К.О. Неволін 2 страница

Між названими рівнями методології правознавства існують органічний зв'язок, залежність, підпорядкованість і взаємопроникнення.

3.6.2 Структура методології юриспруденції

Важливе місце в структурі методології юридичної науки займають її теорії і понятійно-категоріальний апарат. Правова теорія, якщо її використовують для дослідження державно-правових явищ, перетворюється в науковий метод, особливості застосування якого визначаються особливостями теорії, її призначенням, функціями понятійного апарату тощо. Теорія, виступаючи в ролі методу наукового пізнання, дає змогу пояснювати державно-правові явища, виявляти і досліджувати їхні нові властивості, прогнозувати розвиток явищ, є доказом і критерієм істинності їх. Подібно й поняття та категорії юриспруденції, зафіксовані у відповідних термінах і визначеннях, є одним із головних "інструментів" наукового правового дослідження, оскільки становлять узагальнені результати пізнання суттєвих властивостей, зв'язків і відношень державно-правових явищ.

Необхідність розвитку методології сучасної юриспруденції зумовлена як ускладненням і динамізмом об'єкта пізнання — державно-правової дійсності, так і самого процесу пізнання і його засобів. Поява нових і удосконалення наявних наукових правових методів зумовлено необхідністю точного й адекватного відображення всього різноманіття правової реальності. Вимога різнобічності й точності результатів конкретного юридичного дослідження зумовлює необхідність комплексного використання низки методів у їх єдності та взаємодоповненні, методологічній зумовленості, визначення правильного співвідношення між методами, "традиційними" для юриспруденції, і новими, якісними і кількісними, соціологічними, філософськими, політологічними і психологічними підходами до права і держави, емпіричними і теоретичними прийомами їх пізнання.

Серед арсеналу методів, використовуваних юридичною наукою, практично немає жодного, який би не застосовувався в інших галузях знання (навіть формально-логічний метод дослідження права, який багато вчених вважають "суто" юридичним, ґрунтується на законах і методах формальної логіки). Водночас проникнення в юридичну науку способів, прийомів і процедур дослідження, притаманних іншим наукам, не є суто формальним, механічним процесом, а супроводжується відповідною перебудовою, трансформацією їх, пристосуванням до специфіки об'єктів державно-правової дійсності.

У пізнавальній і практичній діяльності використовують різноманітні методи, які можна класифікувати за формами діяльності на пізнавальні (повсякденні й наукові) та практичні, а за формами мислення — на раціональні й ірраціональні (інтуїтивні). Проте можливі й інші класифікації складової методології юриспруденції, коли за різними критеріями та підставами виділяють:

· вертикальну (ієрархічну) і горизонтальну (однорівневу) структуру;

· методи організації (формування) наукового знання і здійснення наукових досліджень дійсності;

· загальні, загальнонаукові, приватнонаукові, спеціальні методи;

· теоретичні й емпіричні частини методології, причому й в одному, і в другому випадках можна виділити методи відображення та перетворення.

Всі ці класифікації методології правознавства не є ізольованими, а взає-мопроникають і взаємодіють, збагачують одна одну. Тому побудова різноманітних класифікацій або виділення різноманітних структур методології правознавства — не самоціль, а зумовлені необхідністю встановлення взаємозв'язків між компонентами методології, установлення їх підпорядкованості (ієрархічна структура) або зв'язків координації (горизонтальна структура) для правильного вибору, упорядкування "арсеналу", "інструментарію" методологічних принципів, прийомів, правил, засобів юридичних досліджень відповідно до природи об'єкта й особливостей певної системи наукового правового знання. Первинними і основними в цьому плані є вертикальна і горизонтальна структури методології юриспруденції.

Горизонтальну структуру утворюють види методів певного рівня, наприклад, до загальнонаукових методів належать структурний, функціональний, системний, історичний, логічний і т. ін., а до конкретно-наукових — соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня.

