Чому в Еріха Ляссоти порогів тринадцять?

Та ось вони вже дісталися Канева, на правому гористому березі, королівського міста, що належало до Черкаського староства, переночували там і пішли далі. За Тясмином, де він впадає в Дніпро, потяглися берегом пагорби, там і там здіймалися кургани, зазвичай звані на Україні могилами (хто в них лежить? Хто про те скаже‑розкаже?), а за кілька днів поминули Кременчук, ще через кілька днів дісталися місця, де Самара впадає в Дніпро – там уже починався Нижній Дніпро і до порогів було – рукою подати. (Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Звідси по лівий бік зараз простягається Татарія; у старовину їхні кочовища були і справа, а відтоді, як козаки озброїлися, татари облишили правий берег».)

Оскільки на Лівобережжі вже була Татарія, на барках обачливо виставляли посилену варту – чим чорт не жартує, поки святі сплять!

А вже десь там, нижче мали бути й запорожці. (Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Оскільки козаки живуть нижче порогів, то їх називають запорожцями, тобто їхнє місце за порогами, або кам'яними пасмами».)

Тюрські люди (печеніги, половці) називали Дніпро Узу (Узом), у скандинавських сагах він виступає як «вода Вендів». У наших предків слов'ян Дніпро – це Славута. Тобто славна слов'янська ріка. Козаки ж називали Дніпро своїм братом, лоцмани – «козацьким шляхом».

На Нижньому Дніпрі і були його знамениті пороги – пасма кам'яних скель, що стирчали з води до 5 метрів і суцільною масою майже перекривали ріку. Між скелями залишалися лише вузькі бурхливі проходи, дуже небезпечні, особливо влітку та восени при низькій воді.

До речі, Еріх Ляссота, пливучи на Січ Дніпром од Києва кількома роками раніше Сагайдачного і проходячи барками пороги, чомусь нарахував їх аж тринадцять. Тоді ж як насправді порогів – цифра точна, – дев'ять.

Ось їхні імена: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовнизький, Будило, Лишній і Вільний. (Перший докладний опис Дніпрових порогів подав Константин VII Багрянородний, навівши їхні і тодішні, і староруські та скандинавські назви.)

Звідки ж у Ляссоти їх узялося аж тринадцять?

А річ у тім, що крім порогів у порожистій частині Дніпра існувало тоді ще 60 несуцільних виходів кристалічних порід, які дістали назву «забори». (Це не рахуючи близько 60 островів на тій ділянці Дніпра.) Довжина порожистої частини русла сягала 65 км із загальним падінням води близько 31 м, при ширині русла від 380 до 960 м.

Забори знаходилися між порогами, скелі були розкидані по руслу ріки, здебільшого з правого боку берега. Вони не перетинали всю ріку, тож залишався вільним прохід для суден. Оскільки ж вони не дуже відрізнялися від порогів, то деякі автори – як і Еріх Ляссота – нараховували їх аж тринадцять.

Усього було 92 забори, але найбільших з‑поміж них було шість: Волошкова, Стрільча, Течинська, Воронова, Крива й Таволжанська. (Ще на Дніпрі там і там стирчали поодинокі камені, здебільшого овіяні легендами, як‑от: Богатирі, Монастирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджона, Розбійники.)

За перший день пройшли чотири пороги (це було ще й непогано). Перед кожним виходили на берег, виносили вантажі, а барки перетягували канатами. (Ось тоді Петро Сагайдачний вперше і на все життя відчув, що таке Дніпро і його знамениті та грізні перепони, звані порогами, за якими і облаштували свою вольність козаки.)

Другодні пройшли п'ятий поріг – Дзвонецький – у слов'ян Звонець. І підійшли до найгрізнішого, до Ненаситця, він же Ревучий.

Костянтин Багрянородний, пишучи про кам'яні перепони Дніпра, додає: «Вода, що набігає й припливає до них, спадає вниз з гучним та страшним шумом. Через це руси не насмілюються проходити між скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей. Потім голі тягнуть їх, намацуючи дно своїми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камінь. Так вони роблять: одні – коло носа, другі – посередині, треті – біля корми, штовхаючи їх жердинами, й проходять… поріг по згину біля берега ріки з надзвичайною обережністю, то знову, забравши з берега інших (людей) відпливають і проходять до іншого порога…»

Де все починається спочатку.

