Замість післямови

І запросив польський король у запорожців допомоги. Нагально. Нагальної. У тих запорожців, яких він і його шляхта ніколи не визнавали і всіляко намагалися звести їх не лише з Дніпровського Низу, а й узагалі, зі світу білого. А припекло, то згнітивши свій непомірний шляхетський гонор, поклонилися козакам, лотрам і схизматам, як називали січовиків ясновельможні пани.

У 1618 році до влади в Туреччині прийшов войовничий Осман II, який посів престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир'я з Персією, новий падишах заходився готуватися до війни з Польщею. З метою будь‑що її загарбати і зробити – як і сусідню Молдавію та інші балканські країни – своїм васалом.

Коронний гетьман Станіслав Жолкевський спромігся зібрати якісь там десять тисяч і на початку вересня 1620 року перейшовши Дністер, рушив у напрямку Ясс, аби з'єднатися з військом молдавського господаря Граціоні.

А тим часом на Цецорські поля в Молдавії посунуло величезне турецьке військо на чолі з Іскандер‑пашею та кримським ханом Джанібек‑Гіреєм.

Битва тривала сімнадцять днів, часом з поперемінним успіхом, але швидко шальки терезів хитнулися в бік османів. Наслідки для Польщі були катастрофічними. У битві полягли кращі полководці Речі Посполитої, у тому числі й сам Жолкевський наклав головою. (Серед полеглих був і Михайло Хмельницький, батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького.)

Переможці захопили значні трофеї, у тому числі 120 гармат та великий військовий обоз.

Осман II, окрилений успіхом, розпочав широкомасштабну підготовку до завершальної війни з Польщею. Перед його палацом у Стамбулі з'явився бунчук з кінською гривою. Це означало, що в майбутньому поході особисто візьме участь сам султан.

Над Польщею нависла смертельна небезпека. Союзників у неї фактично не було. Допомогу нізвідки було чекати. Здавалось, усе. Кінець польській незалежності. Ось тоді уряд Варшави і звернувся – чи не уклінно – до українських козаків: рятуйте Річ Посполиту!

У червні 1621 року в урочищі Суха Діброва, що неподалік Білої Церкви, зібралася козацька рада із цього приводу: брати участь у війні з турками на боці поляків чи не брати?

Гетьман і старшини розуміли: султан не обмежиться розгромом Польщі, а вдарить потім і по Україні. Усе обміркувавши, ухвалили забути – бодай на час небезпеки – всі старі образи і утиски, що їх чинила шляхта проти козаків і створити козацько‑польську коаліцію для боротьби з «бусурманами».

З цього приводу на чолі делегації старшин П. Сагайдачний відправився до Варшави, де гордовиті шляхтичі улесливо називали його «творцем великого і доброго».

Сагайдачний отримав авдієнцію в короля, під час якої виклав перед ним козацькі вимоги політичного характеру, у тому числі й офіційного визнання польським урядом акта відновлення православ'я в Україні. Католицький єпископ Франческо Чіріолі про це так писатиме в листі до кардинала Людовіга:

«…З другого боку багато хто з цих сенаторів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків; військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, а й підкреслюють небезпеку, якщо ці козаки не битимуться проти турків і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки, аби вони лишилися вдоволеними». (На поступки шляхта піде – змушена була піти, але своїх обіцянок козакам ніколи потім не буде дотримуватися.)

Хто такі запорозькі козаки шляхта попри свою стійку і, здається, вікову неприязнь до них, добре знала.

Ось хоча б один із прикладів.

Жив та був у роках 1543 (Папроцька Воля, тепер ПНР) – 1614 (Львів) Бартош Папроцький – польський історик‑геральдист і поет. У своїй праці «Герби лицарства польського» (Краків, 1584) розповідає, зокрема, і про турецько‑татарські напади на територію України, про життя, побут, звичаї, морські походи українських козаків. Правда, буцімто саме він (принаймні, так в УРЕ) «вихваляв гнобительську політику польської шляхти – а вона таки була гнобительською – зневажливо ставився до запорожців».

