Ш.Л. Монтеск'є 4 страница

6.4.6. Право і демократія

Право і демократія не тотожні. Демократія — це влада народу, що як форма організації і здійснення державної влади, політичної влади взагалі, протистоїть різним видам одноособової влади (тиранії, монархізму, деспотизму тощо) чи режимам диктатури (фашизму, тоталітаризму, авторитаризму).

Демократичність держави, політичної системи відображає належність влади народу, який є джерелом і носієм цієї влади через державні органи, державну політику та безпосередньо приймає найбільш важливі рішення. Разом з тим, оскільки демократія — це форма влади, то постає питання: щодо кого і як здійснюється ця влада, як і ким вона обмежується? Тому, крім характеристики демократії як влади народу, її визначення має відображати ще й відношення до цієї влади підвладних суб'єктів об'єктів влади, їх соціальний стан, межі втручання влади в приватне життя.

Право — інститут суспільства, який, з одного боку, обмежує владу, визначає форми її здійснення, межі підвладності кожного члена суспільства, а з іншого — є сферою незалежності від неї. Право, на відміну від демократії та будь-яких інших форм влади, якраз і є насамперед сферою незалежності члена суспільства від влади, в тому числі демократичної, сферою його вільного волевиявлення, самостійності, саморегулювання. Тобто право, визначаючи межі непідвладності соціальних суб'єктів, окреслюючи сферу їх свободи і незалежності, є тією межею особистого і суспільного життя, що є саморегу-лятивною і не повинна упорядковуватися за допомогою зовнішнього втручання. Це сфера природного права, що притаманне члену суспільства як людині, представнику людства, і є її невід'ємним правом незалежно від волі та режимів здійснення будь-якої влади.

Якщо право непідвладності відбиває сферу невтручання влади в особисте життя, то право влади є, навпаки, сферою підпорядкованості особи суспільству в цілому чи його окремим інститутам, угрупованням (державі, громадським об'єднанням, системі місцевого самоврядування тощо). Право влади є не тільки правом застосування сили, а здебільшого — правом консенсусу, правом суспільної злагоди, правом передбачення і запобігання соціальним колізіям і конфліктам, що виникають внаслідок суперечностей індивідуальних інтересів, де силу застосовують тільки у випадках антагоністичного характеру таких інтересів.

Право демократії — це сфера підпорядкування особистого інтересу суспільному, межі й порядок спільного вирішення важливих питань суспільного розвитку, забезпечення нормального функціонування суспільства, що детерміновані його рівнем розвитку, культурою. Тому й демократія як владанароду може мати правовий і неправовий характер, що зумовлено наявністю в суспільстві "соціального простору" незалежності, свободи, непідвладності члена суспільства, а також правового порядку виявлення та узгодження загальносуспільних та індивідуальних інтересів на основі консенсусу, злагоди, додержання прав людини.

6.4.7. Висновки

Отже, можна зробити такі висновки, виходячи певною мірою із синтезу позитивістського і соціологічного підходів до праворозуміння.

І. Право існує на різних рівнях й у різних формах. Одна з основних форм існування права — система норм права, але це не означає, що властивості права зводяться тільки до властивостей норм права. Право володіє й іншими ознаками, притаманними йому як цілому — системі правових явищ взагалі, тому поняття правової системи відбиває єдність і взаємодію усіх правових явищ, а також загальносистемні властивості права.

Правова система — це цілісна сукупність усіх існуючих у суспільстві правових явищ, які взаємодіють на горизонтальному та вертикальному рівнях, створюють у межах цілого певні взаємопов'язані угрупування — підсистеми.

Правова система — однин із найбільш значних за обсягом правових феноменів, однопорядкових з правовою дійсністю, правовою реальністю або політичною, економічною системами.

Внутрішню форму, або структуру, правової системи утворюють такі компоненти.

1. Статичні:

· нормативна підсистема (законодавство як позитивне право, правовідносини, правомірність, права і свободи суб'єктів права, правопорядок тощо);

· ідеологічна підсистема (правова ідеологія як домінуючі принципи права; юридична наука як правові теорії, доктрини, концепції; юридична освіта; правова психологія як правові почуття, емоції, уявлення, тобто в узагальненому вигляді — це правова свідомість та правова культура);

· організаційна підсистема (суб'єкти права, правові установи як суб'єкти правотворчої, правозастосовної, правоохоронної та юридичної діяльності).