І так на протязі порогів дев'ять разів, не рахуючи забор.

(Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Люди повинні у складних місцях (де пороги. – В. Ч.) виходити й утримувати судна довгими канатами, інші опускаються у воду, підіймають човен над гострими каменями й обережно спускають його у воду. При цьому ті, що утримують барку канатами, повинні бути дуже уважними до тих, що стоять у воді, тільки по їхній команді натягують і опускають мотузку, щоб не наштовхнути судно на камінь, бо в такому випадку воно враз гине. Таких місць дванадцять: якщо ж приєднати до них ще одне – Воронову забору – то буде тринадцять упродовж семи миль…»)

Так підходили до найгрізнішого, до Ненаситця, який стільки забрав люду й поховав його навічно на дні, що його й прозвано було Ненаситцем.

Із «Щоденника» Еріха Ляссоти: «Після обіду пройшли через сьомий поріг, Ненаситець (за теперішньою нумерацією він п'ятий. – В. Ч.), поблизу якого мали зійти на лівий татарський берег і довго зволікали, бо це найбільший і найнебезпечніший з порогів. До того тут найчастіше нападають татари; за три тижні перед нами вони налетіли на дванадцятьох городових козаків, які хотіли спуститися вниз, і перебили їх. Тому ми поставили на горі варту для спостереження, котра запримітила вдалині чотирьох татар і дала нам знати; ми тут же відрядили до дванадцяти чоловіків зі свого почту в погоню за ними, самі ж трималися напоготові і пильнували, чи не знадобиться їм підкріплення. Але татари, помітивши, що ми сильні й насторожені, не стали нас очікувати, а сховалися і зникли…»

Усе було точнісінько так і тоді, коли з караваном купецьких барок плив на Січ Петро Сагайдачний, ті ж пороги з ревучою між ними водою, ті ж пригоди з тими ж небезпеками…

Через двісті з гаком років після подій, тут описаних про Ненаситець, так писатиме письменник Олекса Стороженко:

«Перехопившись через гору, здалека побачили ми Ненаситець. Через гребінь скель, неначе біла грива, перекидалась хвиля і котилася згори по каменюках, а до неба підіймалася хмара пари, як куриво од великого пожарища… Виткнувшись із‑за гори (спостереження ведеться з берега. – В. Ч.), разом кинувся мені у вічі увесь Ненаситець. Мій Боже милий!.. Де взяти слів і красок, щоб описать твої чудеса?.. Од гори до гори на півтори верстви впродовж загатив Господь Дніпро грудами кам'яних скель. Повитикались ті скелі з водяної глибини і стирчать неначе вартова сторожа, а через них з височенного перекату скатертю переливається широкий пласт кришталевої лави, рине, пада, розбивається і люто, скажено біжить через десятки кам'яних перекатів, гуде, гримить, хряпа, клекотить і виє на сто голосів. Хвиля обганя хвилю, випручуються, стрибають через кам'яні гори, б'ються, киплять, розсипаються шмарагдом і яхонтом і висвічуються веселкою…»

«До Хортиці, – далі занотовує у своєму „Щоденнику“ Еріх Ляссота, – до чудового гористого, великого і веселого острова… півмилі. Тут ми провели ніч. На цьому острові козаки тримають узимку своїх коней. До вечора… 400 козаків, які оберігали нас від татар коло Будилівського порогу, приєдналися до нас і вже разом зі мною вирушили на Січ…»

За останнім порогом Дніпро неширокий, там побачили на човнах татар. Не ризикуючи напасти на людні барки, вони на превелику радість купців, зникли за островами.

За Вільним порогом закінчувалися кам'яні перепони. До Кічкасу було вже рукою подати, якихось півтори милі. До самої Хортиці за татарською переправою було щось з півмилі.

Зрештою, причалили до острова Святого Георгія, як колись називалася Хортиця. Там здіймався великий дуб, біля якого приносили в жертву півнів. Зокрема чорних, що були символами підземного світу у слов'ян, символізуючи смерть, зло. Тож на Русі існував звичай приносити водяному в жертву чорного півня.

А ще встромляли навкруги стріли, клали шматочки хліба, м'яса й того, що знаходилося в кожного – «бо такий у них звичай».

