність до компромісу слугує мотивацією для припинення конфлікту.

3. Конструктивний тип. Принципово відрізняється від деструктивного типу, є його антиподом. Людина такого типу активно шукає варіанти взаємоприйнятного рішення, яке б сприяло вичерпанню конфлікту. Представники цього типу охоче вступають у переговори, намагаються з'ясувати предмет розбіжностей, підшукують посередників, визначають засоби врегулювання суперечки.

8.4. Стадії розвитку конфлікту та причини його виникнення

Будь-який конфлікт, як правило, реалізується у процесі свого розвитку за певними стадіями, серед яких за однією із класифікацій виділяють латентну стадію та стадію зовнішнього вияву конфлікту.

Так, у низці випадків, виділяючи так звану латентну (приховану) стадію, спостерігаємо, що в цей період розвитку конфлікту наявні усі його елементи, за винятком зовнішніх дій: виникнення конфліктної ситуації, усвідомлення одним із суб'єктів своїх інтересів у ній і перешкод для їх задоволення; визначення персоніфікованого суб'єкта, який саме цьому перешкоджає; усвідомлення своїх інтересів і відповідних перешкод іншою стороною; нарешті, стадія, коли ще не вчиняється конфлікт, але скоєно конкретні дії, що започатковують відкритий конфлікт — прийнято негативне для однієї зі сторін рішення (відмова у наданні квартири, невизнання права особи на власність, права нації на національний суверенітет тощо).

Наступною стадією є зовнішні дії: спрямовані на захоплення і (або) утримання спірного об'єкта, створення завад, заподіяння непрямої шкоди, образливі слова і дії, підкорення і захоплення суб'єкта, нанесення прямої фізичної шкоди (насильство).

Серед іншого, охарактеризуємо стадії конфлікту, запропоновані С.С. Фроловим1.

· Передконфліктна стадія включає ідентифікацію, тобто визначення суб'єктів, які перешкоджають досягненню мети, вважаються винними тощо, яка може бути дійсною або неправильною, а також формування стратегії та тактики розвитку конфлікту.

· Інцидент, тобто здійснення дій, спрямованих на зміну поведінки суперників, їх блокування (затримання, переривання). Продовження дій, тобто відступ (отримання — відмова від продовження дій, або придушення — припинення дій під тиском зовнішніх обставин) або агресивна поведінка,

· спрямована на інших суб'єктів, та їх відповідна агресивна реакція. Ці дії поділяють на ті, які мають відкритий характер, тобто безпосередньо спостерігаються, усвідомлюються, оцінюються як ворожі, агресивні, шкідливі тощо, та приховані (латентні, таємні), які включають маскування власних дій, провокування необхідних дій супротивників, їх дезінформацію тощо.

· Досягнення у розвитку конфлікту критичної точки, тобто максимальної гостроти, сили та напруженності.

· Розв'язання конфлікту внаслідок — зміни умов конфліктної ситуації, установок суперників, одно- або двосторонніх поступок, усунення суперника, втручання третьої сили.

Серед засобів впливу на супротивника часто використовують погрозу, що в окремих випадках з позиції права може характеризуватись як злочин і тягнути за собою певні наслідки. Погроза не є прямим вступом у боротьбу у звичайному розумінні, зовні вона має вигляд нібито звернення до здорового глузду і почуттів супротивника, свідченням жорстокості й безкомпромісності. По суті погроза є зброєю суб'єктів деструктивного типу, звичайним методом авантюристів, терористів.

За динамікою конфлікти багато в чому відрізняються один від одного — можуть припинятися досить швидко, але водночас чимало конфліктів набувають тривалого характеру. Про це вже зазначалося з позицій класифікації конфлікту за ознакою часу, однак у цьому випадку слід звернути увагу на взаємозв'язок динаміки та часу розвитку конфлікту в ході визначення його основних параметрів. Розуміння такого взаємозв'язку дає можливість більш точно визначити ту чи іншу стадію у розвитку конфлікту, передбачити можливу послідовність подій, своєчасно застосувати превентивні заходи.

