Читайте также: |
|
П е т р о. (п’яний) Знову тут хтось плаче?
С о ф і я. Прийшов? Де ти був? Петрусь, ти випив?
П е т р о. Трішечки, мамо! Зовсім трохи.
С о ф і я. Навіщо? Адже це для тебе самогубство!
П е т р о. Самогубство —дурниця! Гидко, в моєму віці почуватися непотребом.
С о ф і я. Господи! Як страшно ти говориш! Ти знову ходив до тих людей?
П е т р о. Ходив, але більше не піду туди й взагалі в той бік. Там надто суворо! Там від людини вимагають силу-силенну різних речей: розуміння життя, людей й таке інше. А де його взяти? Я неначе порожня вализа. Мене помилково відправили в дорогу, забувши наповнити потрібними для подорожу речами.
С о ф і я. Там тебе й напоїли?
П е т р о. Боронь боже! Там п’ють чай з філософією й різним мудруваням, навіть варення не подають! Ні, я зайшов до трактиру. От там - добре.
Л ю б о в (уводить Якова). Тепер — легше?
Я к і в (хрипло). Так... трохи...
Л ю б о в. Вочевидь, ванни шкодять тобі...
Я к і в. Мабуть, що так... Таж, Лящ наказує приймати.
Л ю б о в. Я запрошу іншого лікаря.
Я к і в. Незручно... Лящ образиться.
Н а д і я. Безумовно, образиться.
Л ю б о в. Не турбуйся. Я сама з ним розберуся.
Н а д і я. Любов божеволіє від злості! Дядю, ви повинні приборкати її, вона розбещує Віру своєю злою правдою.
Я к і в (хвилюючись). Розбещує? Люба...
Л ю б о в. Твоє лукавство важко перевершити.
Н а д і я. Звідки в неї такі примітивні ідеї!
П е т р о (до Люби). Віра знайшлася?
Л ю б о в (укладаючи Якова). Повернулася. Тато, побудь тут, я піду до Віри.
П е т р о. Люба, я з тобою! Ти завжди бачиш більше за інших.
Н а д і я. Це й насторожує. Я з вами. (Виходять)
С о ф і я. (поспішає за ними). Не чипайте Віри.
О л е к с а н д р. Не чипайте Вірки – людиною стає. Як ви почуваєте себе, mon oncle? Серце? Hélas... Закуримо...
Я к і в. Я прошу тебе...
О л е к с а н д р. Ах, pardon! А я коли вип’ю … мені все довподоби. Ось так… Чудово! Людина може вірити й не вірити, сподіватися й думати…, це її справа! Людина – вільна.., вона за все платить сама: за віру, за зневіру, за любов, надію, за розум – людина за все платить сама, й тому вона вільна!... Людина – ось правда! Що таке людина?... Це не ти, не я, не вони… ні! – це ти, я, вони, Наполеон, Магомет, в одному! Розумієш? Це – виличезне! В цьому – усі початки й завершення… Усе в людині, усе задля людини! Існує лише людина, усе ж інше, справа її рук, та мізків! Лю-ди-на! Це - розкішно! Це звучить.. гордо! Людина! Треба поважати людину! Не жаліти, не принижувати її жалісттю… поважати треба. Вип'ємо за людину!
Я к і в (до Олександра). Я ж просив..
О л е к с а н д р. О, pardon, забув! Серцю шкодить тютюн, вино, жінки й таке інше!
Л ю б о в. (повертається) Твоєму вже зашкодити важко!
В і р а (з галасом вискакує Віра, за нею йдуть Софія Петро) Ви всі помиляєтесь!
Н а д і я. Дядю, Любо навчає Вірку мерзотних речей!
Я к і в (слабо). Я не можу сперечатись, Надю, мені погано... Але говорити таке про Любу... прошу... не треба...
І в а н (входить). Гм, а Ляща й досі нема?
В і р а. Усі ви брешете! Тату, скажи мені, ти ж чесна, хороша людина?
І в а н. Нещасна! Чи тобі в тому сумніватися?
П е т р о (сумно посміхаючись). Ех, Вірко, яка ти наївна.
В і р а. Тату, не треба так... з жестами! Хай я дурна, нехай брудна, але ж я дочка тобі, я кров твоя!
І в а н. О, так, нажаль...
П е т р о. Який чудовий комік гине!
В і р а. Тату, скажи мені, відповідай!
І в а н (до Петра). Ти, що сказав?
О л е к с а н д р. Стій, батьку, дай я йому вріжу.
С о ф і я (спокійно). Не сміти!
П е т р о. А не боїшся, що здачі дам?
О л е к с а н д р. Це щось новеньке.
Л ю б о в. Ваша дочка має право вимагати відповіді.
П е т р о. Ми всі питаємо, нам, щоб жити далі, треба знати, чи порядна людина наш батько?
Н а д і я. Петро, припини свої брудні натяки. Ти п’яний.
І в а н (вражений). Що? Що? У мене немає слів.
П е т р о. Це нічого. Взавтра я буду тверезий, та чи очиститься наш батько?
О л е к с а н д р. Твоя справа ходити до університету, та краще виконувати свій обов’язок сина. Тож мовчати!
С о ф і я (тихо). Дайте йому сказати!
П е т р о. Я думаю, що нечесні люди, хворі, взагалі, нехороші люди, не мають права народжувати дітей....
О л е к с а н д р (посміхаючись). От осел! Хіба це стається за правом?
П е т р о (збуджено). А хіба припустимо дітям соромитися своїх батьків?
І в а н. Та, що ж це робиться?!
