Сцена 1. Любов. Слухаючи вас, починаєш думати, що дійсно існує злочинний тип батьків.

Любов. Слухаючи вас, починаєш думати, що дійсно існує злочинний тип батьків.

Софія. Дозволь, Любо, ти заважаєш.

Любов. Я знову заважаю? Мамо, де б я могла не заважати нікому?

С о ф і я. Ну, не злись... Не муч мене!

Яків (тихо). Любо, як ти легко дратуєшся...

Любов. Усі скаржаться на мене, наче я зимовий холод або осінній дощ.

Федосія. Бджілка свіжий цвіт сідлає, а зів’ялий оминає.

Любов (голосно). Припини, няню!

Федосія. А ось налетіла зима. А чого їй треба від неба?

Яків. Ти перебільшуєш, Любо...

Любов. Холод і сльота осені теж щось перебільшене, непотрібне, вороже. Ти часто помилявся?

Яків (усміхаючись). Необхідно, мабуть, щоб деколи люди робили помилки.

Ф е д о с і я. Помилка - навчає, успіх – занехає.

Любов(заглядаючи йому в обличчя). Я знаю одну твою помилку.

Яків (неспокійно). Справді?

Любов. Ти повинен був одружитися з мамою... Ми всі були б іншими.

Яків. Любо! Це занадто складно, мабуть, для тебе! Я б не наважився говорити про таке в твоє­му віці.

Л ю б о в. У моєму віці мама вже … дітей мала.

Я к і в. На твоєму місці, я б не наважився….

Л ю б о в. А де воно моє місце?

Яків(опускаючи голову). Дивно ти говориш, справді...

Любо.Дивно те, що я ніколи тебе не дратую. Я всіх можу вивести з рівноваги, а тебе ніколи!

Яків.Ну, що ж тут такого, я не знаю...

Любов. Мамі було б краще з тобою, ніж з батьком. Та й нам усім.

Яків. Дорога Любо, ти торкаєся надто тонких сфер?

Любов. Народив хворих і дурних дітей і зали­шив їх жебраками.

Ф е д о с і я.. Жебрацькая братія, Богова приправа,

Л ю б о в. Чортова забава...

Яків. Так не можна говорити про батька! Няню, помов­ч, будь ласка!

Любов. Чомусь мені не подобається бути дочкою людини, яка наказує вбивати.

Яків. Я не можу більше чути, як ти…

Чути гамір

Любов А-а, ось ідуть улюбленці... твої, мами­ні, усього світу, їх послухай.

Яків. Ну, навіщо ти так? Тебе ми теж любимо.

Любов (задумливо). Любов до жалюгідного — це, я думаю, нездорова любов.

Яків. Ти навіть сама собі говориш ущипливі слова.

Віра (вбігає, за нею Петро). Дядю!

Федосія. Від малих боліть голова, від великих - серце завива.

Віра. З якою цікавою людиною ми познайомились!

Яків. Ти весь час катався на ковзанах, Петре? Зваж, тобі шкодить!

Петро (задумливо). Дрібниці!

Віра. До нас на вулиці причепились яки­хось троє — напевно, з чорних сотень...

Петро. Троє п'яних ідіотів — ідуть за нами і теревенять огидне...

Віра. А я, як вигукну: ми діти Коломійцева!

Любов. На коліна! Шапки геть!

Віра (до Любові). Ми злякались, треба ж було ска­зати їм, хто ми!..

Любов. А вони, дізнавшись хто ви, почали лаятися ще дужче, правда?

Петро (з підозрою). Звідки ти знаєш?

Віра.Так, Любо, це правда! Я не розумію — чому вони так? Адже народ повинен поважати владу? Це терористи не зобов'язані поважати, а народ — чому?

Яків (повчально, але лагідно). У нас ніхто нікого не поважає.

Любов. Що ж далі?

Віра. Раптом назустріч нам іде молодий чоловік. Я вже хотіла ударити одного з них ковзанами, того, який був ближче, але цей чоловік...

Петро (посміхаючись). Вірка справді хотіла битися...

Віра. Цей пан крикнув їм — геть! А вони, як загарчать і — на нього! Ото був страх! Але він, як вихопить револьвера та.. (Сміється.) Як вони побігли!

Федосія. Чим би дитя не тішилося аби не плакало.

Петро. Побігли ламаними лініями, щоб не влучила куля.

Любов (неголосно). От так само втікав наш батько, коли в нього стріляли.

Віра. Що? Що?

Петро (суворо). Навіщо ти це сказала?

Любов. Просто так...

Віра. Що таке вона сказала?

Надія (входить). А знаєте, цей мерзотник, що стріляв у тата, захворів.Лящ каже, що він не прикидається.

В і р а. У тата стріляли?

Л ю б о в. Цікаво розгортається гра.

Петро. Цікаво, чому ж його так довго не судять?

Надія. Не судять, бо він усе ще не зізнається...

Петро. Мені здається, що він десь поруч.

Віра. Як це?

Петро. Можливо, тут... за дверима...

Надія. Яка нісенітниця!

Петро. Стоїть і чекає, щоб його пробачили.

Надія. Не дурень, одначе.

Софія (входить, схвильована.) Хто чекає на прощення?

