Сцена12

Входить Соколова. Вбігає Петро, збентежено кла­няється, хапає стільця.

Петро. Ви до батька? Будь ласка, сідайте... я покличу його!

Іван (поважно). Моє шанування, пані! Мій син... Ви... е... нічого не маєте проти його при­сутності?

Соколова. Вам вирішувати.

І в а н. Петре, вийди. Дуже нервовий хлопчик, пані, вразлива натура. (Петро виходить) Що ж? Мені відомі, пані, мотиви вашого візиту. Дру­жина повідомила про ваше прохання.

Соколова (холодно). Я не прошу, а про­поную вам виправити вашу помилку.

Іван (спантеличений). Так? Одначе. А ну так.. звичайно! Тоб­то... Ну, та це все одно! Але чому - помилка? Дивно! Чим ви доведете, що я помиляюсь?

Соколова. Не я буду доводити.

І в а н. Ви й не зможете, та й ніхто!

Соколова (суворо). Значить, ви стверджуєте, що саме мій син стріляв?

Іван (хвилюючись). У нього помітна фігура...

Соколова. Ви бачили його тільки одного єдиного разу — на другий день після замаху, й то вже в міліції. Ви за­перечуєте?

Іван (з пафосом). Пані! Не ображайте старого пі­дозрами.

Соколова. Я спитаю востаннє: ви стверджуєте, що стріляв саме той юнак, якого вам показали на другий день міліціонери?

Іван (бадьорячись). Чи певен? Але якщо я впізнав його...

Соко л о в а. Я бачу, у вас забракло мужності визнати свою по­милку.

І в а її (кричить). Ви не маєте права говорити зі мною у такому тоні, шановна. Ваш син терорист, у нього знайшли...

Соколова.Ви не відповідаєте на запитання — чи мій син стріляв?

Іван (продовжуючи кричати). Дайте мені спокій! Мені нема діла до вашого сина, я теж маю дітей!.. Я по­вторюю: ваш син — терорист! У нього знайшли…

Соколова. Це не виправдує вашої брехні про яку тепер усі взнають.

І в а н (ідучи за нею). Дозвольте! Що ви збираєтесь ро­бити?

Соколова. Що я буду робити – моя справа. А вам раджу подумати що ви будете робити. Ми змусимо вас за все відповісти.

1ван (зупинившись, неголосно). Хто ми? Перед ким віповідати?

С о к о л о в а. Чекайте й взнаєте! (Виходить)

Входить Софія, за нею Яків, його веде під руку Люба та решта дітей

Софія. Вона вже пішла? Ну, що ти?

Іван (стомлено). Це якийсь диявол! Вона мене за­мучила!

Софі я. Ти відмовив їй?

Іван (лагідно). Послухай, Соню...

Софія (сильно). Ти обіцяв визнати свою помилку, ти обіцяв мені це, Іване!

Іван (заспокоюючись). Та... зажди! Я не можу, тепер моє становище зобов’язує…

Софія (з жахом). Це притягне в дім нещастя! Горе усім нам!

Н а д і я. Не бачу підстав для паніки.

Ф е д о с і я. Гад, гад, земля горить, тебе спалить, і я горю тебе спалю!

Петро (вражений). Яке становище? Батьку, хіба можна цим покривати злочин!

Л ю б о в. Ну, йому це не звикати.

Іван. Ідіть геть! Якове, скажи їм, ти обережна й вдумлива лю­дина...

Віра. Петре, заспокойся, тато завжди знає що робити.

Яків (слабим голосом). Іване, треба повернути цю жінку!

Софія. Петрик, іди! Біжи — поклич її... (Петро вибігає)

Олександр. Стій, не сміти! От чорт, шустрий!

Л ю б о в. Не чипай його!

Іван (з розпачем). Що ви робите? Ви погубите мене!

Яків.Навпаки - ти погубиш нас. Адже ми – родина, ти сам казав. Й тобі також, нарешті, слід думати про дітей, якщо ви родина.

Н а д і я. Саме долею своїх дітей татко перемається найбільше.

Любов. Краще б покинув на призволяще.

Софія. Ради дітей, Іване, ради твоєї старості! Бога ради! Треба зізнатися, інакше ти погубиш усіх нас.

Н а д і я. Мамо, ви перебільшуєте. Тато зараз не може дозволити собі такої помилки.

Іван. Я остаточно розбитий, ви мене за­плутали! Надіє, що мені робити? Олександре, скажи їм.