Вертикальну (ієрархічну) структуру методології становлять її рівні, утворені в напрямку від вищого до нижчого шляхом виділення компонентів за ступенем їх ієрархічної залежності (підпорядкованості). У цьому разі виділяють:

· домінуючий світогляд — цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, роль у ньому людини, а також похідних від них переконань, установлень, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому;

· тип правового мислення — "ансамбль", сукупність взаємозалежних і взаємозумовлених наукових ідей, принципів, форм відображення і пізнання дійсності, її істотних зв'язків і відношень, напрямів розвитку;

· парадигми — сукупності загальновизнаних на певному етапі розвитку науки взаємозалежних наукових досягнень, наукових теорій і відповідних їм правил, стандартів, методів наукових досліджень;

· методологічні підходи — об'єднані загальними принципами взаємозалежні методи досліджень;

· методи — у найзагальнішому значенні — це способи досягнення мети, певним чином упорядкована наукова діяльність або сукупність принципів, правил, прийомів, способів і засобів наукових досліджень;

· процедури — системи конкретизованих, формалізованих принципів наукового дослідження, сукупність дослідницьких методик, техніки і методів збирання й опрацювання даних.

Методи структурують за ієрархією не тільки на рівні загальної методології, а й на рівні окремої науки або окремої наукової дисципліни, тобто виділяють систему і структуру методів юриспруденції і структуру методів певної юридичної наукової дисципліни. Так, система методів криміналістики складається з чотирьох рівнів:

· загально-пізнавальні методи, теорію яких розробляють філософські науки (діалектична та формальна логіка, наукознавство), частково психологія і математичні науки;

· галузеві методи, теорію яких розробляють галузеві науки (фізика, хімія, соціологія, психологія тощо), що поділяються на природничо-наукові методи і методи гуманітарних наук;

· регіональні методи, тобто конкретизовані галузеві методи, у назві яких відбито окремі явища, процеси (наприклад, спектральний аналіз, анкетування, кореляційний аналіз тощо), теорії яких розробляються відповідними науками;

· конкретний метод — галузевий або регіональний метод, конкретизований завданнями й об'єктом дослідження (наприклад, люмінесцентний аналіз витравлених штрихів з метою їх виявлення).

Загальнопізнавальні методи поділяють на методи емпіричного рівня (спостереження, експеримент і методи фіксації даних спостереження та експерименту — опис і вимірювання) і теоретичного рівня (формалізація та ідеалізація, аксіоматизація, моделювання, математичні методи таін.). Регіональні методи становлять нижчий щабель у класифікації галузевих методів, а конкретний метод може входити до будь-якої ланки системи¹.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що в ході наукових досліджень того чи іншого предмета комплексно використовують різні методи, що передбачає визначення послідовності та суміщення їх. Іноді один метод є передумовою для використання іншого методу, таким чином, складається ціла система послідовних цілеспрямованих дій, які об'єднуються поняттям "дослідницька діяльність".

3.6.3 Процедура конкретного наукового правового дослідження

Окреме наукове юридичне дослідження є основною формою набуття знань про державно-правові явища, що вивчає за допомогою дослідницьких наукових процедур конкретні властивості, зв'язки, взаємодії явищ.

Наукове дослідження охоплює приблизно такі етапи і дії1:

· постановку й уточнення завдання;

· висунення гіпотез або вихідних положень;

· теоретичну розробку гіпотез, перевірку, критику й оцінювання їх, створення програм та інструкцій для емпіричного дослідження;

· проведення емпіричних досліджень і спостережень, збирання й опрацювання емпіричних даних;

· порівняння запропонованих гіпотез із даними експерименту й спостережень, остаточну оцінку (у рамках цього дослідження), прийняття або відкидання запропонованих гіпотез;

· формулювання невирішених питань і виявлення труднощів, що ведуть до постановки нових завдань.

Оскільки для пізнання правового процесу, явища необхідні одержання первинної детальної інформації про нього, її суворий відбір і аналіз, то очевидно, що одним із основних інструментів у процесі такого пізнання є емпірична частина наукового дослідження.

На відміну від методів процедура дослідження — це найбільш загальна система дій і спосіб організації наукового дослідження державно-правових явищ. До головних елементів процедури проведення конкретного юридичного дослідження належать:

· спосіб — сукупність операцій збирання, опрацювання та аналізу даних, властивих певному методу;

· техніка — сукупність спеціальних правил використання того або іншого способу;

· методика — сукупність технічних прийомів, пов'язаних із певним способом, включаючи конкретні дії, їх послідовність і взаємозв'язок;

· засоби — матеріальні й нематеріальні "інструменти" збирання, опрацювання, аналізу й узагальнення інформації.

