Освоєння культури: соціалізація та інкультурація

Соціалізація

За своєю природою людина є соціальною істотою, і тому соціальна інтегрованість виступає надзвичайно важливим фактором його життя. Отже, кожній людині необхідно вміти пристосовуватися до навколишнього суспільства, інакше вона приречена на стійку нездатність ладити з оточуючими, ізоляцію і самотність. Щоб цього не відбувалося, людина з самого раннього дитинства засвоює прийняті манери поведінки і зразки мислення і через це входить, включається в навколишній світ. Це входження в світ здійснюється у формі засвоєння індивідом необхідного кількості знань, норм, цінностей, навичок поведінки, що дозволяють йому бути повноправним членом суспільства

Процес освоєння індивідом норм суспільного життя і культури прийнято позначати термінами «соціалізація» і «інкультурація». Оскільки обидва поняття відбивають процес засвоєння культурних цінностей якоїсь спільноти, то вони багато в чому збігаються один з одним за змістом і нерідко використовуються як синоніми. Це характерно для тієї групи вчених, які дотримуються широкого розуміння терміна «культура» як біологічно не успадкованої діяльності, закріпленої в матеріальних чи духовних продуктах культури.

Однак більшість вчених, які вважають культуру виключно людським способом існування, який вирізняє людину від усіх інших живих істот нашої планети, вважають це – не допустимо проводити відмінність між цими термінами, відзначаючи якісні особливості кожного з них (Белинская Е П, Стефаненко Т Г Этническая социализация подростка М, Воронеж, 2000). Прихильники цієї точки зору розглядають соціалізацію як двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, в систему соціальних зв'язків, а з іншого-активне відтворення цієї системи індивідом в його діяльності (Андреева Г М Социальная психология М, 1996). Отримуючи в повсякденній практиці інформацію про самі різні сторони суспільного життя, людина формується як особистість, соціально та культурно адекватна суспільству. Таким чином, відбувається гармонійне входження індивіда в соціальне середовище, засвоєння ним системи соціокультурних цінностей суспільства, що дозволяє йому успішно існувати в якості повноцінного громадянина.

Найпростіші дослідження показують, що в різних суспільствах і культурах цінуються різні якості особистості. Формування і розвиток прийнятих у певному суспільстві якостей особистості відбувається, як правило, шляхом їх цілеспрямованого виховання, тобто передачі норм, правил і типів гідної поведінки від старшого покоління до молодшого. У культурі кожного народу склалися свої способи передачі соціального досвіду молодому поколінню. Етнологи та соціологи порівняли стилі виховання дітей у різних культурах і виділили два протилежних за своїм характером - японський і англійський (Берне Р РазвитиеЯ-концепциии воспитание М, 1986,Mud M Культура и мир детства М, 1988,Ремшмидт X Подростковый и юношеский возраст (проблемы становления личности) М, 1994,Эриксон Э Детство и общество СПб, 1996).

У Японії вихователь частіше прагне використовувати методи заохочення, ніж покарання. Виховувати там означає не лаяти за скоєні погані вчинки, а передбачаючи погане, навчати правильної поведінки. Навіть при очевидному порушенні правил пристойності вихователь уникає прямого засудження, щоб не поставити дитину в принизливе становище. Японських дітей не засуджують, а навчають конкретним навичкам поведінки, всіляко переконуючи їх впевненість, що вони здатні навчитися керувати собою, якщо докладуть відповідні зусилля для цього. Японські традиції виховання виходять з того, що надмірний тиск на психіку дитини може призвести до зворотного результату.

Якщо оцінювати процес виховання дітей в Японії з європейської точки зору, то можна зробити висновок, що японських дітей неймовірно балують. У перші роки життя їм нічого не забороняють, не даючи тим самим приводу для плачу і сліз. Дорослі абсолютно не реагують на погану поведінку дітей, ніби не помічаючи її. Перші обмеження починаються в шкільні роки, але й тоді вони вводяться поступово. Тільки з 6-7 років японська дитина починає пригнічувати в собі стихійні пориви, вчиться поводитися належним чином, поважати старших і бути відданій родині. У міру дорослішання регламентація поведінки значно посилюється.

