К.О. Неволін 1 страница

Розділ 3.

Загальна характеристика юридичної наукової діяльності

3.1. Поняття юридичної науки та її структура

Поняття "наука" включає суму наукових знань про дійсність, що утворюють у сукупності наукову картину світу, а також діяльність з набуття цих знань, метою якої є опис, пояснення і прогнозування процесів і явищ дійсності, тобто в широкому змісті — її теоретичний відбиток. Термін "наука" вживають для позначення однієї з форм суспільної свідомості, системи знань про дійсність, сфери людської діяльності, метою, призначенням і функцією якої є напрацювання і систематизація знань про дійсність, окремих талузей науки. Коли науку розглядають як сукупність знань про дійсність, її склад містить: гіпотези та теорії, закони та тенденції, принципи та постулати, методи, категорії та поняття, наукові факти, наукові проблеми та завдання тощо. Якщо науку розглядають як специфічну людську діяльність, то до її складу включають:

· суб'єктів діяльності — дослідники, вчені, наукові установи, творчі колективи та ін.;

· цілі діяльності — пізнання світу, його відображення, створення наукової картини світу;

· функції діяльності — описання, пояснення, прогнозування;

· засоби діяльності — експериментальне й лабораторне устаткування, системи інформації;

· методи діяльності — методи, прийоми, операції науково-дослідної діяльності, понятійний апарат, теорії, концепції, теоретичні конструкції, а також інші форми використовуваних наукових знань;

· форми діяльності — теоретизування, експериментування, дослідження, конструювання тощо;

· об'єкти діяльності — дійсність, або навколишній світ, його окремі фрагменти, сфери, області;

· результати діяльності — сукупність наукових знань.

·

Різноманітність сторін науки вивчається наукознавством, а також низкою її спеціалізованих галузей, зокрема історією науки, логікою науки, соціологією науки, психологією наукової творчості і т. ін.

Юридична наука (правознавство, юриспруденція) — це спеціалізована галузь наукових знань у сфері гуманітарних наук; наукова діяльність, спрямована на вивчення права в теоретичному і прикладному аспектах, правових форм організації і функціонування держави, суспільства, їх окремих інститутів.

Структуру чи систему юриспруденції утворюють різноманітні юридичні науки:

· історико-теоретичні науки (теорія права і держави, історія держави і права, історія вчення про державу і право, філософія права і соціологія права та ін.);

· науки управлінського циклу (конституційне право, теорія управління, адміністративне право та ін.);

· цивілістичні науки (цивільне право, цивільний процес, арбітражний процес, сімейне право та ін.);

· криміналістичні науки (кримінальне право, кримінальний процес, виправно-трудове право та ін.);

· прикладні науки (судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія таін.).

Особливістю юридичної науки порівняно з іншими гуманітарними науками є те, що вона має прикладний характер, покликана обслуговувати практичні потреби правового регулювання суспільних відносин, сприяти удосконалюванню законодавства і правової практики. Тому юридичні наукові знання вирізняються конкретністю, точністю, виражаються в логічно пов'язаних, формалізованих поняттях, категоріях, наукових конструкціях.

3.2. Функції юридичної науки

Соціальне призначення, місце та роль юридичної науки в суспільстві, гуманітарних науках та правовій системі найбільш повно і конкретизовано розкриваються через поняття та види функцій науки. Завдяки функціям можна простежити шляхи розвитку систем науково-юридичних знань, їх вплив на систему соціальних зв'язків, наукове і практичне значення результатів наукових досліджень, завдання, що стоять перед юридичною наукою. Таким чином, у результаті вивчення функцій юридичної науки стають більш зрозумілими її соціальне призначення та практична цінність, окреслюються основні напрямки впливу на державно-правову дійсність та на процес її перетворення в ході соціальної практики. Юридична наука здійснює як загаль-нонаукові функції, притаманні будь-якій науці, так і спеціально-юридичні функції, які є прерогативою лише юриспруденції.