На вибір конкретних елементів і правил процедури впливають компоненти методології більш високих рівнів, зокрема парадигма, методологічні підходи, методи.

3.7. Поняття та зміст світогляду, типу юридичного наукового мислення, юридичної наукової парадигми

Як зазначалося, вищий рівень методології юриспруденції утворюють світогляд, тип домінуючого юридичного мислення та юридичні наукові парадигми, які багато в чому визначають вибір методологічних підходів та методів при проведенні юридичних наукових досліджень.

3.7.1 Світогляд

Кожній епосі розвитку людства притаманний свій домінуючий світогляд як цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, роль у ньому людини, а також похідних від них переконань, установлень, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому:

· світогляду середньовіччя було притаманне домінування теології, тобто сукупності релігійних доктрин та відповідних теологічних теорій походження, існування держави і права;

· епоха Відродження, навпаки, характеризується критичним ставленням до теології та домінуванням гуманізму — сукупності поглядів, за якими найвищою цінністю є людина, її життя, свобода, щастя, розвиток здібностей, а благо людини є критерієм оцінки всіх соціальних інститутів;

· у добу Просвітництва основою світогляду стають вчення, які відбивають домінуюче значення розуму людини, її знань у пізнанні природного порядку суспільного життя, що відповідає закономірностям навколишнього середовища та дійсної природи людини;

· XIX століттю властиве домінування у світогляді ідей юридизації, лібералізації та демократизації суспільств, у яких концентровано відбивається необхідність безпосереднього втілення принципів гуманізму, раціональності, рівності та свободи людей у соціальне життя;

· світогляд XX та початку XXI століть характеризується плюралізмом ідей та принципів, інтеграцією країн та забезпеченням світового порядку, глобалізацією та інформатизацією суспільного життя.

3.7.2 Тип (стиль) домінуючого наукового мислення

Наукове мислення функціонує і розвивається в понятійній формі. Невипадково між знаряддями праці в процесі виробництва і поняттями в процесі мислення проводять функціональну аналогію. Наукове поняття характеризується як уявне (ідеальне) відтворення у мисленні об'єкта, як концентрація знань про нього. Оцінка наукових понять як атрибутів пізнавального мислення не може бути іншою для юриспруденції, у якій поняття виступають як логічна форма розуміння правових явищ, як відбиток закономірного й особливого в правовій дійсності.

Світоглядні ідеї відповідно визначають і складові типу (стилю) домінуючого наукового мислення, під яким розуміють "ансамбль", сукупність взаємозалежних і взаємозумовлених наукових ідей, принципів, форм відображення і пізнання дійсності, її істотних зв'язків і відношень, напрямів розвитку. Зокрема, сучасний тип науково-правового мислення передбачає:

· рішучий поворот юридичних досліджень до правди життя, до істини, тобто до повної адекватності їх об'єктивним процесам;

· очищення правознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці політичних і правових форм організації суспільства;

· радикальне підвищення критично-аналітичної спрямованості юридичної науки;

· забезпечення наукового передбачення розвитку державно-правових явищ (систем), що є важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарію, який воно використовує;

· розширення діапазону юридичних досліджень, тобто розгляд правових явищ із філософських, соціологічних і психологічних, а не тільки спеціально-юридичних позицій;

· глибоке з'ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу (як у міжнародному праві, так і у внутрішньому праві інших країн), визначення шляхів розвитку внутрішнього права у взаємозв'язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового політико-правового розвитку;

· зміну соціальної позиції вчених, підвищення їхньої соціальної відповідальності тощо.

3.7.3 Парадигми

Від типу наукового юридичного мислення залежить "арсенал" парадигм, які є в юриспруденції. Парадигму розглядають як комплексну й суттєву характеристику тієї чи іншої наукової дисципліни в певну історичну епоху. Така характеристика, як правило, пов'язана з існуванням певних домінуючих теорій, наукових шкіл, напрямів досліджень, у межах і за допомогою яких успішно вирішують практичні й теоретичні проблеми. У понятті парадигми виділяють такі основні аспекти1:

· наукова картина світу — це модельні уявлення, узагальнені образи вихідних об'єктів науки;

· загальноприйняті в певному співтоваристві вчених методологічні вимоги і ціннісні орієнтації, які забезпечують простоту та несуперечливість теоретичних концепцій, можливості їх перевірки та кількісного відображення, точність наукових передбачень;

· традиційні для вчених зразки, за якими здійснюють наукові описування і пояснення, а також основні приклади вирішення конкретних наукових проблем.

