Ш.Л. Монтеск'є 3 страница

· звертатися з явно необґрунтованими запитами щодо подання відомостей і документів або намагатися не виконати законного запиту протилежної сторони щодо надання їй відомостей та документів;

· у ході ведення юридичної справи посилатися на будь-який факт, який він не вважає важливим або який не буде підкріплено відповідними доказами, обстоювати особисте знання фактів зі спірного питання (за винятком випадків, коли він виступає як свідок);

· проголошувати особисту думку щодо обґрунтованості справи, надійності свідка, винності сторони у цивільному процесі, винності чи невинності обвинуваченого у кримінальній справі;

· вимагати від особи, яка не є клієнтом, утримуватися від добровільного надання інформації іншій стороні, якщо тільки ця особа не є родичем або іншим представником клієнта.

Коли юрист веде юридичну справу, він повинен діяти з доцільною сумлінністю, дбайливістю і швидкістю. Зокрема, юрист:

· повинен вести юридичну справу, не зважаючи на протидію, перепони або незручності для себе, і може застосовувати будь-які законні дії, необхідні для обстоювання справи або дій клієнта, але які не порушують норм права та професійної етики;

· повинен виконувати взяті на себе зобов'язання, дотримуватися інтересів клієнта і виявляти старанність у своїх діях від його імені;

· має право на власний професійний розсуд визначати засоби, за допомогою яких слід вести справу;

· повинен регулювати навантаження в роботі так, щоб кожна справа вирішувалася своєчасно та належним чином.

6.3. Принципи, завдання та функції юридичної практичної діяльності

6.3.1. Принципи юридичної практичної діяльності

Принципи юридичної практичної діяльності — це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутнісні властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності похідні від принципів права1, конкретизують і деталізують їх.

Принципам права притаманна властивість універсального та абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості і т. ін. Правові принципи є синтезуючими засадами, об'єднавчими зв'язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ. Ці принципи визначають основи не тільки юридичної практичної діяльності, а й нормоутворюючої і правозастосовної діяльності, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, "цементують" систему права.

Принципи права:

· здійснюють універсальне й узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

· забезпечують одноманітне формулювання норм права та їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системоутворюючого і т. ін.).

· безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов'язків людини;

· у розвинутих правових системах правові принципи найчастіше відіграють роль перехідної ланки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання.

Принципи права існують у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій або як правові орієнтації суб'єктів права, зміст правових норм чи їх угруповань, вимоги правового регулювання, правові цінності, а також набувають відображення у формально-юридичному аспекті в нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Принципи права поділяють на соціально-правові і спеціально-правові. Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів). Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища і поділяються на загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів, а також принципи правової діяльності, окремих її видів, зокрема юридичної практичної діяльності.

До загальноправових принципів належать:

· принцип гуманізму — домінування у формуванні та функціонуванні правової системи, правовій та юридичній діяльності невід'ємних природних прав і свобод людини;

· принцип рівності громадян перед законом — усі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної та іншої належності, службового становища мають рівні загальногромадянські права і обов'язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

· принцип демократизму — право, законодавство адекватно відображають волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії, а інститути права повинні забезпечувати адекватну реалізацію волі народу;

· принцип правності (законності) — здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі та відповідно до норм права, природних прав і обов'язків людини;

· принцип взаємної відповідальності держави і особи — не тільки особа відповідальна перед державою, а й держава перед особою.

Принципи юридичної практичної діяльності, конкретизуючи принципи права щодо професійної діяльності юристів:

· у концентрованому вигляді визначають її основні властивості;

· відбиваються і конкретизуються у нормативно-правових актах, професійних деонтологічних кодексах, правосвідомості юристів і суспільства в цілому;

· є критеріями оцінки власне самої діяльності, її результатів, рівня професійної культури юристів, основою їх юридичного професійного практичного мислення;

· забезпечують результативний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний, психологічний вплив на процес взаємовідносин юристів з іншими суб'єктами, ведення юридичних справ, прийняття рішень, особливо у випадках, не врегульованих правовими копоративними, деонтологічними та іншими професійними нормами.

