Сцена 8

П е т р о. Мамо, тут до нас прийшли.

Л ю б о в. Я більше не страждатиму. Тепер це буде хтось інший.

Соколова (впевнено входить) Ніщо не виправдовує жорстокості.

Ведуча. Можливо цією жорстокістю спокутується пропущений кимось час до вчинку.

Федосі я. Сонце сходить не на день – на життя чи забуття.

Соколова. Сподіваюсь немає необхідності пояснювати причину мого приходу?

Софія. Так, я одержала вашого листа. Усі, будь ласка, залиште нас. Прошу Вас! Прошу, сідати.

Соколова (не сіла.) Мій син не винен, він не стріляв у вашого чоловіка, ви розумієте? Мій син не міг скоїти замах на життя людини. Він не теро­рист! Він, звичайно, опозиціонер, як усі чесні люди…

Софія. Як усі чесні люди?

Соколова. Так. Вам це видається неймовірним?

Софія. Я не знаю.

Соколова. Чоловік ваш помилився, вказавши на нього. Помилка зрозуміла, коли хочете, тим швидше, її необхідно виправити. Син мій сидить у тюрмі п'ятий місяць, тепер він захворів, от чому, власне, я й завзялася прийти до вас. У нього погана спадковість від батька, і я,.. я боюсь! Ви розумієте мене? Зрозумілий вам страх матері за життя дітини? Скажіть, вам знайомий цей страх? (бере Софію за руку, дивиться в очі)

Софія. Ми одержали заяву теро­ристів, вони заперечують участь вашого сина.

Соколова. Що ж, гадаю, цього досить порядній людині, щоб визнати свою помилку.

Софія (тихо). Не говоріть зі мною так - суворо!

Соколова (не відразу). Перепрошую.

Софія (зітхаючи). Мені здається, ми можемо гово­рити інакше.

Соколова. Як дві ма­тері... Адже я не помиляюсь, відчуваючи, що ви теж пере­конані в помилці вашого чоловіка, що у вас є бажання допомогти мені?

Софія (хвилюючись). Так! Так, я хотіла б... дуже хочу! Я не вірю, що стріляв ваш син, я й раніш мала сумнів, але тепер бачу вас і не вірю!

Соколова.Ви — мати, ви не можете помилятися, коли мова йде про долю сина.

Софія (лякливо, недовірливо). Не можу помиля­тись, я?

Соколова (просто). Мати завжди справедлива, як доля.

Софія. О, це невірно! Велично звучить, але, боже мій, ні, я - не справед­лива.

Соколова. Мати справедлива, як жит­тя, як природа... Усі діти близькі її серцю.

Ведуча. Коли серце здо­рове...

Софія (сумно). А! От бачите — здорове серце... От навіщо ми їх народжуємо?

Соколова. Ми інакше не можемо. Мати завжди буде ворогом смерті. Ось чому ви допоможете мені врятувати сина...

Ведуча. Рятувати не тому, що вони хороші чи не дуже, а тому, що ми їх привели в цей світ, нам і відповідати.

Софія. У мене теж діти, і вони хороші, повірте мені! Я вперше бачу ваше обличчя, але мені здається я давно знаю вас. Це дивно, я відчуваю вас, як сестру.

Соколова. Ми сестри, коли нашим дітям загрожує небезпека. А народжувати чи ні - це не нам вирішувати.

Ведуча. Дуже шкода, коли не нам. …

Софія (хвилюючись). Дивно ви говорите. Ви — сильна.

Соколова. Я — мати!

Софі я. Я хочу врятувати вашу дитину. Може, це навчить мене як допомогти моїм. Але чи зможу я? Чи зумію?

Соколова. Переконайте вашого чоловіка вислухати мене спокійно... Я прийду вранці — добре?

Софія. Ви пропонуєте мені зрадити чоловіка? (Пауза) Якої ви ду­мки про… цю людину, мого чоловіка? Він дуже погана людина, так?

Соколова (спокійно). З усього, що я знаю про нього — так, дуже.

Софія (винувато). Мені сорок п'ять років — я смішна і жалюгідна, правда? Так питати про людину, з якою прожила все життя не знаючи з ким? А в мене вже дорослі діти.

Соколова (лагідно). Чи давно ви збагнули себе матір'ю?

Софія. О, мені було вісімнадцять років, коли я завагітніла...

Соколова. Я запитую не про жіноче чуття, а материнське, про духовну спо­рідненість з дітьми. (чутно звуки за дверима) Я покладаюся на вас. Тож - до ранку. (Йде)

Петро. (з’являється) Мамо, про­бач, я чув, що говорила ця жінка. Ти не гнівайся.

Софія (глухо). Почекай, ти підслуховував?

Петро (не помічаючи її стану). Яка вона велична, а? Ось — мати, о - так!

Софія. Як? Що ти сказав?

Петро. Ось - мати, сказав я. Неначе з іншого світу.

Софія (тихо). Це докір мені?

Петро (швидко). Ні, мамо, їй-богу, ні! Це я... так, від захоплення.

Софія. Ти мене любиш?

Петро (просто, думаючи про щось інше). Звичайно, мамо!

Софія (голосно). За що?

Петро. Люблю, а за що й не ска­жу? Але яка вона надзвичайна, правда ж? Вона горда! Мамо, познайом мене з нею, мені так хо­четься бути знайомим з хорошими, з інакшими людьми.

Софія (сумно). З інакшими, з хорошими.

Федосія. Ач, який богатир. Замовляю кров буйную, трав’яную, водяную.

С о ф і я. Нянько, будь милосердна.

Федосія. Теж мені – воїтель, князь.

Петро (сконфужений). Ти, мамо, невірно зрозумі­ла... я не про тебе...

Софія. Любий мій хлопчику — я мабудь заслужила.

із «Васси»

Наталя. Батьки - кара дітям за минулі гріхи.

Людмила. Ти віриш у реінкарнацію?

Наталя. А чому ж тоді вони нас не люблять. От через що ти ревеш?

Людмила. Та я так, нічого. Спати хочеться.

Наталя. Ну, то чого сидиш. Йди.

Людмила. Сумно мені без Васі. От і хочеться плакати.

Наталя. Лягай, поплачеш - заснеш.

Людмила. Так завжди. Ні, сьогодні дочекаюсь Васю, я не люблю, коли її вдома немає.

Наталя. Ти все частіше називаєш її Вася.

Людмила. Тому що люблю, а ти не любиш.

Наталя. А я – не люблю.

Людмила. І вона про це знає.

Наталя. Так, ще б їй не знати.

Людмила. А ти на неї схожа.

Наталя. За те ми однаково й любимо одна одну.

Людмила. Вона тебе насправді любить.

Наталя. Мучити любить.

Людмила. Ти й сама любиш помучити.

Наталя. Ну, я ж тому, що люблю.

Людмила. Яка ти … дурненька!

Наталя. А ти блаженна!

Дата добавления: 2015-08-18