Поняття соціалізації: педагогічний сенс

Термін «соціалізація», як прийнято вважати, прийшов у науку про людину з «легкої руки» американського соціолога Ф.Г.Гіддінгса. У 1887 р в книзі «Теорія соціалізації» він визначив сутність цього процесу як «розвиток соціальної природи і характеру індивіда», як «підготовку людського матеріалу до соціального життя». Але як загальноприйняте наукове поняття «соціалізація» почало активно працювати в західній, особливо в англомовній, філософській та психологічній літературі тільки наприкінці 50-х рр. XX в.

У Росії на початку XX в. і в перші післяреволюційні десятиліття поняття «соціалізація» широко використовувалося для позначення процесу... впровадження соціалізму в ту чи іншу галузь господарства: «соціалізація транспорту», «соціалізація лісового виробництва». І хоча видатні педагоги 20-х рр. XX в серйозно зверталися до педагогічної природі соціалізації, до проблем взаємозв'язку виховання і соціалізації, вони обходилися дуже різнорідними категоріями: «педагогіка середовища» (С.Т.Шацький), «відносини з навколишнім середовищем» (А.С.Макаренко) «громадська середу дитини»(П.П.Блонський). Аж до 80-х рр. XX в. радянська педагогіка оголошувала соціалізацію предметом буржуазної науки, протистояли вихованню, і поняття «соціалізація» вживалося виключно в контексті критики концепцій західних ідеологів.

Зараз із поняттям «соціалізація» в педагогіці відбуваються разючі зміни. Ще десятиліття тому їм оперували тільки фахівці в галузі соціології та соціальної психології, а офіційна педагогіка всі механізми становлення особистості описувала через категорію «виховання». Зараз в численних педагогічних роботах все розглядається з «точністю до навпаки»: одні автори з ентузіазмом першопрохідців просто скасовують виховання і все, що мало до нього відношення, оголошують соціалізацією, ніби на догоду якійсь моді, тіснять звичні і зрозумілі визначення в педагогіці, при цьому не додаючи нового наукового сенсу; інші вважають соціалізацією моральне і громадянське виховання, і надзвичайно складну проблему зміни в нашому суспільстві життєвих цінностей і моральних імперативів, намагаються вирішувати засобами соціалізації; треті називають соціалізацією всі стихійні, педагогічно що не оснащені впливи на дитину і тим самим виводять її за межі предмета педагогіки.

Ми звертаємося до вивчення соціалізації саме як педагогічної проблеми. Важливо, що педагогіка як наука про педагогічні процеси покликана виявити: структуру соціалізації, її взаємозв'язки в цілісному процесі розвитку особистості, шляхи, способи, організаційні форми включення вихованців в соціальні відносини, педагогічні умови, що допомагають дитині пізнавати соціальну дійсність і освоювати позицію суб'єкта соціального життя.

При визначенні самого поняття «соціалізація» ми стикаємося не просто з великою кількістю формулювань або різноманітністю підходів до цього явища у психологів і педагогів, але й з різними рівнями дефініції.

Розгляд теоретичних аспектів проблеми соціалізації виявляє, що педагогічна характеристика цього поняття виражається, щонайменше, п'ятьма підходами.

1. Соціологічний підхід. Соціалізація розглядається як трансляція культури від покоління до покоління, як загальний механізм соціального наслідування, що охоплює і стихійні впливи середовища, і організовані - виховання, освіта.

2. Факторно-інституціональний підхід. Соціалізація визначається як сукупність, множинність, неузгодженість і деяка автономність, а не жорстка ієрархічна система дії факторів, інститутів та агентів соціалізації.

3. Інтеракціоністський підхід. Соціалізація як найважливіша детермінанта передбачає міжособистісної взаємодії, спілкування, без якого неможливе становлення особистості і сприйняття нею картини світу.

4. Інтеріорізаціонний підхід. Соціалізація являє собою освоєння особистістю норм, цінностей, установок, стереотипів, вироблених суспільством, в результаті чого у неї складається система внутрішніх регуляторів, звичних форм поведінки.

5. Інтраіндивідуальний підхід. Соціалізація не вичерпується адаптацією до соціального середовища, а є творчою самореалізацією особистості, перетворенням себе, будується як діяльнісна модель індивідуалізації.

Ці підходи реалізації поняття соціалізації в педагогіці розрізняються характеристиками механізму перетворення соціального в психічне і відповідного йому суб'єкта соціалізації. Більш обґрунтованим є багатовимірний підхід, тобто одночасний облік всіх механізмів соціалізації. Але наукова розробка такого підходу - це близьке майбутнє педагогіки. Для її сьогоднішнього дня важливо вже хоча б розуміння системності, одночасності і нерівномірності соціалізуючи впливів та індивідуальної самобутності реакцій особистості дитини на ці впливи.

Зробимо і ми спробу в області багатовимірного підходу до соціалізації як педагогічного явища. Якщо розглядати освіту особистості як гармонію двох суттєво різних процесів - соціалізації та індивідуалізації то неодмінно вишикується значущий взаємозв'язок по лінії соціалізація - виховання - самовиховання.

Соціалізація - найширше поняття серед процесів, що характеризують освіту особистості. Вона передбачає не тільки свідоме засвоєння дитиною готових форм і способів соціального життя, способів взаємодії з матеріальною і духовною культурою, адаптацію до соціуму, а й вироблення (спільно з дорослими і однолітками) власного соціального досвіду, ціннісних орієнтації, свого стилю життя.

