Сцена 11

Любов (входить). Мамо, тебе кличе тато... Що з тобою, Віро?

Віра. Ти сама знаєш.

Іван (здивований). Тато? Який ще тато?

Любов. Віро не плач даремне.

Іван. Прошу не повчати моїх дітей! Вірко, марш звідси!

В і р а (вибігаючи) Я втечу від вас!

Іван. А ти зостанься, Любов... так...

Любов. Чого вам?

І в а н. Дай мені подумати. Ти сказала — тато. Це хто ж?

Л ю б о в. Мій тато.

Іван (розгублено). Ага-а... так! Отже – знаєш. Мене так ти ніколи не називала. Отже, ми з то­бою — чужі?

Л ю б о в. Ми ніколи й не були рідними.

І в а н. Так, ти завжди ставилась до мене вороже!

Л ю б о в. Я трохи розумніша за інших.

Іван. Ти... ти навдивовижу лиха людина!

Любов. Як усі каліки.

Іван (збуджуючись). Ага, то це ти прищепила моїм дітям дух протесту, ти навчила їх не поважати мене... і навіть матір довела до божевілля... Без­перечно - ти! Тепер все ясно, я скрізь бачу твою мсти­ву руку.

Л ю б о в. Схоже на мелодраму.

Іван (переконуючи сам себе). А я так довго шукав причину лиха нашого дому?

Л ю б о в. Ви б давно могли знайти її, якби хоч раз поглянули в дзеркало.

І в а н. Яка ти люта? О, боже мій! Ось де зна­ходить поживу анархія, ось чому в моїй державі...

Л ю б о в. Ну, почалося. (Йде)

І в а н. Боже мій, який я самотній! Який я самотній на цій землі, Господи!

Надія (входить). Ти тут, мій милий воєводо? Що це ти бурмочеш? Молишся?

І в а н. Ех, Наді-на, Наді-на! Не смійся!

Н а д і я (весело). Татку! Тобі є за що дя­кувати Богові.

Іван (сумно). Він про мене забув.

Н а д і я. У тебе є - я! Тобі дадуть місце начальника тюрми.

Іван (ударивши себе в груди). Я, Коломійцев, в начальники тюрми? Ніколи!

H а д і я. Ах, тату, яка ти, по суті, дитина!

Іван. Наді-на, нізащо!

Надія.Любий, гордість прекрасна, але ж родині треба їсти! А як це смачно їсти зароблений з гордістю батьками шма­ток до хліба.

Іван. Я завжди тільки так зароблював мій хліб!

Надія.І вигодував ним твою Наді-ну... А вона вміє бути вдячною. Знаєш що? Зроби так, як робили в давнину лицарі,— крок назад, щоб потім …

Ф е д о с і я. Так робили не лицарі, а …

Н а д і я. Хто тебе питає?

Іван (міркуючи). Щоб потім - що?

Надія. Відразу зробити два кроки вперед!

І в а н. Два? Два — вперед?

Надія.Безумовно, два величезних!

Іван. Знаєш, а це ідея! Ого? В наш час, для енер­гійної людини немає нічого неможливого!

Надія. Непогано, татку?

Іван. Так! Ти просто чудова! Щас­ливчик цей Лящ, хай йому чорт!

Надія.Не бажай йому лихого? Він так ста­рається для тебе.

Іван (весело). Ну-ну! Ти що — серйозно закоха­на в нього?

Надія.Це мій секрет.

Іван (підморгуючи). Але ж він морда, між нами ка­жучи!

Надія (прикидаючись ображеною). Татку!

Іван. Скажи, а у тебе немає бажання наставити йому роги, є?

Надія. Хіба можна говорити з дочкою про такі грішні речі? Не хочу й слухати.

Іван (бере її за руки). А може, вже?

Надія. Облиш мене, мій аморальний батьку!

Іван (регоче). Ні, ти скажи, сазан з рогами, а?

Надія, сміючись, виривається.

Входить Олександр

Олександр. Тут смію­ться? Я вражений! Bonjour, papa! Пані, ручку!

Іван (милуючись сином). Ти глянь, який бравий молодець!

Надія (стаючи поруч з братом). Правда ж ми — непогана пара.

І в а н. Так, дітки мої! Тільки ви двоє й тішите моє серце - здорові, веселі, прості.

Лящ (входить). Дозвольте взяти участь у вашій бесіді?

Олександ р. А ось і добрий геній дому!

Іван (потискуючи руку). Наді-на сказала мені...

Лящ. Ну, розуміється! Вона завжди на місці злочину за півгодини.

Надія (грайливо). Пашка!

Олексан д р. Які у вас веселі дотепи!