До загалънонаукових функцій юриспруденції належать:

· пізнавальна — теоретичне відображення держави та права на рівні їх загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування; формування загальних уявлень про окремі державні та правові інститути; констатація сучасного стану розвитку та функціонування державності, правової дійсності;

· інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, висвітлення їх причинного зв'язку, структурної організації, соціального призначення тощо;

· прогностична — визначення перспектив подальшого розвитку державної та правової систем шляхом висунення гіпотез та прогнозів, аналізу їх різних варіантів та альтернатив;

· евристична — близька до пізнавальної функції, але на відміну від неї означає не теоретичне опанування дійсності та поширення, систематизацію наявних юридичних знань, а виявлення нових, раніше невідомих, властивостей держави та права;

· комунікативна — забезпечує взаємозв'язок та взаємодію юридичних наук, дотримання оптимальних темпів приросту та вдосконалення юридичних знань, використання юридичними науками наукових досягнень неюри-дичної сфери, запобігання дублюванню наукових досліджень та утворенню прогалин в юридичних знаннях;

· прикладна — сприяє вирішенню практичних завдань соціально-правових перетворень; реалізується через розробку проектів нормативно-правових актів, концепцій реформування державних та правових інститутів, аналіз та узагальнення юридичної практики;

· ідеологічна — відображає роль юридичних наук у формуванні суспільної ідеології, зокрема через розробку правових ідей, принципів, теорій;

· виховна — здійснення правової освіти, правового виховання різних верств населення, формування у членів суспільства певних правових орієнтацій, установок правомірної поведінки, навичок правового спілкування на засадах гуманізму, взаємної поваги тощо.

Спеціально-юридичні функції відбивають особливості призначення юридичних наук, зумовлені їх спрямованістю на дослідження держави та права як особливих соціальних явищ, що мають власну природу та тенденції розвитку, зокрема:

· правоорієнтуюча функція відображає роль юриспруденції у визначенні правових орієнтирів, правових цінностей, правових ідей та принципів, шляхів удосконалення законодавства, правового регулювання, у створенні надійних правозахисних механізмів тощо;

· інструментальна {практикозабезпечуюча) функція визначає значення юридичної науки як інструмента суспільства та держави щодо наукового забезпечення державно-правової практики; наприклад, за державними замовленнями вченими досліджуються певні проблеми практичного характеру, опрацьовуються відповідні рекомендації, створюються нові технології здійснення державно-правової практики, розробляються нові методи та засоби її здійснення тощо;

· критично-експертна функція означає, що юриспруденцією не тільки пізнаються загальні закономірності та тенденції державного-правового розвитку чи визначаються правові орієнтири, прогнози, а й критично осмислюється стан законодавства, організації та діяльності органів держави, їх відповідність загальноприйнятим правовим та демократичним принципам, проводиться наукова експертиза проектів нормативно-правових актів та державної і правової практики.

3.3. Зміст і структура юридичної науки

Юриспруденція є розгалуженою і диференційованою системою наукових знань, видів і форм наукової діяльності.

Кожна її структурна частина зумовлена потребами пізнавальної і практичної правової діяльності та відображає багатоаспектне і багатоцільове призначення юриспруденції як науки.

Зміст юриспруденції утворюють такі основні блоки систем наукових юридичних знань:

1. Фундаментальні теоретичні й історичні основи юриспруденції.

2. Методологія юриспруденції (парадигми, методологічні підходи, методи побудови наукових знань і емпіричних досліджень).

3. Системи наукових юридичних знань "середнього рівня" галузевого і проблемного характеру (теорія правопорушень, теорія правоохоронної діяльності, науки цивільного, адміністративного, кримінального права та ін.).

4. Системи наукових знань прикладного характеру, що відбивають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів правової, зокрема юридичної, діяльності.

Зміст систем наукових юридичних знань становлять теорії, наукові закони, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, методи, поняття та категорії, наукові факти. Галузеві та прикладні (спеціальні) системи правових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, мають містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких будуються висновки для прояснення або передбачення специфічних явищ; сукупність логічних правил, які вводять для оперування поняттями, термінами, знаками в межах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дають змогу передбачати специфічні факти в предметній галузі єдиним чином; твердження або правила, за допомогою яких уведені поняття, терміни та знаки, що пов'язуються з тими або іншими конкретними характеристиками предметної галузі — властивостями, зв'язками, залежностями та іншими характеристиками; твердження про факти як суттєву складову системи знань.

1. Теорії (доктрини, концепції, вчення) — комплекси поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та прояснення будь-якого явища, форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності.

Власне теорії як найбільш розвинутв сукупності наукових знань є внутрішньо диференційовані, але цілісні системи знань, що характеризуються логічною залежністю одних елементів від інших, можливістю виведення змісту теорій з певної сукупності тверджень (вихідного базису теорій) за певними логіко-методологічними принципами та правилами.