1. Динамічні: правотворчість, правозастосування, правореалізація, правове мислення, правове виховання, юридична наука та юридична практика як види юридичної діяльності.

2. Процеси виникнення, становлення, функціонування, розвитку.

Зовнішню форму правової системи становлять її зв'язки та відносини (у статичному, динамичному та генетичному аспектах) з іншими соціальними системами — державною, політичною, економічною, духовною та соціальною структурою суспільства.

II. Право як засіб упорядкування суспільних відносин, життя формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального функціонування суспільства, з достатньо високим ступенем вірогідності визначають напрям соціального розвитку.

Поряд із цим особливістю права є й те, що воно певною мірою формується й за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності, притаманний кожному члену суспільства. Тим самим право сприяє збереженню цілісності суспільства, попереджує виникнення соціальних конфліктів, конфронтацій, створює умови для існування суспільства взагалі, визначає принципи, орієнтири, а також домінуючі форми і методи державної діяльності.

У такому розумінні право — це відбиток цивілізації, культури суспільства, людства, є соціальною цінністю, благом як для суспільства взагалі, так і держави, для кожного соціального суб'єкта.

III. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства і форма існування правової держави на перше місце висуває визнання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому разі діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності, незалежності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави.

Таке тлумачення права докорінно відрізняє гуманістичне праворозумін-ня від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах, де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегуляції, вважається, що член суспільства може жити переважно лише за нормами поведінки, що встановлюються державою або іншими соціальними інститутами суспільства (церквою, політичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотворює його сутність і насправді є проявом безправності людини, інструментом державного примусу, механізмом зовнішнього владного впливу на поведінку особи.

6.5. Юридична практична діяльність і правова практика

Як зазначалося вище, юристи здійснюють не тільки юридичну наукову діяльність чи навчаються в системі юридичної освіти, а й насамперед здійснюють практичні дії, спрямовані на з'ясування змісту та обсягу нормативно-правових актів та інших правових документів, ведення юридичних справ, конкретизацію нормативно-правових документів, захист прав і свобод суб'єктів права тощо, урешті-решт, на безпосередню зміну правової сфери суспільства (правової реальності, правової дійсності, правової системи).

Ці діяння є складовими елементами правової практики, впливають на соціальну діяльність інших суб'єктів, упорядковують її, забезпечують нормальне й безпечне функціонування суспільства.

У нормативних джерелах, науковій та навчальній літературі діяння юристів щодо зміни та збереження правової матерії (дійсності) включають до різних наукових та нормативних понять, позначають різними термінами.

Одним із найбільш поширених підходів є їх віднесення до правової (юридичної) практики, під якою розуміють "діяльність з видання (тлумачення, реалізації і т. ін.) юридичних приписів, що береться в єдності з накопиченим соціально-правовим досвідом"1.

У нормативних джерелах під юридичною практикою розуміють:

· юридичне обслуговування суб'єктів права, зокрема надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань, складання заяв, скарг та письмових довідок правового характеру, здійснення представництва інтересів суб'єктів права у юридичних справах, здійснення правового обслуговування їх зовнішньоекономічної діяльності тощо2;

· практику судової, прокурорської, слідчої діяльності тощо.

Терміни "практика" та "практичний" грецького походження, означають відповідно дію, діяльність, діяльне життя, досвід та такий, що має відношення до діяння, діяльності, використовується у діяльності3.

У філософському тлумаченні практика протиставляється теорії, теоретичній діяльності, що відповідно дає можливість розрізнити та відокремити юридичну практичну діяльність від юридичної наукової діяльності. Крім того, юридичну практику необхідно відрізняти від правової практики як правової діяльності та правового досвіду. Правова діяльність, за загальним правилом, здійснюється всіма суб'єктами — як юристами, так і не юристами, як на професійній, так і на непрофесійній основі. Юридична практика — це сфера діяльності лише юристів-професіоналів.

До змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а й багато інших юридично значущих дій, зокрема попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягнення до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрацію та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності тощо.

Виходячи з викладеного вище, юридична практика — це діяльність юристів — професійних знавців права щодо безпосереднього захисту прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права (особи, держави, суспільства), надання їм допомоги у складанні правових документів, консультуванні щодо вибору найбільш оптимальних варіантів поведінки відповідно до норм права, посвідчення юридичних фактів тощо, в процесі яких забезпечується здійснення норм права.

