К.О. Неволін 3 страница

Діалектична логіка істотно відрізняється від формальної логіки, яка, користуючись методом формалізації, досліджує форми мислення, абстрагуючись від його змісту та історичного розвитку пізнання в його суперечностях. Діалектика аналізує діалектичні суперечності речей і думок у процесі розвитку пізнання, будучи науковим методом пізнання як буття, так і самого мислення.

Діалектика становить цілісну систему категорій, законів і принципів мислення і діяльності, які відображають єдність і цілісність загальних характеристик реального світу, що розвивається. У наукових юридичних дослідженнях використовують або всі, або частину діалектичних узагальнень, що організують, групують навколо себе інші способи пізнання.

Категорії діалектики — це гранично абстрактні поняття, що відображають найбільш загальні й суттєві властивості, сторони, зв'язки і відносини реальної дійсності і пізнання. До них належать такі категорії: матерії, свідомості, розвитку, руху, часу, простору, якості та кількості, суперечності, причини і наслідку, необхідності й випадковості, змісту і форми та ін.

Для діалектичного мислення центральними моментами є розвиток і взаємозв'язок, які пронизують категорії, закони і принципи діалектики.

Категорії розвитку і загального зв'язку відображають:

· виникнення якісно нового об'єкта або його стани;

· спрямованість, безповоротність, закономірність, єдність кількісних і якісних змін;

· взаємозв'язок прогресу і регресу в розвитку;

· суперечність, циклічність, розгортання під час змін об'єкта.

Зв'язки і взаємодії розвитку розглядають через закони діалектики:

· єдності і боротьби протилежностей — через категорії суперечності, єдності, протилежності, що відображають джерело розвитку;

· взаємного переходу кількісних і якісних змін, що відбиваються у категоріях кількості, якості, міри, стрибка, механізму розвитку;

· заперечення заперечення — відображає спрямованість, наступність і форму розвитку через категорії заперечення, самозаперечення, "зняття".

Методологічна функція і значення категорій і законів діалектики реалізовують через принципи діалектики, фундаментальні положення, які не тільки відображають найбільш суттєві характеристики дійсності, а й, що є головне, — її пізнання. Діалектичні принципи як загальні й методологічні засади, універсальні нормативи:

· виражаються за допомогою певних діалектичних понять і законів, що беруться у їх взаємозв'язку у вигляді методологічних вимог пізнання і практичної діяльності;

· мають лежати в основі наукової діяльності будь-якого рівня складності, вказувати на її основні орієнтири і визначати базові методологічні вимоги;

· є позитивними вимогами і вимогами-заборонами;

· відображаючи загальний хід наукового дослідження, передбачають їх деталізацію, конкретизацію, адаптацію щодо конкретних об'єктів дослідження.

Історично предмет формальної логіки обмежувався визначенням таких способів міркувань, які давали б можливість з істинних думок-посилань завжди отримувати істинні думки-висновки.

Для того щоб мислення було логічно правильним, воно має відповідати таким вимогам: визначеність, несуперечність, однозначність, обґрунтованість. Цих якостей мислення досягають за допомогою дотримання в процесі пізнання формально-логічних законів, які є своєрідною фіксацією властивостей і ознак об'єктів навколишнього світу, але водночас належать тільки до форми, а не до об'єкта мислення.

Законами формальної логіки є такі:

1. Закон тотожності.

2. Закон несуперечності.

3. Закон виключеного третього.

4. Закон достатньої підстави.

Закон тотожності, враховуючи, що одну й ту саму думку можна виразити різними мовами і в різній формі, виключаючи можливість заміни первинного значення поняття іншим, підміни однієї думки іншою, визначає, що не можна ототожнювати різні думки або не можна тотожні думки приймати за нетотожні. Тим самим він забезпечує визначеність логічного мислення, виражає відношення логічної однозначності.

Закон несуперечності спрямований на забезпечення послідовності мислення, виражає відношення логічної несумісності й стверджує, що дві протилежні думки не можуть бути одночасно істинними, щонайменше одна з них є помилковою, або жодне висловлювання не може бути одночасно й істинним, і помилковим.

Закон виключеного третього встановлює, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно помилковими: одна з них є істинною, інша — помилковою, третя думка виключається або кожне висловлювання є або істинним, або помилковим. Значення цього закону полягає в забороні визнання одночасно істинними або одночасно помилковими двох думок, які суперечать одна одній, одна з них обов'язково має бути істинною. Реалізації цього закону досягають однозначністю логічного мислення.

