К.О. Неволін 5 страница

Оперативно-розшукова діяльність. Наука оперативно-розшукової діяльності — прикладна юридична наукова дисципліна, що досліджує гласні й негласні пошукові, розвідувальні й контррозвідувальні заходи, що здійснюються із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів, принципи оперативно-пошукової діяльності, форми, взаємодії з органами управління і населенням.

3.11.4. Перспективи розвитку юриспруденції

Основні шляхи розвитку юриспруденції. Загальні об'єкт, методологія юридичних та інших наук, потреби комплексного дослідження соціальних процесів припускають подальшу інтеграцію і диференціацію наукового знан­ня, причому передусім саме по лінії дослідження "стикових", суміжних на­укових проблем. У цьому аспекті можна виділити кілька шляхів удоскона­лення юридичної наукової діяльності:

1) інтеграцію, взаємопроникнення, взаємоузгодженість, взаємну пере­вірку істинності отриманих результатів на міждисциплінарному рівні, що спрямовано на створення цілісної наукової картини правової сфери світу;

2) прагматичну орієнтованість наукових досліджень на комплексне ви­вчення актуальних соціально-правових проблем. Принциповою для бага­тьох юридичних наук, особливо нормативних (галузевих), є переорієнтуван­ня з вивчення і тлумачення нормативно-правових актів на проведення емпі­ричних досліджень, зокрема конкретно-соціологічних, соціально-психоло­гічних і психологічних, на основі використання методів математичної ста­тистики, математичного моделювання і т. ін.;

3) прогностичний характер наукових юридичних досліджень, що не тільки пояснюють і описують сучасний стан державно-правових явищ, а й виявля­ють імовірні варіанти їх подальшого розвитку, здійснюють їх оцінку, вияв­ляють причини й умови, що сприяють або перешкоджають їх настанню. При­чому такий прогноз не повинен мати тільки короткочасний, "тактичний" ха­рактер, а бути розрахованим на довгострокову перспективу, відбивати "стра­тегію" й альтернативність правового розвитку;

4) пріоритетний розвиток фундаментальних юридичних дисциплін. Праг­матичність наукових досліджень не повинна "затьмарювати" розвиток фун­даментальних юридичних досліджень, без результатів яких ніколи не осяг­нути стратегії правового розвитку;

5) розуміння варіативності й альтернативності перспектив правового роз­витку, що зумовлює необхідність докорінної перебудови методологічної бази юриспруденції, наявних парадигм, методологічних підходів, методів, дослід­ницьких програм і методик, насамперед за рахунок їх комплексного застосу­вання з використанням можливостей комп'ютерних технологій, математич­ного і соціального моделювання;

6) розширення емпіричної бази юридичних досліджень, що не може бути обмежена вітчизняним досвідом соціального та правового розвитку, а має охоплювати досвід інших країн, різних цивілізацій. У цьому аспекті важко переоцінити роль і значення порівняльних правових досліджень, які дають можливість не тільки виявити різноманітні способи вирішення соціальних проблем, а й оцінити їх ефективність, розробити механізми і процедури ре­цепції цього досвіду для забезпечення внутрішнього розвитку. Порівняль­ний аналіз спрямований також на виявлення глобальних проблем, законо­мірностей, тенденцій розвитку, на забезпечення ефективного прояву їх по­зитивних сторін у внутрішньому розвитку і, навпаки, створення ефективних механізмів попередження негативних впливів;

7) розвиток критичності наукових досліджень, покликаних виявляти не тільки позитивне в соціальному і правовому розвитку, а і його негативні сто­рони, що потребує виявлення вченими певної громадянської сміливості, а також забезпечення їх соціальної захищеності, підвищення соціальної відпо­відальності за істинність і обґрунтованість результатів досліджень, забезпе­чення об'єктивності їх оцінки. Вирішення цих завдань потребує зміни форм організації юридичної науки і підготовки юридичних наукових кадрів, сти­мулювання праці вчених, її технічного і фінансового забезпечення.

Проблеми удосконалення методології та структури юриспруденції. Вод­ночас інтеграція наукового знання має межі, що зумовлено об'єктивними чинниками. Інтеграція юриспруденції з іншими науками йде шляхом адап­тації їх методології щодо особливостей її предмета.

Предметна цілісність юридичної науки, єдність її предмета і методу, внут­рішня послідовність і несуперечність юридичної теорії припускають, що в юридичній науці методи інших наук можуть і повинні використовуватися лише як способи і прийоми саме юридичного пізнання, тобто як пізнавальні засоби і компоненти самого юридичного методу.

