Сцена 10

Софія.І знову я запитую, чи варто продовжувати?

І в а н. Безумовно, ти мені за все відповіси.

Софія (холодно). За що, як ти занапастив дітей?

Іван (грубо). Не смій говорити зі мною в такому тоні!

Софія (твердо). Гаразд, ми з тобою занапастили дітей! Подивись, які вони.

Іван. Ага, твоя горбата! Але мої діти красені й шанують свого батька!

Софія. Петро визріває огидою. Надія — похітлива, без розуму і серця.

Іван. Ти була такою ж! Але Наді-на розумніша.

Софія. Олександр розбещений тобою, Віра — бідна, дурненька дівчинка.

І в а н. Твоя копія. Треба було краще виховувати, поки я служив!

С о ф і я. Ти десять років служби боровся із чужими дітьми. Ганяв, хапав, обшукував, садовив у тюрми — кого?

Іван (здивований). Це лібералізм, чи що? Ти ма­риш!

Ф е д о с і я. Сто років грають, а наші ридають.

Іван (посміхаючись). Що таке? Стара, не сміши мене!

Софія (тоскно). Ти вбивав дітей. Іване, це вже не гра. Одному з убитих було сімнадцять років, як нашій Вірі. А дівчина, яку ви застре­лили під час демонстрації! Ти весь у крові, а вся ця кров дітей, кров юності, так! Ти сам не раз кричав: що вони дурні шмаркачі! Пам'ятаєш?

Іван (зляканий, не розуміє). Софіє, що з тобою? Якийсь кошмар!

Софія.Так, те що ти робиш - жахливо!

Іван.Зібрала всі наклепи й усю брехню... Там були не лише молоді, це юрба. Нехай відповідають ті, хто штовхаєїх проти порядку? Вийшли на демонстрацію – значить уже не діти. Нехай відповідають.

Федосія. Охо-хо... Розійшовся кум, розгубивши ум...

Софія. О, Боже! Та ти їх боїшся!

Іван. Що ти верзеш? А якщо тебе почує Петро або Віра... Ти сієш крамолу!

Софія З боягузтва та зі зла — ти виростив свою підлість.

Іван (розгублюється). Софіє, я — дворянин, я не дозволю...

Софія.Ти показав на юнака, який нібито стріляв у тебе. Дворянин, ти бачив напевне, що стріляв саме він?

Іван. А, розумію! Тебе намовила його мати.

Софія. Ти скажи по-честі, ось тут, перед іко­ною, що стріляв саме той юнак?

Фе д о с і я. На матір – як на ікону! За нею - Бог!

Іван. Досить! Я все зрозумів! Чого ж так!

Софія. Іване, ти повинен сказати, що ти помилився, не цей юнак стрі­ляв у тебе!

Іван (зляканий її тоном). А якщо не скажу?

Софія. Скажеш! Христа ради заклинаю!

Іван. Це неймовірно! А якщо я впевнений, що й на ньому теж лежить провина?

Софія. Неправда! Я вже не до серця твого звертаюсь, марно кричати в порожнечу. Я кажу: або ти зізнаєшся у своїй помилці, або про неї знатимуть усі.

Іван. Це – ніж у спину! Ти зрадиш свого чоловіка? Хоча тобі це не в новину.

С о ф і я. Я врятую дитину.

І в а н. Це насильство наді мною! Це бе­зумство!

Софія. Зроби, як я кажу, й ти сам собі здаватимешся кращим, поряднішим. А я нікому не розповім.

Іван. Годі! Мені, звичайно... та чорт з ним, з цим пройдисвітом. Справді, я не певен, чи то він стріляв... але хто-небудь стріляв же! Я, нарешті, припускаю — не він! Але все-таки робити мені таку сцену через дрібниці — це божевілля, Софіє!

Софія (стомлена, тихо). Все моє життя — божевілля... і твоє також.

Федосія. Няньчила-водила, розум загубила си­лоньку збирала неначе накрала.

Петро (входить). Ави знову сваритеся?

Іван (скипівши). Ти смієш так говорити з дорослими?

Софія. Петрику, не треба...

Петро (спокійно). А чому не смію, тату? Я давно вже виріс.