Швидке завершення конкретного зіткнення не завжди слід сприймати як свідчення ліквідації конфліктної ситуації, часто трапляється, що конфлікт незабаром спалахує з новою силою, а такі спалахи свідчать про тривалість конфлікту. Довготривалий характер мають міжнаціональні конфлікти, конфлікти на політичному, релігійному ґрунті, міжособистісні, сімейні та ін. У разі тривалого продовження конфлікт може розвиватися і в позитивному напрямі та завершитися повним або тимчасовим розв'язанням наявної суперечності. Однак нерідко в ньому переважають тенденції дещо іншого характеру: боротьба посилюється, загострюється, а конфлікт поширюється на коло суб'єктів та соціальних відносин. Такий варіант динаміки боротьби називають ескалацією конфлікту. Ескалація відбувається тоді, коли стикаються деструктивні моделі поведінки. Для такого явища характерна прогресуюча у часі зміна масштабів конфлікту, коли наступні руйнівні дії сторін щодо інтересів кожної з них вищі за інтенсивністю, ніж попередні.

Механізм соціальних конфліктів безпосередньо зумовлений характером причин, які визрівають у суспільному середовищі. У загальному вигляді ці причини зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси. Користь, помста, ненависть, недоброзичливість, образа, незадоволеність прийнятим рішенням, намагання забезпечити себе матеріально — найбільш типові мотиви побутових конфліктів. Іншою, не менш різноманітною, є мотивація групових конфліктів (за кількістю учасників), де слід назвати такі причини: економічні труднощі, політичні симпатії і антипатії, прагнення до лідерства, національна гордість та ін. Найбільш характерні причини можна згрупувати так.

1. Соціальна нерівність суб'єктів. Вона виявляється у різниці майнового становища і, відповідно, у ставленні до власності, відмінностях соціального статусу. Ці особливості відображено у соціальній структурі суспільства, де фіксується нерівність у відносинах між соціальними групами або окремими індивідами. Звичайно, в основі безпосереднього зіткнення конфліктуючих сторін у цьому разі лежить тверде переконання однієї сторони, що право на певні матеріальні й культурні блага належить їй, тоді як протилежна сторона несправедливо обмежує доступ до них. Це неминуче веде до напруженості у відносинах між соціальними групами, а іноді до відкритого конфлікту.

2. Інтереси і потреби. Цей фактор виявляється як у міжособистісних відносинах, так і на більш високих рівнях, наприклад, суперечка між подружжям за гроші, конфлікт між різними релігійними конфесіями за вплив на віруючих, зіткнення між державами за право володіння певною територією, ресурсами тощо.

3. Депривація. Це стан, для якого характерна розбіжність між очікуванням і можливостями його задоволення. Із часом депривація може посилюватися або зменшуватися чи залишатися незмінною. Характерний приклад депривації — надії і пов'язані з ними очікування громадян на поліпшення соціального стану, які поступово переростають у незадоволення за умов поглиблення політичної та економічної кризи суспільства. Деякі громадяни вклали свої кошти на рахунки фінансових компаній, а згодом не тільки не отримали дивідендів, а й втратили свої заощадження, що призвело до соціальної напруженності, виникнення конфліктних ситуацій.

4. Ірраціональні елементи. До них належать зіткнення, конфлікти, що викликані не вагомими причинами, а приховані у характерах людей, настроях, смаках, дріб'язкових примхах та інших суб'єктивних факторах.

8.5. Особливості вияву соціальних конфліктів у правовій сфері

Юридична конфліктологія — це складова загальної соціальної конфлік-тології. її завданням є вивчення конфліктів, які виникають, розвиваються і вирішуються в рамках внутрішнього (національного) або міжнародного права. Іншими словами, юридична конфліктологія узагальнює і вивчає особливості, які характеризують конфлікт з позиції права.

Одна з основних властивостей юридичного конфлікту полягає в тому, що в якій би сфері він не відбувався, він пов'язаний з виконанням (реалізацією) або порушенням тих чи інших норм права, а також з виникненням, змінами або припиненням правових відносин між фізичними чи юридичними особами. Юридична конфліктологія вивчає не тільки природу, причини і динаміку розвитку юридичних конфліктів, а й правові механізми попередження і розв'язання їх. Звідси і практична цінність такого підходу: встановити, чи можуть норми права взагалі і якою мірою вплинути на зародження, розвиток і вирішення конфлікту, і якщо можуть, то як підвищити ефективність цього впливу.