Юридизація методології припускає адаптацію неюридичних методів і дисциплін, перетворення їх відповідно до особливостей правової реальності й побудови юридичних наукових знань, що забезпечує методологічну і пред­метну однорідність юриспруденції.

Ефективність використання в юриспруденції таких філософських і загаль-нонаукових методів, як логічний, системний, структурний, функціональний, синергетичний, моделювання, експериментування та багатьох інших, зале­жить від ступеня їх юридичного "заломлення" і конкретизації як прийомів і засобів саме юридичного пізнання — діалектики як юридичної діалектики, тобто специфічної діалектики специфічного юридичного предмета, систем­ного методу щодо особливостей правових систем, методи моделювання й екс­перименту мають бути методами юридичного моделювання або юридичного експерименту і т. ін.

Іншим напрямом розвитку юриспруденції є становлення нових юридич­них дисциплін міждисциплінарного характеру: філософії права, соціології; права, психології права, юридичної політології, правової кібернетики, пра­вової риторики, правової лінгвістики, правової семіотики, юридичної антро­пології, юридичної логіки, правової статистики, правової інформатики і низ- І ки інших або, навпаки, відокремлення від юриспруденції як самостійних наук політології, державознавства.

Раніше подібні дослідження проводилися в межах існуючих юридичних ' та інших дисциплін, проте розвиток і ускладнення наукового знання, збільшення його обсягів, розвиток понятійного апарату, а головне потреби соціального розвитку зумовили актуальність їх існування як самостійних юридичних дисциплін. При цьому не виключається, а навпаки, передбача­ється формування таких же за найменуванням дисциплін, але що входять до структури суміжних наук. Наприклад, філософія права як філософська на­ука, юридична психологія як психологічна наука тощо.

Незважаючи на те, що рівень розвинутості цих нових юридичних дис­циплін неоднаковий, методологічне і теоретичне значення їх таке, що вони повинні мати статус не нормативних (галузевих) або прикладних, а юридич­них наук загальнонаукового в межах юриспруденції характеру, статусу і профілю, що підвищує розвиненість, динамічність юриспруденції в цілому, відбиває її спроможність до саморозвитку1.

Питання для самоконтролю

1. Об'єктом дослідження яких наук є держава та право?

2. Які критерії покладено в основу класифікації юридичних наук?

3. З яких компонентів складається правова теорія?

4. Які методи наукових досліджень використовують в юриспруденції?

5. Які методологічні підходи є в сучасній юриспруденції?

6. У чому полягають основні відмінності між юридичним позитивізмом і юридичним соціологізмом?

7. Визначте етапи процедури конкретного наукового правового дослі­дження.

8. Порівняйте предмети теоретичних та історичних юридичних наук, з'я­суйте їх загальні та особливі риси.

Література

1. Алексеев С.С. Избранное: Наука права. Общесоциальные проблемы. Публицистика. — М., 2003.

2. Баскаков АЛ., Туленков Н.В. Методология научного исследования. —
К., 2002.

3. Гревцов Ю.И. Социология права: Курс лекций. — М., 2001.
ДмитрієвА.І., ШепелъА.О. Порівняльне правознавство: Навч. посіб. —

4. К., 2003.

5. Жолъ К.К. Методы научного познания и логика (для юристов). — К., 2001.

6. Керимов ДА. Методология права (предмет, функции, проблемы фило­софии права). — М., 2001.

7. Козловський АА. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. — Чернівці, 1999.

8. Максимов СИ. Правовая реальность: опыт философского осмысления. — Х.,2002.

9. Мережко АА. Введение в философию международного права. Гносео­логия международного права. — К.: Юстиниан, 2002.

10. Наумов В.Б. Право и Интернет: очерки теории и практики. —М., 2002.

11. Нерсесянц B.C. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. — М., 1998.

12. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії. — К., 2002.

13. Певцова ЕА. Теория и методика обучения праву. — М., 2003.

14. Правовая статистика. — М., 1990.

15. Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / Зазаг. ред. B.C. Журавського. — К., 2003.

16. Тер Акопов АА. Юридическая логика: Учеб. пособие. — М., 2002.

17. Федотов А.П. Глобалистика. Начала науки о современном мире: Курс лекций. — М., 2002.

18. Хеллевик О. Социологический метод. — М., 2002.

19. Шамхалов Ф.И. Основы теории государственного управления. — М., 2003.

