Соціалізація як предметна область педагогіки

Які методологічні посилки можуть стати підставою нової парадигми педагогіки та сприятимуть подоланню рецидивів тоталітаризму в теорії та практиці сучасного виховання? Сьогодні, швидше за все, ще не можна уявити їх досить конкретно і розгорнуто. Намітимо деякі «контури» визначилися підходів.

Соціально-економічна і морально-психологічна напруженість життя нашого суспільства на час, політична нестабільність, міжнаціональні суперечності супроводжуються крутий ламкою сформованих в роки соціалізму духовних цінностей. Ще немає достатньої ясності у визначенні мети-ідеалу концепції виховання, в обґрунтуванні механізмів соціально-вікового становлення особистості в нових умовах. Провідні організатори виховної діяльності: інститути держави, педагоги, батьки, дитячі громадські організації - в одних випадках втратили свій авторитет серед дітей та молоді, в інших - неясно представляють свої конкретні можливості в умовах ринкової економіки і нових соціальних відносин.

Але педагогіка як наука покликана в цих умовах прийняти і теоретично осмислити нову матеріальну і духовну середу, новий життєвий простір сучасного дитинства і вибудувати іншу парадигму освіти особистості.

Дефініція «парадигма» (від грецького paradeigma - «зразок») була запропонована Т. Куна в його концепції зміни фундаментальних наукових теорій. Під парадигмою в філософії науки розуміється певна сукупність загальноприйнятих у науковому співтоваристві ідей і методів наукового дослідження. Стосовно педагогіки під парадигмою можна розуміти синтез певних теоретичних положень і способів їх педагогічної реалізації, значущих для даного співтовариства вчених-педагогів та педагогів-практиків (вчителів, вихователів, батьків). Парадигма педагогіки - це своєрідне гранична підстава для педагогічної діяльності.

Зміна парадигми не відбувається з волі навіть дуже талановитих і активних наукових авторитетів. Педагогічна парадигма дозріває, коли в суспільстві виникають нові форми відносин між поколіннями, між Дорослим світом і світом Дитинства, коли складаються нові цінності в культурі, коли виявляються неспроможними основні компоненти педагогічного процесу (цілі, зміст, форми і технології освіти, ставлення суб'єктів). Що ж мало статися на зламі останніх десятиліть XX в., щоб педагогіка радикально змінила всю теоретичну модель педагогічної діяльності і звернула увагу не тільки на навчання і виховання, а й на соціалізацію дітей?

Включення в систему освіти такої важливої складової, як соціалізація, не випадково. Сучасне суспільство переживає і намагається теоретично осмислювати дію кількох глобальних тенденцій в культурі і соціального життя. Наука просто зобов'язана відгукнутися на ці гуманітарні потреби пошуками корінних перетворень в галузі організації соціального дорослішання молодого покоління.

Необхідність подолання міфологем тоталітарного педагогічного мислення наполегливо вимагає від нас визначитися на даному історичному відрізку життя суспільства в проблемі мети і завдань виховання. У суспільстві все виразніше оформляється переконання, що цілі ці слід черпати не в ідеологічних доктринах нових політичних партій і рухів, а вибудовувати їх як трансформацію культури.

Культура, за визначенням М. К. Мамардашвілі, «є вміння обходитися з множинним і різноманітним». Це вельми точно підтверджується практикою суспільного життя в історії цивілізації: чим більш неоднорідним, структурно різноманітним в культурному, політичному і економічному відношенні стає суспільство, тим більшу життєздатність воно знаходить, тим успішніше справляється з вантажем неминуче виникаючих проблем.

Культура відображає, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках даного соціуму. Детермінуючим механізмом в цих процесах є ядро культури. Воно виробляється протягом всієї історії народу і виконує функцію своєрідного соціокультурного генетичного апарату. Саме ядро культури визначає способи реагування соціуму у різних інноваціях, можливості пристосування до мінливих умов матеріального і духовного життя або подолання їх.

В наші дні ця ж проблема протидії західним впливам набуває рис американізації, глобалізму: тиражуються мода, способи проведення дозвілля, стиль життя. Чи небезпечно це для нашої культури? Безсумнівно, якщо не зуміємо зберегти ядро своєї культури. А зробити це можна тільки за допомогою виховання: оберігати, культивувати, розвивати самосвідомість народу.

Безперечно, можна визнати, що існують різні типи соціальності з властивими їм ідеальними регулятивами: мораллю, нормами міжлюдських зв'язків, правом, естетикою, формами межпоколенних відносин. Але в наші дні в соціально-політичних доктринах і сценаріях все частіше експлуатуються ідеї глобалізму, йдуть пошуки способів управління глобальними цивілізаційними процесами. Існує навіть така формула: сучасні війни виграють не бомбами і ракетами, а рухом капіталів на ринку і інформаційним маніпулюванням свідомістю людей.

Ідеї глобалізму проникають і в педагогіку. Зовні все виглядає досить респектабельно: прорив до єдиної цивілізаційної спільності, побудова цілісної та світоглядно актуальною системи освіти, виховання культурної ідентичності. На ділі - це спроби перетворення різноманітної Всесвітньої культури в глобальну монокультуру. Засоби масової інформації, будучи інститутом соціалізації, стають одним з найпотужніших інструментів формування у величезних мас людей добровільно-примусової поведінки. Без спеціально вихованих якостей суб'єкта соціалізації, здатного залишатися самим собою і протистояти соціальному маніпулюванню, сучасна освіта неможлива.