За природою юридичні конфлікти дуже різноманітні. Найбільш повно правовий аспект виявляється у тих, які виникають і розвиваються у зв'язку з об'єктивно існуючими суперечностями між двома або кількома правовими нормами, що стосуються одного предмета. У цьому випадку інтереси конфліктуючих сторін і мотиви їх поведінки визначаються змістом і значенням правових норм, від чого прямо залежать дії учасників. Такий конфлікт і починається, і закінчується з використанням юридичних засобів і процедур. Істотною мірою він має когнітивний характер, оскільки суперечка йде про розуміння права, але за цим часто криються інші, цілком прагматичні, інтереси сторін.

Як свідчить практика, більшість конфліктів виникають поза юридичною сферою і лише згодом, у процесі розвитку, набувають юридичних ознак, а відтак виявляються у перехідному або змішаному варіанті. Мотивація таких конфліктів спочатку не пов'язана з юриспруденцією і стосується економічних, національних, соціальних, особистих або суспільних інтересів, але згодом, у міру розвитку подій, вони трансформуються в явища юридичного порядку.

Правовий компонент у конфлікті залежно від обставин виявляється з різним ступенем інтенсивності. Наприклад, у міжособистісному конфлікті на ґрунті неприязних відносин у побуті юридичну роль можуть відігравати неясні побоювання того чи іншого учасника конфлікту, що занадто енергійні дії можуть потягти кримінальну відповідальність, а тому слід уникати крайнього загострення ситуації. Зовсім інше значення юридичний елемент має у спорах про спадщину, про право власності, коли конфліктуючі сторони відстоюють свої дійсні чи уявні права, будучи твердо переконані в тому, що закон саме на їх боці. Це надає їм активності, що зовсім відрізняється від попереднього прикладу, де уявлення про правові межі примушує суб'єкта стримуватися. Слід зазначити, що є й інші варіанти з різним ступенем вияву інтенсивності правового елемента.

На підставі викладеного можна сформулювати в загальному вигляді поняття юридичного конфлікту. Юридичним конфліктом є будь-який конфлікт, в якому спір так чи інакше пов'язаний з правовими відносинами сторін (їхніми юридично значущими діями або станами), суб'єкти, мотивація їхньої поведінки, об'єкт конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт тягне правові наслідки.

До юридичних належать будь-які міждержавні конфлікти, всі трудові, у багатьох випадках сімейні, виробничі, побутові та міжнаціональні конфлікти, угоди між регіонами чи гілками влади, суперечки з приводу визначення статусу нації та ін. Чимало конфліктів мають змішаний характер і містять як правові, так і неправові елементи (наприклад, конфлікти на релігійному або етнічному ґрунті).

В аспекті шляхів і засобів попередження, припинення і розв'язання конфліктів є вагомі підстави вважати, що майже кожний з конфліктів можна віднести до категорії юридичних. Адже відомо з практики, що за допомогою юридичних норм та інститутів можна врегулювати, як правило, будь-який конфлікт.

В юридичному конфлікті виділяють дві групи суб'єктів: фізичні і юридичні особи. Якщо виникає протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов'язково набуває юридичного характеру, оскільки між цими суб'єктами складаються (або вже існують) правові відносини, і найбільш доцільно вирішити такий конфлікт саме юридичним шляхом.

Оскільки юридичний конфлікт — це своєрідний різновид соціального конфлікту, то його предмет та об'єкт можна визначити лише з урахуванням сутності явища більш широкого за змістом, яким і є конфлікт соціальний.

Отже, під предметом юридичного конфлікту слід розуміти об'єктивно існуючу чи уявну проблему юридичного характеру, яка пов'язана з визначенням прав та обов'язків сторін і має вирішуватися за допомогою юридичних засобів.

Об'єкти юридичних конфліктів — це матеріальні (власність, територія тощо) і нематеріальні (честь, гідність, здоров'я) елементи реального світу, які лежать на перехрещенні інтересів різних суб'єктів права, якщо врегулювання суперечок з цього приводу здійснюються за допомогою правових засобів.

