Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Сцена 4

Читайте также:
  1. II. Сценарий игры
  2. Анализ моделей и сценариев
  3. Блоки сценария
  4. В) Реалистический сценарий
  5. Вероятные сценарии
  6. Два сценария - Эль Мюрид
  7. Десять заповедей для тех, кто присылает свой сценарий на конкурс

Чутно лемент Івана

Лящ. Що за галас?

Надія (здивовано). Приїхав батько!

Лящ. Навіщо ж так галасувати?

Іван (увірвався). Чому мене ніхто не зустрів?

Софія. Хто ж знав, що ти зараз приїдеш.

Надія. Татко, не кричи, я тебе зустрічаю!

Лящ. Почекаємо, поки він прохолоне.

Надія (зітхаючи). Ах, цей татко - комік!

Іван. Ви боїтесь пройти ву­лицею поруч з людиною, яку злочинці засудили на смерть, хоча людина ця ваш батько, так?

Федосія. Тобі дуб й березо, шуміти й густи, а рожденному Івану спати й рости!

І в а н. Що ви собі думаєте?

Л ю б о в. Пішли їсти. Кому їсти – тому не думати.

Іван (іде). Я не хочу ваших не­доїдків! Надіна, чому мене ніхто не зустрів?

Надія. Ми дійсно не знали!

Іван. Неправда! А, панове! Я розумію вас! Від того дня, як я не служу, ціна мені впала у ваших очах.

Лящ. Ви привіталися б радше...

Іван. Що? Вітаю!

Лящ. До-речі, злочинець - той, що..

Іван. Який підняв безумну руку на мене.. То що він?

Лящ. Захворів на гострий нервовий розлад.

Іван. Це його не виправдовує, ні, дзуськи!

Лящ. Безумовно, але в такому випадку, його не можна судити. Закон.

Іван. Чому? Дивно. За те, що я не дозволив застрелити себе — мене безчестять газети і навіть примушують піти зі служби, а нелюдям, убивцям — потурають, бо у них, бачите, слабкі нерви! І виправдовують це законом, конституцією! Як жити порядній людині, питаю я вас?

Софія (ідучи в їдальню). Давайте сідати до столу!

Іван. Хіба полізе мені шмат у горло!

Олександр. А ти випий горілки, і він полізе.

Іван.Друже! Чому ти не зустрів мене як зазвичай - на вулиці?

Олександр. Пардон папа!

Іван. Ні, мені прикро... Хіба я не за­служив вашої поваги, діти, а?

Н а д і я. Татку, ми тебе любимо.

Яків. Та припини ти, Іване.

Любов (холодно). Ви скоро за­кінчите вашу жалюгідну сцену?

І в а н. Жалюгідну? Так вона - про батька, який на службі вітчизні …

Надія. Татку, не звертай уваги, ти ж її знаєш.

Любов (спокійно). Пропустіть мене, я хочу їсти.

Іван. Чий хліб ти йдеш їсти, горбата погань?

Яків (кричить). Іване! Ах, боже мій...

Любов (спокійно, голосно). Я буду їсти хліб вашо­го брата.

Іван. А я не буду їсти, якщо вона сидітиме за одним столом зі мною.

Н а д і я. За столом будуть й інші.А про неї - забудь. Дивись на мене.

Л ю б о в. Поки не повилазить.

Яків (тихо). Що з тобою, Любо?

Любов (тихо). А як ти гадаєш?

Іван (гірко). Ось звідкиля з’явився в моїй родині цей злий дух ворожнечі. Я йду від вас.

Надія.Татку, ми без тебе загинемо.

Олександр. Папа! Давай вип’ємо за твоє здоров'я!

Л я щ. І за здійснення всіх планів нашої тісної родини!

Л ю б о в. Такої тісної, що дихати нічим.

І в а н. Знову?

Олександр. Папа, легше, це ж лише гра.

Н а д і я. Постався до всього, як до невдалого жарту.

І в а н. Ну гаразд, Наді-на, що б я без тебе робив?!

Ф е д о с і я. Було б болото - чорти знайдуться!

 

із «Дачників»

Соня. Мамцю! Ми йдемо гуляти.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Знову гуляти?

Соня. Знову. Тут так багато жінок, а з ними нестерпно нудно.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Соньце!Ти – обережніше. Твоя мати – також женщина.

Соня. Мамцю! Невже? Давно?

Варвара Михайлівна. Що вона верзе? Й хоча б привіталася!

Марія Львівна – С о к о л о в а. Соньце! Ти не чемна!

Соня. Так ми ж бачилися сьогодні? Але я із задоволенням поцілую вас…, я добра й великодушна, коли це мене задовольняє або принаймні нікому не шкодить.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Припини теревенити й забирайся.