2. Наукові закони — це істотні зв'язки або істотні відношення, що є загальними, необхідними, повторюються за певних умов. Наукові закони виражають істотні й необхідні зв'язки (відношення) правових явищ і процеси в їх соціальній зумовленості, насамперед зв'язки правових форм соціальної діяльності суб'єктів або, іншими словами, сталу взаємодію суб'єктів права і їх рівнодіючу, що розкриває сутність явищ і процесів.

Правові діяння, як і інші соціальні дії, характеризуються випадковими величинами, що в сукупності утворюють певну середню рівнодіючу величину. Саме ця величина виступає як форма прояву суспільного (соціального) закону. Для її виявлення необхідно дослідити за допомогою спостереження дії множини суб'єктів, зокрема: спрямованість дій тотожних груп суб'єктів в однакових умовах; систему зв'язків, якими ця діяльність обумовлюється; ступінь повторюваності й сталості дій і взаємодій груп суб'єктів в умовах певної системи функціонування.

3. Постулати та аксіоми — вихідні, незалежні, несуперечні й повні твердження або положення наукових теорій, що при аксіоматичній або дедуктивній побудові теорій приймаються за істинні і з яких виводяться за прийнятими у них правилами висновку всі інші положення (основні абстракції). Істинність аксіом і постулатів доводять не в межах цих теорій, а в інших теоріях.

4. Проблеми виникають тільки перед дослідником, і тільки він у змозі їх формулювати, шукати шляхи для вирішення та вирішувати їх. Тільки вчений, усвідомлюючи дійсність, осмислюючи її певним чином на тому або іншому рівні, формулює проблеми, специфічні для наукового пізнання. Він здійснює цей процес, діючи в цілком визначеній конкретно-історичній ситуації. Таким чином, наукова проблема зумовлена реальністю. Реальна проблема в науці виникає тоді, коли визрівають необхідні для цього умови. Наукова проблема як суб'єктивне уявлення об'єктивної дійсності є видом знання, яке виявляє і межі незнання. У цьому сенсі наукова проблема є "знанням про незнання".

Оскільки постановка наукової проблеми припускає окреслення не тільки відносних меж досягнутого знання, а й меж незнання, тих невідомих і нез'я-сованих сторін досліджуваного об'єкта, у результаті з'ясовування яких буде отримано нове знання, тому в самій проблемі, якщо вона правильно поставлена і сформульована, міститься й окреслена сфера можливих наукових відповідей, варіанти її потенційного вирішення.

5. Гіпотеза — це наукове припущення, істинне значення якого не визначено і яке є найважливішою формою розвитку наукового знання.

6. Метод — це спосіб відображення і відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою здобуття нових істинних наукових знань. Головними елементами методу є принципи, правила, прийоми, способи і засоби.

Наукові методи поділяються:

· на загальні методи вищого (філософського) рівня, до якого належать діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки в науковому пізнанні, а й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

· загальнонаукові методи — наукові методи, використовувані всіма науками (у свою чергу діляться на теоретичні й емпіричні);

· приватнонаукові методи, використовувані окремими групами наук;

· спеціальні методи, використовувані окремою наукою.

7. Поняття та категорії, якими оперує правознавство, є логічним вираженням знань про предмет. Правові наукові поняття — це змістовні, предметні уявлення, що відтворюють у мисленні (ідеально) об'єктивну сутність реальних процесів правової дійсності та відношень, які існують у ній, і виражають специфічну правову якісну визначеність таких процесів і явищ. Правові категорії — граничні за рівнем узагальнення, фундаментальні абстрактні поняття теорії правознавства.

Понятійний апарат правознавства є засобом організації наявних знань. Він виконує не тільки логічну, пізнавальну, але й світоглядну функції, тому що дає можливість мислити правильно при вирішенні правових проблем. Проте ці поняття і категорії, взяті окремо, не утворюють ні теорії, ні науки, оскільки в цьому разі вони не володіють достатньою доказовою силою і не можуть відбивати конкретної істини. Об'єктивної конкретної істини досягають тоді, коли поняття і категорії правознавства представлені у системі, тобто є взаємозалежними і становлять наукову систему знань (теорію, концепцію).