Виховання являє собою систему цілеспрямованих, педагогічно організованих взаємодій дорослих з дітьми, самих дітей один з одним. Саме в такій особистісній взаємодії відбувається зміна мотиваційно-ціннісної системи особистості дитини, виникає можливість для пред'явлення дітям соціально значущих норм і способів поведінки, тому виховання є одним з головних шляхів організованої соціалізації.

Взаємозв'язок соціалізації та виховання не можна розглядати, ігноруючи процес самовиховання, так як реально здійснювана соціалізація обов'язково передбачає свою другу сутність - індивідуалізацію: становлення особистості з усією притаманною їй унікальністю і неповторністю, своєрідне набуття себе. Самовиховання в цьому контексті - найвищою мірою усвідомлена і самостійна діяльність людини з удосконалення своєї особистості, що характеризується тим, що він усвідомлює себе і діє як суб'єкт соціалізації.

Розгляд процесу соціалізації в контексті педагогіки зобов'язує виділити кілька параметрів його значущості для процесу розвитку особистості.

Перший параметр - це параметр визначення мети. Становлення нового розуміння мети виховання в сучасних умовах передбачає широкий погляд на життєве самовизначення людини, на виділення в якості мети виховання самореалізацію людиною своїх здібностей у відповідності з потребами суспільства, на осмислення того, що виховує не школа і батьки, а та соціокультурна, духовна середа, сформовані відносини, в які реально включається дитина. За образним висловом філософа Г. С. Батищева, виховання - це «мимовільний ефект» взаємин людей, їх глибинного спілкування. Суть цього мимовільного ефекту - зміни в мотиваційно-ціннісній системі особистості. Крім того, до цих змін кожен вихованець піде своїм шляхом. Таке трактування мети виховання прямо орієнтується на встановлення взаємозв'язку соціалізації та спеціально організованого педагогічного процесу.

Другий параметр осмислення соціалізації як педагогічного явища пов'язаний з сучасними пошуками в області нового змісту освіти. Визнання пріоритету загальнолюдських і національних цінностей над класовими в процесі утворення вимагає обґрунтування аксіологічних орієнтирів цього процесу, визначення способів включення дитини в національний і загальнолюдський соціальний досвід, а значить - осмислення педагогічних основ соціалізації.

Загальнолюдські й національні цінності представлені в спілкуванні з природою, в національних народних традиціях, у сімейному способі життя, в стосунках дітей з дорослими і в їхньої спільної діяльності. Безперечно, аксіологічні складові освіти припускають не тільки пізнавально зорієнтувати дітей, але і забезпечити їх особистісне самовизначення в таких духовних проблемах, як: що є людське життя, який її сенс; що є інший чоловік, люди для твого існування; що є Батьківщина, держава, родина; що є праця, власність; що є щастя.

Крім того, побудова змісту сучасної освіти не як набору спеціально педагогічно адаптованих знань, умінь і навичок, а як змісту, ізоморфного соціальному досвіду, неминуче передбачає включення школярів в реальну дійсність. Вже зараз діти зустрічаються з безліччю видів діяльності, які зовсім недавно маркувалися як строго дорослі: споживання послуг мас-медіа, екстремальні види спорту, осмислене участь в споживчому ринку та ін. Іншими словами, сучасний зміст освіти вже включає пласт соціалізації.

Третій параметр педагогічного значення соціалізації визначається пошуком результативних способів присвоєння школярами соціального досвіду. Протягом десятиліть наша освіта визнавало один шлях - Соціальне навчання в спеціальних умовних формах, вирваних з живого соціального контексту і втілювалися в дідактизованих заходах. Очевидно, що оновлення мети і змісту освіти не можна здійснити старими способами. І справа тут не в тому, що зжили себе урок, класна година, бесіда вчителя з дітьми, а в тому, що ці форми абсолютно не співвідносилися з соціальною дійсністю, з реальним життям самих дітей.

В умовах сучасної інформаційної культури, неймовірних швидкостей зміни змісту і способів комунікації варто прийняти як даність, що засобами виховання стають практично будь-які факти особистого життя дитини, що викликають сильні переживання і народжені потреба проявляти свої гідності, вміння, соціальний досвід. Значить, освітня практика повинна використовувати в якості засобів виховання самі прояви способу життя. Вимагає спеціального педагогічного осмислення технологія освоєння дитиною достатнього набору соціальних ролей, технологія створення спеціальних «ситуацій соціального досвіду», що дозволяють школяреві пережити і прийняти позицію суб'єкта соціалізації.

Нарешті, четвертий параметр сучасна освіта пристрасно намагається осмислювати проблему якості освіти, і гаряче обговорюється питання: у чому конкретно проявляється істинний результат освіти? Якщо результатом освіти вважати засвоєну людиною систему знань, умінь і навичок, то варто врахувати, що в умовах сучасних інформаційних технологій основна частина цієї системи знеціниться за 5-7 років після виходу її «носія» з освітнього закладу. Якщо за результат освіти прийняти кількість випускників, вступників до вузів (що нерідко на практиці і є показником якості роботи школи в оцінці чиновників), то що стане з постулатами демократизації і гуманізації нашої освіти, чи не буде це відкритим визнанням соціальної сегрегації Дітей та молоді? На наш погляд, ознаки якості освіти треба шукати в тому, наскільки випускники школи володіють досвідом людського життя поза системою освіти, наскільки вони соціалізувати.

Дата добавления: 2015-08-18