Соня. Яка, моя мамця! Раптом назвала себе женщиною! Я з нею знайома вісімнадцять років і вперше чую! Грандіозно!

Зімін -Петро. То ми йдемо гуляти, чи - ні?

Соня. Рекомендую – мій раб!

Варвара Михайлівна. Юначе, а ви чому ж, не вітаєтеся?

Соня. Йому заборонено показуватися пристойному товариству.

Зімін -Петро. Вона відірвала мені рукав від тужурки – ото й усе!

Соня. Моя господине!

Зімін. Моя господине!

Соня. Хіба цього моєму рабу не досить, він ще й не вдоволений?

Зімін -Петро. Уже вдоволений, претензій не маю. Моя господине!

Соня. Отож-бо! Мамцю, я за тобою зайду. А зараз іду слухати, як раб буде говорити мені про вічне кохання.

Зімін -Петро. А якже… Сподівайтеся!

Соня. Зараз перевіримо, за мною! Прощавайте, женщини.

Зімін -Петро. І я - не раб. У Спарті…Перепрошую, Соню, навіщо ж штовхати людину, яка…

Соня. Яка поки-що й не людина.., вперед – Спарта!

Рюмін – Я к і в.Славна донька у вас, Марія Львівна.

Варвара Михайлівна. А мені не подобаються ваші стосунки! Колись і я була схожа на неї, але як бачите стала нормальною людиною.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Так, ми з донькою друзі, і я цим пишаюся.

Варвара Михайлівна. Друзі? Не смішіть. У в який же спосіб цього досягають?

Марія Львівна – С о к о л о в а. Про що ви?

Варвара Михайлівна. Дружби дітей. Кажіть уже відверто - чим ви її підкупили?

Марія Львівна – С о к о л о в а. Усе значно простіше: будьте щирими з ними, не приховуйте від них правди, не лукавте.

Рюмін – Я к і в. Ну, це знаєте, ризиковано! Правда груба й холодна, у ній завжди ховається тонка отрута скептицизму. Ви відразу можете ним заразити дитину, відкривши їй страшне обличчя життя.

 

Ведуча. Не відкриєте ви – відкриють інші та найгіршому вигляді. Правда шкоди не наробить. Колись-то все одно доведеться взріти «страшне обличчя життя». Дивіться, щоб не сталося шоку, інфаркту.

Рюмін – Я к і в. Визнайте за людиною право відвернутися від явищ, що ображають її гідність!

Марія Львівна -– С о к о л о в а. Отже, ви зволите отруювати дитину поступово? Так що б самим не зауважити, як спотворюється вашою брехнею її душа?

Варвара Михайлівна. Ну, свою дитину ви самі вже спотворили.

Рюмін – Я к і в. Перепрошую! Я лише проти цих наглих оголень, таких безглуздих, непотрібних спроб зірвати з життя чудове вбрання поезії, яке приховує її грубі, часто-густо потворні форми. Життя потребує прикрас! Приготувати для нього нове вбрання, перш ніж зірвати старе, ось що….

Варвара Михайлівна. Про що ви говорите? При дітях! Не розумію! Як можна! Зірвати вбрання?!

Рюмін – Я к і в. Я кажу про право людини жити в омані! Ми часто повторюємо – життя! А що ж воно таке – життя? Коли ви говорите про нього, воно постає переді мною, як величезне, безформне чудовисько, яке вічно потребує жертв людських. Воно щоденно пожирає мізки й м’язи людини, жадібно п’є його кров.

Варвара Михайлівна. Що це? Які жахіття? Не дай, Боже, почують діти! Для чого ви це робите?

Рюмін – Я к і в. Чим довше живе людина, тим довше вона бачить довкола себе бруд, ницість… й усе більше прагне гарного, яскравого, чистого! Людина не може знищити протиріч життя, не на силі вигнати з життя зло, то ж не віднімайте в неї право не помічати того, що вбиває її душу!

Варвара Михайлівна. А я пам’ятаю; роки зо два тому, ви говорили зовсім протилежне й так само щиро, так само запально.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Я так розумію – вас щось дуже сильно налякало, й ви прагнете заховатися від життя. Думаю: не один ви хочете цього. Людей переляканих чимало.

Варвара Михайлівна. Так, було б добре, що б ця ваша людина не забувала про суспільну мораль, та знала своє місце. І не треба лякати нікого вашою правдою. Живіть - як люди живуть.

Федосія. Тин залізний, гора кам’яная, твоя рука святая… Соф'юшко, ти б одружила Олександра! Вірочці - пора. Діточок нових народять, а? (сміється.)

