Сцена 5

Іван. Чуєш ти, особистість, а не пішла б ти.... Це - жарт!

О л е к с а н д р. Ось ми й почули голос держави. Вона точно знає - де моє місце. Жарт!

І в а н. Япрошу усіх вийти! Усі — маршем звідси! Мені треба поговорити з матір'ю. А ця стара сова чого тут стовбичить? Їй пора до бо­гадільні, я кажу!

Софія. Облиш, Іване.

Іван (голосно). Нянько, маршем! Я кажу! Чуєш?

Федосія (підводячись). Топчу, топчу ряст, бачить Бог не хваст! Дай, Боже, натоптати й того року діждати.

Усі виходять

Іван. От що, Софіє, я вирішив зайнятися упорядку­ванням дому.

Софія. Чужого.

Іван (суворо). Це дім мого брата! А коли Яків помре дім буде мій.

С о ф і я. Як ти можеш?

І в а н. Не заперечуй мені даремне. Отже, мені, я бачу, необхідно особисто зайнятися упо­рядкуванням дому і долею дітей. Коли я служив, я не помічав, як огидно вони виховані тобою, тепер я маю час виправити це й відразу беруся до діла. (Пауза) Почати слід з моєї кімнати: забити вікно і двері з ву­лиці й прорізати в коридор. Далі, Любов повинна працювати, заміж вона, звичайно, не вийде, хто візьме каліку, та ще й злу!

Софія. Не забувай, з чиєї вини вона...

Іван. Я пам'ятаю, пам'ятаю! Ви два­дцять тисяч – мільйон-трільонів разів дорікали мені. (Тихіше.) Ти, може, розказала їй, і тому вона так злиться на мене? Розказала?

Софія. Ні, я не говорила... я й сама не знаю — знічев’я ти впустив її чи кинув навмисно, з ревнощів. Але нянька... вона бачила, вона знає.

Іван (погрожує). Раз і назавжди — мовчати про це! Я не знаю, хто впустив її.

Софія. Ти — п'яний.

Іван. А чому не ти? Як ти доведеш, що не ти? Га! Ти не бувала п'яною? І про­шу не забувати: я не певен, що Любов моя дочка, а не племінниця.

С о ф і я. Ти не маєш права дорікати мені? У тебе були десятки …

Іван. Право? Я — мужчина! Я міг — от моє право!

С о ф і я. А - я? Я не могла?

Іван. А ти — не сміла! Але... досить! Любов повинна працювати, я кажу, хай вона візьме посаду вчительки де-небудь на селі. Удома їй нічого робити - вона погано впливає на Віру, Петра... Потім, Ковальов не від того, щоб одружитися з Вірою, але просить, чорт, п'ять тисяч.

Софія (злякано). Ковальов? Розпусний та хворий?

Іван. А де я тобі візьму здорового та морального зятя? Хіба ти знайшла чоловіка для Надії? Вона сама знайшла його. А Вірка не зможе, дурна та, як на зло, занадто метка. Ковальов енергійний, він робить кар’єру. Ти повинна пере­конати Якова, щоб він дав на посаг за нею.

С о ф і я. У нього немає таких грошей. Він уже й так віддав нам усе.

І в а н. Нехай закладе цей дім. За нього дадуть багато. Вірці буде посаг, і нам, на видатки по весіллю. (З усмішкою.) Тобі він не зможе від­мовити… Ти що? Чого ти так дивишся? Що таке?

Софія (тихо). Потемніло в очах...

Іван (заспокоюючись). Лікуйся!

Софія (злякано, тужливо). Я нічого не бачу...

Іван (з досадою). Кажу — лікуйся! Адже лікар­свій.

Софія (тихо, отямлюючись.) Господи... як страшно...

Іван (похмуро). У мене теж темнішає в очах, коли я виходжу на вулицю. Адже бомбісти вби­вають й відставних урядовців, їм однаково. Це звірі! (Щиро, по-дитячому) Послухай, Соню, хіба я зла лю­дина?

Софія (не зразу). Не знаю...

Іван (посміхаючись). Проживши зі мною двадцять сім років?

Софія. За двадцять років усе змінюється. Сьогодні мені все незрозуміло й загрозливо… Про тебе говорять жахливе... Ти гірше, ніж злий.

Іван (зневажливо). Газети! Чорт з ними!

Софія. І люди. Газети читають люди... Навіщо ти наказав бити арештованих?

Іван (тихо). Неправда!... Їх били до арешту... вони чинили опір...

Софія. І дорогою до тюрми били!

Іван. Вони чинили опір, співали пісні! Вони не слу­халися мене. Ти ж знаєш, я запальний, я не терплю запе­речень. Адже це буйні, розбещені люди, вороги порядку. Чому ж не можна... треба було примусити їх мовчати.

Софія. Двох убито... двох...

Іван. Ну, двох? Це кволі, виснажені без­робіттям люди, їх можна вбивати щиглями в голову. Сол­дати були роздратовані. Ну, так, я почасти винен, але ж живеш у постійному роздратуванні. Інші роблять жорстокіші речі, проте в них не стріляють.

Софія. Ті, двоє були ще хлоп­чаками. Ваш страшний час калічить і наших дітей.

Ведуча. А діти нічого не забувають.

Іван (знизуючи плечима). Знову діти. До чого тут діти?

Софія. А якщо вони осудять?