Закон достатньої основи забезпечує обґрунтованість мислення, вимагаючи: будь-яка думка, перш ніж бути прийнятою за істину, має бути обґрунтована, тобто необхідно визначити підстави, внаслідок яких вона вважається істинною. Такою достатньою підставою є будь-яка інша, вже перевірена і визнана істинною, думка, з якої випливає істинність думки, що розглядається. Цей закон забезпечує здатність мислення створювати підстави до подальших міркувань.

3.9.3. Загальнонаукові методи

Загальнонаукові методи є опосередковуючою ланкою між філософськими методами та фундаментальними теоретичними складовими юридичних наукових дисциплін, конкретно-науковими методами. Найбільшого розвитку та застосування вони набули саме в науці XX століття.

Поділ загальнонаукових методів за змістовим критерієм. На підставі змістовного критерію до них належать порівняльний, системний, структурний, функціональний, синергетичний, поведінковий, інституціональний, історичний, логічний та інші методи цього рівня.

Порівняльний метод. За допомогою порівняльного методу виявляють загальне й особливе в історичних явищах, пізнають різноманітні історичні щаблі розвитку певного явища або різних співіснуючих явищ, визначають тенденції їх розвитку. До форм порівняльного методу належать: порівняльно-логічний, порівняльно-історичний, порівняльно-генетичний. В юриспруденції він як порівняльно-правовий метод:

· спрямований на виявлення подібних і відмінних ознак між правовими, державними системами різних країн, їх елементів (галузей, інститутів і норм права або органів держави, інших державних інститутів), а також загальних і відмінних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування їх;

· застосовується при проведенні класифікацій і систематизацій державно-правових явищ, дає можливість досліджувати їх у широкому соціальному контексті, єдності економічних, соціальних, етнічних та інших чинників правового розвитку.

Системний метод. Використання цього методу припускає розгляд державних і правових явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових), що взаємодіють між собою і навколишнім середовищем. До його основних положень належать такі:

· державно-правові явища як предмети пізнання мають цілісний характер, що зумовлює наявність у них властивостей, які не зводяться до суми властивостей їх частин;

· елементи будь-якого державного-правового явища, яке є системою, взаємопов'язані один з одним, так само як і кожне явище — з множиною інших систем, причому інтерпретація (визначення) властивостей елементів чи систем залежить від властивостей системного цілого, частиною якого вони є;

· будь-яке державно-правове явище має динамічну природу, тобто йому властиві процеси виникнення, становлення, розвитку, зміни та припинення існування;

· функціонування та розвиток цих явищ відбуваються в результаті взаємодії з зовнішнім середовищем при приматі (домінуванні) внутрішніх закономірностей (його саморозвитку) над зовнішніми чинниками та закономірностями.

При використанні системного методу досліджують статичні, структурні, динамічні компоненти та властивості, їх внутрішні та зовнішні прояви, генетичні та функціональні зв'язки, взаємодії з середовищем тощо. Основними категоріями, використовуваними в системному дослідженні, є: елемент, частина, ціле; внутрішнє — зовнішнє; аналіз — синтез; статика — динаміка; склад — структура; зв'язки — відносини; властивості тощо. Відповідно, в поняттях юриспруденції: правова система, система органів держави, система права.

Синергетичний метод. За допомогою синергетичного методу державно-правові явища досліджують як системи, що самоорганізуються, виникнення і зміна яких ґрунтуються на випадкових процесах, особливо в їх кризових, нестабільних станах. Понятійний апарат цього методу утворюють поняття нерівноваги, кризи, еволюції, відхилення, ймовірності випадку, самоорганізації, непередбачуваності, фактора порядку.

Поведінковий (біхевіористський) метод акцентує увагу на дослідженні й інтерпретації державних і правових явищ з позицій домінуючого значення їх поведінкових характеристик, тобто процесів взаємодії з навколишнім середовищем, зокрема зміни станів залежно від зовнішніх впливів і, навпаки, зміни зовнішнього середовища відповідно до закономірностей свого розвитку. Результатом і предметом юридичних досліджень у межах цього методу є правомірна і протиправна поведінка, правова активність, правова діяльність, судова діяльність, юридична діяльність, правове спілкування.