За Хортицею шлях був вільний і вже можна було не остерігатися кочівників. З усіх 265 островів Дніпра Хортиця була найбільшим – у довжину 12, а в ширину – 2,5 кілометра. Нижче Хортиці Дніпро привільно розливався, вбираючи в себе великі й малі річки, сам розливався на вітки (рукави), утворюючи нелічені острівці. Там було, помережане протоками й озерцями, улюблене місце козаків, непроходиме царство плавнів, що тяглося лівим, низинним берегом від Хортиці до урочища Паліївщини (напроти сучасного Нікополя) і називали січовики той край Великим Лугом. Він давав козакам надійний притулок від ворогів, тож козаки величали його батьком: «Січ – мати, а Великий Луг – батько, отам треба й умирати».

Великий Луг був тоді «землею обітованою». Там же знаходилася Військова Скарбниця, де козаки, заховані від чужих очей, будували свої знамениті чайки.

Нову Січ козаки року 1593‑го заснували на острові Базавлук – це за якихось ЗО кілометрів на південний захід від Томаківки, якраз у тому місці, де в Дніпро впадають три його праві притоки – річки Чортомлик, Підпільна й Скарбна.

На острові були нагорнуті високі земляні вали, поверх них – дерев'яні палісади, а оточував все глибокий рів.

Вали і палісади з'єднувалися сторожовими вежами. З бійниць загрозливо дивилися на світ білий жерла гармат і дула самопалів. (Узимку навколо острова прорубували сотні ополонок. Як тільки вони вкривалися тонкою плівкою льоду, їх замасковували снігом – хай спробує сунутися по льоду ворог!)

А ось ближні й дальні підступи до Січі охороняли бекети – сторожові вежі, що були висунуті далеко в степ.

На вишках і вдень, і вночі стояли козаки і пильно вдивлялися вдалечінь. Як тільки десь вигулькував ворог, вартівники запалювали на вежі бочку із смолою (чи оберемок сухого бадилля) – полум'я та стовп диму, що здіймався до неба, застерігав Січ на острові про небезпеку…

Швидко чи ні, а довга й небезпечна дорога нарешті закінчилася.

Причалили до острова Базавлук. З‑за високих земляних валів виднілися будівлі Січі.

У середині фортеці – майдан з церквою і стовпом, де карали винних. А навколо – довгі хати, курені, у яких і жили січовики, будинки старшин, серед них хата кошового, канцелярія, ще далі склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні ряди з базарною площею, та площею, на якій збиралася козацька рада.

Рівно ополудень гахнула фортечна гармата, і всі козаки та джури пішли до своїх куренів обідати.

Уперше обідати – але вже козаком, – пішов і Петро Сагайдачний.

На обід подавали традиційні козацькі страви: тетерю – зварене пшоно чи житнє борошно на квасі, варену (або печену) рибу на стяблах (дерев'яні дошки з видовбаною серединою, щоб не стікала юшка), мед, пиво чи брагу в кінвах (невеликі відра з навішеними на них кухликами‑«михайликами»), галушки, щербу – юшку з риби, куліш із салом або олією, іноді була баранина або дичина. Усе це готувалося на кабицях біля кожного куреня.

«…Після обіду співали пісні, думи, слухали розповіді, гру кобзарів. За розпорядженням курінного отамана частина козаків готувалася до виконання службових обов'язків у фортеці Січі, а також за її межами. При повному озброєнні вони йшли на січовий майдан і вишикувались у лави прикордонних форпостів, загонів по охороні січових шляхів, переправ на Дніпрі і Бузі, роз'їздів та варти на січових вежах і човнах. Огляд підрозділів та постановку їм завдання проводив військовий осавул за участю курінних отаманів, від яких ці підрозділи були виділені. За встановленим терміном підрозділи вирушали виконувати доручені завдання.