Типологія юридичних конфліктів, як і інших, досить різноманітна. їх І поділяють на глобальні та регіональні, групові й міжособистісні, ситуаційні й позиційні, конфлікти інтересів і когнітивні, гострі й мляві, такі, що понов- і люються, таін.

Специфіка юридичного конфлікту визначається юридичними характери-1 стиками, які включають відповідно галузь права, структуру правової нор-1 ми, різновид юридичної установи, що має відношення до цього конфлікту.

Практично юридичні конфлікти можуть виявлятися у сфері будь-якої галузі права. Найбільш типові конфлікти пов'язані з питаннями цивільно- і го, трудового, сімейного, фінансового права. Чимало екологічних, господар- [ ських конфліктів підпадають під дію норм адміністративного права. Значну групу утворюють конфлікти, що тягнуть застосування норм кримінального, і кримінально-процесуального, виправно-трудового права.

Особливу категорію становлять міжнародні й міжнаціональні конфлікти, 1 що регулюються нормами міжнародного права, договорами та угодами держав, { а також внутрішнім законодавством. У низці випадків конфлікти виявляються у змішаних варіантах. Наприклад, конфлікт між політичними партіями і дер- і жавною структурою (парламентом, міністерством юстиції) з приводу різних і підходів до політичного життя може спочатку не мати юридичного характеру, І але з часом перерости в значну державно-правову проблему.

Змішані типи юридичних конфліктів нерідко трапляються й у взаєминах громадян під час довготривалих чвар за місцем роботи чи проживання, коли звичайні суперечки переходять в адміністративні правопорушення і навіть злочини. Часом трудові конфлікти (з приводу затримки заробітної плати, призначення керівника) можуть трансформуватись із трудових правовідносин у політичні або адміністративно-правові. Багатогалузевий характер можуть мати конфлікти на ґрунті міжнаціональних сварок, коли застосовуються норми конституційного, кримінального, цивільного, адміністративного і, навіть, міжнародного права.

Залежно від змісту норм права юридичні конфлікти поділяють на такі, що пов'язані з реалізацією уповноважуючих, зобов'язуючих або заборонних нормативно-правових приписів.

Певну специфіку мають конфлікти у нормативно-правовій сфері, які відрізняються від інших юридичних конфліктів тим, що ідеться про власне юридичні суперечності. Вони виникають не тільки у процесі правотворчості, а й у ході правозастосування. Головним об'єктом таких конфліктів є суперечності правових актів і норм (колізії законодавства). У вирішенні їх, як правило, активна роль належить юристам. Відмітною рисою цієї категорії конфліктів є їх предметність, яка визначається характером того чи іншого акта або окремої правової норми. Нерідко суперечності загострюються у зв'язку з неоднаковим ставленням до норми права з боку тих чи інших посадових осіб, державних органів, громадських організацій і громадян, різним тлумаченням ними суті норми, обсягу, меж дії, кола осіб, на які норма поширюється.

Нормативно-юридичний конфлікт може мати двоїстий характер. По-перше, такий конфлікт може виникати у власне нормативно-юридичній сфері, коли у фокусі його опиняються державно-правові явища (конфронтація між різними гілками державної влади, порушення конституційних норм, вади виборчої системи тощо). По-друге, нормативно-юридичний конфлікт може бути складовою, а також фігурувати як елемент більш загальної конфліктної ситуації. Нормативно-юридичний конфлікт — складне явище зі своїми динамічними елементами, якими, зокрема, є: розбіжності в праворозумінні, що мають вирішальне значення для формування масової правової свідомості, різні правові погляди, що відображають неоднаковий рівень правосвідомості й правової культури. До таких факторів належить правовий нігілізм, перекручення суті норм, віддання переваги доцільності над законністю тощо.

Виникнення і розвиток юридичних конфліктів характеризуються певними особливостями. Зокрема, значна частина таких конфліктів із самого початку мають юридичну основу. Це відбувається тоді, коли сторони пов'язані правовими відносинами і саме характер відносин надає конфлікту юридичного забарвлення.