З усіх наук більш за все вдосконалює людину, яка ними займається, наука про закони; принаймні так повинно бути, якщо правильні її положення, інакше б даремно божий і чудовий закон (nomos) отримав у нас назву, близьку до слова “розум” (noys)…

Платон

Розділ 4

ЮРИДИЧНА НАВЧАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

4.1. Система вищої юридичної освіти в Україні

В Україні діє 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів та більш як 660 вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі). Статус національного мають 48 університетів та академій. В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. студентів. У розрахунку на 10 тис. населення України чисельність студентів становить 392 особи. Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за 70 напрямами, які включають понад 500 спеціальностей.

4.1.1. Основні засади освіти в Україні

Освіта в Україні визнається основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей. її метою є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, забезпечення суспільства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні будується на таких принципах:

· доступності для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою, а також рівності умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

· органічному зв'язку зі світовою та національною історією, культурою, традиціями, освітою інших країн;

· незалежності освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

· єдності, наступності, гнучкості й прогностичності системи освіти, її безперервності та різноманітності, інтеграції з наукою і виробництвом;

· поєднанні в освіті державного управління і громадського самоврядування.

Громадяни України мають право на безоплатну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Право громадян України на освіту забезпечується:

· розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти;

· відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

· різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем;

· наданням державних стипендій та пільг учням і студентам.

Управління освітою здійснюється Міністерством освіти і науки України; міністерствами і відомствами України, яким підпорядковані заклади освіти; Вищою атестаційною комісією України; Міністерством освіти і науки Автономної Республіки Крим; місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування і підпорядкованими їм органами управління освітою, і спрямоване:

· на здійснення державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів;

· проведення державного ліцензування, інспектування та акредитацію закладів освіти;

· здійснення контрольних функцій з дотримання вимог щодо якості освіти;

· забезпечення зв'язку із закладами освіти та державними органами інших країн;

· організацію впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду тощо.

Системі освіти України притаманні самоврядні засади її самоорганізації на суспільному, регіональному рівнях та у закладах освіти. Самоврядування здійснюється як загальними зборами чи конференціями колективу закладу освіти, так і місцевими та регіональними конференціями педагогічних працівників, а також Всеукраїнським з'їздом працівників освіти. Громадське самоврядування в освіті орієнтується на внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі освіти, вирішення у межах своїх повноважень питань навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, економічної і фінансово-господарської діяльності закладів освіти.

Наукове і методичне забезпечення освіти здійснюють Міністерство освіти і науки України, Національна академія наук України, Академія педагогічних наук України, міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим, вищі заклади освіти, академічні, галузеві науково-дослідні інститути, заклади після-дипломної освіти, інші науково-методичні й методичні установи у взаємодії з відповідними підприємствами, творчими спілками, асоціаціями, товариствами, громадськими науковими організаціями.

4.1.2. Основні характеристики системи і структури юридичної освіти

На сьогодні в Україні підготовку фахівців-правознавців здійснюють понад 170 вищих навчальних закладів (до 1991 р. їх було 6), з яких 50 — приватні.

Загальний ліцензований обсяг підготовки фахівців за напрямом "Право" становить майже ЗО тис. осіб на рік, або 4 місця на 10 тис. населення, з них 88 % навчається у вищих навчальних закладах державної форми власності. У регіональному розрізі ліцензований обсяг підготовки фахівців з розрахунку на 10 тис. населення становить: у північному — 10,2 місця, східному — 4,7, південному — 3, західному і центральному — 2 місця.

Підготовку юристів переважно здійснюють вищі навчальні заклади системи МВС України, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Одеська національна юридична академія, Державна академія податкової служби1.

Система юридичної освіти складається із відповідних закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, баз навчальної юридичної практики, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура юридичної освіти включає вищу юридичну освіту, післядипломну юридичну освіту, аспірантуру, докторантуру, професійну юридичну самоосвіту.

У системі юридичної освіти діє психологічна служба, організуються безкоштовне медичне обслуговування та харчування, забезпечуються безпечні й нешкідливі умови навчання, праці та виховання тощо.

Вища юридична освіта за змістом є системою світоглядних і громадянських якостей, професійних знань, умінь і навичок, що формуються в процесі навчання у вищих навчальних закладах. Залежно від домінування у змісті освіти інтелектуальних чи професійних якостей, вона поділяється на освітню та освітньо-кваліфікаційну складові; залежно від ступеня сформо-ваності інтелектуальних чи професійних якостей — на відповідні освітні чи освітньо-кваліфікаційні рівні.