Надвечір дзвонили дзвони січової церкви Святої Покрови, закликаючи козаків на молитву. У церкві всіх зачаровував хор січової школи, що складався з хлопчиків‑підлітків. Після молитви козаки йшли в курені вечеряти. На вечерю подавалися гречані галушки з часником або щерба. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, бубнах, а хто співав пісень. Спалахували запальні козацькі танці. Через деякий час Січ, за винятком вартових на фортечних вежах та козацьких роз'їздів в степу, занурювалась у сон».[12]

Уся подорож з Києва до Козакії – Країни Козаків, як європейці називали Січ, неспішна і вельми небезпечна, зайняла тоді днів тридцять. Бойові насельники Січі зустріли їх весело, радо і гамірно, але з незмінним пошанівком – ні‑ні, не якогось там Острозького школяра Петра Сагайдачного вітали, про якого вони тоді й чути не чули, – а купців з добрими товарами, вельми шанованими і дорогими гостями на Січі.

«У бога віруєш?.. Горілку п'єш?..»

В куценькій біографічній довідці «Сагайдачний Петро Конашевич (Конашевич‑Сагайдачний)» є такі два скупі рядки: «В 1601 році прибув на Запорозьку Січ. Під командуванням С. козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини і Крим, ханства, зокрема в 1607, 1608, 1614, 1615, 1616».

В УРЕ чомусь пропущено 1606 рік, коли козаки під орудою Сагайдачного штурмували турецьке узбережжя, здійснивши успішні напади на Білгород, Кілію та Варну. Особливо на Варну, після чого воєнний геній Петра Кононовича різко пішов угору.

Сьогодні про Варну в енциклопедіях можна прочитати, що це місто в Болгарії, адмінцентр Варненського округу. Порт на Чорному морі. Заснована в VI ст. до н. е. як колонія Одессос, з VII ст. має сучасну назву. У Варні збереглися залишки античного й ранньовізантійського міста («Римська башта»), терми і адмінспоруди, житлові споруди часів турецького завоювання. Поблизу Варни – скельний монастир Аладжа, а також міжнародні курортні комплекси. В енциклопедії (УРЕ, т. 2, стор. 126) згадується, що під час російсько‑турецьких воєн XVIII–XIX ст. російські війська тричі вели облогу Варни (1773, 1810, 1828), доки не здобули місто. І жодного слова, жодної згадки, що місто більш як на півстоліття раніше брали штурмом українські козаки на чолі з П. Сагайдачним.

Операція «Варна», здійснена Петром Сагайдачним, була настільки успішною і набула такого розголосу, що про неї навіть пісні по гарячому сліду складали:

Ой в неділеньку та пораненьку

Зібралися громадоньки

До козацької парадоньки.

Стали раду радувати,

Відкіль Варни діставати:

Ой чи з поля, ой чи з моря,

А чи з річки‑невелички?

Біжать, пливуть човенцями,

Поплескують весельцями.

Ударили з самопалів

В семи‑п'ятдесят залпів;

Ударили із гармати –

Стали місто добувати,

Стали турки утікати,

Тую річку проклинати:

Бодай річка висихала,

Що нас, турків, в себе взяла.

Була Варна здавна славна –

Славнішії козаченьки,

Що тої Варни дістали

І в ній турків забрали…

Швидко біографічні довідки пишуться і за їхніми рядками виходить усе просто: прийшов на Січ у 1601 році молодий козак, випускник Острозької школи, а вже через п'ять‑шість років очолив морський похід і взяв штурмом Варну! (Можливо, були й ще ранішні походи, але даних про них не збереглося.)

Це так. У 1601 році прибув молодий і недосвідчений козак, без звань і, як кажуть, регалій, без військового досвіду, тільки й того, що мав значну освіту (і, безперечно, значну кебету!), а вже через якісь там згадувані п'ять‑шість років – наказний морський отаман у званні полковника, штурмом добре укріплені міста бере! Недарма ж сучасник писатиме про нього: «Змалку навчився натягувати лук, його дні минали в сідлі, він з труднощами боровся силою свого характера; легко переносив він незгоди, голод і труд, не боявся ворога і в небезпеці виявляв відчайдушну хоробрість».

Інший сучасник: «Це була людина великого духу, він першим входив у ворожі міста і останнім виходив з них, на привалах сам обходив вартових, мало спав і ніколи не напивався доп'яну, як це водиться в козаків. Він ніколи не носив багатих нарядів і під час гарячих суперечок залишався скупим на пусті слова».

У козаків, які ні перед ким не стояли в броду, це треба було ще заслужити – ділом, а на словесами, на які вони й самі були гаразді і на раді хіба ж так уміли виступати!