6.6. Основні дії юридичної практичної діяльності

Юридична практична діяльність складається з певних відносно відокремлених юридичних дій, які здійснюються в процесі виконання професійних функцій різними категоріями юристів. Зокрема, до них доцільно віднести ведення юридичної справи, тлумачення правових текстів, консультування з правових питань, представництво інтересів суб'єктів права.

6.6.1. Ведення юридичної справи

Ведення юридичної справи:

· включає пошук, аналіз, узагальнення й оцінювання юридичних фактів;

· тягне за собою правові наслідки;

· має офіційний характер;

· здійснюється уповноваженими на те органами й посадовими особами держави, а також приватними юристами, які мають відповідну компетенцію, діяльність яких суворо регламентується законом, здійснюється у певних процедурах.

Серед різноманітних дій, здійснюваних у процесі ведення юридичної справи, юридичною природою виділяється низка логічно взаємопов'язаних дій, зокрема такі1:

· щодо встановлення фактичних обставин справи;

· що виражають вибір і аналіз юридичних норм;

· з яких складається вирішення юридичної справи.

Встановлення фактичних обставин. Встановлення фактичних обставин справи є підготовчою стадією в процесі провадження справи, основу якої становить аналіз основної, фактичної бази, що потім використовується в її вирішенні.

Соціальна ситуація відбивається в безлічі різноманітних фактів (умов, чинників, обставин) дійсності, але до фактичних обставин належать лише обставини юридичної справи, тобто факти самого випадку, події, фрагмента соціальної ситуації, щодо яких використовуються правові норми або докази. Під останніми розуміють фактичні дані (відомості), що використовуються для встановлення обставин справи відповідно до принципу об'єктивної істини.

Доказування. Частині доказів (зокрема судових) притаманна особлива форма їх використання у веденні юридичної справи — "доказування", що є діяльністю, спрямованою на встановлення за допомогою доказів обставин юридичної справи.

Під доказуванням нерідко мають на увазі діяльність, що полягає в поданні доказів, участі в їх дослідженні та оцінюванні, іншими словами, діяльність близьку до аргументування, сутністю якого є обґрунтування доказів і заперечень, що висуваються, а також переконання у їх істинності.

Доказування — це дослідницька діяльність, зміст юридичного пізнання, результатом якої є відтворення того або іншого фрагмента дійсності, реконструкція (відтворення) всіх обставин справи, необхідних для вирішення юридичної справи.

Доказування — складна юридична діяльність, що включає:

· визначення кола фактів, що підлягають встановленню;

· збирання і процесуальне закріплення доказів;

· дослідження доказів, у тому числі їх перевірку;

· оцінювання доказів.

Суб'єктами доказування в цивільному процесі є сторони, треті особи, їхні представники, органи державного управління, представники громадськості, прокурор. У кримінальному процесі поряд із суб'єктами, на яких лежить обов'язок встановлення фактичних обставин справ, виділяють суб'єктів, зобов'язаних лише брати участь у доказуванні (адвокати, представник обвинувачення, потерпілий та ін.), та суб'єктів, які можуть брати участь у доказуванні, але не зобов'язані робити це (обвинувачений, підозрюваний, громадський позивач, відповідач).

Вибір і аналіз правових норм. Дії щодо вибору й аналізу правових норм можна поділити на чотири основні групи:

· вибір правової норми, що підлягає застосуванню;

· перевірка чинності норми, тобто перевірка її справжності, правомірності акта або договору, що містять цю норму, чинність норми в аспектах часу, простору, поширення на тих або інших осіб;

· перевірка правильності тексту акта або договору, в яких виражена норма, або перевірка словесно-документального викладення його змісту;

· з'ясування змісту та обсягу нормативного припису.

Правова кваліфікація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм. Правова кваліфікація має наскрізне значення у веденні юридичної справи, втілюється в її вирішенні.

Якщо на перших стадіях ведення юридичної справи здійснюється попередня кваліфікація, в результаті якої визначають коло обставин (предмет доказування) і загалом потрібну правову норму, то при вирішенні справи остаточно вибирають юридичну норму, що є його основою.

Правова кваліфікація виражається в таких діях:

· визначення галузі права, норми якої регламентують цей випадок;

· визначення загальної юридичної конструкції правовідносин, яка приводить до встановлення виду галузевого інституту, що охоплює цей випадок;

· встановлення точної норми, що поширюється на цей випадок.