Лящ (до Івана). Готуйтеся - ми йдемо до прокурора, подякувати за справу.

Іван (радісно). Уже? Мій друже, спасибі вам, спа­сибі!

Л я щ. Спасибі, на разі, не зовсім те, що очікують. Вам, розуміється, слід бути готовим до витрати деякої суми... Ви ж знаєте — вступ до служби зобов’язує.

Іван (стаючи серйозним). Ну, розуміється! Але, гм, де ж взяти? Так важко… Я тільки-но брав для Віркию

Олекса н д р. А мені на вступ до служби? Тату, сходи до дяді.

І в а н. Знову? Може якось інакше? Потім віддамо.

Л я щ. Це не смішно..

Н а д і я. Ти вже постарайся, тату.

Віра (заглядаючи в двері). Надю, іди сюди.

Надія. Чого тобі треба?

Віра. Тебе.

Надія. Зажди... Я зайнята!

Іван. Надю, поговори з нею про Ковальова! Дівчисько не розуміє. У нас уже готовий посаг.

Надія. А, розумію – прив’язати Ковальова. Не турбуся, я їй усе поясню! Приємно буде гульнути на весіллі! Віро, я йду до тебе! (Виходить)

Л я щ. Іване Даниловичу, ви нам потрібні на цій посаді, тож усі непорозуміння довкола вас ми вже залагодили. Але, візьміть до уваги, треба триматися твердо! Часи анархії минають, уряд відчуває себе на силі відновити порядок в країні, й вимагає від своїх агентів твердої волі й міцної руки.

Олекса н д р (солідно). Так. Нарешті, вони отямилися там, на горі!

І в а н. Триматись твердо? Це я можу! Але от Соколова, мати того прийде.

Лящ (суворо). Підстави?

Іван. Вона, бачите, хоче, щоб я заявив, що поми­лився, й не певен, хто стріляв.

Олександр (усміхаючись). Навряд чи це буде дотепно!

Іван. Але, чорт їх розбире, чи цей стріляв?

Л я ш. Але хтось таки з них стріляв? А всі оті стрільці — друзі між собою. Це зайве, а за вашої ситуації дуже недоречно. Головне зараз для нас, не пропустити моменту, й добудьте гроші. Попереджаю, що Ковальов теж турбується щодо місця.

Іван (крізь зуби). Ковальов? От тварюка! Що ж робити?

Олександр.Треба бути незворушним, батьку!

І в а н. Чортів упертий хлоп! Міг би давно зізнатися.

Олександр. Ми маємо випередити Ковальова. Не можна, щоб якийсь-там холоп порушив наші плани.

І в а н. Краще б він уже поранив мене.

Лящ. Дійсно, легка рана була б ко­рисною! Таке дуже просуває людину по службі.

І в а н (кисло посміхаючись). Коли не звалює в могилу!

Олександр. Одначе, тату, ти б сходив до дяді!

Іван (до Ляща). Доведеться. А що, Павле Дмитровичу, сьогодні ви не до­поможете мені?

Л я щ. Що ж доведеться. Справа того варта. (Обоє виходять)

Олександр.А я чекатиму тут з вірою в успіх!

Вхо­дять Надія і Віра, обійнявшись

Надія.Бачиш Віро, усі люди живуть з вірою в краще завтра.

Віра (досадливо). Ти брешеш!

Надія.Не злостися, дурненька! Я бажаю тобі добра. Віро - вір, й усе в тебе буде.

Віра. Ти говориш гидкі речі! Ти сама не віриш.

Олександр. О, вона знає.

Надія. Відкрию тобі секрет: я сподіваюся, що саме так і буде. Бо так нормально, так усі живуть, так заведено.

В і р а. Я не хочу мати полюбовників!

Надія (презирливо). Скажіть, будь ласка! Яка цнотливість за нашої бідності!

Віра.Хіба ти зраджуєш свого чоловіка?

Олександр.А ну-ну, цікаво почути, Наді-на?

Н а д і я. У тому, що я роблю зради немає. Я стараюся заради сім’ї.

Віра. Ти знаєш, що вона каже: однаково хто твій чоловік, що він тільки для того, щоб мати полюбовників!

Н а д і я. Такої непристойності я сказати не могла.

Олександр. Я ж чую як Вірка говорить, неначе пере­кладає з французької.

Надія. Вона все переплутала. Лише коли дружині не однаково хто її чоловік, вона піклується про його кар’єру. Чи не так, Олександре?

Олександр.Вірко, я раджу прислухатися до сестриних порад! Вона в таких справах гуру.

Віра. Не хочу й не буду. Я й сама знаю, що робити. (Швидко вибігає.)