До основних принципів юридичної практичної діяльності належать:

· правність (законність) діянь юриста та його рішень;

· рівність суб'єктів перед законом та правом;

· незалежність юриста при веденні юридичної справи від власних інте-та зовнішнього тиску; неупередженість;

· обґрунтованість рішень;

· професіоналізм (компетентність);

· справедливість;

· гуманізм;

· повага до особи, її прав та свобод, права в цілому;

· поєднання гласності та конфіденційності.

Принципи окремих видів юридичної практичної діяльності безпосередньо визначені у відповідних законах та інших нормативно-правових актах. Наприклад:

· у статті 4 "Принципи та організаційні форми діяльності адвокатури" Закону У країни "Про адвокатуру" зазначено: "Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності"1;

· у статті 3 "Принципи діяльності міліції" визначається, що діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи,

· соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням, є гласною, при виконанні службових обов'язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об'єднань2;

· у статті 6 "Принципи організації і діяльності прокуратури" закріплено, що органи прокуратури України: становлять єдину централізовану систему; здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів; захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення; діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення3;

· у статті 3 "Засади діяльності Служби безпеки України" до основних засад діяльності Служби безпеки України як державного правоохоронного органу спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, відносить принципи законності, поваги до прав і гідності особи, позапар-тійності та відповідальності перед народом України, а враховуючи особливості її оперативно-службової діяльності — принципи поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації4.

Враховуючи суспільну важливість судочинства, його засади визначено Конституцією України, в статті 129 якої вказується: "основними засадами судочинства є:

1. законність;

2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3. забезпечення доведеності вини;

4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6. забезпечення обвинуваченому права на захист;

7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9. обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій"1.

6.3.2. Завдання та функції юридичної практичної діяльності

Мета юридичної практичної діяльності — захист прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права, сприяння визнанню й домінуванню загальнолюдських цінностей та права у суспільстві, забезпечення правності діянь суб'єктів права та охорона правопорядку. Мета юридичної практичної діяльності конкретизується у її завданнях, які нормативно визначені у відповідних законах:

· до основних завдань адвокатури належить сприяння захисту прав, свобод, представництво законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, а також надання їм іншої юридичної допомоги2;

· основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків3;

· на Службу безпеки України покладаються завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України4.

Соціальне призначення юридичної практичної діяльності, її місце і роль у правовій системі відображаються в її функціях — основних напрямах впливу юридичної практичної діяльності на інститути права та суспільні відносини. Функції юридичної практичної діяльності поділяють на соціальні й спеціально-правові.

До соціальних функцій юридичної практичної діяльності належать ідеологічна, економічна, політична, управлінська, виховна та ін.

Спеціально-правові функції юридичної практичної діяльності — це напрями її власне правового впливу на суспільні відносини — регулятивного й охоронного, зокрема реалізація регулятивної функції спрямована на забезпечення упорядкування нормальних, позитивних, корисних соціальних взаємодій суб'єктів права, а охоронна функція — на захист позитивних соціальних взаємодій від соціально шкідливих і небезпечних діянь людей, їх об'єднань, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права. Так, основними функціями прокуратури є1:

· нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами, органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину, а також за виконанням законів у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом; за додержанням законів у Збройних Силах, Прикордонних військах та інших військових формуваннях, дислокованих на території України;

· розслідування діянь, що містять ознаки злочину;

· підтримання державного обвинувачення, участь у розгляд і в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення! господарських спорів у арбітражних судах;

· участь у розробленні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням, у роботі з удосконалення та роз'яснення законодавства.

Слід зауважити, що Конституцією України дещо скорочені функції прокуратури, зокрема в пункті 9 розділу XV "Перехідні положення" визначено: "Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування"2.

6.4. Юридична практична діяльність і право

Юридична діяльність спрямована на право, здійснюється за допомогою правових засобів, регулюється правовими нормами, тягне за собою правові наслідки, оцінює соціальні явища з погляду права й оцінюється правом. Знання права для юриста є професійним обов'язком.