Однак найчастіше юридичної форми конфлікт набуває не відразу, а згодом, у міру його розвитку. Так, у багатьох випадках конфлікти на сімейному ґрунті починаються з епізодів, які аж ніяк не потребують правових засобів урегулювання. Наприклад, виникнення суперечки між подружжям щодо методів виховання дітей. Проте з'ясування такої сімейної проблеми іноді переходить у конфлікт із застосуванням фізичної сили. І тут вже з'являються юридичні елементи, які за певних обставин приводять до правових наслідків.

У динаміці юридичного конфлікту помітну роль відіграє втручання третьої сторони — державного правозастосовного органу (суд, прокуратура, міліція), яка приймає остаточне рішення у справі. У своєму розвитку юридичний конфлікт, як правило, проходить такі стадії:

1. виникнення в однієї чи обох сторін мотивів до розладу;

2. виникнення правових відносин між конфліктуючими сторонами;

3. розвиток (зміна, припинення) правових відносин у зв'язку з розглядом справи в юридичній установі;

4. видання правового (правозастосовного) акта, що завершує конфлікт (рішення суду, постанова органу виконавчої влади). Може бути прийнято декілька рішень.

Разом із тим не виключена й інша динаміка конфлікту. Послідовність стадій може не збігатися із зазначеною вище, а деяких стадій може не бути взагалі.

8.6. Вирішення та попередження юридичних конфліктів

Завершення конфлікту звичайно асоціюється з його вирішенням. Однак ці два поняття хоч і близькі, але не тотожні. Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж його вирішення, і передбачає залежно від ситуації різні за сутністю наслідки: від загальносприйнятних, позитивних до вкрай негативних. Так, якщо суперечка між двома громадянами з приводу розподілу житлової площі завершується наданням квартири одному з них, а іншому залишається спірна колись жила площа, то конфлікт закінчується до задоволення інтересів кожної з конфліктуючих сторін. Проте трапляються випадки, коли конфлікт завершується загибеллю обох сторін, і, таким чином, закінчується протиборство між ними. Але зрозуміло, що подібний результат — зовсім інша справа.

Головна, вирішальна передумова припинення конфлікту — усунення об'єктивних причин, що породили конфліктну ситуацію. Оскільки конфлікт залежить як від зовнішніх обставин, так і від самих конфліктуючих суб'єктів, то його вирішення визначається характером впливу цих факторів. До найбільш імовірних фіналів конфліктів можна віднести:

· припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;

· припинення конфлікту шляхом так званого симетричного його вирішення (обидві сторони виграють або програють);

· припинення конфлікту шляхом асиметричного рішення (коли виграє одна сторона);

· переростання конфлікту в інше протиборство;

· поступове згасання конфлікту.

До дійових передумов розв'язання конфліктів відносять: діагностику протиборства, прогнозування ходу і наслідків конфлікту. Прояснення суті конфліктної ситуації, її об'єктивне розуміння, адекватне усвідомлення учасниками конфлікту може бути підставою для компромісів, а також у деяких випадках зовсім вичерпати конфлікт. Наявні механізми вирішення конфліктів в основному можна звести до двох видів: розв'язання конфлікту самими учасниками або за допомогою втручання третьої сторони. Крім того, конфлікт можна вирішити на різних стадіях. Розв'язання конфлікту — це, по суті, досягнення угоди зі спірного питання між учасниками. Виділяють три головних види такої угоди: угода внаслідок збігу думок сторін; угода відповідно до законодавчої чи моральної волі зовнішньої сили; угода, нав'язана однією з протиборствуючих сторін.

Якщо узагальнити основні відомі засоби усунення суперечностей, які становлять основу конфлікту, то до них слід віднести такі1:

· усунення об'єкта конфлікту;

· поділ об'єкта конфлікту між сторонами;

· встановлення черговості або інших правил спільного використання об'єкта;

· компенсація втрати об'єкта на користь одній зі сторін;

· розведення сторін конфлікта;

· перенесення відносин в іншу площину, що передбачає виявлення у сторін спільного інтересу.

Є й інші думки. Наприклад, А.М. Бандурка та В.А. Друзь вважають, що конкретні засоби вирішення конфлікту такі: розв'язання проблеми, що лежить в основі конфлікту; компроміс, пов'язаний зі взаємними поступками; усунення однієї або обох конфліктних сторін2.

Як свідчить практика, найбільш бажаним і доцільним є урегулювання конфліктів мирним шляхом. Для досягнення цієї мети використовують такі фактори.