Коли вперше Сагайдачного обрали гетьманом – невідомо.

Як переконаний М. Грушевський – а не вірити йому не можна, – це сталося у році 1614‑му, після його найбільш успішного морського походу до берегів Анатолії та штурму Сінопа.

А до того чим він займався на Січі аж цілих 13 років?

Будь‑хто, ставши козаком на Січі, мав приписатися до якогось з одного її куренів. Тут варто згадати авторів праці «Як козаки воювали»: «Курені, на які поділялося Військо Запорозької Січі, не були тактичними одиницями, тобто військо не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, що називалися командами або партіями, іншими словами, курінь був військово‑адміністративною одиницею, а вся Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово‑адміністративним об'єднанням, яке К. Маркс назвав „Християнською козацькою республікою“».

Загалом куренів було 38: Кушівський, Поповичівський, Рогівський, Васюринський, Іркліївський, Щербаківський, Титарівський, Шкуринський, Коренівський, Незамлівський, Корсунський, Калніболоцький, Уманський, Дерев'янківський, Нижчестеблівський, Вищестеблівський, Джереліївський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Донський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнірівський, Пашківський, Камівський, Батуринський, Крилівський, Сергіївський, Коніловський, Іванівський, Кисляківський.

До якого саме записався козаком Петро Сагайдачний – а він міг записатися до будь‑якого – теж невідомо.

А прийом до козацького січового товариства був на диво простий і архідемократичний.

– У Бога віруєш? – питали новоприбулого. Це було головною умовою і перепусткою в січове братство. Віруючий і неодмінно православний (ісламістів чи католиків теж могли прийняти, але за умови, що вони перейдуть у православ'я).

Відповідь звичайно ж була ствердною – тоді всі вірили в Бога.

Потім жартували (хоч наперед знали відповідь): «Горілку п'єш?» (Якщо раптом неофіт скаже, що хмільного зілля не вживає, це могло викликати підозріння.) І новачок ішов до того куреня, що його сам і вибрав. Там йому відводили постійний куток – у курені – хаті, сплетеній з хмизу й обмазаній глиною та критій кінськими шкурами, – і харч виділяли. І починалася його служба. Безстрокова. Або до старості, або до загибелі – що траплялося частіше. (А втім, він міг і по своїй волі – наприклад, розчарувавшись чи закохавшись у якусь, залишити Січ – вільному воля. Силоміць там нікого не тримали.) З перших же днів новоприбулий повинен був нести сторожову службу, навчатися військовій справі, доглядати коней, бидло, займатися господарством, ловити рибу тощо. Мав право або залишатися у фортеці січовій, в її залозі, або вирушити куди‑небудь на зимівник і найнятися там у робітники. (Основна маса козаків проживала поза межами січової фортеці.)

Жінок… Під страхом смертної кари заборонялося на Січ приводити представниць прекрасної половини роду людського. («Козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати».) І Петро Сагайдачний теж мусив забувати доньку міського судді Яна Дисака, Яну‑Янічку, перше своє закохання. Хоча ні‑ні та й довго ще приходитиме дівчина у його парубоцькі сни і її небесно‑голубі очі докірливо дивитимуться йому в душу: покинув мене… На козацтво проміняв… І він покірно зітхатиме: так, покинув, на козацтво тебе проміняв… Але з часом вона почне в його серці забуватися – не до того було козакові на Січі. Сказано ж бо: козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати…

На особисте життя козак‑січовик уже не мав права. А мав він право лише воювати та край свій від ворогів захищати. Тож іноді, згадуючи свою няньку та її розповіді, Петро вже починав вірити: так, козаки – місячні люди і всі вони з неземного неба, з того, що восьме…

За прадавніми українськими віруваннями небес насправді не сім, як то їх нараховують «Заповіти 12 патріархів» (Іоаникій Галятовський у творі «Душі людей померлих» налічує аж одинадцять небес!), а вісім.

Крім всім відомого сьомого неба – найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством, – існує ще й восьме небо, яскраво‑світлого, вогненного кольору з незбагненними і дивними переливами.

Восьме – справедливе небо, справжнє, де сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи, як ото ластівки в нашому небі.