В Англії процес соціалізації дітей ґрунтується на зовсім інших принципах. Англійці вважають, що непомірний прояв батьківської любові і ніжності приносить шкоди дитячому характеру. Згідно англійським педагогічним принципам, балувати дітей - означає псувати їх. Традиції англійського виховання вимагають ставитися до дітей стримано, навіть холодно. За скоєнні вчинки дитину чекає суворе покарання. Англійці з дитинства привчаються до самостійності та відповідальності за свої вчинки. Вони рано стають дорослими, їх не треба спеціально готувати до дорослого життя.

Вже в 16-17 років, отримавши атестат про закінчення школи, діти покидають батьківський дім і живуть окремо.

Інкультурація

На відміну від соціалізації, яка передбачає інтеграцію людини в суспільство, поняття «інкультурація» передбачає освоєння індивідом властивих його культурі світорозуміння і поведінки, в результаті чого формується її когнітивна, емоційна і поведінкова схожість з представниками даної культури і відмінність від представників інших культур. Процес інкультурації починається з моменту народження, тобто з придбання дитиною перших навичок поведінки та освоєння мови, і продовжується все життя. Цей процес включає в себе формування таких основоположних людських навичок, як, наприклад, типів спілкування з іншими людьми, форм контролю за власною поведінкою і емоціями, способів задоволення потреб, оцінного ставлення до різних явищ навколишнього світу. Кінцевим результатом процесу інкультурації є культурна компетентність людини в мові, цінностях, традиціях, звичаях свого культурного оточення.

Основоположник дослідження процесу інкультурації, американський культурний антрополог Мелвілл Херсковіц, особливо підкреслював у своїх працях, що процеси соціалізації та інкультурації проходять одночасно і без входження в культуру людина не може існувати як член суспільства (Herskovits M. Les bases de l'antropologie culturelle. P, 1967.). При цьому він виділяв два етапи інкультурації, єдність яких на груповому рівні забезпечує нормальне функціонування і розвиток культури. Справа в тому, що протягом життя кожна людина проходить певні гапи, які прийнято називати стадіями життєвого циклу: дитинство, юність, зрілість і старість. На кожній стадії життєвого циклу процес інкультурації характеризується своїми результатами та досягненнями. Відповідно до цих досягненнями зазвичай виділяють дві основні стадії інкультурації - початкову (первинну), що охоплює періоди дитинства і юності, і дорослу (вторинну), що охоплює два інших періоду.

Первинна стадія починається з народження дитини і триває до закінчення підліткового віку. Її основний зміст складають виховання і навчання. У цей період діти засвоюють найважливіші елементи культури, набувають навички, необхідні для нормального соціокультурного життя. Процес їх інкультурації реалізується за допомогою цілеспрямованого виховання і частково власного досвіду. Для даного періоду в кожній культурі існують спеціальні способи формування у дітей адекватних знань і навичок для повсякденного життя. Найчастіше це відбувається за допомогою різних типів ігор. Ігрові форми являють собою універсальний засіб інкультурації особистості, оскільки виконують відразу кілька функцій:

- навчальну, яка полягає у розвитку таких умінь і навичок, як пам'ять, увага, сприйняття інформації різної модальності;

- комунікативну, орієнтовану на об'єднання різних спільнот людей в колектив і встановлення міжособистісних емоційних контактів;

- розважальну, що виражається в створенні сприятливої ​​атмосфери в процесі спілкування;

- релаксаційну, яка передбачає зняття емоційної напруги, викликаної навантаженням на нервову систему в різних сферах життєдіяльності;

- розвиваючу, що складається в гармонійному розвитку психічних і фізіологічних якостей людини;

- виховну, спрямовану на засвоєння суспільно важливих норм і принципів поведінки в конкретних життєвих ситуаціях.