1. Інституціональний: існування в суспільстві механізмів для проведення консультацій, переговорів і пошуку взаємокорисних рішень, застосування механізмів діяльності законодавчої, виконавчої, судової влади.

2. Консенсуальний: наявність згоди між конфліктуючими сторонами щодо того, яким має бути взаємноприйнятне рішення.

3. Фактор кумулятивності: надійні перешкоди до обростання конфлікту новими проблемами і учасниками.

4. Фактор історичного, життєвого досвіду, у тому числі прикладів вирішення подібних конфліктів, коли в їх урегулюванні відіграли позитивну роль старійшини та інші авторитетні люди.

5. Фактор рівноваги сил: коли конфліктуючі сторони приблизно рівні за можливостями щодо застосування примусових заходів, то вони будуть змушені шукати шляхи до мирного розв'язання конфлікту.

6. Психологічний: значною мірою вирішення конфлікту залежить від особистих якостей тих, кому належить першорядна роль у прийнятті кінцевого рішення.

З усіх засобів подолання протиборства сторін найбільш ефективним є переговори. Для переговорного процесу характерно те, що сторони намагаються досягти хоча б частини бажаного і з цією метою схильні піти на певні компроміси. Сутність переговорів полягає в тому, що сторони мають домовитись щодо спірних питань і про умови подальшого співіснування. Успішному веденню переговорів можуть сприяти посередники.

Деякі конфлікти породжуються наявністю правових актів низької якості, до того ж суперечливих, прийнятих несвоєчасно. Такі конфлікти врегульовують шляхом гармонізації. Гармонізація — це процес забезпечення узгодженості щодо правових актів адекватно обсягу повноважень відповідних суб'єктів, погодження планів досягнення цілей, визначених тими чи іншими державними інститутами. Гармонізація дає можливість досягти функціональної рівноваги правових актів, забезпечити той ступінь їх збалансованості один з одним, який у підсумку зумовлює можливість правової системи функціонувати і розвиватись у визначених напрямах. Тим самим гарантується стабільний статус усіх суб'єктів права, долаються відхилення в їхніх діях від нормативної моделі.

Одним із найбільш ефективних, а іноді і єдиним засобом вирішення конфлікту є судовий механізм його врегулювання, який виявляється у діяльності судів загальної компетенції, господарських, третейських судів, Конституційного Суду. Судова процедура розв'язання конфліктів має низку переваг. Вона забезпечує мирне завершення їх і характеризується обов'язковістю рішень суду для суб'єктів конфлікту.

У сучасній юридичній літературі йдеться також про можливість виділення певних стилів вирішення конфліктів, які спостерігаються в юридичній практиці1. Під стилем розуміють міру, в межах якої одна зі сторін намагається задовольнити свої інтереси або інтереси іншої сторони шляхом здійснення активних або пасивних, сумісних або індивідуальних дій. Розрізняють такі стилі.

1. Стиль конкуренції (суперництва), для якого характерне намагання задовольнити свої інтереси без урахування інтересів інших осіб.

2. Стиль співробітництва характеризується активністю у відстоюванні своїх інтересів, але з урахуванням інтересів інших суб'єктів, пошуком альтернативи, використанням форм відкритого обговорення проблеми, сумісного аналізу причин конфлікту тощо.

3. Стиль ухилення спостерігається в ситуаціях, коли одна зі сторін ухиляється від процедури вирішення проблеми, висуваючи найрізноманітніші доводи. Простежується явна незацікавленість у найшвидшому прийнятті рішення за наявності ініціативи іншої сторони.

4. Стиль пристосування характеризується намаганням зберегти та продовжити стосунки, забезпечити інтереси партнера, згладити суперечності, уникнути обговорення спірних питань, а також готовністю погодитися з вимогами або претензіями.

5. Стиль компромісу виявляється в ситуаціях, коли сторони намагаються уникнути конфлікту, врегулювати розбіжності, частково задовольнити намагання одна одної. Сторони розуміють об'єктивну неможливість одночасного задоволення їхніх потреб, тому готові до вироблення взаємовигідного (компромісного) рішення, для якого разом із частковим задоволенням потреби характерна також, згода на часткову втрату певної цінності.