Сучасній юриспруденції притаманне домінування двох головних парадигм — позитивізму та соціологізму.

Парадигма позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, яка виникла в другій половині XIX ст. у Західній Європі й була в подальшому сприйнята вітчизняною юриспруденцією. Головні постулати цієї парадигми такі:

· заперечення ідей історичної школи права, поділу права на природне та позитивне, відмова від досліджень аксіологічних аспектів права, історії розвитку права та держави, соціальних умов їх існування;

· визнання права тільки як права, залежного від волі держави і виражене зовні у вигляді нормативно-правових актів та правозастосовних рішень;

· вивчення тільки чинного або позитивного права, обмеження юридичної науки дослідженням догми права: описанням, узагальненням, систематизацією і класифікацією нормативних розпоряджень законодавця і розробкою на основі цього відповідних юридичних визначень і конструкцій;

· обґрунтування формально-догматичного методу як головного і єдиного загального методу теоретичної юриспруденції, розгляд суспільства і держави переважно крізь призму юридичних категорій.

Протилежною позитивізму є парадигма соціологізму, що орієнтує на з'ясовування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології та культури.

Парадигма соціологізму об'єднує різноманітні школи і концепції соціологічного напряму в юриспруденції, до яких належать інструменталізм, функціоналізм, інституціоналізм, реалізм та ін. На противагу позитивістській юриспруденції соціологічна звертається до дослідження умов функціонування, дії права, процесу його реалізації. Вона виходить з того, що право існує не тільки у вигляді норм, а й є інструментом досягнення соціальних цілей, функціонує в суспільстві, реалізується в діях соціальних суб'єктів і т. ін. Ця парадигма остаточно оформилася наприкінці XIX — на початку XX ст. і включає в узагальненому вигляді такі положення:

· праворозуміння ґрунтується на ідеях прагматизму, праксеології, реалізму, функціоналізму, аксіології і низки інших;

· право створюється не державою, а громадським суспільством, соціальними спільнотами в процесі безпосередньої їх життєдіяльності як система конкретних взаємодій (правовідносин);

· лише тією мірою, якою народ делегує державі повноваження управління суспільством, держава вправі встановлювати нові норми права або санкціонувати через нормативно-правові акти правові взаємодії між рівними і вільними соціальними суб'єктами;

· суспільство за допомогою права, демократичних процедур встановлює порядок утворення, компетенцію, завдання держави, її органів і посадових осіб за принципом "заборонене усе, що прямо не дозволено правовим законом";

· право — це інструмент, форма, спосіб самоорганізації суспільства;

· втручання держави в приватне життя громадян та інших соціальних суб'єктів можливе тільки у формі юрисдикції у випадках учинення правопорушень або виникнення спорів між державою і такими суб'єктами.

3.8. Методологічні підходи юриспруденції

Методологічний підхід є одним із основних компонентів парадигми і розглядається як сукупність взаємозалежних наукових методів. Він об'єднує різноманітні методи, певним чином пов'язані між собою, серед яких одні або кілька є основними, а всі інші підпорядковані їм, залежні, мають допоміжний характер.

1. Історичний підхід ґрунтується на вивченні державно-правових явищ у виникненні й розвитку їх. Домінуючим, але не єдиним, є історичний метод, в основі якого лежить вивчення реальної історії держави і права як елементів суспільства, у їх конкретному різноманітті, виявлення історичних фактів і на цій основі розумове відтворення історичного процесу, що розкриває логіку, закономірності розвитку держави і права (історична школа права, історичні юридичні науки).

2. Логічний підхід. За логічного підходу об'єктивні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права розкривають шляхом вивчення їх на вищих стадіях існування, у яких концентровано виражаються, відновлюються у структурі та функціонуванні держави і права головні риси їх історичної еволюції, а це не потребує безпосереднього розгляду їх реальної історії.

3. Герменевтичний підхід ґрунтується на сукупності принципів і способів тлумачення, інтерпретації юридичних текстів, а останні можуть мати форму як нормативно-правових, так й інших правових документів, а також наукових монографій та інших письмових праць вчених. Цей підхід як домінуючий властивий аналітичній юриспруденції.

