К.О. Неволін 4 страница

Метод узагальнюючих показників спрямований на перетворення абсолютних величин на так звані узагальнюючі показники — середні й відносні величини, що характеризують одним числом типові сторони досліджуваних явищ, абстрагуючись від індивідуального і випадкового, а це дає можливість встановити і виміряти закономірності різноманітних масових процесів.

5) Спеціально-наукові методи юридичних наукових дисциплін

Під спеціально-науковими методами юридичних наукових дисциплін розуміють методи, застосовувані в конкретній галузі наукового знання або в кількох науках, тобто сфера їх застосування обмежена.

Спеціальні методи окремих юридичних наук поділяють на їхні власні методи, що розроблені й застосовуються тільки ними або в деяких юридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці — це техніко-криміна-лістичні й структурно-криміналістичні групи методів), і спеціальні методи інших наук, розроблені в юридичних і неюридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці — фізичні, хімічні, антропологічні тощо, в юридичній психології — психологічні методи вивчення особистості, методи впливу на неї, методи перевірки психічних якостей особистості та ін.).

3.10. Юриспруденція як система юридичних наук

Юридична наука складається із сукупності окремих юридичних дисциплін (юридичних наук), кожна з яких вивчає свої визначені аспекти, сторони, проблеми права і держави.

Юридична наукова дисципліна — це система наукових знань, вид наукової діяльності, особливості яких визначаються предметом і методологією проведених досліджень, а також головним призначенням і формами використання отриманих наукових результатів. Види юридичних наукових дисциплін, їх "набір", необхідність виокремлення нових з таких підстав мають об'єктивний характер, є похідними і залежать від різноманіття предмета та методології досліджень, а також форм використання наукових знань. Проте слід зазначити, що різноманіття юридичних дисциплін існує в межах єдиного цілого — юридичної науки. Ця єдність зумовлена тими ж чинниками, що і їх диференціація, тобто всі юридичні дисципліни є різноманітними формами відображення, конкретизації, "заломлення" єдиного предмета юриспруденції — права і держави, які досліджують на основі спільної методології, а результати наукових досліджень мають загальне призначення — пояснення, опис і зміна системи юридичних знань, державної і правової систем суспільства. Тому кожна юридична дисципліна — це окремий, відносно самостійний елемент структури єдиної юридичної науки. Предмет, методологія, наукові результати такої дисципліни є частиною загального предмета, методології юриспруденції, системи юридичних знань.

Властива юридичній науці структура — це форма (порядок) будови, організації і функціонування юридико-теоретичного знання у вигляді окремих наукових дисциплін у межах єдиної юридичної науки.

Є різноманітні класифікації юридичних дисциплін. Звичайно в системі юридичної науки прийнято виділяти такі групи (види) юридичних наукових дисциплін:

· юридичні науки теоретичного й історичного профілю (теорія права і держави, історія політичних і правових учень, загальна історія права і держави, історія права і держави України, філософія права, соціологія права та ін.);

· галузеві або нормативні юридичні науки (наука конституційного права, наука адміністративного права, наука цивільного права та ін.);

· спеціальні або прикладні юридичні науки (криміналістика, кримінологія, наука про оперативно-розшукову діяльність, правова статистика та ін.).

Прикладом іншої побудови класифікації юридичних наукових дисциплін є перелік наукових спеціальностей, за якими провадиться підготовка науково-педагогічних кадрів. Зокрема, ці дисципліни класифікують за такими групами юридичних наукових спеціальностей:

· теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень (12.00.01);

· конституційне право (12.00.02);

· цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право (12.00.03);

· господарське право; арбітражний процес (12.00.04);

· трудове право; право соціального забезпечення (12.00.05);

· земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право (12.00.06);

· теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право (12.00.07);

· кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право (12.00.08);

· кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза (12.00.09);

· судоустрій; прокуратура та адвокатура (12.00.10);

· міжнародне право (12.00.11);

· філософія права (юридичні, філософські науки — 12.00.12).