Так маленькому Петрикові розказувала ще нянька, богомільна бабуся, яка навіть на прощу до Києва ходила.

І додавала:

– Ось ти, Петрику, звідти, з восьмого неба, від самого Бога та його янголів… Хто мені таке повідав? Не знаю, не відаю, тож і брехати не буду. А речу тобі правдоньку святую, бо так мені серце моє підказує – звідти ти, голубок!

Чому вона так вирішила і чому Петрик мав бути звідти, із загадкового і людям незбагненного неба, а не із земного села Кульчиці, що неподалік Самбора, не могла пояснити. Бо й сама про те не відала, а тільки вперто повторювала:

– Звідти ти, із восьмого неба, Петрику. Од Бога, посланий на землю, аби вершити Божі справи…

Старий Конаш, батько Петрика, заборонив няньці таке розказувати (та й звідки вона те знає, проста селянка?) і бабуся ображено вмовкала, стискуючи тонкі чорні губи…

Малим Петрик охоче вірив, що він звідти, з восьмого, Божого, неба. І від тієї віри йому солодко і лячно водночас ставало, і так таємниче‑незбагненно, що таємницю його походження‑з'яви на Землі не хотілося й розгадувати.

– І народився ти не під сонцем, як ми усі, а під місяцем…

Коли з'являвся в небі молодик, бабуся радила Петрику стати личком до місяця й, хутчій перехрестившись, прочитати «Отче наш» – щоби Господь послав нове щастя й здоров'я… Ще й застерігала: показувати пальчиком на місяць, тикати на місяченька – гріх. Усохне пальчик. А якщо вже покажеш, то треба потім пальчик прикусити…

Минуть роки і вже на Січі Петро дізнається, що місяченько в небі – то козацьке сонце, а отже, козаки – це місячні люди.

Усі свої справи і походи, – особливо морські, – козаки починали вночі, при світлі козацького сонця. І Сагайдачний буде дотримуватися цього звичаю козацького і тому йому завжди таланитиме в морських походах.

А ще ні‑ні, та й віритиме (згадавши свою няньку‑бабусю), що він і справді не з Землі, а з восьмого неба… Так хотілося в те вірити, і він вірив.

Чотири кари козацькії…

Коли Петро Сагайдачний прибув на Січ, гетьманом Козацької християнської республіки був легендарний Самійло Кішка. Легендарний і, здавалося, невмирущий, якому й кінця‑віку не буде, і об якого всі негаразди й бігти розбиваються, як хвилі об кам'яну скелю – уже тоді про нього на Україні співали пісні.

Самійло Кішка провів чимало успішних морських походів на турецьке узбережжя. В одному з них потрапив у полон. Як міцного і тямковитого в морській справі, його направили рабом‑веслярем на галеру, де й прикували ланцюгом до банки – греби, Самійле, греби урус‑шайтан, гяур невірний! І Самійло Кішка гріб. Не багато й не мало – а цілих… Цілих 26 років! Чверть віку! Ціле життя. Але витримав – здоровий нівроку був козарлюга! З неволі вирвався, організувавши на каторзі повстання невільників, під час якого перебили варту та екіпаж судна і повернулися на захопленій галері на Україну – героями!

І знову Самійло Кішка обирався гетьманом, ходив у походи, сухопутні й морські. А по всій Україні, як він вирвався з турецької неволі, співали «Думу про Самійла Кішку» кобзарі та лірники. Кінчається вона такими рядками:

Кішку Самійла поздоровляли.

«Здоров, – кажуть, – здоров, Кішко Самійле,

Гетьмане запорозький!

Не загинув єси у неволі,

Не загинеш і з нами, козаками, на волі!»

…Слава не вмре, не поляже!

Буде слава славна

Поміж лицарями,

Поміж друзями,

Поміж лицарями,

поміж добрими молодцями…

Сагайдачний повчиться в гетьмана щось з рік, наступного, 1602 року легендарний гетьман таки зустрінеться з тією, що з косою – загине під час спільного походу козаків і польських військ на Лівонську війну.

Учителів Сагайдачний на Січі мав добрих – як тоді казали задних. Та й сам був не промах, навчителям своїм рівня. З його біографії можна прочитати, що він, прибувши на Січ нікому невідомим, швидко став популярним, одним з кращих серед січових братчиків, які й самі були з вусами!