За іншим критерієм правову кваліфікацію вбачають в таких діях1:

· упорядкування встановлених фактичних даних і виокремлення в них юридично значущих ознак;

· виявлення всіх можливих правових конструкцій, що відповідають фактичному матеріалу;

· визначення суміжних складів;

· вибір одного складу, ознаки якого відповідають діянню.

Вирішення юридичної справи. Вирішення юридичної справи займає центральне місце в процесі її ведення. Всі інші дії (наприклад, встановлення обставин справи, вибір і аналіз юридичних норм) щодо неї мають допоміжний характер.

Процес ведення юридичної справи завершується рішенням, в якому містяться конкретні приписи або встановлюються права і обов'язки суб'єктів соціальної ситуації.

Рішення юридичної справи можна охарактеризувати:

· як формально-логічний процес;

· творчий процес;

· владну діяльність компетентних органів чи службових осіб держави або добровільну взаємодію суб'єктів права.

Рішення з юридичної справи формально закріплюється, як правило, у письмовій формі в особливому документі — акті застосування або договорі.

Виконання рішення з юридичної справи. Виконання рішення з юридичної справи передбачає добровільні дії щодо втілення прав і обов'язків, конкретизованих у ньому. Проте в окремих випадках необхідні додаткові дії примусового характеру, спрямовані на виконання цього рішення, кожна з яких є самостійним процесом застосування правових норм, що містить встановлення фактичних обставин, вибір і аналіз юридичних норм, винесення рішення.

6.6.2. Тлумачення правових текстів

Загальновизнаною відмітною рисою кваліфікованої практичної діяльності юриста є його спроможність за допомогою особливих правил і прийомів повно, точно й швидко тлумачити нормативні та інші правові акти та договори, тобто пізнати, виявити, достовірно встановити зміст і обсяг правових правил, сформульованих у правових приписах. Іншими словами, юридичне професійне тлумачення (інтерпретація) правових актів і договорів — це діяльність юриста щодо встановлення змісту нормативних і індивідуальних приписів, яка спрямована на забезпечення їх практичної реалізації і складається зі з'ясування змісту правових правил для себе і роз'яснення їх для інших суб'єктів.

На відміну від тлумачення, що використовується у філософії, літературознавстві, наукознавстві, історії та інших науках, що досліджують різноманітні форми письмової мови, тлумачення в юридичній практиці має спеціально-юридичні особливості, пов'язані з використанням засобів і прийомів юридичної техніки — особливої термінології, юридичних конструкцій, засобів формулювання правових правил, тому адекватне виявлення і роз'яснення змісту правових текстів потребують відповідних юридичних знань і навиків.

Інколи в юридичній літературі тлумачення правових актів розглядають тільки як стадію правозастосовної діяльності (судової, прокурорської, слідчої), що не зовсім коректно, бо тлумачення як з'ясування і роз'яснення обсягу і змісту правових правил є компонентом будь-якої юридичної діяльності та правової поведінки, пов'язаних з виданням правових актів або укладенням правових договорів, їх реалізацією, тобто це правотворча і правоза-стосовна діяльність, правореалізація як здійснення прав і обов'язків будь-якими суб'єктами права у формі їх правомірної поведінки, а також юридична наукова і юридична навчальна діяльність. Інша справа, що правове значення актів тлумачення може бути різноманітним — внутрішнім і зовнішнім, офіційним і неофіційним, професійним і непрофесійним і т. ін.

Необхідність вивчення тлумачення правових актів як особливого виду юридичної діяльності та компонента будь-якої юридичної діяльності зумовлена такими чинниками:

· основною зовнішньою формою існування права, правових правил є нормативні й правозастосовні правові акти, а також договори, що в словесно-документальний спосіб викладені в правових текстах (правових документах);

· нормативні правові акти і договори діють тривалий час, за який мо- І жуть змінюватися умови й обставини соціальних ситуацій, що регулюються \ ними, а це є причиною необхідності додаткових уточнень змісту правових приписів;

· є певні недоліки в правотворчій діяльності, застосуванні юридичної техніки — недоліки нормативно-правового стиля, невизначеність або дво- І значність словесного викладення правових правил, суперечності між приписами різноманітних нормативно-правових актів тощо, а тлумачення є одним із засобів їх усунення.