Іншою є класифікація юридичних дисциплін за критерієм співвідношення внутрішнього — зовнішнього:

· юридичні дисципліни внутрішнього, або національного, права (історія держави і права України, науки конституційного права України, кримінального права України тощо);

· юридичні дисципліни іноземного права (історія держави і права зарубіжних країн, науки конституційного права зарубіжних країн, адміністративного права зарубіжних країн і т. ін.);

· юридичні дисципліни порівняльного права (порівняльне конституційне право, порівняльне адміністративне право, порівняльне трудове право і т. ін.);

· юридичні дисципліни наук міжнародного права, міждержавних об'єднань міжнародного публічного права, міжнародного приватного права, права Європейського Союзу і т. ін.).

Сучасний стан розвитку структури юридичної науки крім подальшої диференціації юридичних дисциплін (наприклад, виокремлення таких наукових дисциплін, як філософія і соціологія права) характеризується інтеграцією, взаємопроникненням, концентрацією навколо визначених державно-правових проблем, створенням міждисциплінарних наукових комплексів, що відповідає загальним тенденціям розвитку суспільства і науки в цілому. Тому структуру юридичної науки не можна обмежити тільки виділенням груп або видів юридичних дисциплін, ця структура має більш складний характер і зумовлена:

· об'єктними (онтологічна єдність) міждисциплінарними зв'язками, що зумовлюються зв'язками предметів дисциплін, а відповідно, зв'язками об'єкта юридичної науки — держави і права як соціальних явищ — це об'єктивна основа створення міждисциплінарних комплексів, предметом дослідження яких є визначена державна або правова проблема;

· пізнавальними (гносеологічна єдність) міждисциплінарними зв'язками, які передусім ґрунтуються на спільності використовуваних парадигм, методологічних підходів, методів, відповідно — об'єднання або поділ дисциплін здійснюється за якісною однорідністю набутих наукових знань, їх місцем у системі юридичних знань;

· прагматичними (аксіологічна єдність) міждисциплінарними зв'язками, що ґрунтуються на спільності сфер використання набутих наукових знань (наукова діяльність, державне будівництво, правотворчість, правозастосуван-ня тощо).

Виходячи з цього, можна зазначити, що місце, становище, роль і значення кожної юридичної наукової дисципліни визначаються її предметними, методологічними і прагматичними особливостями, спільністю зв'язків з іншими дисциплінами.

3.11. Загальна характеристика видів юридичних наукових дисциплін

3.11.1 Юридичні науки теоретичного й історичного профілю

Теорія держави і права. Теорія держави і права — це фундаментальна загальнотеоретична юридична наука, що досліджує основні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, розробляє методологію, головні наукові поняття, категорії і теоретичні конструкції юриспруденції, здійснює методологічне забезпечення юриспруденції, забезпечує її взаємозв'язок з іншими науками. Теорія держави і права складається з теорії держави, теорії права і приватнонаукових теорій (теорії правових норм, правовідносин, механізму правового регулювання тощо).

Предмет теорії держави і права — основні закономірності виникнення, становлення, розвитку і функціонування держави, права, прав людини як цілісних соціальних інститутів, а також методологія юриспруденції. Предмет теорії держави і права досліджують з використанням парадигм, методологічних підходів і методів, як правило, вищих рівнів. Теорія держави і права безпосередньо пов'язана з гуманітарними науками (філософією, політологією, соціологією, психологією, історією), іншими юридичними теоретичними та історичними дисциплінами (історією вчень про державу і право, історією держави і права, філософією і соціологією права, порівняльним правознавством), більшістю нормативних і прикладних юридичних дисциплін, що використовують її теоретичні й методологічні висновки, а наукові результати останніх використовуються у загальнотеоретичних дослідженнях.

Наукові дослідження, проведені в межах теорії держави і права, мають теоретичний, методологічний, прогностичний і міждисциплінарний характер, їх результати призначені для застосування іншими юридичними дисциплінами, а також для використання як основних положень удосконалення правотворчості, правової практики і практики розбудови державності.