Маленькі діти грають поодинці, не звертаючи уваги на інших людей. Їм властива відокремлена незалежна гра. Пізніше вони починають копіювати поведінку дорослих та інших дітей, не вступаючи з ними в контакт. Це так звана паралельна гра. У віці близько трьох років малюки починають вчитися координувати свою поведінку з поведінкою інших дітей, тобто вони грають у відповідності зі своїми бажаннями, але враховують і бажання інших учасників гри. Це називається об'єднаною грою. Нарешті, з чотирьох років діти здатні до спільної гри - координації своїх дій і вчинків з іншими.

Важливе місце в процесі первинної інкультурації належить освоєнню трудових навичок та формуванню ціннісного ставлення до праці і розвитку здатності до навчання. У результаті дитина на основі свого раннього дитячого досвіду набуває соціально обов'язкові загальнокультурні знання та навички. У даний період їх придбання та практичне освоєння стають провідними в образі життя і розвитку їїособистості. Можна сказати, що в цей час складаються передумови трансформації дитини в дорослу людину, здатної до адекватної участі у соціокультурному житті.

Способи первинної інкультурації залежать від того, до якої статі належить вихователь. Жінка частіше прагне приголубити дитину, діє заохоченням, потурає слабостям і капризам. Чоловік, навпаки, відчуває емоційний дискомфорт при тісному контакті з дитиною і тому частіше діє загрозою покарання, вдається до жорстких методів виховання. Материнська опіка і догляд за дитиною розвивають в ній емоційну залежність від дорослих, несамостійність. Батько шляхом заохочення силових і військових ігор розвиває самостійність і власну активність. Таким чином, первинна інкультурація додатково закладає основи статевої ідентифікації.

Вторинна стадія інкультурації стосується дорослих людей, так як входження людини в культуру не закінчується з досягненням ним повноліття. У цей період інкультурація носить фрагментарний характер і проявляється у вигляді освоєння тільки окремих елементів культури, що виникають останнім часом. Зазвичай такими елементами виступають винаходи і відкриття, котрі істотно змінюють життя людини, або нові ідеї, запозичені з інших культур.

Відмінною особливістю другої стадії інкультурації є розвиток здатності людини до самостійного освоєння соціокультурного оточення в межах, встановлених у цьому суспільстві. Людина отримує можливість комбінувати набуті знання та навички для вирішення власних життєвих проблем, розширюється його здатність приймати рішення, які можуть мати значимі наслідки як для неї, так і для інших людей. Вона знаходить право брати участь у діях, які можуть призвести до значних соціокультурним змінам.

В цей період основна увага приділяється професійній підготовці. На неї витрачається більша частина зусиль і часу індивіда. Необхідні знання та навички в основному засвоюються в середніх і вищих навчальних закладах. На цій стадії також велике значення мають освоєння молодими людьми їх нового, дорослого статусу в сім'ї, розширення кола їх соціальних контактів, усвідомлення ними свого нового становища, накопичення власного життєвого досвіду.

Кожній людині протягом усього її життя доводиться освоювати безліч соціальних ролей, оскільки процеси соціалізації і інкультурації тривають все життя. Кожна соціальна роль вимагає від людини дотримуватися безлічі культурних норм, правил і стереотипів поведінки. До глибокої старості людина змінює свої погляди на життя, звички, смаки, правила поведінки, ролі і т.д. Всі ці зміни відбуваються під безпосереднім впливом його соціокультурного оточення, поза яким інкультурація неможлива.

В сучасних дослідженнях процесу інкультурації все ширше використовується поняття «культурна трансмісія», яке означає механізм передачі соціокультурної інформації своїм новим членам або поколінням (BerryJ.W., Poortinga Y.H., SegalM.N., Dasen P.R. Cross-culturalPsychology:Research and Applications. Cambridge, 1992). Зазвичай виділяють три способи культурної трансмісії, тобто передачі культурної інформації, необхідної людині для освоєння:

- вертикальна трансмісія, в процесі якої культурна інформація, цінності, уміння і передаються від батьків до дітей;

- горизонтальна трансмісія, при якій освоєння культурного досвіду і традицій здійснюється за допомогою спілкування з однолітками;

- непряма трансмісія, відповідно до якої індивід отримує необхідну соціокультурну інформацію шляхом навчання в оточуючих її дорослих родичів, сусідів, вчителів, а також у спеціалізованих інститутах інкультурації (школах, вузах).