Л ю б о в. Вони не хочуть нести на собі ваші гріхи!
В і р а. Ми хочемо знати, що ви робите, ми просто хочемо розуміти.
О л е к с а н д р. Чи не забагато ви хочете?
Н а д і я. Куди вас несе, нетямущі? Вірко, то не жіночі справи.
Л ю б о в. Не чипати їх, хай говорять, може хоч їх почуєте.
П е т р о. Хіба діти не можуть мати свого життя? Чи вони лиш для того, щоб виправдувати й захищати все, що зроблено їхніми батьками?
О л е к с а н д р. Яке в таких, як ти, може бути - своє життя?
І в а н. Продовжуй, паскудо.
П е т р о. Ти дав мені життя й виховав мене, чому ж я паскуда?
Я к і в (тихо). Любо! Скажи їм, що я не можу, мені зле...
Л ю б о в. (не чує Якова) Він ваша кров і плоть!
С о ф і я. (стає на вколішки.) Діти, простіть мене!
Н а д і я. Що за комедія? Мамо, посоромтесь!
І в а н. Ф-фу, чорт забирай!
С о ф і я. Я здатна лише на це. Простіть мене, діти, за те, що я народила вас, більшого я сказати не можу...
Л ю б о в. Устаньте, мамо, це зайве!
С о ф і я (до чоловіка). Проси в них прощення, це єдине, що ми можемо зробити.
І в а н. Ти... ти розумієш, що ти робиш? Ви мене хочете з розуму звести!
Н а д і я (до матері). Не втрачайте останньої поваги до себе!
О л е к с а н д р. Оце дійсно - трагічний балаган!
В і р а (палко). Мамо, я тебе люблю!
Я к і в (тихо). Любо... Соню... (падає.)
С о ф і я. Я завинила перед вами; перед усіма, перед кожним! Що з вами буде?
Н а д і я. Мамо, за нас не турбуйся. У нас усе буде гаразд, правда ж Віро?
П е т р о. Дядя Яків — помер...
Усі заціпеніли, мовчать, потім повільно, обережно підходять до Якова.
Ф е д о с і я. На морі на лукомор’ї стоїть купа, а на тій купі лежить гадюка, я ту гадку посічу, порубаю й щире серце замовляю!
С о ф і я. О, Господи! За що це мені? Любий!
О л е к с а н д р. А ось і гідний кінець! Завіса.
С о ф і я (пригнічено). Любий - пробач!..
І в а н. Хоча б дітей посоромилася!
С о ф і я. Це я його вбила.
Н а д і я. Мамо, не драматизуйте.
В і р а (дивиться на всіх). Чомусь мені не страшно!
Л ю б о в. Тату, вставай! Ще рано, ще так рано! Ти так мені потрібен! Я буду старатися… підіймайся, не кидай мене тут.
Н а д і я. А Ляща, як назло немає... Ах, боже мій!
Л я щ. Я тут. Н-но, сталося? (Підходить, бере руку Якова.) Н-да...
І в а н. Помер?. Помер... Як же це завжди невчасно. Ех, ви! Що ж, тепер мені призначено, бути вашим рятівником! А ви мусите….!
П е т р о. Що ми знову мусимо?
В і р а. Тато, що нам робити?
І в а н. От Лящ, він знає, він розуміє, він вам усе пояснить.
Л я щ. Цього, розуміється, слід було чекати кожної години, але все-таки смерть ніколи не з’являється вчасно. І ми маємо вшанувати…
І в а н. Саме так! Діти, друзі мої! Тут, поруч з дорогим для нас тілом померлого, перед лицем вічної таїни, яка сховала від нас назавжди. Е-е-е... й беручи до уваги примирливе значення її... я кажу про смерть, відкинемо наші чвари, сварки, обіймемось, рідні, і все забудемо! Ми жертви цього жахливого часу, дух його отруює нас, і все руйнує... Нам треба все забути й пам’ятати тільки те, що сім’я — це твердиня, твердиня держави, так...
С о ф і я (тихо). Припини....
І в а н. Сім’я — ось наша фортеця, наш захист від усіх зовнішніх ворогів...
П е т р о (глухо). Якби я вірив у Бога — пішов би в ченці..
С о ф і я. Господи! Великий Боже! Яке невблаганне життя і яка нагла смерть.. За що?
Ф е д о с і я. Життя й смерть - дві подруги вірні, дві сестри рідні.
Л ю б о в. Мамо, я знову сирота?
С о ф і я. Я не знаю. Не мучте мене! (підходить до Якова, сідає поруч)
П е т р о. У чому ж я винен? І Віра? Усі ми?
В і р а. Тату, чому ви мовчите? Наді-на, ти знаєш?
Н а д і я. Нам залишається продовжувати свою тяжку працю.
Л ю б о в. Свою брудну роботу.
Л я щ. Той, на кого покладена важка життєва місія порятунку, не має права боятися бруду. І йому ніколи відпочивати.
Н а д і я. Влучно сказано. Нам не соромно за своє старання й нам ніколи. Сьогодні й почнемо.
І в а н. Що почнемо, що це з тобою Наді-на, що ви збираєтеся почати?
Н а д і я. Цілком очевидно, що нам треба взяти на себе прийняття складних рішеннь.
О л е к с а н д р. Ну, нарешті. Сподіваюсь, хоч ви знатимете, що робити.
Н а д і я. Не сумнівайся, у нас достатньо і сили і знань справи.
із «Міщан»
Дата добавления: 2015-08-18; просмотров: 80 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Сцена 13 | | | з переміною персонажів |