Філософія права. Філософія права — юридична і філософська дисципліни, що формують юридичний світогляд та охоплюють філософські принципи юридичної науки і правової практики, зокрема досліджують діалектичні, гносеологічні, логічні підходи до праворозуміння і методології юриспруденції. Філософія права є "молодою" самостійною галуззю юриспруденції, але має давні традиції як галузь філософії. її витоки походять від софістів Стародавньої Греції, юристів Стародавнього Риму, а основні положення розроблено у працях Г. Гроція, Г.В.Ф. Гегеля, Дж. Остіна, Б.Н. Чичеріна та інших відомих мислителів і вчених — філософів і юристів.

Предмет філософії права як юридичної дисципліни — філософські аспекти, основи виникнення, розвитку і функціонування державно-правової реальності та юридичної науки. Філософія права використовує діалектичні, гносеологічні й логічні методи, адаптуючи їх до особливостей предмета дослідження.

Міждисциплінарні зв'язки філософії права поширюються на більшість гуманітарних і юридичних дисциплін, а її дослідження є базовими для юридичної науки і правової практики.

Історія вчень про державу і право. Історія вчень про державу і право — самостійна наукова дисципліна, що досліджує історію розвитку теоретичних знань (теорій, вчень, ідей, концепцій, доктрин) про державу і право з метою виявлення умов їх виникнення, опису змісту окремих вчень, зв'язків і відмінностей між ними, а також основних історичних закономірностей розвитку теоретичного юридичного знання.

Історія вчень про державу і право за своєю сутністю — це історія теорії держави і права, філософії, соціології і психології права. її предмет — різноманітні теорії, доктрини, концепції, ідеї, що існували й існують у світі, умови їх виникнення, розвитку і відмирання, втілення в життя, а також їх зміст.

До основних методів історії вчень про державу і право належать історичний і логічний, а також методи побудови й аналізу систем наукових юридичних знань.

Історія вчень про державу і право пов'язана насамперед з іншими теоретичними й історичними дисциплінами, а також гуманітарними науками, проте її здобутки можуть використовуватися й у нормативних і прикладних юридичних дисциплінах.

Результати досліджень, що проводяться в межах цієї дисципліни, мають безпосереднє значення для пояснення і визначення перспектив розвитку теоретичних й історичних юридичних дисциплін.

Історія держави і права. Історія держави і права — історична юридична наукова дисципліна, що досліджує історію виникнення, розвитку держави і права, закономірності й особливості єдності та взаємозв'язку державних органів, правових інститутів конкретних держав у хронологічній послідовності.

Історія держави і права об'єднує два відносно самостійних відгалуження — історію держави і права зарубіжних країн та історію держави і права України.

Предмет історії держави і права — конкретно-історичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави, права, їх інститутів.

Методологія історії держави і права базується на історичному методі. Крім того, використовують порівняльно-історичний, інституціональний, структурний, герменевтичний, генетичний та інші методи і методологічні підходи юриспруденції та загальної історії.

Результати досліджень історії держави і права мають наукове, методологічне і практичне значення, використовуються в багатьох юридичних дисциплінах.

Соціологія права. Соціологія права — це нова юридична дисципліна, що досліджує правову систему в зв'язку із соціальною практикою, економічними, політичними, організаційними, сімейними, демографічними, етнічними та іншими соціальними умовами її функціонування.

Предмет соціології права — соціальна зумовленість і соціальна дія правової системи, її ефективність, або, іншими словами, суспільні відносини у сфері створення і функціонування правової системи.

Методологію соціології права утворюють переважно конкретно-соціологічні методи.

Результати наукових досліджень соціології права мають як теоретичну, так і прикладну спрямованість. Теоретичні дослідження проводять з метою розробки понятійного апарату соціології права, створення теорій "середнього рівня", що займають проміжне місце між теоретичними конструкціями теорії держави і права та емпіричними дослідженнями соціальної зумовленості правової системи, а практичні — вивчають за допомогою опитувань, інтерв'ю, масового спостереження та інших конкретно-соціологічних методів якісні й кількісні характеристики правосвідомості, правових установок, стан законності та інших проявів права безпосередньо в житті різноманітних великих соціальних груп.