Гм‑гм…

Можливо, щось десь у нього таке й прохопилося – чи прохоплювалося, я не спеціаліст по Папроцькому, а шляхтич є шляхтич та ще польський, – але разом з тим це він, польський історик‑геральдист і поет Бартош Папроцький у віршованому зверненні (прозовий переклад) «До поляків», що адресоване шляхті і було надруковане в Кракові у 1575 році писав: «Не думайте, що я улещую руським (себто українцям. – В. Ч.), я недавно ще живу серед них і не з ними виховувався; але я відразу ж поцінував їхні славні діла, які заслуговують вічної пам'яті серед потомства. Не раз протягом року ці достойні люди переслідують татар і піддаються небезпекам війни. Як мужні леви охороняють вони християнство: майже кожний з них може назватися Гектором. Не маючи від нас ніякої допомоги, вони доставляють нам такий спокій, як волам, яких відгодовують… Не носять вони яскравого вбрання; вони покриті славою, яка дорожче ваших нарядів. Слава цього народу поширена всюди і залишиться за ними на віки вічні, хоч би Польща й загинула. Що робив Геркулес, який побивав гідр і не щадив земних богів, то на Русі зуміє зробити кожний. Самсон розідрав пащеку леву; подібні подвиги в наш час русаку зазвичай. Могутній турок роззявив на нас пащеку, і хоробрі русаки не раз совали до неї руку. Ринувся б він з могутнім військом і в Польщу, але зупиняє його руська сила… Будьте ж задоволені славою, яку вони (вам) здобувають, хоча й нема вас між ними у походах; не зазіхайте на руське майно, якщо кожний раз, коли треба воювати, ви сидите десь у лісі…»

У серпні 1621 року Сагайдачний з величезною армією – 41 тисяча кінноти з 22 гарматами прибув на берег Дністра під Хотин. Коронний гетьман Ходкевич зібрав лише трохи більше 57 тисяч.

Турків вигулькнуло під Хотином біля 300 тисяч та ще й 100 тисяч татар в придачу. (За іншими даними перших було 150 тисяч, а других 60, але все одне перевага наступаючих була величезна!)

Султан Осман II прибув під Хотин з наміром «у війську козацькому снідати, а в польському обідати». Себто збирався впоратися з поляками за один день і мав, між іншим, для того вагомі підстави. Але битва тривала більше місяця, і причиною того, що загарбники не змогли швидко впоратися з поляками, яких так переважали у військовій силі, стали українські козаки. Зайнявши позицію ліворуч від поляків, вони утворили міцний і надійний лівий фланг об'єднаної армії.

Це добре розуміли й вороги, а тому головний удар 24 серпня вони спрямували проти козаків.

І змушені були відступити – із значними для них втратами. Більше того, наступного дня козаки, контратакуючи, проникли в турецький табір, що викликало в ньому чималу паніку.

18 вересня було проведено останній штурм. Ударивши з флангів, козаки розгромили ворога і султан, маючи таку численну перевагу в живій силі, змушений був 8 жовтня підписати так званий Хотинський мир 1621 року. Вельми, до речі, вигідний Польщі. (Щоправда, Хотин за умовами того миру залишався у складі Молдавського князівства, яке на той час було васалом Туреччини. Польща його захопить у 1673 році, але з 1711 року місто знову потрапить під владу Туреччини. Ще згодом – 1812 року – Хотин захопить Росія, у 1918 році – Румунія. І лише з 1940 року Хотин нарешті у складі Північної Буковини возз'єднається з Україною.)

Вирішальну роль у перемозі під Хотином у 1621 році відіграло українське козацтво. Як навічно буде закарбовано на скрижалях історії: під стінами Хотина всіма гранями засяяв талант Сагайдачного як блискучого полководця України. Козаки завдяки генію свого гетьмана тоді врятували Польщу від поневолення султанською Туреччиною, як, між іншим, і Україну. Битви під стінами Хотина спалахували такі люті, що лише за один день турки втрачали і по 20 тисяч убитими. Недарма ж з віку в вік лютували правителі Османської імперії лише при одній згадці про запорожців, як останні з'являлися на морі чи й на суші. Так Осман II (після того, як козаки посміли напасти на його похідний табір під Хотином) заявив із серцем, що він не буде ні їсти, ні пити доти, доки його воїнство не покінчить з козаками! Це могла бути неймовірна жертва. Збагнувши, що йому загрожує смерть від голоду й спраги, Осман охолов, позадкував і далі їв та пив, але оголосивши, що за кожну доставлену йому козацьку голову його скарбник виплачуватиме винагороду – 50 злотих.