Інституціональний метод орієнтований на вивчення сталих форм організації і регулювання життя суспільства. Соціальну поведінку людей вивчають у тісному зв'язку з існуючою системою соціальних нормативів і інститутів, що забезпечують свідоме регулювання й організацію діяльності соціальних суб'єктів, відтворення повторюваних і найбільше стійких зразків поведінки, навичок, традицій. Кожний соціальний інститут входить до певної соціальної структури, організується для виконання тих або інших суспільно значущих цілей і функцій. Тим самим юридичне дослідження припускає вивчення правових і державних інститутів: органів держави, форм правління, державного устрою, державних режимів, правових режимів, форм права, інститутів права тощо (інституціональна теорія держави і права).

Структурний метод властивий різноманітним теоріям і дослідженням, головним об'єктом яких є структура соціальних, правових і державних систем, а також їх елементів. За допомогою структурного методу досліджують залежності поведінки суб'єктів, виходячи з їх становища, місця і ролі в державно-правових організаціях. Зокрема, проблеми правового статусу і правового становища, структури державного апарата, структури правової системи, структури компетенції посадових осіб.

Функціональний метод — один із базових в юриспруденції. Його сутність відображається у виділенні форм взаємодій різноманітних суб'єктів або елементів і визначенні їх місця і значення (функції). У тому або іншому вигляді функціональний метод використовувався у всіх концепціях, де суспільство розглядалося системно. Основу функціонального методу (Р. Мер-тон), становлять три головних постулати:

1) функціональної єдності цілого (узгоджене функціонування всіх його частин);

2) універсального функціоналізму (функціональність відображає корисність усіх соціальних явищ);

3) функціональної необхідності.

4)

Загальнонаукові методи емпіричних та теоретичних наукових досліджень. Загальнонаукові методи також поділяють на методи емпіричних та теоретичних наукових досліджень.

Метод емпіричних досліджень. До методів емпіричних досліджень належать методи спостереження, вимірювання, порівняння, експериментальний метод описання тощо.

Метод спостереження, на відміну від простого споглядання, має зміст, прийоми і засоби, опосередковані науковою ідеєю, наявним знанням, яке показує де, що і як спостерігати. Під спостереженням мають на увазі цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності, у ході якого набувають знань про зовнішні сторони, властивості та відношення об'єктів. Процес використання методу наукового спостереження є не пасивним спогляданням світу, а особливим видом наукової діяльності, що включає як елементи:

· спостерігача, тобто дослідника, ученого;

· об'єкт спостереження — явища об'єктивної дійсності;

· засоби спостереження — прилади і матеріальні носії передачі інформації від об'єкта до спостерігача.

У реальній науковій практиці спостереження становить активний пізнавальний процес, який спирається не лише на роботу органів чуття, а й на здатність тлумачити ці чуття. Найважливішою особливістю спостереження є цілеспрямований характер. Це цілеспрямування зумовлене наявністю попередніх ідей, гіпотез, що визначають завдання спостереження.

До наукового спостереження ставлять такі вимоги:

· чітка постановка мети спостереження;

· вибір методики і розробка плану;

· систематичність;

· контроль за коректністю і надійністю результатів спостереження;

· обробка, осмислення і тлумачення одержаного масиву даних.

Метод вимірювання — це форма методу спостереження, при застосуванні якого фіксують кількісні аспекти якісних характеристик об'єктів за допомогою певного масштабу (одиниці вимірювання) та алгоритму (правил) процесу вимірювання. Вимірювання є процедурою встановлення однієї величини за допомогою іншої, взятої за еталон. Перша з названих величин вимірюється, а друга є одиницею вимірювання, тобто вимірювання є процедурою порівняння двох величин, у результаті якої експериментально встановлюють кількісне відношення між величиною, що вимірюється, і величиною, взятою за одиницю. Метод вимірювання включає три головних моменти:

· вибір одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір;

· встановлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір;

· описання процедури вимірювання як експериментальної дії та її результатів.