Загальновизнаним вважається віддання пріоритету профілактичній роботі. Запобігання конфліктним ситуаціям сприяє підтриманню миру і злагоди у міжособистісних відносинах і в суспільстві у цілому, благотворно впливає на душевний стан людей і їх колективів, позитивно позначається на збереженні нервової енергії і матеріально-грошових ресурсів. Попередження конфлікту полягає у здійсненні впливу на його учасників, мотиви їх поведінки, об'єкти, сили і засоби, які використовуються до моменту протистояння. Найбільш дійовою формою попередження конфлікту є усунення його причин, що може виявлятися на різних рівнях: загальносоціально-му, внутрішньосистемному, міжособистісному. Відповідно до особливостей об'єкта використовують також різні види попереджувальної роботи. У глобальному масштабі попередження конфліктів передбачає послідовне проведення соціальної, економічної, культурної політики в інтересах усього суспільства, зміцнення правопорядку і законності, підвищення правової свідомості й правової культури. Така діяльність має назву "загальне попередження".

Істотне значення у профілактичній роботі належить ціннісним орієнтаціям людей у напрямі підвищення поваги до особистостей, зміцнення довіри до них, нетерпимості до приниження людської гідності, порушення їх прав.

У психологічному, індивідуальному плані усунення причин конфліктів органічно пов'язане з впливом на мотивацію учасників, що виявляється у висуненні контрмотивів, які б нейтралізували початкові, агресивні наміри конфліктуючого учасника. Глибокий і компетентний аналіз сутності конфліктних ситуацій і мотивів дій суб'єктів на ранніх стадіях, поки розбіжності не переросли в насильство, терпиме і стримане ставлення до конфліктуючих сторін, ненав'язливий, але наполегливий вплив на їх поведінку з боку компетентних посадових осіб, як свідчить практика, здатні у зародку ліквідувати вогнище готового спалахнути конфлікту.

Перш ніж вступити у протиборство майбутні суперники перебувають звичайно в нейтральних, а іноді у дружніх стосунках. У такому разі дуже важливо не руйнувати мінімальне співробітництво, а зміцнювати його, підтримувати і посилювати. З цією метою використовують такі методи.

1. Згода, коли можливого супротивника залучають до участі у справі.

2. Практична емпатія, яка передбачає входження у становище партнера, розуміння його труднощів, виявлення щодо нього співчуття і готовності допомогти.

3. Збереження репутації партнера, поважне ставлення до нього, хоч інтереси обох партнерів нині розбіжні.

4. Взаємне доповнення — використання властивостей партнера (майбутнього суперника), яких не має його контрагент. Стимулюючи і використовуючи ці властивості, можна зміцнити взаємну повагу і співробітництво, уникнути конфлікту.

5. Виключення соціальної дискримінації, що означає неприпустимість зверхнього ставлення одне до одного.

6. Психологічне налаштування на можливі зміни службового статусу партнера.

7. Розподіл заслуг таким чином, що хоча вони переважно належать тій чи іншій особі, але в тактичних цілях є сенс розподілити їх між усіма учасниками цієї роботи.

8. Створення сприятливого мікроклімату у взаємовідносинах партнерів шляхом підтримання доброго настрою, сприяння вияву позитивних емоцій, що знімає напруженість, викликає почуття симпатії до партнера і тим самим помітно зменшує можливість виникнення конфліктної ситуації.

Звичайно, цей перелік методів попередження конфліктів не можна назвати вичерпним. Велика роль у цій справі належить механізмам, що передбачають використання виховного впливу норм права на свідомість людей.

Є певні особливості й, відповідно, апробовані методи роботи із запобігання конфліктам у соціально-побутовому середовищі, що належать до компетенції правоохоронних органів. Ця проблема становить предмет соціального дослідження, і її детальний розгляд не входить до завдання авторів.

Зазначимо, що діяльність правоохоронних органів у цьому напрямі відіграє винятково важливу роль у справі боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями. По суті, в широкому розумінні вся ця робота має профілактичне значення. Розкриття злочинів, особливо так званих резонансних; гласний розгляд у судах кримінальних, цивільних справ, викриття органами прокуратури порушень законів у діяльності органів управління — все це є не тільки забезпеченням реалізації вимог законів, принципу невідворотності покарання, а й має великий профілактичний вплив.