Іван. Бачиш, Софіє? Ага! Ось воно – анархія!

Петро (сумно посміхаючись.) Хіба мені однаково, як живуть мої батько й мати?

Іван. По-перше, ти ще не доріс до високих понять, а потім...

Петро. І так далі. Краще скажіть, чи правда, що Вірку вирішено віддати за Ковальова?

Іван(здивовано). Стривай... тобі яке діло?

Софія. Це ще не вирішено, Петрику.

Петро.Там Вірка плаче, бідолашна!

Іван (знизуючи плечима). Я нічого не розумію! Яким чином це тебе стосується?

Ведуча. Вам не здається це питання недоречним?

Н а д і я. Не здається. Будемо відверті це єдиний спосіб для Вірки прислужитися родині, стати корисною.

О л е к с а н д р. І щасливою. А сльози – минуться швидше ніж з’явилися!

Ф е д о с і я. Жіночі сльози, як роса на сонці.

Петро.Тату, ти ж називав Ковальова мерзотником?

О л е к с а н д р. Теж мені новина.

Н а д і я. Ковальов не мерзотник, а ділова людина. І тато такого не міг сказати.

Іван. Я й не говорив?

Л ю б о в. Він кричав.

Петро. Не один раз.

Іван. Що? До­пит? Батькові? Ні, панове, до цього я... ви ще не до­росли.

Л ю б о в. Петро ти забув, дітям не годиться відпові­дати на їхні запитання.

Петро (помовчавши). Власне я намірювався спитати в батька — чи він людина честі?

О л е к с а н д р. Не нахабній.

Софія (тривожно). Не треба так, Петре, не говори!

Петро. Щоб не мучити тебе?

Софія (швидко). Так! О, так! (Подумавши і тихше.) А можливо, уже й ні...

Любов. У тебе так і ні живуть надзви­чайно дружно! Це - зручно?

Софія (тихо). Болісно і страшно!

Петро. Чому ж мені не може боліти?

О л е к с а н д р. Звикнеш. І в тебе все минеться.

Н а д і я. Можливо, нарешті подорослішаєш.

П е т р о. Я, мамо, більше не піду до університету.

О л е к с а н д р. А кар’єра? Без неї ти загубишся на просторах вітчизни.

П е т р о. Це краще ніж бути солдафоном держави.

О л е к с а н д р. Я хоч знаю ким буду.

Н а д і я. Нічого страшного. Людина розумна завжди знайде своє потрібне місце.

Федосія. Усе у Божій волі!

Любов. До чого тут Бог... Навіть його існування, тут не змінило б нічого!

Софія (у розпачі). Як ти можеш? Ти стала атеїсткою?

Петро. Дивна в нас родина. Ти не любиш батька, не поважаєш його, але ти спиняєш мене, коли я хочу сказати про нього лихе. Чому?

О л е к с а н д р. Ти ж сам казав, що треба жаліти одне одного!

П е т р о. Тепер мені здається, наша жалість — най­гірше, що можна вигадати.

Софія (тихо). Можливо, ти правий, мій друже... так!

Петро. Твій друг? Ти вперше так сказала. (пауза) Няню, ти смерті боїшся?

Федосія. Боятися мені нічого — я смерті не крив­дила. І ти не загравай.

Софія. О, боже мій, Петре, звідки такі думки?

Петро. Я дав ляпаса Максимову, коли він назвав батька звіром і падлюкою. Тепер я розумію, що незаслужено образив людину.

Софія. Батько нещасний, слабкий…

Петро. Який все життя командував іншими.

О л е к с а н д р. Ну, ти даєш, у нас усюди так, ти забув де живеш?

П е т р о. Якщо це правда, то мені не хочеться жити в країні, де верховодять немічні або нікчемні люди, а решта дозволяють їм командувати собою.

Н а д і я. У розумної людини завжди є вибір.

С о ф і я. Ти стаєш безжальним.

О л е к с а н д р. Прокидається чоловік.

Н а д і я. Петро, ти не переймайся, завжди є вихід.

Л ю б о в. Вихід і зразу ж вхід.

Н а д і я. Але – потім про це. Облишмо. Ось Вірка іде...

Вбігає Віра

Віра. Мамо, щоб ти знала — я втечу з дому, але заміж за цього бандюка не піду!