Метод порівняння. В основі цього методу лежить порівняння чи зіставлення об'єктів за якими-небудь подібними властивостями, у результаті якого виявляють спільне і відмінне між цими об'єктами. Як науковий метод він остаточно сформувався в XIX столітті у порівняльному мовознавстві, етнографії, психології, педагогіці, біології тощо. Метод порівняння має науковий характер лише тоді, коли якщо порівнюють не випадкові, а закономірні та типові факти правової діяльності, які мають достатній ступінь достовірності. Порівняння відіграє значну роль в умовиводах щодо узагальнення інформації, при застосуванні методу аналогії. Порівняння можна розглядати і як складову методу спостереження. Для здійснення порівняння необхідно визначити одиниці або критерії вимірювання об'єктів, виміряти останні, а потім зіставити і визначити досліджувані властивості з боку їх наявності або відсутності, кількісних характеристик. Шляхом порівняння юридичного матеріалу, здійснюваного за єдиними критеріями (за часом, за суб'єктами, за обсягом), виявляють їхні загальні, особливі або унікальні риси та зв'язки правових явищ. Метод порівняння є основним методом дослідження в порівняльному правознавстві.

Порівняння може бути:

· якісним, коли виявляється наявність або відсутність властивостей об'єктів;

· кількісним, у процесі якого виявляють кількісні розходження або тотожність;

· динамічним, в основі якого лежить порівняння різноманітних станів одного об'єкта.

Експериментальний метод. При проведенні експерименту дослідник активно втручається в перебіг досліджуваного процесу з метою здобуття певного знання про нього. Явище спостерігається у спеціально створюваних і контрольованих умовах, що дає змогу відновлювати щоразу стан явища при повторенні умов. Значення експериментального методу полягає в тому, що його використання дає змогу дати відповіді на раніше поставлені питання, виявити нові проблеми, вирішення яких потребує проведення нових дослідів і нових експериментів. Його використовують у науці у зв'язку з пізнавальними завданнями, для вирішення яких необхідно звертатися до певної форми практичної дії, до створення організованого, штучного середовища і використання спостережної матеріальної взаємодії з метою набуття наукової інформації. Дослідник вдається до постановки експерименту тоді, коли виникає потреба вивчити певний стан предмета спостереження природним шляхом. Діючи на предмет у спеціально створених умовах, дослідник викликає до життя потрібний йому стан предмета. Щоб здійснити експеримент, потрібні операції, які дають змогу перетворити логіку поведінки на логіку пізнання, матеріальну залежність на логічну. Для цього необхідні:

· принципи теорії і логічно похідні від них наслідки;

· ідеалізована картина поведінки об'єктів;

· практика ототожнення в заданому інтервалі абстракції та певної матеріальної конструкції.

Є два типи експериментів — дослідницький експеримент, пов'язаний з пошуком невідомих залежностей між кількома параметрами об'єкта, та контрольний експеримент, що застосовується у випадках, коли потрібно підтвердити або скасувати ті чи інші наслідки теорії.

Метод описання спрямований на закріплення і передачу результатів дослідження за допомогою визначених знакових засобів. Емпіричне описання — це фіксація засобами природної або штучної мови зведень про об'єкти, даних у спостереженні, а також знаходження емпіричних залежностей між результатами вимірювань. За допомогою опису почуттєва інформація перекладається на мову понять, знаків, схем, малюнків, графіків і цифр, набуваючи тим самим форми, зручної для подальшого раціонального опрацювання (систематизації, класифікації й узагальнення). Описання поділяється на два основних види — якісне і кількісне. Якісне здійснюється із застосуванням мови відповідної науки, а кількісне — мови математики, і припускає проведення різноманітних вимірювальних процедур. Описання як метод емпіричного дослідження безпосередньо пов'язане зі спостереженням, вимірюванням, порівнянням, експериментом та ін.

Методи теоретичних досліджень. Групу методів теоретичних досліджень становлять методи формалізації, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, сходження від абстрактного до конкретного та ін.

Метод формалізації. Формалізація — це побудова абстрактних моделей, що розкривають сутність досліджуваних процесів дійсності. При формалізації міркування про об'єкти переносять у площину оперування зі знаками (формулами). Відношення знаків заміняють собою висловлення про властивості й відношення предметів. Таким шляхом створюють узагальнену знакову модель певної предметної галузі, що дає можливість виявити структуру різноманітних явищ і процесів при абстрагуванні від якісних характеристик останніх. Виведення одних формул з інших за правилами логіки і математики дає формальне знання головних характеристик структури різноманітних, часом дуже далеких за природою, явищ. Формалізацію застосовують у математиці, логіці, сучасній лінгвістиці тощо.