– У нас стільки голів, – сміялися козаки, дізнавшись про таку нечувану щедрість падишаха, – що в османській скарбниці не вистачить і мішка злотих!

Для Османа II його боротьба з козаками закінчиться вельми печально. Якщо б не сказати, повним крахом. Коли його величність, зазнавши поразки в Хотинській битві, повернувся до Стамбула, там спалахнуло заворушення. Яничари звинуватили султана в поразці під Хотином, захопили його палац, вбили великого везира, начальника двірської варти та постріляли багато інших вищих урядовців, а самого Османа II з мотузком на шиї водили вулицями, а потім його величність просто повісили.

Уберігши Польщу від повного краху, козаки не зуміли вберегти свого гетьмана. А може, ще й тому, що в усі дні битви він незмінно перебував на передовій, майже в гущі сутичок.

Цим скористалися турки, влаштувавши за козацьким зверхником справжнє полювання, певні, що на випадок його загибелі польсько‑козацька коаліція може швидко розпастися. Крім того, вони намагалися відомстити гетьману за неодноразові його походи з козаками на турецьке узбережжя. Кращі лучники султана не залишали без своєї препильної уваги козацького чільника, засипаючи його стрілами, як тільки‑но він з'являвся на передовій. Обстрілювали його і з мушкетів, били по ньому з гармат.

Скільки стріл було випущено по гетьману – хто скаже. Але одна з них таки настигла українського полководця. Правда, рана спершу здалася незначною, стріла влучила в руку, гетьман сам вирвав наконечник, сам перев'язав собі рану. Здавалось, загрози життю така рана не могла спричинити. І все ж знахарка, носата, з непривітним довгастим лицем, що не було схожим на жіноче – «демон у спідниці» – називали її маловіри, – навіщувала йому швидку смерть. Вона не вперше перебувала в польському похідному таборі і її віщування буцімто завжди збувалися.

Гетьман лише посміхнувся у відповідь на те лихе віщування – забобонним чи маловіром він не був. Та й від такої рани, як у нього, не помирають…

Але тієї ночі гетьману, коли він під ранок якось зумів на часинку задрімати в наметі, приснилося якесь юне, гарненьке створіння. Придивившись, гетьман упізнав те дівча: та це ж Яна, дочка київського міського судді, яким він колись так було захопився. Ненадовго, але здавалося, що назавжди. Ось вона й прийшла в його сон, та Яна, яку він колись звільнив з неволі під час свого сінопського походу. Повертаючись на Вкраїну з козаками на чайці, Яна, – царство душі їй небесне! – кинулась у море. Біля рідних берегів. Не змогла повернутися додому з чужим байстрям на руках…

Звідтоді він про неї не думав – намагався не думати. Та й не до спогадів, коли він в юності з дочкою судді гуляв схилами Дніпра і вчив її стріляти з лука, йому тоді було.

Але Яна приснилася – і чого б це?

Вона була все така ж юна, чарівлива, зваблива. Простягала до нього рученьки білі і небесно‑блакитні її оченята радісно сяяли – як тоді, як у Києві…

– Нарешті ми будемо разом, Петрику, – вигукувало в його сні дівча.

– Адже ти вже зібрався до мене, правда? Ти зібрався в далеку дорогу і я тебе чекаю‑виглядаю…

Яна була на тім світі, виходить, вона і його чекає в тому світі, у потойбічному…

Гетьман проснувся в тривозі, якусь мить прислухався, як за наметом перегукувалися вартові, іржали коні і зітхнув, наче щойно вирішив для себе щось значне і важливе…

– Янця мене кличе до себе, – чи сказав чи подумав. – Виходить, знахарка права, коли навіщувала мені швидку смерть…

Тоді ще ніхто – і сам гетьман теж – не знав, що стріла, яка вцілила його в руку, була отруєною…

Через кілька днів, відчувши себе значно гірше – отрута була повільно діюча – Петро Конашевич зліг.

– Усе… Таки підстерегли мене турки. Не в Стамбулі, не в Трапезунді, не в Сінопі, де я бував у них «у гостях», а майже вдома, під Хотином… Що сталося, те сталося і минулого вже не переграєш. Я вичерпав свої дні в цьому світі. Хоч мовби ще й не жив. А вже пора збиратися до Янці…

Яка Яна, подумали наближені до гетьмана. Жона його зветься Анастасією… Мабуть, обмовився пан гетьман, кажучи, що йому треба в Київ, до дружини Анастасії…

Від Хотина до Києва гетьмана везли на возі (вперше не міг верхи їхати), подарованому йому королевичем Владиславом – у супроводі королівського лікаря.