До освітніх рівнів структури вищої освіти як характеристик вищої освіти за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей особи, достатніх для здобуття кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню, відносять:

1. неповну вищу освіту — освітній рівень вищої освіти, який характеризує розвиток особи як особистості через таку сформованість її інтелектуальних якостей, що є достатніми для здобуття кваліфікації, яка відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню "молодший спеціаліст". Неповну вищу освіту здобувають на основі повної загальної середньої освіти (в окремих випадках — базової загальної середньої освіти) у процесі навчання у вищих навчальних закладах за освітньо-професійною програмою молодшого спеціаліста;

2. базову вищу освіту — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує розвиток особи як особистості через таку сформованість її інтелектуальних якостей, що є достатніми для здобуття кваліфікації, яка відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню бакалавра. Базову вищу освіту здобувають на основі повної загальної середньої освіти або освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста в процесі навчання у вищих навчальних закладах за освітньо-професійною програмою бакалавра;

3. повну вищу освіту — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує розвиток особи як особистості через таку сформованість її інтелектуальних якостей, що є достатніми для здобуття кваліфікації, яка відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню спеціаліста або магістра. Повну вищу освіту здобувають на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (в окремих випадках — повної загальної середньої освіти) в процесі навчання у вищих іавчальних закладах за освітньо-професійними програмами спеціаліста або магістра.

Освітньо-кваліфікаційні рівні (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), які є характеристиками вищої освіти за ознаками ступеня «рормованості спеціальних і фундаментальних знань, умов, навичок особи, що забезпечує її здатність виконувати завдання та обов'язки (роботи) певного рівня професійної діяльності, як підстави для класифікації мають:

· попередню світу, на основі якої здобувається вища освіта певного освітнього рівня;

· певний освітній рівень вищої освіти;

· завдання та обов'язки певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних посад у певному виді юридичної діяльності.

Відповідно до цих критеріїв освітньо-кваліфікаційними рівнями є такі.

1. Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула:

· неповну вищу освіту;

· спеціальні уміння та знання, які є достатніми для здійснення функцій Певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних посад певного виду юридичної діяльності.

Для осіб, які мають базову загальну середню освіту, навчання може бути Організоване одночасно за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста й освітньою програмою повної загальної середньої освіти.

За індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста можна за таких умов:

· це право належить особам, які припинили навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах другого — четвертого рівнів акредитації;

· освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста можна здобувати тільки за однією зі спеціальностей, які відповідають напряму підготовки бакалавра;

· освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста можна здобувати в тому самому або іншому акредитованому за обраною особою спеціальністю вищому навчальному закладі.

2. Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула:

· базову вищу освіту;

· фундаментальні й спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді юридичної діяльності.

·

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

3. Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула:

· повну вищу освіту;

· спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді юридичної діяльності.

Право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційнш рівень спеціаліста належить особам, які припинили навчання за освітньо професійною програмою підготовки магістра у вищих навчальних заклада: четвертого рівня акредитації, причому:

· освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста можна здобувати тільк: за спеціальністю підготовки магістрів або спорідненою спеціальністю одніеї зі спеціальностей;

· освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста можна здобувати у тому самому або іншому акредитованому за обраною особою спеціальністю вищому навчальному закладі.

4. Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула:

· повну вищу освіту;

· спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді юридичної діяльності.

Окрім того, може здійснюватися підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста.

Підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців усіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами двома шляхами:

1. ступенево, що передбачає завершення особою навчання та її державну атестацію на певному освітньо-кваліфікаційному рівні, здійснення після цього професійної діяльності, а в подальшому — підготовку за освітньо-професійною програмою наступного, більш високого освітньо-кваліфікаційного рівня;

2. неперервно, тобто підготовка здійснюється без періоду здійснення професійної діяльності, але може передбачати завершення навчання та проходження державної атестації на кожному освітньо-кваліфікаційному рівні або тільки державну атестацію на завершальному рівні підготовки спеціаліста чи магістра.

Вибір ступеневої чи неперервної підготовки залежить від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності, що визначені у стандартах освіти, освітньо-професійних характеристиках фахівців з вищою освітою за певними напрямами та спеціальностями підготовки.

До особливостей вищої освіти, у тому числі юридичної, належить те, що вона здійснюється на базі повної загальної середньої освіти і забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Підготовка фахівців у вищих юридичних

закладах освіти проводиться з відривом (очна) або без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном. Прийом громадян до вищих юридичних закладів освіти проводиться на конкурсній основі відповідно до їх здібностей незалежно від форми власності закладу юридичної освіти та джерел оплати за навчання.