Нерозривний зв'язок права і юридичної практичної діяльності, зумовленість правом більшості її характеристик визначає необхідність розгляду його основних властивостей.

Право — складне соціальне явище, і тому може характеризуватись як засіб упорядкування суспільних відносин (управління та регулювання), сукупність особливих правил поведінки, міру значущості чи цінності людини для інших суб'єктів, форма суспільних відносин тощо.

Залежно від сфери суспільних знань, в якій використовують цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне тлумачення тощо, які мають загальні та відмінні риси, пов'язані з особливостями предмета наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього.

Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, якою право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відбити його характе-

ристики як цілісного суспільного явища. Але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук.

Багатозначність використання слова "право" зумовлено ще й тим, що воно веде свій початок від слова "правда", а корінь "прав" лежить в основі багатьох слів — "правий", "справедливий", "правило", "правдивий", "правильний", "правити"і т. ін.

Серед найважливіших тлумачень терміна "право" доцільно виділити такі його значення:

· як певної можливості, що має соціальний суб'єкт;

· як сукупності (системи) юридичних норм, за допомогою яких регулюються суспільні відносини;

· як оцінки, показника істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

6.4.1. Основні підходи до праворозуміння

Плюралізм гуманітарних теорій, концепцій, доктрин, вчень тощо зумовив різноманітність підходів до визначення сутності, змісту, форм існування права у правознавстві, коли поряд із традиційним, нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Плюралізм підходів до праворозуміння об'єктивно зумовлений тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами: державою, політикою, економікою, культурою суспільства тощо. У кожному окремому випадку право виявляється якоюсь однією своєю стороною, аспектом, тому цілісна його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв'язків права із соціальною дійсністю.

Терміном "праворозуміння" позначають не тільки поняття права чи його різноманітні визначення, а й всю сукупність правових понять, визначень, конструкцій, що утворюють зміст юриспруденції та відображають правову реальність.

У межах генетичного підходу до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формування права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу притаманне дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою чого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномену культури, соціальної цінності становить основу аксіологічного підходу. Правову дійсність вивчають у цьому разі крізь призму її відповідності досягнутому суспільством ступеню соціального прогресу, що дає можливість виділити частку "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відоборажає регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що певним чином пов'язані й утворюють єдине ціле — правову систему. Статичний аспект її становлять норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Поряд із зазначеними у правознавстві застосовують й інші підходи до пра-ворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень мають багато таких прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відмінності в цих підходах, вони мають єдине — тією чи іншою мірою, в тій або іншій формі стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обмеження, оцінки, відокремлення від сваволі.

Як зазначалося вище1, юриспруденції у XX столітті було притаманне домінування двох головних парадигм юридичного наукового мислення — позитивізму та соціологізму, навколо яких акумулюються різноманітні правові теорії, вчення, концепції тощо.

Якщо парадигма позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, то протилежна парадигма соціологізму орієнтує на з'ясовування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології і культури. Виходячи з цього, доцільно розглянути лише основні змістовні характеристики позитивістського (нормативного) та соціологічного підходів до праворозуміння.

6.4.2. Позитивістський (нормативний) підхід

Цей підхід до праворозуміння орієнтується на належність права до нормативних систем суспільства та його залежність від держави. При цьому виявляються ознаки, притаманні соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву тощо) та своєрідні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм і здебільшого пов'язані з волею держави. У цьому разі право переважно розглядають як систему загальнообов'язкових, формально визначених норм, що відбивають державним чином організовану волю народу, гарантуються й охороняються державою, є регулятором суспільних відносин.

Формальність (позитивність) права означає сформульованість, відображення його норм у статтях нормативних актів — письмових юридичних документах.

Визначеність права відбиває притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за цих умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у разі невиконання вимог норм права (санкція).

Норми права — це модель юридичного зв'язку суб'єктів між собою, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб'єктів відповідними діяннями інших.