Ставлячи в центр виховання культури особистості, як відображення на індивідуальному рівні ядра культури, сучасна вітчизняна педагогіка виділяє в якості завдань виховання у підростаючого покоління високого рівня компетентності, професіоналізму, а крім того, здатності до культурного самовизначення у відносинах до суспільства, до оточуючих людей, до духовних і матеріальним цінностям суспільства, до самих себе (до свого здоров'я, праці, дозвіллю, до своїх інтересам і здібностям). У такому контексті мета виховання розуміється як виховання суб'єкта власного життя. Тут чітко проявляється план соціалізації.

Спеціальні соціально-психологічні та соціологічні дослідження все виразніше фіксують на нинішньому етапі розвитку суспільства «розлам» моральних і життєво-ціннісних пріоритетів, соціальних інтересів старшого і підростаючого поколінь. Прояв суб'єктів виховання відбувається не в надрах старшого покоління, а як би зміщується в спільність підростаючого покоління. Цей одна з явних ознак префігуративної культури, яка усвідомлюється не лише теоретиками, а й практиками сучасного виховання, проте сприймається як випадкове кризове явище. Отже складається концепція особистісно-орієнтованої освіти, яку сучасні науковці намагаються осмислити педагогічно.

В основі особистісно-орієнтованої освіти лежить визнання самоцінності кожної людини, її індивідуального життєвого досвіду. Теоретико-методологічна позиція цієї концепції не дозволяє зводити процес виховання до пристосування дитини до дорослого середовища і знеособлювати досвід дорослих.

Відомо, що механізм, що дозволяє людині осмислено і цілеспрямовано здійснювати автотрансформації ядра культури - самосвідомість, тобто широке знання про своє глибинне буття, про його можливості, про його обмеженнях і недоліках. Це обумовлює актуальність педагогічних пошуків в області проблем суб'єкта соціалізації та виховання.

Не випадково вітчизняна педагогіка намагається переоцінити провідні концепції виховання, які традиційно обґрунтовують визначальне значення цілеспрямованого впливу в процесі формування особистості, і вийти на проблему сприяння засобами виховання процесу саморозвитку особистості, її життєвого самовизначення в культурі, в соціумі. Без врахування соціального буття вихованця, організованих і спонтанних соціалізуючих впливів неможливо допомогти йому вибрати позицію суб'єкта життя.

Сучасні соціологи відзначають як досить стійку тенденцію нового, що наступило тисячоліття - «тріумф особистості». Люди, що зазнавали загрозу тоталітаризму протягом більшої частини XX в., прагнуть заявити, затвердити і реалізувати власну індивідуальність. Так, Е. Фромм у книзі «Мати чи бути» малює своє уявлення про людину сучасності і втілює її в таких якостях:

· готовність відмовитися від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути;

· почуття безпеки, почуття ідентичності і впевненості в собі, засноване на вірі в те, що існує власне «Я», на внутрішній потреби людини в прихильності, зацікавленості, любові, єднанні зі світом, що прийшли на зміну бажанню мати, володіти, панувати над світом і таким чином стати рабом своєї власності;

· усвідомлення того факту, що ніхто і ніщо поза нас самих не може надати сенсу нашого життя і що тільки повна незалежність і відмова від «вещизма» можуть стати умовою для самої плідної діяльності, спрямованої на служіння своєму ближньому;

· любов і повагу до життя у всіх її проявах.

Е.Фромм добре розуміє, що таке «радикальна зміна людського серця» можливо, якщо суспільство так само радикально змінить свої функції щодо людини: переорієнтує промислове виробництво на «здорове споживання», внесе гуманістичні зміни в політику і державне управління, забезпечить кожній людині право на гідне життя. Виховання, що спирається на таку модель ідеалу, неодмінно припускає враховувати, що соціалізація, будучи механізмом відтворення суспільства, також понесе в собі радикальні зміни в дусі нових якісних орієнтацій особистості.

Спробуємо намітити головні виховні підстави нової парадигми педагогіки:

1. Основна мета виховання - «людина як самоціль». Ця своєрідна зворотна реакція на десятиліття «соціально-замовного» виховання означає визнання унікальності і своєрідності кожного вихованця, його соціальних прав і свобод.

2. Розвиток особистості йде протягом усього життя і перш за все в процесі соціалізації. Не можна захоплюватися шкільним «центризмом» і абсолютизувати можливості виховання. Виховання - лише частина процесу соціалізації, епізодичне, хоча і цілеспрямоване втручання в систему життєдіяльності дітей.

3. Асоціативність і різносторонню співпрацю старшого і молодого покоління в різних ситуаціях виховання. Залучаючи дітей та молодь до соціально-культурних цінностей у такій співпраці, де виховання створює практичну середу для соціалізації, збагачує її духовний і предметний простір і само наповнюється реальним життєвим змістом.

4. Ставлення до вихованця як до суб'єкта власного соціального становлення. Соціальне становлення на рівні суб'єкта соціалізації може охоплювати різні сфери життєдіяльності, йти з неоднаковою інтенсивністю, обов'язково позитивно проявляється в істотних для особистості зв'язках з дійсністю.

Дата добавления: 2015-08-18