Л ю б о в. А навіщо? Калік плодити? Й так світ заполонили.

Федосія. Діточок родити – Богові служити.

Л ю б о в. Та чи Богові?

П е т р о. Кажуть – діти наше майбутнє.

Л ю б о в. Цікаве нас очікує майбутнє.

Іван (прокинувся) Чому так темно? Хто тут? Тут є хто-небудь?

Софія. Діти.

Іван. Самі діти?.. Хіба самі лише діти? А ти?

Софія. А що я?

Іван. Ти ж начебто з ними?

Софія. Хіба що, я з ними.

Іван.Ти повинна сказати: я і діти… (Заспокоюється) Ху-х! Чому ж так темно?

Федосія.В поле виїхали, горе вима­нили, ну вогнем його пекти, і шабелькою сікти... А що це? Хто скаже?

І в а н. Ви ж знаєте, що я люблю коли багато світла!.. Вимушена бездіяльність стомлює того, хто звик бачити навколо себе людей, що зайняті серйозною дер­жавною справою. Ти чому не вчиш уроки, Петре?

Петро (розглядаючи батька). Я вже давно полишив.

Іван. Упевнено брешеш. А взавтра тебе, як йолопа, виведуть перед класом, а батько буде згоряти від сорому.

П е т р о. Або син. Батьку, я вже рік як в університеті.

І в а н. Що? Так, а я знаю-знаю… Ні, мене дивує, як ви живете? Ніхто нічого не ро­бить.

П е т р о. Що ж ми можемо робити? До чого нас допущено?

Любов. Навчили б нас працювати.

Іван. Х-хе! Працювати! Що ти можеш?

Любов.Я непогано малюю і могла б, наприклад, виготовляти фальшиві гроші.

П е т р о. А я б їх розповсюджував.

О л е к с а н д р. А я б вас заарештував.

Л ю б о в. Ну, від тебе ми відкупимося.

І в а н. Боже, на кого ми полишимо державу, що буде з Україною.

 

Із «Міщан»

 

Єлена – Н а д і я.А що ж воно таке - Україна?

Петро -О л е к с а н д р. От коли француз або англієць каже: Франція! Англія!, мабудь неодмінно уявляє собі за цим словом дещо реальне, зрозуміле йому. А я кажу Україна - й нічого не чую,..

Єлена -Н а д і я. А чи є необхідність. Для мене це порожній звук.

Петро - О л е к с а н д р. Порожній тоді, коли я не маю нагоди вкладати в нього якийсь власний зміст.

Єлена -Н а д і я. Ну, без цього можна прожити.

Тетерів – П е т р о.Порядній людині - не можна. А ви оце зараз видзвонюєте панахиду людині, передчасно згаслій у болоті нашого режиму.

Єлена -Н а д і я. Невже в наших університетах навчають непристойностей?

Петро - О л е к с а н д р. Чорт тебе смикнув брати участь у тих безглуздих заворухах.

Тетерів -П е т р о. Перш за все, до університету я йшов навчатися бути людиною, але наш режим…

Петро - О л е к с а н д р. Знову. Та жодного режиму не існує, який би завадив тобі вивчати римське право. Ну, кажи по-совісті?

Тетерів -П е т р о. По-совісті, не заважав ніхто. Вивчати римське право ніхто не забороняв, але я хочу свого права, наше покоління має право жити в іншій карїні.

Єлена -Н а д і я. Ну то зміни країну проживання. А в тобі очевидним проступає режим товариства, я бачу лише його тиск.

Петро - О л е к с а н д р. Точно. Ти піддався йому… Твої товарищі тиснуть на тебе, а ти поступаєшся. І рік з твого життя викреслено. От де – насильство, от де - режим! Насильство над особистістю.

Петро - О л е к с а н д р. Учись, стань юристом й працюючи зароблюй гроші.

Єлена -Н а д і я. На благо родини й батькам на втіху.

Тетерів - П е т р о. Стара пісня: служити державі, бути гідним громадянином, слугою суспільства?

Єлена -Н а д і я. Ну, до чого тут суспільство?

Петро - О л е к с а н д р. Воно підвищує вимоги до мене, але не дає мені можливості розвиватися без перешкод… Я не зобов’язаний підкорятися вимогам суспільства. Я – особистість, зі своїм власним життям!


Дата добавления: 2015-08-18; просмотров: 82 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: лочка из бумажных полос | Гра «Знайомство». | Етюд «Посмішка по колу». | Вправа «Ціль». | ДІЯ ПЕРША | Сцена 1 | Сцена 2 | С ц е н а 7 | Сцена 8 | Сцена 9 |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Сцена 3| Сцена 5

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)