Надія. Надзвичайно норовливе дівчисько!

Олександр.Гарненьке чортеня!

Надія. Дурна й уперта. З нею ми ще намучимося.

Олександр. Нічого, перемелиться. Принесе їй Ковальов коробку цуке­рок, або яку-небудь дрібничку й все піде, як по-маслу!

Н а д і я. Будемо сподіватися. У мене на неї плани.

Олександр. Тоді я за неї спокійний. Вона в надійних руках. Сестричко, як я розумію - заставну цього дому викупив твій?

Надія. А що, такий дім; для всієї сім'ї він затісний, але мені було б затишно. Та нікому ані слова.

Олександр. Я - могила. Хоча по смерті дяді все й так буде наше.

Н а д і я. Мене цікавить моє, а не наше. Чоловік незабаром стане міністерським інспектором, і власний дім для престижу дуже на часі, прийоми...

Олександр. Ловко! Ти вмієш влаштовуватись. А якщо взнають?

Надія. А це все Лящ.

Олександр.Тут нічого соромитися! Я мовчатиму. По­добаєшся ти мені!

Надія. Настільки подобаюсь, що тобі хочеться просити у мене грошей?

Олександр (посміхаючись). Настільки, що я гото­вий узяти в тебе гроші!

Надія. Це вже майже пристрасть! Що ж, ходімо, у мене до тебе є завдання.

Олександр (ідучи за нею). А подарувати мені ні­чого не хочеш?

Надія. У жінок не вимагають подарунків!

Олександр (сміючись). Це забобон!

Виходять Віра та Якорєв

Віра (пошепки). Ідіть швидше!

Я к о р є в (входить незадоволений). Що таке?

Віра (тихо). Вас бачив хто-небудь?

Якорев (стишуючи голос). Служниця. А що?

Віра (оглядаючись). В цьому домі ніде сховатися... Якийсьдурнуватий дім! Як шкода, що тепер не літо, тоді ви змог­ли б залізти у вікно!

Якорев (здивований). У вікно? Навіщо?

В і р а. Так треба. Слухайте, вирішено віддати мене заміж за Ковальова.

Якорєв (розчаровано). Та ну? Е-е-е. Поздоровляю.

Віра.Ви повинні врятувати мене!

Якорєв. Врятувати? Від чого вас рятувати?

Віра.Ви — героїчний харак­тер, і вважаєте за свій обов’язк! Я вже склала план. Ви мене викрадаєте, ховаєте, потім приходите сюди і кажете їм запальну промову. Скажете, що вони не мають права розпоряджатися долею доньки, й що ви не дозволите силувати моє серце, що ви не кохаєте мене, але ладні віддати життя за мою свободу. Ви скажете їм усе, що кажуть в таких випадках, вже там здо­гадаєтесь — що! Вони тоді заплачуть, а ви будете моїм другом на все життя, зрозуміли?

Якорєв. Розумію. Стаття 147, сім років суворого.

Віра. Якорєв, не прикидайтесь брутальним!

Якорєв (міркуючи). Ковальов без приданого не візьме...

Віра. Вони дають йому за мене п'ятьдесят тисяч.

Якорєв. П'ятьдесят тисяч? Одначе! Напевне?

В і р а. Це не має значення!

Якорєв. П'ятьдесят тисяч не мають значення?

Віра. Яке вам діло до них?

Якорєв (міркуючи). Мені? Дійсно, яке. Адже Ковальов не віддасть!

Віра. Кому?

Якорєв. Нікому. П'ятьдесят тисяч не дурничка!

В і р а. Я не розумію, про що ви говорите? Ви згодні з моїм планом?

Якорєв (думаючи). Я? Що ж, а раптом він відступиться. Ризикую. А коли ні, ну, що ж, я ще мо­лодий. Помилюсь — устигну виправити.

Віра. Швидше!

Якорєв (рішуче). Ризикую, Віро Іванівно!

Віра. Я знаю вас краще, ніж ви самі себе,бачите?

Якорєв.Діємо! Що я трачаю? Страшно, але.., ех! Віро Іванівно, поцілуйте для сміливості!

Віра. Ось вам моя рука.

Якорє в. Рука! Що рука? Ви вже як слід! (Швидко обнявши її, цілує в губи.)

Віра (вириваючись). Ай... який ви! Од вас тхне помадою!

Якорєв (сміючись). Це не помада, а бриліантин на вусах.

Віра (штовхаючи його до дверей). Ідіть, я проведу вас чорним ходом, щоб ніхто не бачив. От, коли б літо було, ви б вистрибнули з вікна в сад.

Якорє в. Навіщо ж стрибати, я не ро­зумію?

Дата добавления: 2015-08-18