Надія. А цей, що стріляв у батька.

Софія (оглядаючи всіх). Що ви про це знаєте?

Яків. Розумієш Соню, Петрику здається, що той десь поруч, очікує на пробачення.

Надія. Лящ сказав, що вбивця захворів...

Софія (тривожно). Захворів? На що?

Надія. Божеволіє, здається. (З іронією.) Тобі його шкода, мамо?

Софія. Я не сказала цього.

Любов. Тому ти й налякана?

Надія. Наша мама стає якоюсь дивачкою!

Віра. Не ображайте її, а то вона не купить мені нові ковзани.

Любов. Мамо, скажи, адже тобі шкода арештованого?

Софія. Я й сама божеволію, від лиха тюрм та судів мені гидко.

Яків (зітхаючи). А їх з кожним днем їх усе більшає.

Надія. Це прикра необхідність нашого часу, щоб порядним людям спо­кійно жилося.

Любов. Навіть індуси перестають вірити - ніби щастя в спокої.

Софія. Терористи заявили, що він не брав участі в замаху.

Надія. Хіба можна вірити опозиціонерам? Як це наївно, мамо! Віро, іди причешись, ти страшенно розпатлана.

Віра. Ой, мені не хочеться!

Надія. Ну, не кривляйся. (Уводить) Ти стаєш неохайною; май на увазі, що мужчини цього не терплять.

Віра. Господи! Знову!

Петро (тихо, уперто). Мені важливо знати правду.

Любов. Ти не здумай розказати мамі про твою бійку в університеті.

Петро (підозріливо). Чому?

Віра (з досадою). Як ти мене дратуєш, Петро!

Любов. Не будемо її даремне хвилювати?

Петро (уперто). А якщо він мав рацію, той Мак­симов?

Віра (палко). Як тобі не соромно, Пет­ре! Ти не смієш думати про тата погано!

Петро (в задумі). Мовчи, Вірко, ти дурненька.

Віра. А ти — гордій.

Петро (наполегливо). Чому ти не відповідаєш, Любо?

Віра. Познайомився з цікавими людьми й заноситься.

Любов. Що ж я тобі відповім!

Петро. Ти старша, ти повинна знати. Максимов кричав, що тато звір, хабарник і боягуз, й багато іншого.

Віра. Не смій повторювати в моїй присутності подібну мерзоту, а то я скажу мамі.

Петро (допитливо дивиться на неї). Іди, скажи. Ну?

Віра. І піду! Думаєш — ні? (вибігає).

Л ю б о в. Віро, не треба. Це погано, Петре!

Петро. Погано, коли про батька таке говорять... Любо, правда, що він наказав побити заарештованих і двоє померли? І що в тому не було потреби. Скажи - правда?

Любов (не зразу). Послухай, Петрусь, я не певна, чи варто говорити правду.

Петро. Мені?

Л ю б о в. Усім.

Петро. Чому?

Любов.Мені здається це марною працею.

Петро. Правда - марна? Не розумію?

Любо в. Якщо ти засієш пшеницею болото — вона зійде?

Петро. То, ти вважаєш мене нікчемою, так? Ти зла на весь світ через свій горб.

Любов (посміхаючись). Якби тобі таке сказала гарна людина гарними словами ти, можливо, повірив би їй, а мені ти не віриш — я горбата. Кассандра, мабуть, була потворою, ось чому їй не вірили.

Петро. Не плутай мене, не це потрібно мені. Все одно, я дізнаюсь правду. І пробач. Мені погано, от я й злюсь.

Любов (тихо). Тебе шкода.

Петро (похмуро). Але я не хочу лукавити. Здається, мені також, нікого не шкода!

Любов (серйозно). Як на тебе, мовчання — обман?

Петро. А що ж? Промовчати, коли треба сказати правду, те саме - що збрехати.

Надія (втанцьовує). Вірка тут? Страшно подумати, що буде з цього дівчиська! Небезпечне дівча, таке вперте. Не розумію, куди дивиться мама. І ти теж, стаєш якоюсь ненормальною. А втім, ти завжди була такою. Ти нічого не робиш, це шкодить! От допомагала б мамі наглядати за Віркою. Що справді, дуже важливо.

Любов. А тобі аби наглядати та облаштовувати.

Надія. Я почала збиратися на вечір до прокурора, але ще так рано.

Любов (посміхаючись). Тобі не сумно жити, Надю?

Надія. Н-но! З таким гарним тілом, сумують тільки ненормальні.

Любов. Так говорить твій Лящ?

Н а д і я. Я й сама знаю що сказати.

Любов. А думати?

Надія. Не старайся даремне, мене не вколеш... тренуйся на Олександрові.

Федосія. Ледащо. Гадала няньчила гетьмана, виняньчила світові бусурмана.

Ведуча. Добре ще, коли дурнів виняньчять, а то здебільшого злочинців.

Любов (усміхаючись). Це вірно, няню, не вдалися тобі годованці.

Н а д і я. Це як - на кого подивитися!

Л ю б о в. Як не дивись – усі покалічені.

Ведуча. Спочатку не вдаються діти, з яких потім не вдаються батьки.

Н а д і я. Ви такі драматичні!

Дата добавления: 2015-08-18