Олександр.Батькові обіцяна висока посада; якщо він заявить, що помилився з цим пострілом, місце може вислизнути від нас.

Л я щ. Треба уникнути негативного вра­ження в колах, виказати свою вірність.

Яків. Годі! Огидно й чути. На мене можеш не розраховувати

І в а н. Як - це, а родина, а-а-а…? Бачите, якщо я не задовільню проханя тієї дами, він відмовить нам в грошах.

Л ю б о в. Можете не сумніватися.

Олександр (збентежено). Ех... я й не подумав! От, чортівня!

Надія (палко). Я дам грошей! Чоловік дасть!

Олександр.Браво, Наді-на!

Л я щ. Я б так не ризикував.

О л е к с а н д р. На кону - кар’ра.

Н а д і я. Ви не смієте, ви не повинні — у вас є обов'язки перед дітьми.

Петро(вбігаючи). Все пропало, вона вже поїхала, я не наздогнав.

1 в а н (полегшено). Ну, слава Богу!

Надія (неголосно і незадоволено). Я, здається, трохи вискочила.

Л я щ. Трохи? Вітаю, твій блєф закінчився провалом усієї гри.

Яків (напружуючи сили). Мені соромно називати тебе братом, Іване. Мені страшно за долю дітей,... боюсь, що вони назвуть тебе...

Надія (голосно). Ви не уповноважені говорити від нашого імені!

Іван (встає). Що ти, брате? Хіба я зробив так по­гано? Що ти? Ти помиляєшся!

Любов. Ходімо, тато. Немає слів, які розбудили б мертву совість цих людей.

Віра (кричить). Не смій погане говорити про тата! Ти — зла кішка!

Яків. Віро, голубонько...

Віра (палко). Ти, дядю, теж злий! Ти все життя ні­чого не робив, тільки гроші проживав, а тато — він командував людьми, а це дуже важко й небезпечно: от, у нього навіть стріляли за це! Я знаю — ви говорите про нього погане, що він розпусник і п'яниця і все-таке, але це тому що ви його нє любите, і це неправда, неправда! Розпусники і п'яниці не можуть керувати людьми, не можуть, а тато міг! Він керував і ще буде, значить, він не розпусна а хо­роша людина! Ніхто б не дозволив би керувати собою пога­ній людині.

Федосія. Тупе залізо – нагостриш, дурне родилось - не навчиш!

Петро. Віро, наш батько — дуже погана людина.

Віра (з великою силою). Ти не розумієш! Він— герой! Він ризикував життям, виконуючи свій обов'язок! А ВИ... Що ви робите? Який обов'язок виконуєте? Ви всі живете невідомо для чого і заздрите татові, бо він має владу над людьми, а ви нічого не маєте, нічого...

Федосія. Бий, дзвоне, бий – хмару розбий!

Я к і в. Іване, більше на твої брудні справи я грошей не даватиму.

І в а н. Якове, брате, це твоє останнє слово?

Я к і в. Я сказав, що не можу вважати тебе за порядну людину, а ти знову! Вважай, що в мене грошей немає. Я поверну кредит до банку.

І в а н. Не сміти. Так, ти мене образив, а я прошу в тебе грошей! Так, ти був полюбовником моєї дружини, а я от плазую перед тобою! Не думай, що мені це весело, не думай, що я не хотів би помститися тобі, о-о!

Я к і в. Та не говори ж ти вульгарностей!

І в а н. Але ти хворий — це тебе захищає! А я нормальна, здорова людина, і я - батько! Ти не можеш зрозуміти душі батька, як слов’янин не може зрозуміти душу жида, … тобто навпаки, звичайно! Батько - це свята роль, Якове! Батько — початок життя, так би мовити...

О л е к с а н д р. Сам Бог носить велике ім’я батька!

Н а д і я. Батько повинен жертвувати для своїх дітей усім — самолюбством, честю, життям!

І в а н. І я — жертвую! Виконуючи цей обов’язок, я топчу своє самолюбство, іду в тюремники. Я - колишній дворянин та офіцер! Я терплю образи рідного брата, а хіба не я підставляв груди мої під кулі злочинців, виконуючи великий обов’язок мій!

Я к і в. Я не вмію говорити з тобою, до твоєї душі нічого не доходить.

І в а н. Душа моя в панцирі правди, стріли твоєї злоби не поранять її! Я твердиня в захисті моїх прав батька, оборонця основ життя! Іван Коломійцев - незламний!

Н а д і я. Коли йдеться про його відданість своїм дітям!