До всього додалися й неабиякі організаційні здібності Сагайдачного. (І де він їх устиг набратися? Від природи таким вдався?) Вольовий, часом аж жорстокий. З перших походів проявив він безстрашну звагу в боях, всюди і завжди ведучи перед, тож досить швидко робив, як би ми сьогодні сказали, успішну кар'єру, піднімаючись в січовій ієрархії все вище і вище. Недовго побув писарем – освіту ж бо мав добру, – але відчув: це – не його. Ждав бою, багнув мати в руках не гусяче перо, а шаблю й коня вороного.

Якийсь час походив у простих козаках, показав себе добрим лицарем. А після походу на Варну став ще й морським отаманом. Згодом козак Сагайдачний стає осавулом, потім почав обиратися наказним полковником. Ще пізніше пробився і до найвищого керівництва Січі – став військовим обозним, який відав артилерією та її фортифікаційними спорудами. Військова старшина на Січі – це вже найвищий ступінь, адже саме з них, з військових старшин, козаки вибирали собі гетьмана. У ті часи викричати на гетьмана козаки могли кого завгодно. Правда, з перевірених, достойних на таку посаду. А таких на Січі ніколи не бракувало. Правда, часом – траплялося й таке – і недостойних. Власне, нездатних. Як колись викричали на кошівство Бородавку – у якого потім і відібрали булаву – за бездарність. Як прокричали козаки кого на гетьмана, так тим же криком могли в будь‑який день і скинути з гетьманства – якщо розчаровувалися у своєму обранцеві. Та й гетьмана часто козаки обирали на якийсь недовгий час – до певної ситуації. Наприклад, на час лише походу.

До всього ж гетьманом часто називали не лише виконавця найвищої військової і судової влади на Січі, а й ватажків окремих загонів. (Іноді такі ватажки самі себе називали гетьманом і таких самозванців у ті часи було чимало.)

Варто додати, що крім терміну гетьман на Січі вживався і рівнозначний йому «кошовий отаман». (Первісне значення терміну кіш – літнє житло кочівників, кибитка. Пізніше – місце розташування під час тимчасових робіт, табір, стан. У Київській Русі й на Україні – військовий табір, обоз. Ще пізніше – місце перебування запорозьких козаків, Запорозька Січ.)

Але вже з часів визвольної війни українського народу 1648–1654 pp. титул гетьмана на Україні XVI–XVII ст. належав воєначальнику козацького війська, пізніше – правителю України. До середини XVII ст. влада гетьмана поширювалася лише на Запоріжжя, згодом – закріпилася за правителем основної частини визволених земель України, а для Запоріжжя з того часу лишився титул кошового отамана.

Якщо ж влада кошового отамана не визнавалася частиною козаків чи урядом Речі Посполитої (таке траплялося), то він тоді титулувався старшим: «Старший на той час у Війську Запорозькому».

Але в часи Сагайдачного і до Богдана Хмельницького старший на Січі називався гетьманом. Петро Кононович у своєму верховенстві біля керма Кошу був крутим і владним.

«…він був суворим у справі придушення козацьких своєвільників, – писав Я. Собеський, – нерідко навіть не задумуючись карав смертю за найменші провини; свої недолюблювали його, і за це неодноразово він волею більшості ледве не був позбавлений керівництва Запорозьким Військом».

А був крутим тому, що намагався перетворити козацьке військо на регулярне воїнське формування. Коли його вибрали гетьманом, він одразу ж взявся за реформу війська, остерігаючись, аби вільне козацтво не перетворилося на зграї розбійників.

В одному з указів тих часів він писав:

«Ремісників, купців, бургомістрів, шинкарів, бакалійників і всіх тих, хто пристає до нашого війська, хай то будуть міщани чи сільські мешканці, ми більше не станемо вважати козаками».

Тоді ж був складений реєстр запорожців і почали створюватися регулярні полки. Гетьман забезпечив всіх сучасною – на той час – зброєю, кожному дав змінного коня, майже щодня влаштовувалися навчання. Дисципліну підтримував жорстоку – козаки на той час відвикли від порядку. Кара за непослух теж була жорстока, але з цим козакам довелося змиритися, якщо вони хотіли залишатися козаками, а не збіговиськом людей, готових до легкої наживи.