Аксіоматичний метод. За аксіоматичного методу побудови розвинутої теорії спочатку задається набір вихідних положень (аксіом або постулатів), що не потребують доказу (принаймні у межах цієї системи знання), а потім із них за визначеними правилами будується система вивідних висновків. Логічне мислення дає змогу переносити істинність аксіом на виведені з них висновки. Сукупність вихідних аксіом і похідних від них висновків утворює аксіоматичну побудову теорії. Дотримання визначених, чітко зафіксованих правил висновку дає можливість упорядкувати процес мислення при розгортанні аксіоматичної системи, зробити це міркування більш точним і коректним. Отже, аксіоматизація будь-якої теорії потребує вибору аксіом, визначення сукупності правил логіки, які використовуватимуться надалі, виведення з аксіом за допомогою правил висновку всіх інших істинних тверджень цієї теорії. За змістовно-аксіоматичного методу аксіоми вводять на основі вже набутого досвіду і вибирають як інтуїтивно очевидні положення. Правила висновку при цьому також розглядають як інтуїтивно очевидні й спеціально не фіксують. За формально-аксіоматичного методу не ставиться вимога вибирати тільки інтуїтивно очевидні аксіоми, для яких заздалегідь задано сферу об'єктів. Аксіоми вводять формально, як опис деякої системи відношень (не пов'язаних тільки з одним конкретним видом об'єктів). Тим самим аксіоми у формальній системі розглядають як своєрідні визначення вихідних понять (термінів). Формальний розгляд аксіом може доповнюватися в цьому методі використанням математичної логіки як засобу, що забезпечує точне виведення з них висновків. У результаті аксіоматична система починає будуватись як особлива формалізована мова (числення), тобто:

· вводять вихідні знаки-терміни;

· вказують правила їх поєднання у формули;

· задають перелік вихідних, прийнятих без доказу формул;

· визначають правила висновку з головних формул похідних формул.

Створену абстрактну знакову модель потім інтерпретують на найрізноманітніших системах об'єктів.

Гіпотетико-дедуктивний метод. Цей метод як різновид аксіоматичного методу використовують для побудови теорій в емпіричних науках. Його особливість — створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких виводять твердження про емпіричні факти. Таким чином, система теоретичних знань будується не "знизу" за рахунок індуктивних узагальнень наукових фактів, а розгортається ніби "зверху" емпіричних даних, тобто:

· створюється гіпотетична конструкція;

· потім вона дедуктивно розгортається, створюючи систему гіпотез;

· ця система гіпотез піддається дослідній перевірці, у ході якої уточнюється і конкретизується.

Дедуктивна система гіпотез має ієрархічну будову. Насамперед у ній є гіпотеза (або гіпотези) верхнього ярусу і гіпотези нижніх ярусів, що є наслідками перших гіпотез. Теорія, утворювана гіпотетико-дедуктивним методом, може поповнюватися гіпотезами до тих меж, поки не виникнуть ускладнення в її подальшому розвитку, що зумовлює необхідність перебудови первинної гіпотетичної конструкції цієї теоретичної системи або висунення, як правило, кількох нових, які конкурують одна з одною, вихідних гіпотетичних конструкцій, що пояснюють досліджувані факти і пророкують нові факти без уведення додаткових гіпотез. Кожна подібна гіпотетико-дедуктивна система реалізує особливу програму дослідження, сутність якої виражає вихідна гіпотеза верхнього ярусу. Тому конкуренція гіпотетико-дедуктив-них систем є боротьбою різноманітних дослідницьких програм. У боротьбі конкуруючих дослідницьких програм перемагає та, яка щонайкраще вбирає емпіричні дані й дає передбачення, несподівані з погляду інших програм.

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Завдання теоретичного пізнання полягає в тому, щоб дати цілісний образ досліджуваного явища. Будь-яке явище дійсності можна уявити як конкретне переплетення найрізноманітніших зв'язків. Теоретичне дослідження виділяє ці зв'язки і відображає їх за допомогою певних наукових абстракцій. Але простий набір таких абстракцій не може дати необхідного уявлення про природу явища, тому необхідно осмислено відтворити об'єкт у всій повноті та складності його зв'язків і відношень. Такий метод дослідження називають методом сходження від абстрактного до конкретного. Застосовуючи його, дослідник спочатку знаходить основний зв'язок (відношення) досліджуваного об'єкта, а потім, крок за кроком, простежує, як він змінюється в різноманітних умовах, відкриває нові зв'язки, встановлює взаємодії їх, таким чином відображаючи у всій повноті сутність досліджуваного об'єкта. Метод сходження від абстрактного до конкретного застосовується при побудові різноманітних наукових теорій і може використовуватись як у теоретичних, так і в прикладних науках.