Іван (обурений). Вони? Мої діти мене осуддять? Діти, кров моя? Чорт знає, що ти говориш! Вони не посміють до­рікати батькові, який заради них пішов служити? Заради них полишив честь і гордість.

Ведуча. Краще б собі залишив.

І в а н.... і ще багато іншого, та я мало не наклав життям.

Ведуча. Чи потрібне таке життя? Чи виправдано приносити на вівтар служіння дітям жерту із чеснот наших?

Лящ (заперечує ведучій) Виправдано, для того, хто піклується про родину.

Іван. Чули!

Л я щ. Перепрошую, шановні! Можливо я невчасно втрутився?

І в а н. Ну, що ви, шановний! Як можна? Ми завжди вам раді.

Лящ (оглядаючи обох). До ваших послуг. Там прийшов Ковальов.

Іван(до дружини). Маршем до нього! Будь із ним ласкавою і взагалі — розумієш? (Софія виходить. Лещ посміхається.) Чого? Вам весело?

Л я щ. Я теж розумію.

Іван. Так? Ласкавий пане, я мушу вам сказати, що ваші вчинки можуть скомпроме­тувати мене й дуже!

Лящ. О? Цікаво яким чином.

Іван. Скажіть, ви скільки дали в справі влашту­вання Олександра на службу?

Лящ. Три.

Іван. Але ви у брата взяли п'ять!

Л я щ. Факт.

І в а н. І де ж дві? (Лещ мовчки ляскає себе по кишені. Збентежено). Дивовижно.

Лящ. Забудьте, як, наприклад, забули доплатити мені посаг за дочкою.

Іван.Я нічого не забув. Нічого я не забув. От узавтра в клубі я позна­йомлю вас з Муратовим?

Л я щ. З Муратовим?! У якій справі?

І в а н. У вашому закладі його племінник, за якісь там бро­шури, знайомства... Треба виписати йому посвід­ку про хворобу, щоб його випустили... я його знаю, слав­ний хлопець! А брошюри, так — випадковість.

Лящ (серйозно). Коли славний хлопець чому б не допомогти.

Іван. Дядя турбується про нього, тож не пошкодує тисячі три.

Лящ. Мало! Тут — політика.

Надія. Мало-мало, гра в політику – дорого вартує… Павле, нам час,

Іван (крутячи вуса). Яка дама, га? Наді-на! Сімсот чортів!

Лящ (виходячи). Я на секунду до дяді Якова.

Іван (услід йому). Ви подивилися б дружину, вона скаржиться на очі... А ти, Наді-на, все гарні­шаєш!

Надія.Тому, що без дітей...

Іван (зітхаючи). Так, Наді-на, діти старять, вони спо­творюють нас, батьків.

Надія. О, діти - як багато в цьому слові!

Іван. З п'ятьох — тільки ти й радуєш моє серце.

Надія (лащачись). Бідний мій татко! Тобі стало важко жити. Колись ти дарував своїй Наді-ні різні гарненькі штучки, а тепер став бідненький і не мо­жеш порадувати своє серце подарунком улюблеці.

І в а н (занурено). Так, чорт забирай, не можу.

Надія. Знаєш що? А ти візьми грошей у дяді... От і подаруєш мені якусь дрібничку, пам'ятаєш, ти купував мені в дитинстві шикарні панчохи.

І в а н. Пам'ятаю... Ех, Наді-на...

Лящ (входить). Можемо йти… А справи дяді Якова — кепські.

Іван (тихо). Та ну?

Л я щ. Серце його довго не витримає. Дуже скоро…

Н а д і я. Ти, тату, повинен терміново поговорити з ним.

І в а и. Поговорити? Про що ж? Спадкоємець у нього один — я!

Лящ (багатозначно). Я б не був таким упевненим. Ходімо, Наді-на.

Надія.Поговори! Нехай закладе дім, скоро Віркине весілля, а потім витрати по смерті.

Лящ.Такі крайнощі, а однаково потребують вкладань.

Іван. Весілля й смерть завжди поруч. А ви не могли б?

Л я щ. Ні, зробіть щось самі. Люба, на нас чекають у прокурора. Ми ж не забудемо й про вас. (Йдуть)

І в а н. Гарних розваг! (бурмоче.) Пого­ворити? Н-да...

Петро (входить схвильовано). Тату! Я хочу спитати тебе...

Іван. Що таке?

Петро. Мені дуже важко й трохи ніяково про це...

Іван (придивляючись до нього). Не мимри!

Петро. Навіть гидко, але будь люб’язний зі мною, і дозволь мені бути відвертим.

Іван. Ти завжди повинен бути відвертим з твоїм бать­ком.

Петро. Мені треба поговорити з тобою, як чоловік з чоловіком.

Іван. Я-ак? Ти—захворів? Уже захворів, паскудник? Ач, розпусна падлюко, уже?

Петро (обурений). Облиш мене... ти не розумієш... я здоровий!

Іван. Брешеш?! Шкода, що не маю часу допитати тебе.

Петро (тихо). Прошу тебе, батьку, облиш! Я здоровий! Яка гидота!

І в а н (з досадою). Так що ж ти тут торочив, дурило? Ну, кажи, в чому річ?

Петро.Потім... я вже не можу зараз... Так і знав.

Іван. Без фокусів, ну?

Петро. Не можу! І гидко! (Швидко йде). Усе даремне.

Іван (женеться). Стояти! Я кажу — стій! Стояти!

Дата добавления: 2015-08-18