Дорога була довга, їхали повільно, аби на тряских шляхах не завдавати гетьману зайвих мук. Петро Конашевич прощався дорогою з Україною, його супроводжувала сотня козаків, оберігаючи в дорозі від можливих небезпек. На всьому шляху слідування кортежу гетьмана виходили люди. Мовби вітатися, а насправді – прощатися. Передавали з уст в уста про турецьку стрілу, що таки наздогнала їхнього гетьмана… Королівський лікар нічим не міг зарадити, хоч і старався. Від злої отрути (а втім, доброї отрути не буває) уже не було спасіння.

– Асклепію, ти зцілюєш навіть мертвих, – звертався лікар до грецького бога лікування, – поможи, порятуй гетьмана… Такі, як Петро Сагайдачний, не повинні помирати… Та ще так рано.

У Києві 20 квітня 1622 року, незважаючи на всі зусилля тодішніх ескулапів, й урветься життя легендарного гетьмана.

За п'ять днів до кончини, уже розуміючи, що він помирає, Петро Конашевич при повній свідомості складе заповіт, за яким значні суми грошей одкаже Львівському братству (1,5 тисячі злотих – на науку і на «цвиньчення бакаляров учоних»), Київському братству, різним церквам і монастирям (він був щедрий меценат і благодійник). Але на користь дружини Анастасії Повченської, яку, здається, не кохав (та ще й дуже переймався, що вона католичка), не заповів ані шеляга. (А втім, дружина не дуже й побивалася за чоловіком, принаймні, швидко по його кончині вийде заміж за молодого шляхтича.)

Кажуть, буцімто перед смертю, уже втрачаючи свідомість, гетьман вимовляв якесь жіноче ім'я.

Але не дружини Анастасії, а нібито якоїсь дівчини на ймення Яна, до котрої він збирався йти, тож прохав її, аби вона його «у своєму світі зустріла».

Чи зустріла Яна у своєму світі свого Петрика – хто скаже. З тим світом, як відомо, зв'язків немає. Тож будемо лише сподіватися, що хоч і на тому світі, а вони – Яна і Петрик – тепер і завжди разом.

Щоб про діла його нащадки споминали…

Поховали Петра Сагайдачного на території Києво‑Братського монастиря.

В останню путь проводжали гетьмана багато‑багато киян.

Лунко гриміли козацькі рушниці, десь під Києвом бахкали гармати. Двадцять учнів Київського колегіуму читали похвальну оду – «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» – складену для такого випадку ректором Київської братської школи Касіаном Саковичем – про Сагайдачного як визначного козацького чільника і полководця, далекоглядного політика і щедрого мецената. У панегірику були такі рядки, що не втратили свого значення і сьогодні:

Таж краще голови покласти за отчизну

Ніж лютим ворогам дістатись в даровизну,

Бо хто за рідний край не хоче помирать,

Із рідним краєм той сам мусить погибать.

Тож Сагайдачний наш волів прийняти рани,

Ніж християнський люд віддати від посани.

Від рани смертної дочасне він сконав,

Та славу мужнюю навік завоював…

Як Нестор та Ахілл – у Греції герої,

Як Гектор сміливий прославився у Трої,

В Афінах склалася Периклова хвала,

У Фемістоклові гриміла скрізь діла,

Як мужність Курція у Римі всі хвалили

І переможного Помпея всі божествили,

Хай Сагайдачного ім'я повік‑віків

Прославить наша Русь, як приклад для синів,

Щоб про діла його нащадки споминали,

І гідним іменем в народах називали…

(Переклад М. Рильського)

Могила його не збереглася – на відміну від пам'яті про нього. Головний собор Братського Богоявленського монастиря (нині територія Національного університету «Києво‑Могилянська академія») у свій час підірвали більшовики. Буцімто борючись з релігією як з «опіумом народу».

Але забережні й сьогодні неприступні стіни неприступної Хотинської фортеці, тож на високих дністровських кручах стоїть пам'ятник гетьману.

Згодом пам'ятник з'явиться і в Києві на Подолі.