Соціологія права пов'язана з теорією держави і права, соціологією, філософією і філософією права, соціальною психологією і юридичною психологією, кримінологією, політологією та іншими гуманітарними і юридичними дисциплінами.

Порівняльне правознавство (юридична компаративістика). Порівняльне правознавство — це юридична наукова дисципліна, що активно розвивається останнім часом, у межах якої проводять аналітичні зіставлення різноманітних національних правових систем, з метою виявлення їх спільних і відмінних властивостей, закономірностей виникнення і розвитку. Порівняльне правознавство розробляє механізми і процедури сприйняття національними правовими системами досвіду правового розвитку інших країн.

До предмета порівняльного правознавства належать спільні й відмінні властивості національних правових систем, міжнародного права і правових систем міждержавних об'єднань.

Основу методології становлять порівняльно-правовий підхід та інші методи юридичної науки.

У сучасних умовах інтеграції, уніфікації і зближення національних правових систем різних країн, а також зближення і взаємопроникнення міжнародного права, правових систем міждержавних об'єднань і внутрішнього права результати порівняльно-правових досліджень мають теоретичну і практичну значущість, дають можливість виявляти закономірності світового правового розвитку і на цій основі визначати шляхи розвитку внутрішнього права.

Порівняльне правознавство в методологічному плані пов'язане з такими гуманітарними дисциплінами, як порівняльна педагогіка, порівняльна біологія, порівняльні психологія і соціологія, а також із багатьма теоретичними, історичними, нормативними і прикладними юридичними дисциплінами.

3.11.2 Галузеві або нормативні юридичні наукові дисципліни

Наука конституційного права. Наука конституційного права — одна з основних нормативних юридичних дисциплін, що досліджує правове закріплення основ суспільного і державного устрою, становища особистості та інших соціальних суб'єктів у суспільній і державній структурах. Наука конституційного права об'єднує два головних відгалуження — науку конституційного права України і науку конституційного права зарубіжних країн.

Предмет науки конституційного права — це основи суспільного державного устрою, становища особистості та інших суб'єктів у цих системах, процеси і форми правового закріплення їх, джерела конституційного права, практика його реалізації.

Методологія науки конституційного права включає гуманістичний, інституціональний, структурні, функціональні, системний та інші підходи, загально- й приватнонаукові методи юриспруденції; найбільш широко використовують теоретико-юридичний і спеціально-юридичний методи.

Особливе становище науки конституційного права в системі юридичних наук зумовлено значенням конституційного права як галузі права і конституції як основного закону в системі законодавства, оскільки норми конституційного права визначальні для всіх інших галузей права.

Результати досліджень науки конституційного права використовуються як теоретичними й історичними, так і всіма нормативними і прикладними юридичними дисциплінами у процесі удосконалення законодавчого процесу, державного будівництва, формування місцевого самоврядування, захисту прав і свобод суб'єктів права.

Наука адміністративного права. Наука адміністративного права — галузева юридична дисципліна, що вивчає управлінські відносини у сфері діяльності органів державної виконавчої влади, внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, у процесі здійснення певними громадськими організаціями і їх органами делегованих їм державою владних повноважень, джерела адміністративного права, практику реалізації адміністративного законодавства відповідними суб'єктами.

Предметом науки адміністративного права є відносини, що виникають у процесі утворення та діяльності органів виконавчої влади, муніципального самоврядування, а також інші відносини у сфері управління, джерела адміністративного права, практика його реалізації, адміністративні правопорушення.

Дослідження, проведені у сфері науки адміністративного права, ґрунтуються на використанні інструментального, функціонального, системного, синергетичного, інформаційного, кібернетичного та інших підходів, властивих їм методів юриспруденції.

Результати досліджень використовуються в різноманітних гуманітарних і юридичних дисциплінах пов'язаних із вивченням проблем управління і самоврядування, а також у правовій практиці та практиці державного управління, місцевого і регіонального самоврядування, попередженні і припиненні адміністративних правопорушень, реалізації мір адміністративної відповідальності.