«Він був суворий, – згадують його сподвижники. – Припиняв козацьке свавілля і часто навіть проливав кров запорожців в ім'я цього».

А все тому, що йому потрібні були воїни, захисники вітчизни, а не набрід гуляк і різних волоцюг.

Більшість козаків розуміли і сприймали суворі заходи гетьмана щодо збереження дисципліни й порядку. Сувора кара була здавна в традиціях Січі. За грабунки і смертовбивство незмінно карали смертю. Найголовніших кар на Січі у всі часи було чотири. Перша – шибениця (вони стояли у кожній паланці, на перехрестях і на великих шляхах). У козацьких переказах розповідається, що «осудженого було підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце й шмагонуть коня нагайкою, то він і вискочить, а осуджений і повисне. Вішали й догори ногами, і за ребро гаком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються, в приклад і на страх іншим, і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.

Друга кара – гостра паля, дерев'яний стовп, заввишки два сажні, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки. То осудженого на той спис настромлять так, що він виткнеться йому аж у потилицю, на пів‑аршина вище голови; і сидить той труп на списі доти, поки викорениться, як та в'ялена риба, – так що як повіє вітер, то кістки крутяться й торготять, наче той млинок, поки не попадають на землю.

Третя кара – киї запорозькі, паліччя не дуже довге, неначе бичі для ціпів, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля нього в кінвах усяких потрав: трунків, горілки, меду, пива, браги і принесуть кілька оберемків київ, та й покладуть біля стовпа. Нагодують і почастують осудженого, а там дадуть покуштувати й київ. Хто не йде – вип'є корячок горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює:

– От тобі, сучому синові, щоб знав, як красти й розбивати, бо ми всім куренем за тебе, злодія, платили.

Отак він і стоїть, прикутий до стовпа, поки його до смерті не заб'ють…

Четверта кара – заслання в Сибір, як і теперички в Московщині й у нас».

Прив'язували ще й до коня і пускали його у степ… Траплялося, що й на списи піднімали – особливо тяжких злочинців.

І все ж за крутий, хоч і справедливий характер Петра Сагайдачного на верховному отаманстві, у нього кілька разів відбирали булаву на козацькому колі.

«Чернь козацька брала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість», – свідчив інший сучасник.

Але ж тільки завдяки суворій дисципліні, що її неухильно і твердо запроваджував у війську Петро Кононович, козаки й здобували перемоги, бо були не тлумом босяцьким, а добре зорганізованим військом, а сам гетьман набув слави грізного й безстрашного козацького воєначальника під час знаменитих морських та сухопутних походів на османські володіння та Кримське ханство. Уже тоді Сагайдачний був в ореолі слави, що її козаки вважали прямо містичною, щиро вірячи, що гетьман їхній і над нечистою силою владен і чудеса здатен творити. Таким він і був у році 1614‑му, коли готував, а тоді й провів свій легендарний похід до Сінопа. На той час Османська імперія – як і Кримське ханство, – ще не зазнавали од козаків таких спустошливих набігів, ніхто їй не завдавав таких тяжких потрясінь, як ті, що їх почали завдавати козаки на чолі з Сагайдачним. Для османів козацький гетьман був як Божа кара, як меч Божий, що вражав їх грізною блискавкою.

Та й у Європі до того ніхто не знав такого гетьмана, як Сагайдачний, що його сьогодні можна по праву назвати першим українським адміралом.

На той час у козаків був невезучий період, адже ще не так давно, у 1596 році вони разом з гетьманом Лободою та Наливайком були жорстоко розбиті поляками під орудою гетьмана С. Жолкевського в урочищі Солониця під Лубнами. У ті часи між запорожцями точилася якась «міжусобка», коли на протязі лише десяти років змінилися аж п'ятнадцять козацьких гетьманів – Кремповський, Семен Скалозуб, Мітла, Тедройц, Оришківський, Самійло Кішка (правда, останній не був скинутий з кошівства, а загинув у бою), Іван Куцнович, Іван Косий, Гаврило Кутневич, Яків Бородавка…

Січ тоді потребувала справжнього гетьмана, керманича, полководця та вождя.

І він з'явився.

Дата добавления: 2015-08-18