У день 300‑річчя з дня смерті Петра Конашевича Сагайдачного до його пам'ятника державні діячі незалежної України покладуть квіти.

Тодішній голова Верховної Ради України Іван Плющ наголосив, що Петро Сагайдачний «є яскравим свідченням того, що Україна відроджує свої духовні, історичні і культурні святині.

Влаштовуючи такі заходи, ми щоразу відкриваємо ще одну сторінку істинної історії України». Що «відроджуючи Україну і віддаючи належне її духовним подвижникам, ми відкриваємо і пишемо нові сторінки української історії…»

Давайте переступимо через історичні образи…

Жаль тільки, що прапор і шабля Сагайдачного все ще чомусь досі зберігаються в музеях… Польщі. (Як запорозькі прапори, приміром, в Росії, разом з клейнодами.)

«Ну для чого вони Польщі?» – запитує в Інтернеті український журналіст.

А й справді – для чого?

«Давайте організуємо міждержавний обмін реліквіями: поляки нам наше, ми їм – польське! – слушно пропонує журналіст. – У музеях Польщі зберігається чимало експонатів козацької доби, які мають для українського народу важливе, навіть містичне значення. Наприклад, прапор та шабля Сагайдачного, кухоль Б. Хмельницького, Універсали, книги, документи, зброя, прапори… Для сучасних польських дослідників це просто експонати, які мають досить таки невисоку цінність.

У той же час у нас зберігається чимало картин, гравюр, зброї, документів польської шляхти, які для нас не мають якогось такого великого значення. Та й спеціалістів із старої польської мови всього кілька…

До чого веду? До поглиблення дружби і взаєморозуміння між нашими народами.

Адже Польща, одна з небагатьох країн, з якою нам вдалося налагодити і підтримувати теплі, добросусідські стосунки. Якось ми навчилися домовлятися з поляками, на відміну, скажімо, від росіян…

То чи не спробувати зробити звичайний міжкультурний обмін?

Давайте хоча б попросимо польських друзів передати державним українським музеям хоча б реліквії Сагайдачного, Хмельницького, експонати часів козаччини. А Україна підбере відповідні речі і документи Речі Посполитої.

І зробити те все на високому міждержавному рівні.

Уявляєте, який підйом дружніх почуттів відчують як українські, так і польські патріоти!

Українська держава нарешті отримає втрачені сотні років тому козацькі реліквії. Поляки отримають свої.

Адже не секрет, що рівень зберігання у наших музеях і архівах на порядок нижчий, ніж у сусідів. Музеї і архіви у нас періодично грабуються, горять, затоплюються… Хочеться подякувати нашим польським друзям, які зберегли українські реліквії переважно у зразковому стані…

Давайте може почнемо на рівні парламентської комісії з повернення культурних цінностей, створення якої ініціює народний депутат і Голова наглядової ради журналу „Музеї України“ Ольга Боднар. Підключимо Мінкульт, МЗС, науковців… Зробимо відповідне звернення Президента…

Мені чомусь соромно, що в країні ніхто на державному рівні не займається поверненням наших культурних цінностей. І чому?

Не розумію, чому вже майже три роки про всі ці проблеми доводиться говорити мені, простому журналісту, який має дуже високе звання приватного підприємця і позаштатного помічника народного депутата, а не легіону добре оплачених з бюджету чиновників. З кабінетами, водіями, пільгами і постійними закордонними поїздками, з яких вони крім яскравих особистих вражень та пристойних добових нічого не привозять?

Уже уявляю, як почнемо розгортати кампанію з культурного обміну з Польщею власним куцим коштом, через нерви і промовисті косі погляди… І розумію, що почнемо! І, як завжди отримаємо результат!

А чиновників ще раз попереджаю – набридло з вами панькатися, терпіти хамські випади, непрофесіоналізм, тупість, хабарництво! Будемо витягати ваші фізіономії на світ Божий через пресу – домовленості вже є, і тих, хто буде заважати, шкодити, саботувати будемо вивішувати для всесвітньої ганьби та безжального звільнення. Яка б влада не прийшла!

Звертаюся, як частина українського народу, до народу і керманичів народу польського: давайте переступимо через історичні образи, зробимо красивий, взаємовигідний крок назустріч один одному через культурний чи міжмузейний обмін!

І хай нам щастить!»

І хай нам щастить!

Дата добавления: 2015-08-18