Водночас важливість попередження правопорушень, специфічних конфліктних ситуацій зумовила чільне місце профілактичної роботи в діяльності правоохоронних органів, визначила нагальну потребу її активізації та постійного вдосконалення. Випробуваними формами такої діяльності є загальна та індивідуальна профілактика правопорушень. Якщо загальна профілактика розрахована на широкі верстви населення і полягає у здійсненні правової пропаганди, то індивідуальна профілактика націлюється на конкретних людей, ураховуючи їх особливості, наявні відхилення від загальноприйнятих норм поведінки.

Нарешті, слід підкреслити, що проблема попередження конфліктів має комплексний характер, і її успішне вирішення залежить від об'єднання зусиль правоохоронних та інших державних органів, громадських організацій, всієї громадськості.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте поняття конфлікту.

2. Які ви знаєте види соціального конфлікту?

3. За допомогою яких характеристик визначають параметри конфліктної ситуації і як це може вплинути на її вирішення?

4. Охарактеризуйте суб'єктів конфлікту за формою участі у конфлікті.

5. Як можна пов'язати динаміку розвитку конфлікту з його тривалістю у часі?

6. Охарактеризуйте основні параметри юридичного конфлікту.

7. Які види юридичних конфліктів ви знаєте? Наведіть приклади з реального життя.

8. Що може слугувати причинами виникнення конфліктів взагалі і юри-І дичних конфліктів зокрема?

9. Які ви знаєте засоби усунення конфлікту?

10. Назвіть фактори, що сприяють вирішенню конфліктів мирним шляхом?

11. Які є стилі вирішення конфліктів? Як це може виявитися у правовій сфері?

12. Поясніть, в чому сутність профілактичної роботи та назвіть методи попередження конфліктів.

Література

1. Бандурка А.М.,Друзь В.А. Конфликтология: Учеб. пособие для вузов. — Х.,1997.

2. Гришина Н.В. Психология конфликта. — М.: Питер, 2003. — 464 с.

3. Громов НЛ.,Алиев Т.Т., Зейналова Л.М. Состязательность и равнопра-вие сторон в уголовном судопроизводстве. — М., 2003.

4. Жураковский В А., Калинин В.В. Арбитражньїе спорьі и процесе: Ком-ментарии законодательства. Обзорьі судебной практики. — М., 2002.

5. Мамедов А.А.Справедливость назначений наказания. — М., 2003.

6. Основи конфликтологии: Учеб. пособие / А.В. Дмитриев, Ю.Г. Запруд-ский, В.П. Казимирчук, В.Н. Кудрявцев; Под ред. В.Н. Кудрявцева. — М.: Юрист, 1997.

7. Піча В.М., Левківський К.М.,Хома Н.М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник для студентів. — К.: Кара-велла;Л.: Новий світ-2000, 2002. — С.149—153.

8. РадченкоМ.Ю. Арбитражньїе спорьі: Справ, практ. юриста. — М., 2001.

9. Решетникова И.В. Справочник по доказьіванию в гражданском судопроизводстве. — М., 2002.

10. Романов В.В. Юридическая психология. — М., 2003.

11. Скакун О.Ф. Юридическая деонтология: Учебник. — X.: Зспада, 2002. — 504 с.

12. Судебньїе системи европейских стран: Справочник. — М., 2002.

13. Сухарева Н.В. Спори с властью в арбитражннх судах: Справочник. — М.,2002.

14. Тихомиров М.Ю. Разрешение споров в претензионном порядке: Коммен-тарии и образцн документов. — М., 2003.

15. Томилин В.В. Судебная медицина. — М., 2003.

16. Фролов С.С. Основи социологии. — М., 1997.

17. ЧудаковМ.Ф. Судебньїе речи: Сборник. — М., 2002.

18. Шихирев П.Н. Зтические принципи ведення дел в России. — М., 1999.

19. ЩекинД.М. Судебная практика по налоговнм спорам. — М., 2003.

Для мене не важливо, на чиєму боці сила;

важливе те, на чиєму боці право.

Дата добавления: 2015-08-18