4. Ціннісний (аксіологічний) підхід ґрунтується на низці філософсько-соціологічних концепцій. Згідно з ним людські діяння можна осмислити лише у співвіднесенні з цінностями (благами), якими визначаються норми і цілі поведінки людей. У правознавстві цей підхід використовують при дослідженнях цінності права, правової культури, суспільної значущості (суспільної корисності й суспільної небезпеки) діянь у сфері дії права.

5. Гуманістичний підхід передбачає дослідження державно-правових явищ на основі визнання людини найвищою соціальною цінністю, вільний розвиток якої є метою, а не засобом соціального розвитку. Використовують теорії і поняття природних прав людини, суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів громадян.

6. Кібернетичний підхід. Розгляд правової реальності з позицій соціального управління забезпечується в межах кібернетичного підходу з використанням відповідних методів кібернетики, у яких важливу роль відіграють закони необхідної різноманітності, співвідношення стимулів і антисти-мулів, поєднання зовнішнього регулювання і саморегулювання. Предмет досліджень у межах кібернетичного підходу окреслюється проблемами механізму дії права, поняттями правового регулювання, ефективності дії права, дії правової норми, механізму правотворчості і правозастосування.

7. Комплексний підхід. Методологічні підходи не ізольовані один від одного і можуть мати взаємозумовлений (інтегративний) характер, що викликає появу похідних (повторних, синтезованих) підходів. До таких належать комплексний, а також структурно-функціональний, системно-структурний, системно-функціональний підходи тощо. При вивченні правової реальності принципове методологічне значення має комплексний підхід. Це пояснюється тим, що будь-яке соціальне явище багатогранне, тому важливо дослідити його властивості як цілого і його різноманітні конкретні складові, а також умови, що визначають це явище, зокрема:

· відповідність і узгодженість динаміки (зміни) державно-правового явища із загальною перспективою розвитку суспільства;

· роль і місце цього явища в існуючій системі;

· зв'язок цього явища з конкретною сферою громадського життя, видом соціальної діяльності, а також регіоном, визначеними територіально-економічними умовами, їх взаємозалежність і взаємозумовленість;

· соціальна характеристика державно-правового явища, вплив на нього етнічного і національного чинників;

· політичний характер і політична форма цього явища;

· особливості конкретно-історичних умов існування явища (сформовані норми, ціннісні орієнтації, думки, традиції тощо);

· структура, рівень організації, ступінь усталеності, розвиненості суб'єктів, пов'язаних із цим явищем.

·

Комплексний підхід у юриспруденції забезпечує дослідження всіх умов і взаємодій державного або правового явища, взаємна (інтегрована) дія яких зумовлює конкретний стан цього явища.

9. Системно-функціональний підхід поєднує системний та функціональний методи; орієнтований на дослідження державно-правових явищ як певних систем, а також на визначення функціональних зв'язків (функцій) елементів та підсистем певної системи, між системами та навколишнім середовищем.

10. Функціонально-структурний підхід виходить із розгляду державно-правових явищ як цілісностей, що мають складну структуру, складові яких функціонально пов'язані одна з одною.

3.9. Методи юриспруденції: види та зміст

Методи юриспруденції — це ніби "цеглинки" або "інструменти" методологічних підходів. Метод як засіб пізнання — це спосіб відображення і відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою набуття нових істинних наукових знань. Головні елементи методу такі: принципи, правила, прийоми, способи і засоби. Як зазначалося вище, структуру системи методів можна розглянути на горизонтальному і вертикальному рівнях.

Вертикальну структуру методів утворюють:

· загальні методи мислення, притаманні як науковому (теоретичному) пізнанню, так і практичній та буденній діяльності (практичному пізнанню);

· філософські методи — це вищий рівень пізнання, до якого належать діалектика та метафізика;

· загальнонаукові методи — наукові методи, що використовуються всіма науками (у свою чергу поділяються на теоретичні й емпіричні);

· конкретно-наукові методи — застосовуються окремими групами наук;

· спеціальні методи, використання яких обмежене окремою наукою.

Горизонтальну структуру становлять види методів певного рівня, наприклад, до загальнонаукових методів належать: структурний, функціональний, системний, історичний, логічний і т. ін., а до конкретно-наукових — соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня. Внутрішню структуру кожного методу утворюють його принципи, правила, прийоми, способи,засоби.