8. Наукові факти. У науці об'єкт дослідження представлений як сукупність наукових фактів, тобто наукових описів його фрагментів, складових. Під науковим фактом розуміють певну форму знання, більш-менш логічно оброблений факт, тобто ту сторону або частину дійсності, що перетворилася в об'єкт дослідження й уточнена суб'єктом пізнання за допомогою засобів вимірювання, опису та ін. Науковий факт — це відображена у висловлюванні реальність. Взагалі будь-що стає науковим фактом лише тоді, коли його зафіксовано в той або інший прийнятий у певній науці спосіб (протокольний запис у вигляді висловлювань або формул, фотографія, магнітофонний запис тощо).

3.4. Рівні розвиненості систем юридичних наукових знань

Системи наукових юридичних знань проходять певні стадії розвитку, тобто виникнення, удосконалення, систематизації та становлення цілісності, інтеграції з іншими системами знань тощо. Кожна з цих стадій характеризується певним станом розвиненості системи наукових юридичних знань, особливостями наукових процесів їх створення, взаємодії з іншими системами знань та практикою, тому їх можна вивчати:

· за функціями в науці (описання, прояснення, передбачення);

· методами організації наукового знання;

· методами обґрунтування та узгодження з іншими системами знань;

· можливостями практичного використання тощо.

Безпосередньо за рівнем розвиненості, тобто внутрішньою логічністю зв'язків елементів наукових знань та повнотою відображення предмета дослідження, будь-які системи юридичних наукових знань можна класифікувати на уявлення, ідеї, принципи, ідеології, концепції, доктрини, вчення, теорії.

1. Уявлення — це форма почуттєвого відображення у вигляді наочно-образного знання (суспільно-правова думка, оцінка населенням стану законності та правопорядку, ефективності державного управління тощо).

2. Ідея — форма досягнення (розуміння) у думці явищ державно-правової реальності, яка включає усвідомлення мети і перспектив подальшого її пізнання і практичного перетворення. Ідея — це перспективне, конкретне й усебічне правове знання, придатне для практичного втілення (наприклад, до сучасних правових ідей належать ідеї непорушності природних прав людини, визнання людини та її прав найбільшою соціальною цінністю, розбудови правової державності тощо). У науці ідеї виконують такі функції:

· підсумовують досвід попереднього розвитку знання в певній галузі;

· слугують основою, яка синтезує знання в цілісну систему;

· відіграють роль евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем.

3. Принцип — вихідне положення будь-якого вчення, теорії, науки або внутрішнє переконання і погляд людини на ті або інші питання (правовими є принципи рівності суб'єктів права перед законом, пріоритету загальнолюдських цінностей, верховенства громадянського суспільства над державою, взаємної відповідальності держави і громадянина).

4. Ідеологія — система правових поглядів та ідей, у яких усвідомлюються та оцінюються питання правового регулювання суспільних відносин, правового вирішення соціальних проблеми та конфліктів, а також містяться цілі (програми) розвитку правових форм соціальної діяльності (соціально-демократична, національно-демократична, християнсько-демократична ідеології державності або ідеології позитивізму, цивілізму чи соціологічної юриспруденції).

5. Концепція — певний спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації будь-якого явища, процесу, головна думка щодо них, сукупність ідей їх системного висвітлення (наприклад, прагматично орієнтовані концепції державно-правової, судово-правової, адміністративної реформ в Україні, концепція розвитку законодавства або наукові концепції правової державності, соціальної держави).

6. Доктрина — систематизоване вчення, цілісна концепція, сукупність принципів. На відміну від майже тотожних понять вчення, концепції, теорії частіше використовується для позначення поглядів з відтінком схоластичності та догматизму (доктрини фашизму, елітаризму, етатизму).

7. Вчення — персоніфікована сукупність правових наукових знань щодо державно-правової дійсності, система поглядів (вчення Г.В.Ф. Гегеля про державу та право чи політико-правові вчення Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Мон-теск'єтаін.).

8. Теорія — комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення будь-якого явища; вища, найбільш розвинута форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та суттєвих зв'язків певної сфери дійсності. За побудовою теорія є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії з певною сукупністю тверджень та понять — вихідного базису теорії — за певними логіко-мето-дологічними принципами та правилами (теорії держави та права, теорії кримінального чи цивільного права, теорія правовідносин чи правопорушень).