Н а д і я. Вірусик, будемо мудрішими, не приймаймо поквапливих рішень.

Софія.Нічого поки що не вирішено, Віро. Я не встигла поговорити з батьком.

Віра.Не встигла! І не встигнеш! І тато тебе не буде слухати.

Н а д і я.Ти даремно запалюєшся, мила!

Віра.Даремне? Дуже вам вдячна! Мені наказу­ють: Вірко, будь дружиною червонопикого, лисого чо­ловіка з грубим животом і зеленими вусами, а я що ж? Повинна сказати — merci та поцілувати татові ручку?

І в а н (в мундирі). Що? Скаржитись при­скакала? Не допоможе! Я вирішив!

Віра (крізь сльози). Ви, тату, помітили, що у нього зелені вуса?

Іван.Ну, не дурій! Будь розумною. Дивись: чоловік Надіни теж не красень, а вона щаслива!

Н а д і я. Сестричко, не гарячкуй. Це твій обов’язок - внесок в родиний лад!

Л ю б о в. Тягар, який тягтимеш все життя.

І в а н. Шлюб - це відповідальна подія.

Віра.От вуса в нього, відповідально зелені! Ви подару­вали б йому своєї фарби.

Іван. Моєї... Що таке?

Віра. У вас вона хоч лилова, оригінальніше.

Іван (тихо, але грізно). Ти з ким жартуєш, дівчись­ко, га?

Петро (виходячи з кімнати). Мамо, чи можливий трагічний балаган?

Іван. Що ви — знущаєтесь з мене? Софіє, чорт забирай, що це?

Л ю б о в. По­карати їх! Усіх до камери!

О л е к с а н д р. А де-кому не завадило б!

Віра (плаче). Це ти знущаєшся з мене! Ну, навіщо тобі Ковальов, навіщо? Адже досить одного Ляща, щоб усе в домі було огидне!

Софія. Ось - ти казав, що діти тебе шанують.

Віра. Так, тату, ми тебе любимо... але ми не мілі­цейські солдати, щоб по команді одружуватися на твоїх дружбанах. Я сама буду вирішувати з ким жити.

Ф е д о с і я. Саме вирішує телятко вовка з’їсти.

із «Васси»

Васса. Я теж сама вирішувала, коли батька вашого покохала, а мені ще й п'ятнадцяти років не минуло… У шістнадцять уже вінчалися. Так. А у сімнадцять, коли була вагітною Федором, за чаєм, на трійцю – дівоче свято – облила я чоловікові чобіт вершками. Він примусив мене ті вершки язиком злизати з чобота. Злизала. За сторонніх людей.

Людмила. Ой, Вася! Навіщо ти розказала?

Наталя. Вона знає навіщо.

Васса. Розважався. Веселун був. Забавник.

Людмила. Він жартував? Цікаві у вас були розваги.

Наталя. Раніше ти його виправдовувала.

Васса. Його забави Наталя пам’ятає. Коловоротом дірку в переборці просвердлила й любувалася?

Наталя. Картинки були - як в його журналах.

Васса. Ти й журнали бачила?

Наталя. Важко було не побачити, валялися по всьому домі.

Васса. А чого потім бігла до мене зі сльозами на очах, й верещала «Прожени їх усіх, прожени!». Страшно було?

Наталя. Огидно. Це ви домашній суд влаштовуєте?

Людмила. А я ж де була? Чому ж ви мені, а-ні слова? Жила наче в тумані!

Наталя. Краще там і лишатися, ну то тепер запізно.

Васса. Без пам'яті не можна жити… От як самій вирішувати: народила я дев'ятеро дітей, залишилось – троє. Один народився мертвим, дві дівчинки – до року не дожили, потім хлопчики – до п'яти, а один – семи років помер. Отож-бо, доні!

Людмила. Ти ніколи не розмовляла з нами… так.

Васса. Усе не було нагоди.

Наталя. Ну, зрозуміло – капітал. Коли вже діти стануть вашим капіталом?

Людмила. Чому ж інші повмирали, а ми живі?Навіщо?

Васса. Таке вже ваше щастя.

Наталя. Ощасливили.

Дата добавления: 2015-08-18