3.9.1 Загальні методи мислення

Аналіз — це уявне розчленовування з метою вивчення цілісного предмета на складові (сторони, ознаки, властивості або відношення).

Синтез — це з'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей або відношень) предмета в єдине ціле.

Абстрагування — це виділення властивостей і відношень досліджуваного явища, до яких суб'єкт виявляє інтерес, а також одночасне відсторонення від інших властивостей і відношень, у результаті чого утворюються різноманітні абстракції — поняття, категорії, теоретичні конструкції і їх системи. Абстрагування лежить в основі типології і класифікації, моделювання побудови теорій як систем знань.

Узагальнення — це метод, у результаті застосування якого встановлюють загальні властивості й ознаки об'єктів шляхом переходу від конкретного поняття чи судження до більш загального. Розширення класу предметів і виділення загальних властивостей цього класу дає змогу складати дедалі ширші поняття.

Індукція — це метод дослідження і спосіб міркування, у якому загальний висновок формується на основі конкретних посилань. Спочатку в процесі досліду, експерименту, спостереження визначають, встановлюють, збирають окремі факти, при подальшому вивченні яких виділяють загальні й повторювані риси низки явищ, що входять до визначеного класу явищ. На цій основі будують індуктивний умовивід, де висновком є судження, в якому ознака приписується всьому класу цих явищ.

Дедукція — це метод дослідження і спосіб міркування, за допомогою якого із загальних посилань із необхідністю випливає висновок конкретного характеру. У дедукції на відміну від індукції, виходячи і спираючись на загальне знання, роблять висновок часткового характеру. При використанні як посилання гіпотетичного припущення, наприклад нової наукової ідеї, дедукція є відправною точкою зародження нової теоретичної системи.

Аналогія — це метод дослідження, за якого на основі подібності об'єктів в одних ознаках роблять висновок про їх подібність і в інших ознаках. Умовиводи за аналогією широко використовують у моделюванні.

Моделювання — це метод вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі). Модель заміщає оригінал (явище) за певними його ознаками, проте відрізняється за іншими. Використання методу моделювання дає змогу досліджувати ті сторони об'єктів, які або неможливо осягнути шляхом безпосереднього вивчення, або невигідно вивчати у такий спосіб. Особливого поширення набув метод комп'ютерного моделювання. Моделі, що застосовуються в повсякденному і науковому пізнанні, можна поділити на два великих класи — матеріальні, що є природними об'єктами і функціонують за законами природи, та ідеальні — уявні образи, що зафіксовані у відповідній знаковій формі й функціонують за законами логіки.

3.9.2 Філософські методи

Це, зокрема, такі діалектичні закони і категорії:

· єдність і боротьба протилежностей;

· кількісних і якісних змін;

· заперечення заперечення;

· сутність і явище;

· зміст і форма;

· необхідність і випадковість та ін.

Внаслідок складності, універсальності, загальності філософського знання класифікації філософських методів утруднені, багато в чому залежать від змістовних характеристик філософських теорій та концепцій, кожній з яких, як правило, притаманний власний метод пізнавальної діяльності (позитивістський, герменевтичний, аксіологічний тощо).

Серед філософських методів як найбільш загальних і універсальних методів пізнання і діяльності, як правило, виділяють метафізичний, діалектичний та формально-логічний методи.

Метафізика — філософське вчення про надпочуттєві принципи буття, з притаманним йому способом мислення, який розглядає речі і явища як незмінні й незалежні одне від одного. Метафізичний метод протилежний діалектичному і виходить із кількісного розуміння розвитку, заперечує саморозвиток, ототожнює пізнання та дійсність, абсолютизує окремі форми, етапи пізнавального процесу. Різновидами метафізики є еклектика і софістика. Під еклектикою, як правило, розуміють спосіб мислення, що базується на поєднанні, шляхом підміни одних логічних основ іншими, різнорідних поглядів, ідей і теорій, а софістикою — міркування, що передбачають свідоме порушення законів логіки, вжиття хибних аргументів.

Діалектика — це вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, в основі якого лежить універсальний метод мислення і дії. Діалектика дає знання найбільше загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення, дає змогу охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед множини інших, її зв'язку з ними і т. ін.

Дата добавления: 2015-08-18