Право тісно пов'язане з волею держави, її функціонуванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже наявні соціальні норми, надаючи їм всіх властивостей норм права, гарантують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів, примусове виконання обов'язків чи покарання правопорушників.

Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов'язані, утворюють у сукупності ієрархічну побудову.

Деякі риси норм права притаманні й іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, достатніх для характеристики їх своєрідності, специфіки. Наприклад, певні корпоративні норми відображаються в статутах громадських організацій, норми моралі можуть відбивати як права, так і обов'язки особи тощо.

6.4.3. Соціологічне праворозуміння

Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень.

Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворо-зумінні.

Право як "нормальна" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, узагальнені та сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка полягає в можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Справжня свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них.

Свобода суб'єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Наявний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але зумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є "царством реалізованої свободи", тієї її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні.

Наявна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдністю протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів. Але й несвобода за сутністю є свободою в тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об'єктивно зумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме остання є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою. Тому якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, які притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта, наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Сфера свободи як суттєва риса права набуває втілення:

· у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права;

· правоздатності її суб'єктів, тобто їх властивості мати вільну волю, здійснювати вільний вибір;

· правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі суб'єктів, що взаємодіють;

· правових нормах-моделях правової поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

· законах та інших нормативних актах й індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;

· суб'єктивному праві та обов'язку — форми свободи відповідно як можливості та необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, її масштаб відбиває характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати 'її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з погляду її відповідності об'єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право — це її міра, яка є:

· формально визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);

· рівною — свобода різних суб'єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

· справедливою — відбиває об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

· інституціональною — у розмаїтті своїх проявів, форм становить певний соціальний інститут як феномен, самостійне явище;

· легітимною — загальновизнаною, сприйнятою суспільством;

· універсальною — спроможною врегульовувати різні за природою соціальні відносини.

6.4.4. Право і суспільство

Свобода, що є сутністю права, виявляє себе в правових явищах, легітимізується та забезпечується за допомогою юридичних засобів. У цивілізованому суспільстві, що перебуває на високому рівні розвитку, свобода людини є не тільки напрямом, метою, а й засобом його прогресивного руху. Об'єктивні закономірності цього процесу виявляються через діяння членів суспільства, котрі є умовою, процесом і результатом його життєдіяльності. Межі свободи суспільства зумовлені не тільки ефективністю його функціонування взагалі, а й наявною сферою свободи кожного з його членів, причому умови для прогресивного розвитку суспільства створюються переважно не будь-якою окремою групою, прошарками членів суспільства, а їх більшістю. Тому й право як сфера свободи формується не державою, політиками, вченими та ін., а безпосередньо членами суспільства. Держава, її політики виробляють імовірні напрями розвитку суспільства, базуючись на тих тенденціях, умови для яких вже почали створюватись у ньому. Правові ідеї, державні чи політичні рішення ще не є правом, вони лише є тією чи іншою мірою суб'єктивним відображенням можливого напряму дії об'єктивних закономірностей. Правом вони стануть лише тоді, коли, втілюючись у діяннях членів суспільства, зазнають перевірки на вірогідність, набудуть кількісних характеристик, сили домінуючих тенденцій суспільного життя.

6.4.5. Право й економічні та інші матеріальні суспільні відносини

Об'єктивні умови формування права не зводяться тільки до економічних відносин, які, у свою чергу, не тотожні матеріальній сфері суспільного життя. Економіка — це лише одна сторона матеріального виробництва у широкому розумінні цього поняття, а друга — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізичного життя людей. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об'єктивною основою формування права. їх матеріальність не означає повної відсутності свідомості, навпаки, свідомість органічно вплетена в них, існує як притаманна їм властивість, але це свідомість особливого роду — емпірична свідомість — усвідомлення необхідності дій за міркою і природою матеріальних об'єктів. Ця свідомість має стихійний характер, формується на почуттєво-предметному рівні. Матеріальні відносини становлять об'єктивну сторону права, яка є правом, а відповідно, і свободою, лише як стихійне, почуттєве, ірраціональне право. Інколи це право позначають як сукупність конкретних правових відносин.

Дата добавления: 2015-08-18