На різних етапах життєвого шляху людини ці способи культурної трансмісії мають різне значення. У ранньому дитинстві (до трьох років) провідну роль у інкультурації відіграє сім'я, особливо турбота матері про свою дитину. Адже на відміну від інших ссавців, досить швидко опановують основними навичками, необхідними для виживання, людський дитина, щоб вижити і бути готовим до самостійного життя, потребує турботи інших людей, які будуть його годувати, одягати і любити. Тому відносини немовляти з батьками, братами, сестрами, родичами є визначальними в ранній період інкультурації. Зауважимо, що якщо в культурах європейських народів головними агентами соціалізації та інкультурації виступають батьки дитини, то в традиційних суспільствах у вихованні дитини беруть участь усі члени громади або роду, якому вона належить. Прикладом такого роду служить кавказьке аталичество. Аталика називали прийомного батька, зазвичай близького родича, в сім'ю якого батьки віддавали свою дитину. У свою сім'ю він повертався тільки після повноліття. Прийомну дитину родичі виховували з не меншою турботою і ніжністю, ніж рідних дітей, з якими у неї встановлювалися близькі стосунки, рівні кровної спорідненості.

У віці від 3 до 15 років у інкультурації дитини більш значущими є такі фактори, як спілкування з однолітками, школа, контакти з раніше незнайомими людьми. У цей період діти отримують навички оперування з предметами з метою досягнення якогось практичного результату. Вони знайомляться зі знаками і символами, а пізніше з поняттями, вчаться створювати абстракції і ідеальні образи. На основі почуття задоволення або незадоволення у них розвивається емоційна сфера. Таким чином, поступово оточують дитину суспільство і культура стають для нього єдино можливим світом існування, з яким він себе повністю ідентифікує.

Поряд із зазначеними способами культурної трансмісії процес інкультурації розвивається в безпосередній взаємозв'язку з його психологічними формами, до числа яких відносяться імітація, ідентифікація, почуття сорому і провини.

Імітацією називається усвідомлене прагнення дитини наслідувати певної моделі поведінки дорослих. Звичайно як об'єкта імітації виступають батьки, але в своїй поведінці діти можуть також орієнтуватися і на вчителів, відомих людей і т.п. При цьому дитина імітує не тільки конкретні операції або дії, наприклад поведінку за столом, а й більш складні вчинки, яким його навчають батьки (наприклад, правильно мити голову).

Ідентифікація - спосіб засвоєння дітьми батьківської поведінки, установок і цінностей як своїх власних. Діти активно сприймають особливості особистості батьків та інших близьких до них людей. Часто діти вибирають професії батьків, щоб стати схожими на них.

Імітація і ідентифікація - це позитивні психологічні способи інкультурації. На відміну від них сором і вина є їх протилежностями, тобто негативними психологічними способами інкультурації.

Почуття сорому являє собою сукупність переживань людини, викликаних негативною оцінкою або вчинком і поведінки, даної їм самим або іншими людьми. Воно з'являється в тих випадках, коли людину застали на місці злочину, викрили у зв'язку з неблагополучним вчинком або зганьбили.

Почуття провини також являє собою сукупність переживань людини, викликаних внутрішнім каяттям за скоєння якогось громадського обвинуваченого вчинку. По суті справи почуття провини є покарання людиною самої себе за вчинення поганого вчинку, прояв його совісті (Садохин А.П. Межкультурная коммуникация: Учебное пособие. М.:Альфа-М;ИНФРА-М,2004. - 288 с.)

Дата добавления: 2015-08-18