Наука цивільного права. Наука цивільного права — нормативна юридична дисципліна, що становить ядро науки приватного права, вивчає правові форми регулювання майнових відносин і пов'язаних із ними особистих не-майнових відносин, основою яких є юридична рівність суб'єктів таких відносин. Вона становить систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, тлумачення цивільного законодавства, узагальнення практики його застосування і реалізації. Історичним джерелом науки цивільного права є праці римських юристів.

Предмет науки цивільного права — сукупність цивільно-правових відносин, джерела цивільного права, практика його реалізації.

Цивільне законодавство включає такі основні розділи: загальні положення; право власності та інші речові права; зобов'язальне право; авторське право; право на винахід та інші результати творчості; спадкове право; правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Основний нормативно-правовий акт — Цивільний кодекс України.

У науці цивільного права використовують різноманітні методологічні підходи, загально- та приватнонаукові методи юриспруденції (історичний і логічний, порівняльний, системний, структурний, конкретно-соціологічні таін.).

Результати досліджень науки цивільного права мають безпосереднє значення для удосконалювання цивільно-процесуального права, підприємницького, податкового, митного, сімейного, трудового права та інших галузей, а також розвитку відповідних юридичних наук.

Наука цивільно-процесуального права. Наука цивільно-процесуального права — галузева процесуальна юридична наукова дисципліна, що вивчає правові форми регулювання здійснення цивільного правосуддя — порядку розгляду і вирішення судом цивільних справ, виконання судових рішень.

Предмет науки цивільно-процесуального права — діяльність суду зі здійснення правосуддя, органу примусового виконання судових постанов (судового виконавця), а також діяльність усіх учасників цивільного процесу (позивачів, відповідачів, третіх осіб, свідків, експертів та ін.), джерела цивільно-процесуального права, судова практика у цивільних справах. Основний нормативно-правовий акт — Цивільно-процесуальний кодекс України.

У науці цивільно-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, психологічні та інші методи юриспруденції.

Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного, сімейного, трудового права та ін., правотворчій і юридичній практиці.

Наука кримінального права. Наука кримінального права — нормативна (галузева) юридична дисципліна, що досліджує злочин і покарання, їх історичний розвиток і соціальну сутність, джерела кримінального права, практику його застосування.

Предмет науки кримінального права — злочини як найбільш суспіль-нонебезпечні й протиправні діяння, покарання, джерела кримінального права, практика його застосування. Єдиний нормативно-правовий акт — Кримінальний кодекс України.

Основу методології науки кримінального права становлять гуманістичний, поведінковий, герменевтичний, аксіологічний та інші підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, історичний, логічний, психологічні та інші методи юриспруденції.

Результати наукових досліджень науки кримінального права спрямовані на вирішення проблем удосконалення її самої, а також розвиток теорій правопорушень, юридичної відповідальності й правоохоронної діяльності, кримінологічної науки, соціології права, криміналістики, оперативно-розшуко-вої діяльності та інших юридичних дисциплін, кримінального права і законодавства, практики його застосування і боротьби зі злочинністю.

Наука кримінально-процесуального права. Наука кримінально-процесуального права — нормативна процесуальна юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання порядку порушення, розслідування, розгляду, вирішення кримінальних справ про злочини і виконання вироків (постанов) суду, а також практику їх здійснення.

Предмет науки кримінально-процесуального права — діяльність органів розслідування, прокуратури і суду при розслідуванні, розгляді й розв'язанні справ про злочини, при виконанні вироків (ухвал, постанов суду) і застосуванні примусових заходів медичного характеру, дії інших учасників кримінального процесу (потерпілого, адвокатів, свідків, експертів та ін.), кримінально-про-цессуальне законодавство, судова практика з кримінальних справ.

У науці кримінально-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, психологічні та інші методи юриспруденції.

Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного права, кримінології, криміналістиці, оперативно-розшукової діяльності та інших наук, правотворчій і судовій та правоохоронній практиці.

Наука сімейного права. Наука сімейного права — нормативна галузева юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання особистих і майнових відносин, що випливають із шлюбу та належності до сім'ї.

