Епілог‑2

Він так у диму й задушився, а до москалів живим не вийшов…

Зотліваючи в муках смертних, нелюдських, в глухому підземеллі Соловецького монастиря на нелюдимому, студеному Білому морі, сточотирнадцятилітньому кошовому отаману підступно погубленої Січі Петру Івановичу Калнишевському ні‑ні та й вчуватиметься давня – і вічно жива (хоч і вічно кровоточива) – українська пісня‑зойк, пісня‑крик через віки (чи не з вітрами з України долітатиме вона на далекі Соловки?), пісня, що звернена до нього, до славного отамана Петра Івановича Калнишевського:

Благослови ти, наш батьку,

нам на башти стати,

Щоб не впустить москалів

да Січ руйнувати.

Москаль стане з тесаками,

а ми з кулаками,

Нехай слава не загине

поміж козаками.

Але кошовий (про це і через століття співатимуть‑розказуватимуть і волатимуть народні пісні!) рішуче відповів:

Не дозволю, милі браття,

вам на башти стати;

Однакове християнство –

грішно вигубляти…

За це милосердя до буцімто ж братів своїх і поплатився – від тих же, буцімто, братів – славний кошовий отаман: і своїм життям, і життям братчиків своїх.

З його заборони (що з того, що супостати прийшли нищити Січ‑матір, але ж вони… вони – християни!) не взялися січовики за ясну зброю, не дали ворогам достойної відсічі, як до того століттями чинили, захищаючи рідний край… Наче ману яку на них було тоді наслано!

Ніхто тоді із запорожців не виступив на захист Січі, ніхто…

…КРІМ САГАЙДАКА.

Про це у Дмитра Івановича Яворницького, у його книзі «Дніпрові пороги»:

«Колись це (урочище Сагайдачне на лівобережжі Дніпра за Кичкаським перевозом. – В. Ч.) була надзвичайно гарна, дуже мальовнича, відома всім окольним людям місцевість.

З одного боку оповита широким і могучим Дніпром, а з трьох останніх боків обгорнута високим кам'яним прикриттям, укупі з високим густим дубовим лісом, ця місцевість усередині вся була вкрита зеленою, соковитою травою та уквітчана яркими запашними різнобарвними квітами і вабила до себе кожну людину. (Привабила і російських колонізаторів. – В. Ч.).

Один з найстаріших дідів‑оповідачів, якому було 120 років, розповідав нам, – каже Я. П. Новицький[10], – що в цьому урочищі жив запорозький козак Сагайдак. А було те ще за часів цариці Катерини, після скасування Запорозької Січі, коли почалося колонізування колишнього запорозького краю. Сперше той Сагайдак пішов був на Україну, але з України він швидко повернувся назад, засів коло лівого берега Дніпра нижче Кичкасу, зібрав коло себе товариство та й почав з ним хазяйнувати… Поробили вони собі курені, покопали землянки та й почали жити. Старий Сагайдак був за ватага. Він наводив скрізь порядки, заготовляв припаси на зиму, зберігав добро, кохав худобу, а його товариші‑козаки допомагали йому: хто рибу ловив, хто в роз'їздах був, хто пасічникував.

Жили між собою вони гарно й лагідно, нікому нічого лихого не робили, та й їм також не було од інших ніякого лиха. Так жили вони аж доти, поки не повернулось несподівано в те місце московське військо, яке йшло на завоювання Криму.

Почувши те, товариство Сагайдака зразу розбіглося геть на всі чотири вітри, а сам Сагайдак не покинув дорогого та любого йому місця, зачинився у своїй землянці і вирішив не оддаватись живим у руки москалеві, якого так страшно ненавидів за те, що він стільки лиха заподіяв всьому Запорожжю.

Одстрелюючись із своєї землянки, Сагайдак поклав не одного москаля, аж поки облягли навкруги всю його землянку та запалили її. Він так у диму й задушився, а до москалів живим не вийшов. Од нього те урочище й стало зватися Сагайдачним…»

Історія не зберегла навіть імені цього героя, він залишився в історії як запорозький козак на прізвище Сагайдак (але й це не мало!), який сам‑один (один, шановне товариство‑лицарство!) вступив у смертний бій з окупантами рідного краю і смерті в полум'ї та диму віддав перевагу перед життям у рабстві.

Йому навіть пам'ятника на березі Дніпра немає, про нього нині так ніхто й не знає – хіба що єдина згадка – вище процитована автором з книги Д. І. Яворницького «Дніпрові пороги».

І все ж, як пишуть історики, «Запорозька Січ навіки залишилася в пам'яті народній, ставши уособленням духу свободи і боротьби українського народу проти експлуататорів та іноземних загарбників».

Ой, летить бомба та до кошового,

Та посеред Січі впала.

Ой, пропало славне Запорожжя,

Та не пропала слава!

1976, 2006

Дата добавления: 2015-08-18