Для повного та адекватного опанування, вивчення, порівняння їх, тобто з'ясування загальних та особливих властивостей тих або інших теорій, концепцій, доктрин тощо, необхідно оволодіти певними навичками їх аналізу. Зокрема, при вивченні цих теорій, концепцій, доктрин доцільно визначати:

· предмет дослідження (позитивне право, право в соціальному контексті, право і політика, право і мораль, право й історія, право і психологія — тобто право позитивне в його зв'язках з іншими сферами або рівнями суспільства та соціальної структури, правова система в цілому тощо);

· методологію дослідження (методологічні підходи, методи, основні поняття та категорії тощо);

· стан розвинутості дослідження (ідея, принцип, теорія, концепція, доктрина тощо);

· філософське, соціологічне вчення, яке взято за основу або становить основу світогляду вченого — автора дослідження;

· генезис виникнення дослідження за подій, що зумовили проведення цього дослідження;

· стан утілення положень, висновків, рекомендацій дослідження в юридичну практику;

· визнання результатів дослідження іншими вченими, їх критичний аналіз, поширеність серед учених та зв'язок з іншими дослідженнями;

· перспективність та можливість подальшого розвитку головних висновків дослідження.

3.5. Об'єкт та предмет юриспруденції

Об'єктом юридичної науки, як й інших гуманітарних наук, є суспільство, тому для обґрунтування наукового статусу юриспруденції необхідно розрізняти об'єкт і предмет науки.

Об'єкт пізнання — все те, на що спрямована діяльність дослідника, яка протистоїть йому як об'єктивна реальність. Будь-яке явище, процес або відношення об'єктивної реальності можуть бути об'єктом дослідження різноманітних наук (фізики, хімії, біології, соціології і т. ін.). Визначаючи предмет конкретної науки, в об'єкті пізнання виділяють ту або іншу його частину (економіка, політика, країна, держава, пізнання, культура і т. ін.), причому вона входить до предмета конкретної науки не цілком, а лише тією її стороною, що визначається особливостями цієї науки, тоді як усі інші сторони розглядаються як другорядні. Так, підприємництво досліджують економічна, соціологічна, психологічні, юридична й інші науки. Кожна з них досліджує в підприємництві як соціальному явищі тільки ті його властивості, що входять до предмета цієї науки, наприклад, економічна наука — мікроекономічні питання підприємництва, психологічна — психологію підприємця, юридична — правове регулювання підприємництва.

Науки розрізняють насамперед за предметом дослідження. Кожна з них вивчає:

· свою особливу сторону або частину об' єктивної реальності;

· специфічні тільки для цієї науки закони і закономірності цієї реальності;

· особливі форми прояву і механізми дії цих законів і закономірностей.

Предмет будь-якої науки — це не просто якесь явище або процес об'єктивного світу, а результат теоретичного абстрагування, що дає можливість виявити закономірності виникнення, розвитку і функціонування досліджуваного об'єкта, специфічні для цієї науки і ніякої іншої.

Специфіка юриспруденції як науки полягає в тому, що предметом її вивчення є правові форми державної організації суспільства і взаємодій соціальних суб'єктів, причому правові форми розглядають у соціальному контексті, тобто у взаємозв'язку із суспільством у цілому.

Кожна наука має один або єдиний предмет досліджень, проте складається враження, що юриспруденція має два предмети — право і державу, тобто два соціальних явища, різних за властивостями. Така неоднозначність предмета юриспруденції знімається, якщо уточнити, що держава входить до предмета юридичної науки не як цілісне явище, а тільки тими частинами, які пов'язані з правом і є по суті правовими формами організації і функціонування держави. Крім того, держава — одна з організацій суспільства, соціальне явище, компонент суспільства, й у цьому плані може розглядатись як особлива форма організації суспільством самого себе, тобто як особлива форма самоорганізації суспільства.

Виходячи з цього, предмет юриспруденції утворюють правові форми самоорганізації суспільства або правової системи суспільства, або, якщо вийти за межі окремого суспільства, — світовий правопорядок, правові форми самоорганізації людства (цивілізації) або право (правова система) як особлива форма їх самоорганізації.