3.9.4 Конкретно-наукові методи юриспруденції

Під конкретними методами юридичних наук розуміють сукупність принципів, прийомів, правил, способів і засобів дослідження певних об'єктів (явищ, предметів, фактів). Вони є сукупністю, комбінацією частини пізнавальних прийомів, набір яких залежить від природи об'єкта й умов процесу пізнання.

Спеціально-юридичний метод. Його сутність полягає в описі явищ державно-правової дійсності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності соціальних суб'єктів з погляду юридичних моделей поведінки, з позицій законного або протиправного, обов'язкового або можливого. У ході такого описування здійснюють реконструкцію фактів та явищ правової дійсності, їх юридичну оцінку, виявляють тенденції та закономірності юридичної практики, удосконалюють юридичну термінологію.

Теоретико-юридичний метод. Теоретичними юридичними науками створено власний понятійній апарат, за допомогою якого описують закономірності структури, функціонування й удосконалення держави і права, їх зв'язку з економікою, соціальними і культурними процесами суспільного розвитку. Значення цього методу полягає в тому, що його застосування ґрунтується на використанні існуючих юридичних теорій і понять, що відбивають основний зміст державно-правової реальності, її структуру і закономірності розвитку. Властивий правовим теоріям і поняттям внутрішній логічний зв'язок дає можливість здійснювати теоретичний аналіз об'єкта дослідження без безпосереднього звернення до нього. У дослідницькому процесі виділення насамперед власне об'єкта дослідження досягають тільки на основі його теоретичного аналізу, виокремлення серед елементів соціальної реальності тих, що стосуються предмета правового дослідження.

Конкретно-соціологічні методи. Система конкретно-соціологічних методів, застосовуваних у праві, поділяється на дві великі групи:

1. методи збирання правової інформації, до яких належать: опитування, анкетування й інтерв'ювання; аналіз документів; спостереження; соціальний експеримент; вибірковий метод; вивчення і збирання статистичних даних;

2. методи опрацювання отриманої правової інформації. Конкретно-соціологічні дослідження підвищують науковий потенціал юридичної науки, ефективність її впливу на суспільні відносини.

Математичні методи. Оскільки багатьом правовим і державним явищам властиві ймовірнісно-статистичні закономірності, для їх дослідження можуть використовуватися математичні методи, зокрема математична статистика, теорія множин, теорія ігор, розпізнавання образів, факторний аналіз та деякі інші. Такі галузі права, як трудове, адміністративне, кримінальне право та ін. пов'язані з виявленням міри суспільних відносин, що регулюються ними, оскільки право регулює ці відносини шляхом установлення певного кількісного еталона або масштабу, а їхні кількісні характеристики дають змогу використовувати для аналізу й узагальнення математичні методи. Актуальними завданнями використання математичних методів є розробка теоретичних принципів проектування автоматизованих систем обліку, аналізу і пошуку статистичної правової інформації, а також створення організаційно-технічних передумов впровадження таких систем у практику1.

Статистичні методи. Кількісна сторона державно-правових явищ є предметом наукового вивчення за допомогою методів статистики. Зокрема, кримінологічна статистика досліджує різноманітні кількісні сторони правопорушень — кримінальну, цивільну, адміністративну, їх структуру і динаміку, їх причини та умови, ефективність заходів боротьби з ними.

Одним із методів статистики є метод масових спостережень, що спирається на використання закону великих чисел; під останнім розуміють загальний принцип, внаслідок якого сукупна дія великого числа випадкових фактів приводить до результату, що майже не залежить від випадку. Це дає можливість виявити закономірність там, де почуттєво можна спостерігати лише поверхню явищ, хаос випадків.

Метод групування дає можливість сукупність фактів, що досліджуються, розподілити на окремі, якісно однорідні види (наприклад, на види злочинів відповідно до Особливої частини Кримінального кодексу). Групування звичайно поділяють на три групи:

· типологічні, що розчленовують різнотипну масу явищ на якісно однорідні категорії або типи (наприклад, розбиття розкрадань за окремими галузями народного господарства);

· варіаційні, що характеризують структуру сукупності за будь-якою кількісною ознакою (наприклад, вікова структура засуджених);

· аналітичні, за допомогою яких встановлюють взаємозалежності явищ (наприклад, залежність між злочинністю і певними соціальними умовами).

Дата добавления: 2015-08-18