С ц е н а 7

із «Дачників»

Зімін -Петро. Соньце!

Соня (обертається). Що з тобою?

Зімін -Петро. Отже, ти взавтра їдеш.

Соня. Так їду. У мене брат у з в’язниці. А ти тут будь обережним, Петре, прошу тебе!

Зімін -Петро. Й ти будь-ласка, там, бережи себе.

Соня. Ну, не сумуй! Скоро побачимось.

Зімін - Петро. До побачення, миле моє, Соньце. І дивись, там без мене не…

Соня. Що?

Зімін -Петро. Так, нічого, знову - дурниця як бачиш.

Соня. Ні, кажи, ти без мене – не що?

Зімін -Петро. Не закохаєшся?

Соня. Не смій так говорити, Петре, й думати не смій! Чуєш? Як безглуздо, й бридко, ти розумієш?

Зімін -Петро. Дійсно, безглуздо. Не ображайся, пробач. Самохіть якось приходять у голову різні дикі думки, про те, що людина не господар свого почуття, життя, долі.

Соня. Неправда! Це абсолютна дурниця, Петре!

Зімін -Петро. Якщо дурниця взагалі може наблизися до абсолюту... Тепер я вже жартую

Соня. Я хочу, щоб ти запам’ятав: подібні нісенітниці вигадають люди безвольні, для виправдання своєї слабкості! Абсолютне безглузддя! Ну, все, я пішла! Пам’ятай: людина господар собі й свого життя. Я повернуся.

Зімін -Петро. Добре, до зустрічі! Я пам’ятатиму, Соньце! І чекатиму.

Л ю б о в (веде під руку Якова). Обережно й не хвилюйся.

Яків. Любо, дорога моя, ти зваж на момент, ти задумала, я не знаю, справді, що це буде. От, Соню, вона веде мене... Петрусь, голубе, на хвилинку вийди, прошу тебе...

Федосі я. Хто чекає за порогом – водить долю перелогом?

Л ю б о в. Няню, припини.

Петро (виходячи, похмуро). Ходімо, нянько, розкажеш казку.

Виходять

Яків. Ми повинні поговорити... вирішити одну проблему, пробач... Соню, вона все знає, Люба... я казав тобі — вона сама все давно зрозуміла.

Софія (глухо). Ну, що ж, Любо... Ти... Чого ж ти хочеш?

Любов (тихо). Мамо, він мій батько?

Яків. Треба відповісти, Соню.

Любов. Це мій тато?

Софія. Ну, що ви всі мене мучите? Я не можу ска­зати... ні — так, ні — ні... (тиша) Були в моєму житті світлі, чисті дні — це дні твоєї любові. Якове.

Яків. Нашої любові...

С о ф і я. Тільки один раз я була людиною вільною від бруду, в дні твоєї любові.

Яків. Соню, нашої любові!

Софія.Чи я тебе любила, якщо не пішла за то­бою, коли ти кликав? Я проміняла любов на… звичку. От мене й покарано за це...

Любов (твердо). Не тебе одну.

Софія (обережно голублячи дочку). Хай так... але що ж далі? Я вас люблю!

Любов (тихо). Яка я щаслива, нарешті, ми разом...

С о ф і я. Я вас обох люблю!

Л ю б о в. Мамо, чому я каліка?

Яків. Любо про що ти.. в таку, святу хвилину, коли воскресла померла любов? Як ти можеш?

Любов.Як я можу?! Та немає хвилини, коли б я про це не думала, тато!

Софія (повільно). І в мене нема такої хвилини. Як я помилилася!

Любов.От бачиш, тату, це не любов воскресла. Ні, це виявилась помилка, може, й не остання.

Яків(благально). Не будь жорстокою, Любо!

Л ю б о в. Мамо, дякую - я твоя помилка.

Софія.Хіба вона не вистраждала своє право на жорстокість?

Дата добавления: 2015-08-18