Сцена 9

Олександр (сердито з’являючись). Батько вдома?

Петро. Поїхав до клубу. Навіщо тобі?

Олександр (кричить). Що за питання?

Петро. Ну, не кричи! Якийсь ти – чудний!

Олександр. Що?

Петро. Тобі не має потреби прикидатися ще гіршим, достатньо й того, що маєш?

Олександр. Що за наїзди?! Та я тобі ….!

Софія. Облиш, Олександре!

Олександр (обурений). Він мене провокує!

Софія. Усе-одно, ти не маєш права битися!

Петро. Він, мамо, хоче собі «набити руку» для служби в міліції.

Олександр. Чуєте? Якщо ви не здатні виховувати його, а батькові не вистачає часу, то повинен же хтось, по-старшинству... Вийди геть, студенте!

Петро (виходячи, з усмішкою). Іду, брате мій... любий мій брате!

Олександр. Поговори мені ще!... Послухайте, маман, ви ставите мене в ідіотське становище: я повинен по­частувати товаришів, відсвяткувати свій вступ до то­вариства, а де ж гроші? Де гроші, питаю я?

Федосія. Перед матip’ю - як перед іконою, бусурмане, ач, виря­чився!

Софія (тихо). Сашо, грошей нема! Все, що можна було заставити - заставлено.

Олександр. Але ви мусите зрозуміти, що не мо­жу ж я брати хабарі з перших днів служби! Ви повинні звільнити мене від цієї необхідності, а не штовхати до неї.

Федосія. Яка вода -такий і млин, який батько – такий син.

Софія (з тугою). Що ж ти мучиш мене! Що ж мені робити, що? Милий, Сашо!

Олександр. Мені набридли жалісливі слова, я говорю серйозно!

Федосія. А ну стань переді мною, як лист перед травою.

Олександр. Що? Та пішла ти! Набридла.

Софія. Олександре! Перед тобою — мати!

Олександр.Треба пам'ятати не про те, що ви - моя мати, а те, що я — ваш син, і маю право на вашу підтримку. Потрібні гроші; від цього залежить хід моєї служби, кар'єра, гідна дво­рянського імені й честі. Невже вам байдуже до вашого обов'язку допомогти синові зайняти пристойне становище?

Софія (посміхаючись). Ти розумний, Сашо! Ти дуже переконливо говориш...

Олександр. Ні, ви облиште ці fa­çons de parler... * Мені потрібні гроші, а решта все, pardon, комедія!

Софія. Олександре! Схаменися ж... Де я візьму грошей?

Олександр. У дяді, абсолютно ясно!

Софія. Ми його вже обікрали... Мені соромно просити.

Олександр. Як стійко ви захи­щаєте інтереси дяді Якова! Parole d'honneur** — це може здатися підозрілим.

Софія. Що? Що таке ти говориш?

Олександр. Е, годі вам! До чого тут драматичний шепіт? Я давно вже не хлопчик.

Софія (з жахом, тихо). На що ти натякнув?!

Олександр. Які там натяки! Я впевнений — дядя не може відмовити вам.

Софі я. Невже я заслужила? Саша, чому?

Олександр (шкодуючи). Ну, ви самі знаєте...

Софія (раптом, твердо). Тобі сказав батько? Невже він сказав тобі?

Олександр (заспокійливо). Ну, так! Ви знаєте — вони балакучі коли... Але ж нічого страшного немає в усьому цьому... Яка жінка не захоплювалась?.. З кожним трапитися може.

із «Дачників»

Марія Львівна – С о к о л о в а. Соньце! Доню! Як я втомилася!

Соня. А я здогадуюся!

Марія Львівна – С о к о л о в а. Про що ти можеш здогадуватися?

Соня. Мамцю, моя! Я все розумію. Пам’ятаєш, - коли я, маленькою не розуміла уроку й ревла, як дурненька, ти приходила до мене, клала мою голову до себе на груди, й баюкала мене: (кладе голову матері до себе на груди)

Баю, баюшки баю,

Баю мамочку мою.

Мені здається, що тепер ти не розумієш уроку, моя мамця. У мене мама - розумниця, вона навчила мене думати просто і ясно.

Марія Львівна – С о к о л о в а. А нині - я заплуталася.

Соня. Люба моя, не треба ускладнювати. Він славний, рідна, не відштовхуй його! То нічого, що молодий та нерозумний! У твоїх руках він оживе, стане кращим. Ти вже створила одну хорошу людину – адже я не аби-яка людинка, правда ж? І ось тепер ти викохаєш іще одну людину.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Соньце! Чомусь мені соромно й тяжко.

Соня. Мамцю, твоя любов йому потрібна.

Марія Львівна – С о к о л о в а.. Сьогодні мене це вже не окрилює, не надихає.

Соня. Не турбуйся, ти відпочинеш і все проясниться. Ти не самотня.

Марія Львівна – С о к о л о в а.Так, я щаслива, коли маю таку подругу.

Соня. А потім нам ще нашого малого вояку з тюрми витягувати.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Не – нам, а - мені. Це мій син, отже, мій обов’язок.

Соня. Добре. Ти лиш не забувай, що не сама в цьому світі.

Марія Львівна – С о к о л о в а. Якраз саме про це я ніколи й не забуваю. Можливо від того й утома така незбагненна.

Влас. Діти теж мають право відпочивати.

Ведуча. Коли душа в дітях втомлюється - вони злягають. Усім потрібнен відпочинок. Бажаючих продовжити гру запрошуємо після перерви.

С о ф і я. Може варто на цьому зупинитися?

І в а н. Е - ні, мені ще так багато треба сказати. Так-що - антракт.

ДІЯ ДРУГА

Дата добавления: 2015-08-18