Здобуття особою вищої освіти та кваліфікації за освітньо-кваліфікаційними рівнями засвідчується документами про вищу освіту:

· дипломами, які засвідчують здобуття вищої освіти та кваліфікації за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

· академічними довідками, які отримують особи, відраховані з вищого навчального закладу до завершення навчання за освітньо-професійними програмами.

Законодавством залежно від освітньо-кваліфікаційних рівнів визначено такі види дипломів:

· диплом молодшого спеціаліста;

· диплом бакалавра;

· диплом спеціаліста;

· диплом магістра.

Зразки дипломів затверджуються Кабінетом Міністрів України, а академічних довідок — Міністерством освіти і науки. Документи про вищу освіту державного зразка видаються вищими навчальними закладами, заснованими на державній та інших формах власності, тільки з акредитованого напряму підготовки або спеціальності у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України1.

Місце та значення післядипломної освіти в системі вищої освіти України визначаються тим, що вона створює умови для безперервності та наступності освіти і характеризується такими властивостями:

· є формою спеціалізованого вдосконалення освіти та професійної підготовки особи;

· здійснюється як шляхом поглиблення, розширення й оновлення професійних знань, умінь і навичок у межах спеціальності за дипломом про вищу освіту, так і отримання іншої спеціальності;

· базується на здобутому раніше освітньо-кваліфікаційному рівні та практичному досвіді.

Післядипломна освіта включає:

· перепідготовку особи, тобто отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду;

· спеціалізацію, якою є набуття особою здатностей виконувати окремі завдання та обов'язки, які мають особливості, в межах спеціальності за дипломом про вищу освіту;

· розширення профілю професійної підготовки (підвищення кваліфікації) як набуття особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов'язки в межах спеціальності за дипломом про вищу освіту;

· стажування — набуття особою досвіду виконання завдань та обов 'язків певної спеціальності.

Залежно від форми післядипломної освіти, за якою здійснювалося навчання, вищий навчальний заклад після успішної атестації особи видає їй відповідний документ про вищу або післядипломну освіту.

1. Особи, які пройшли перепідготовку й успішно пройшли державну атестацію, отримують відповідний документ про вищу освіту.

2. Особи, які успішно пройшли стажування або спеціалізацію чи розширили профіль (підвищили кваліфікацію), отримують відповідний документ про післядипломну освіту.

Післядипломній юридичній освіті в Україні властиві такі ознаки:

· вона здійснюється закладами післядипломної юридичної освіти на договірних засадах з установами, організаціями, підприємствами з урахуванням державного контракту (замовлення), забезпечує одержання нової кваліфікації або юридичної спеціальності, а на основі раніше здобутої юридичної освіти і досвіду практичної юридичної роботи — поглиблення професійних знань, умінь з правознавства;

· її форми, терміни і зміст навчання, методичної та науково-дослідної діяльності визначаються закладами післядипломної юридичної освіти за погодженням із замовником;

· до закладів післядипломної юридичної освіти належать юридичні академії та інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення працівників судових, прокурорських, слідчих органів; юридичні підрозділи вищих закладів освіти — філії, факультети, відділення та ін.;

· заклади післядипломної юридичної освіти працюють за очною, вечірньою, заочною формами навчання, можуть мати філії і вести науково-дослідну роботу.

Професійна юридична самоосвіта забезпечується державними органами, юридичними об'єднаннями, установами, організаціями та здійснюється безпосередньо юристами.

4.2. Основні шляхи удосконалення вищої юридичної освіти в Україні

Основні шляхи удосконалення вищої юридичної освіти в Україні базуються та залежать від напрямів реформування системи вищої освіти1 і, зокрема, передбачають такі заходи.

1. Розробку стратегічних напрямів розвитку вищої юридичної освіти, відповідних концепцій, програм тощо.

2. Удосконалення:

· мережі вищих юридичних навчальних закладів, тобто їх укрупнення, створення регіональних освітньо-методичних та навчально-практичних комплексів навколо провідних вищих юридичних навчальних закладів;

· порядку громадського професійного контролю з боку самоврядних об'єднань юристів за створенням, реорганізацією та ліквідацією закладів юридичної освіти різних форм власності;

· структури професійної юридичної підготовки спеціалістів та ефективності їх використання з урахуванням потреб держави у спеціалістах-юри-стах з різним рівнем кваліфікації та відповідних обсягів державного замовлення, потреб недержавних суб'єктів соціальної діяльності, потенціалу ви-; щих юридичних закладів, а також регіональних та фахових програм удоско-1 налення структури підготовки спеціалістів-юристів.

Дата добавления: 2015-08-18