Предмет науки сімейного права — особисті й майнові відносини, що виникають у сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, а також відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням, опікою, піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану, джерела і структура сімейного права, практика його реалізації.

Методологію становлять гуманістичний, функціональний, аксіологіч-ний та інші підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні та інші методи юриспруденції.

Результати наукових досліджень використовують у процесах удосконалювання правотворчості, практики правозастосування і правореалізації, науках цивільного і цивільно-процесуального права, соціології права, криміналістиці таін.

Наука міжнародного права. Наука міжнародного права — нормативна юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання міжнародних відносин, джерела міжнародного права і права міждержавних об'єднань, практику їх реалізації.

Предмет науки міжнародного права — публічні і приватні міжнародні відносини, відносини держав у міждержавних об'єднаннях, діяльність міжнародних організацій, джерела і система міжнародного права і права міждержавних об'єднань, практика їх реалізації.

Методологічну базу науки міжнародного права становлять різноманітні методологічні підходи і методи юриспруденції, особливе значення мають гуманістичний підхід і порівняльно-правовий метод.

Результати досліджень науки міжнародного права мають безпосереднє наукове і практичне значення для більшості юридичних дисциплін, галузей права, практики застосування права.

3.11.3 Спеціальні або прикладні юридичні наукові дисципліни

Криміналістика — юридична наукова дисципліна, що розробляє систему спеціальних прийомів, методів і засобів збирання, фіксації, дослідження і використання судових доказів, що застосовуються органами дізнання і слідства для розкриття, розслідування і попередження злочинів, використовуються при судовому розгляді кримінальних, а в необхідних випадках і цивільних справ.

Основними компонентами криміналістики є загальна теорія криміналістики, криміналістична техніка, криміналістична тактика, криміналістична методика розслідування і попередження окремих видів злочинів.

Методологія криміналістики включає системний, функціональний, інструментальний, кібернетичний, інформаційний, герменевтичний та інші підходи, різноманітні методи гуманітарних і природничих наук, власне методи юриспруденції.

Результати досліджень криміналістики використовують у всіх науках, пов'язаних із боротьбою зі злочинністю, а теоретичні висновки, рекомендації, методики, криміналістичні засоби — безпосередньо в правотворчій і правоохоронній практиці.

Кримінологія. Кримінологія — юридична наукова дисципліна, що вивчає злочини, особистість злочинця, причини й умови злочинності, шляхи та засоби її попередження.

Предмет кримінології — правопорушення, особистість злочинця, злочинність як соціальне явище, шляхи, форми і методи попередження злочинів.

Арсенал методологічних засобів кримінології різноманітний і включає методологічні підходи і методи гуманітарних, математичних наук і юриспруденції.

У системі наук кримінологія розташовується на межі юриспруденції, соціології, соціальної і загальної психології, конфліктології. Вона безпосередньо пов'язана з науками кримінального і кримінально-процесуального права, оперативно-розшуковою діяльністю, криміналістикою, адміністративною і цивільно-правовою деліктологією, з якими координуються кримінологічні дослідження тощо.

Судова медицина. Судова медицина — прикладна юридична наукова дисципліна, що займається вивченням і вирішенням питань медичного і біологічного характеру, що виникають у слідчій і судовій практиці.

Предмет судової медицини — процесуальні й організаційні умови судово-медичної експертизи, судово-медичне дослідження різноманітних видів зовнішніх впливів на організм людини, що спричинили розлад здоров'я або смерть, судово-медичне дослідження трупа, судово-медичне обстеження живих осіб, судово-медичне дослідження речовинних доказів та інші види судово-медичних експертиз і досліджень.

Судова психіатрія — прикладна юридична наукова дисципліна, що вивчає психологічні явища з погляду вирішення питань осудності й дієздатності суб'єктів права, розробляє відповідні принципи оцінки їхнього психічного стану.

Дані судової психіатрії використовують у процесі здійснення судочинства при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності або припинення справи, застосуванні судом примусових заходів медичного характеру, а також при вирішенні питань про неможливість відбувати покарання або утримуватися в місцях позбавлення волі відповідно до вироку.

Дата добавления: 2015-08-18