Тлумачення за загальним змістом — це один із видів пізнання як процесу почуттєвого сприйняття і діяльності мислення, одна з форм наукового пізнання права, приватнонауковий прийом, що входить до складу формально-юридичного методу пізнання права, а за спеціально-юридичними особливостями — специфічна форма пізнання правових правил через вивчення приписів правових актів і договорів, викладених у правових текстах.

Тлумачення правових правил здійснюють за допомогою певних понять, правил і прийомів (філології, логіки, спеціальних юридичних знань, історії та ін.), що дає можливість розкрити їх обсяг і зміст на рівнях:

· словесного тексту правового акта або договору;

· словесно висловленого зв'язку правового припису з іншими подібними приписами;

· мови "права" як спеціальної термінології, юридичних конструкцій;

· логічної структури правового припису (логічного зв'язку елементів — гіпотези, диспозиції, санкції);

· соціального змісту правових приписів.

Тому при тлумаченні пізнання йде від почуттєвого сприймання тексту правового документа і його елементів, їх лінгвістичного і спеціально-юридичного аналізу, до логічного осмислення структури правового припису, його соціального контексту і конкретно-соціального значення, тобто в напрямку, зворотному спрямованості правотворчої діяльності.

У процесі тлумачення можна виділити три основні рівні:

· аналіз словесного тексту або словесного викладення правових правил;

· догматичний аналіз — аналіз юридичних особливостей приписів, відбитих у специфічному правовому, формально-юридичному змісті правових правил;

· соціально-історичний аналіз — аналіз соціально-історичного змісту правових правил1.

До основних способів тлумачення відносять: граматичний (лінгвістичний, філологічний), логічний, спеціально-юридичний (формально-юридичний, тех-ніко-юридичний), систематичний, соціально-історичний (функціональний).

Слід зазначити, що виділення рівнів і послідовності застосування способів тлумачення має умовне значення і в практичній юридичній діяльності їх використовують водночас або в різній послідовності, однак першим і безумовно обов'язковим є словесний аналіз тексту, якого, як правило, достатньо для адекватного виявлення обсягу і змісту правового правила.

Оскільки тлумачення має на меті розкриття й уточнення змісту правового припису, то його результатом є повна визначеність змісту й обсягу останнього, тобто адекватність, точність, повнота, безсуперечність, безпро-гальність, достовірність.

Результати тлумачення в низці випадків можуть набувати відображення і закріплення в особливих актах-документах, актах-роз'ясненнях або інтер-претаційних актах (наприклад, роз'яснення Верховної Ради України або Конституційного Суду України, Верховного Суду України), що мають офіційний і обов'язковий характер для відповідних суб'єктів права.

6.6.3. Консультування з правових питань

Представляючи суб'єкта права, юрист повинен надавати безпристрасну консультацію2 з правових питань, приймати незалежне професійне рішення щодо вирішення юридичної справи. Крім того, суб'єкт права у разі виникнення незрозумілих для нього питань щодо реалізації його прав та обов'язків має право на юридичну допомогу з боку юристів, тобто на обґрунтовану, відверту та незалежну професійну консультацію з правових питань, що передбачає оцінку ситуації, в якій перебуває суб'єкт права, правових підстав та правомірних варіантів і альтернатив її вирішення, надання 'її у прийнятній для суб'єкта права формі, враховуючи й неприємні для останнього обставини.

Як правило, консультацію з правових питань надає юрист на прохання суб'єкта права, але у випадках, коли у юриста, котрий представляє інтереси суб'єкта права, є підстави вважати, що суб'єкт права має намір здійснити або йому пропонується здійснити поведінку, яка може призвести до суттєвих несприятливих для нього наслідків, юрист може надавати консультацію в інтересах суб'єкта права з власної ініціативи.

Формальної, суто правової юридичної консультації може бути іноді недо- І статньо, тому, надаючи консультацію, юрист може бути вимушений посила-тися на моральні, економічні, соціальні й політичні міркування, які виходять за межі суто юридичних питань, але які стикаються з ними і можуть вирішально вплинути на вирішення юридичної справи. Зокрема, родинні справи можуть включати проблеми психіатрії, клінічної психології або соціальної діяльності, а підприємницькі справи можуть торкатися проблем бухгалтерського обліку або фінансів. У необхідних випадках юрист може рекомендувати одержання додаткової консультації у відповідного фахівця.