Предмет юридичної науки утворюють:

· закономірності виникнення і розвитку правових форм самоорганізації суспільства, цивілізації, людства — об'єктивні, необхідні, стійкі, істотні та загальні зв'язки (співвідношення, залежності), що виникають як між основними правовими явищами й інститутами, так і в їх взаємодії з іншими соціальними явищами і процесами;

· зміст правових форм або права (правової системи) як особливої форми самоорганізації — правові норми, правові акти, правовідносини, правопорядок, правова свідомість, юридична наука, правові процеси, правова практика тощо;

· юридична техніка — правила, засоби і прийоми, що використовуються для розробки та систематизації законів, інших нормативних актів, ведення юридичних справ, упорядкування юридичних документів;

· юридична практика — специфічна сфера практичної діяльності юристів: судова, слідча, прокурорська, арбітражна, нотаріальна, оперативно-роз-шуковатаін.

Кожна юридична наукова дисципліна вивчає предмет юриспруденції не взагалі, а лише його окремі сторони або сфери, зокрема певні види суспільних відносин та правові форми їх регуляції. Наприклад, суспільні відносини у сфері здійснення державного управління, адміністративне право та адміністративне законодавство, адміністративно-правову практику досліджує наука адміністративного права; суспільні відносини у сфері праці, трудове право та законодавство, практику їх реалізації — наука трудового права і т. ін. Предметом окремих юридичних наукових дисциплін, наприклад, є тенденції, закономірності виникнення та функціонування правових форм самоорганізації суспільства (теорія права та держави), а також власне історія розвитку теоретичних знань про державу та право (історія вчень про державу та право).

3.6. Методологія юриспруденції

Методологія — це система методів пізнання і практики, тобто система принципів, правил, прийомів, способів і засобів організації й побудови теоретичної і практичної діяльності, а також учення про цю систему. Виходячи з цього визначення:

· методологія наукової діяльності — це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби), зокрема пізнання (відбиття) об'єктів зовнішнього світу та організації (формування) систем наукових знань;

· методологія практичної діяльності — це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби) впливу на об'єкти, організації практичної діяльності як одного з об'єктів;

· вчення про систему методів наукової і практичної діяльності — це сукупність наукових знань щодо змісту, структури наукових і практичних методів, умов та правил застосування їх.

3.6.1 Зміст методології юриспруденції

Методологію юридичної науки можна визначити як систему принципів і способів організації, побудови і здійснення теоретико-пізнавальної юридичної діяльності в області дослідження державно-правової дійсності, а також вчення про цю систему. Методологія сучасної юридичної науки становить складне і багатопланове утворення, яке охоплює:

· проблеми структури наукового знання взагалі й наукових правових теорій зокрема;

· закони виникнення, функціонування і зміни наукових правових теорій;

· понятійний каркас юридичної науки та її окремих дисциплін;

· структуру методів юридичної науки;

· аналіз її наукової мови, формальних і формалізованих методів дослідження (методики і процедури дослідницької діяльності), типології систем наукового правового знання тощо.

Змістовні характеристики методології правознавства виявляються в таких аспектах.

· Методологія правознавства поки що не є самостійною юридичною наукою. Вона виникла і розвивалася в усьому комплексі наукового юридичного знання, а її функціональне призначення полягає в обслуговуванні будь-якого наукового юридичного дослідження, тобто це загальнонауковий юридичний феномен, внутрішньо властивий правознавству в цілому і кожній його окремій науковій дисципліні зокрема. Причому такий загальний характер методології правознавства припускає її пристосування, адаптацію до специфіки кожного досліджуваного юриспруденцією об'єкта.

· Методологія правознавства має як свої складові низку компонентів: світоглядну позицію (тип наукового мислення), загальні теоретичні принципи (парадигми), систему методів, загальнонаукові й конкретно-наукові засоби пізнання, вчення про методологію. Ці компоненти органічно пов'язані, взаємопроникають й збагачують один одного.

· Ядром методології правознавства є єдність і взаємоперетворення онтології, гносеології та аксіології, діалектики і логіки, кожна з яких несе цілком визначене методологічне навантаження.

· Структурно методологія правознавства має кілька рівнів: світоглядний, що має головні напрями і загальні принципи пізнання в цілому; загальнонауковий (міждисциплінарний), що використовується при пізнанні особливої групи однотипних об'єктів; конкретно-науковий, що застосовується у процесі пізнання специфіки окремого об'єкта групою наук; спеціально-науковий — притаманний вивченню окремих властивостей об'єкта в межах конкретної науки; рівень процедур і методик — притаманний конкретному науковому дослідженню тієї або іншої властивості об'єкта.

Дата добавления: 2015-08-18