Л ю б о в (аплодує). Пробач, тату, я повинна втрутитись й припинити цю безглузду балаканину, тобі шкодить хвилюватись. Іване Даниловичу, тато вже сказав вам, що він не дасть грошей, я додам: - він не міг би дати, коли б навіть й хотів. Гроші будуть віддані пані Соколовій на заставу за її сина.

Я к і в. Любо, так не можна?

І в а н (сплеснувши руками). Кому? Моїм ворогам! Яка зла іронія! Ех, Якове!

Л ю б о в (глузливо). Якби ви оголосили про вашу помилку, гроші були б вашими.

Н а д і я. А місце начальника тюрми Ковальову?

О л е к с а н д р. Тепер ви даремно вискочили, Любов Яківно, молоді ще аби розуміти всю складність життя і жертовну роль батька в ньому!

Л ю б о в. Говоріть собі, ви звиклі, але татові такі розмови шкодять.

І в а н. А мені не шкодить слухати ваше злостування? Мені, бракує наснаги переконати тебе, брате! Що ж! Я загину, Якове, якщо ти не даси грощей... і-і-і Софія.. й діти.

Л ю б о в (холодно). Діти ваші вже загинули.

І в а н. Мовчіть ви... птиця! Якове, доля моя й усієї сім’ї моєї залежить від якихось пари тисяч. Нехай буде рівно п’ять тисячі!.. Ти лагідна, розумна людина, Якове. Сьогодні вирішується питання мого призначення.

Н а д і я. І Лящ поїде дати цій справі рішучий поштовх.

І в а н. От чуєш? Як тільки мене призначать, мені зараз же будуть потрібні гроші! Я йду, лишаючи тебе віч-на-віч із твоєю совістю, брате мій! (Задерши голову йде)

Я к і в. Жах якийсь, а не людина! Любо, ти бачиш, він страшенно подобається собі! Замолоду він грав на аматорській сцені, і дивись, у ньому ще не зник артист на ролі героїв. (Помовчавши.) Він примусить мене дати йому гроші!

Л ю б о в. Я не можу собі уявити людини шкідливішої та, огиднішої за нього.

Я к і в (неспокійно). Любо, дорога моя, як ти різко...

Н а д і я. І як завжди без потреби.

Л ю б о в. Мені гірко й прикро, що я нічим не можу зарадити! Я хотіла б витягти звідси Віру й Петра, але я не знаю як? Не вмію. Але я обов'язково знайду вихід.

Я к і в. У тобі є щось занадто холодне!

О л е к с а н д р. Жаба за пазухою.

Н а д і я. Фу, Олександре, ти - брутальний. Той холод не від того, що в пазусі, а через те, що там нічого немає.

Л ю б о в. Навіщо ти залишив мене в цій ямі бруду?

Я к і в. Не питай мене! Якби ж Соня тоді зізнавалася.

Л ю б о в. Одначе ви, татки й мамки страшенно легко й просто граєтесь дітьми.

Я к і в. Не будь жорстокою.

Л ю б о в (холодно). Так і це марна праця!

С о ф і я (пригнічена). Я не можу знайти Віри. Знову нічим зарадити не можу своїй дитині. Хто б мені підказав?

Я к і в. Яка ти бліда й перелякана.

С о ф і я. Там Якорев прийшов. Сьогодні він чомусь особливо нахабний.

Л ю б о в. Він має бути обізнаний з Віркиної пригоди.

С о ф і я. Що буде з нею? Це Бог мститься мені за тебе, Любо.

Л ю б о в. Дурниці, мамо! Яке діло Богові, природі, сонцю — до нас? Ми лежимо на дорозі, як уламки, у пороху руйнацій і заважаємо людям іти далі. Об нас чіпляються ногами, й ми безглуздо відчуваємо біль... іноді, зачепившись за нас, хтось падає, ламаючи собі кістки...

Я к і в (тихо). Не говори так безнадійно!

С о ф і я (стогне). Де вона ж може бути, Віра?

Я к і в. Надія теж шукала?

Н а д і я. Лящ шукає.

О л е к с а н д р. І Олександр шукає. Який скандал!

Н а д і я. Тепер ломай голову, як викручуватися. Яка неслава!

Л ю б о в. Є багато гіршого, за неславу! Та нічого ти ж знайдеш вихід?

С о ф і я. Я знала, знала: нас спіткає нещастя.

Ф е д о с і я. Як на морі-окіяні, на острові на Буяні, стояв дуб-дубище, а під дубом тим сила-силища …

Дата добавления: 2015-08-18