Проте привертає увагу те, що необхідність консультації з правових питань виникає саме тоді, коли є суперечності чи непорозуміння між висновками різних фахівців, тому юрист повинен враховувати такі рекомендації, аналізувати їх, надавати свої поради з урахуванням їх. Отже, надаючи консультацію з правових питань, юрист повинен враховувати не тільки правові, ай інші моральні, економічні, соціальні й політичні фактори, що можуть бути важливими для становища суб'єкта права.

6.6.4. Представництво юристом інтересів суб'єкта права

Представляючи інтереси суб'єкта права в юридичних справах у різних державних та недержавних органах, установах, організаціях юристи роблять усні заяви, подають скарги, позови та інші необхідні документи, що містять відомості про юридичні факти або формулюють питання і висувають докази з юридичних справ.

Сфери повноважень та види дій юриста щодо представництва інтересів суб'єкта права різні при веденні кримінальних, цивільних чи інших юридичних справ.

Мета або сфера послуг, що надаються юристом, можуть бути обмежені за згодою із суб'єктом права або на підставі умов, за якими юридичні послуги надаються суб'єкту права. Умови, за якими надаються представницькі послуги, можуть виключати окремі цілі або засоби, які юрист вважає несумісними зі своїми поглядами або недоцільними в конкретній ситуації. Угода щодо сфери представницьких послуг має відповідати нормативно-правовим актам, нормам професійної юридичної поведінки.

При здійсненні юристом представництва інтересів суб'єкта права юрист і суб'єкт права мають певні повноваження і несуть відповідальність щодо мети та засобів його здійснення. Іноді не можна чітко розмежувати мету й засоби, в багатьох випадках відносини "суб'єкт права — юрист" передбачають взяття спільних зобов'язань.

Суб'єкт права має найвищі повноваження щодо визначення мети представництва його інтересів юристом у межах, встановлених законом і професійними обов'язками юриста, зокрема звільнити його у будь-який час, за умови виконання свого обов'язку сплатити за послуги юриста. Юрист, як правило, відповідає за правові, процедурні та організаційні питання, а суб'єкт права вирішує такі питання, як взяття на себе можливих витрат та клопотання про третіх осіб, інтереси яких можуть бути несприятливо зачеплені у цій юридичній справі.

Здійснюючи представництво інтересів суб'єкта права, юрист не повинен:

· радити суб'єкту права вживати якихось заходів або допомагати йому вживати якихось заходів, якщо юрист знає, що вони є неправомірними. Але юрист може обговорювати із суб'єктом права наслідки будь-якої запропонованої лінії поведінки і може порадити та допомогти суб'єкту визначити для себе вимоги закону, сферу його дії та застосування;

· відмовлятися представляти інтереси суб'єктів права, чия юридична поведінка суперечлива або негативно оцінюється суспільною думкою. Той факт, що суб'єкт права може користуватися порадами юриста під час своїх дій, які є злочинними або шахрайськими, не робить юриста учасником цих дій та не означає схвалення юристом політичних, економічних, соціальних або моральних поглядів чи дій суб'єкта права.

До основних обов'язків юриста при представництві інтересів суб'єкта права слід віднести необхідність:

· виконувати рішення суб'єкта права щодо мети представництва і радитись із ним щодо засобів досягнення цієї мети. Зокрема, виконувати рішення суб'єкта права про погодження або непогодження з пропозицією про спосіб урегулювання справи, а у кримінальних справах виконувати рішення суб'єкта права, прийняте після консультації з ним, щодо необхідності визнання або невизнання суб'єктом права його вини;

· відмови від надання послуг суб'єкту права у неправомірних діях, уникнення сприянню суб'єкту права у реалізації неправомірної мети або у створенні чи збереженні фальшивих доказів;

· належних обмежень, за погодженням із суб'єктом права, щодо своєї поведінки у веденні юридичної справи, коли юрист знає, що суб'єкт права розраховує на допомогу, не дозволену нормами професійної поведінки або законом;

· висловлювати суб'єкту права чесну, відверту думку щодо реальних наслідків, які може мати його поведінка;

· поважати права третіх осіб.

Однією з основних гарантій правомірності та незалежності професійної поведінки юриста при здійсненні представництва інтересів суб'єкта права є можливість і необхідність відмови від представництва у такому разі:

· представництво призведе до порушення вимог закону чи норм професійної поведінки;

· фізичний та психічний стан юриста суттєво послабить його здатність представляти інтереси суб'єкта права;

Дата добавления: 2015-08-18