То який Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку?

Австрійський дипломат Еріх Ляссота по весні 1594 року за дорученням імператора Рудольфа II відвідав Запорозьку дії.

І ось з якою метою. У 1593 році Туреччина розпочала воєнні дії. Трьома роками раніше вона замирилася зі своєю східною суперницею Персією і тоді ж, розв'язавши собі руки, султан Мурад II почав готуватися до війни з імперією Габсбургів. Стримати турецьку навалу можна було лише спільними зусиллями європейських держав. Цісар Рудольф II та папа Климент розпочали спробу організувати антитурецьку лігу, до якої крім західних держав намагалися залучити й Польщу та Росію, але з лігою нічого – через певні труднощі – не вийшло. І тоді, як Туреччина вже розпочала воєнні дії, – Рудольф II (ситуація була аж надто тривожною) і звернувся за допомогою до запорозьких козаків. Доручення встановити контакт із Січчю поклав на дипломата Еріха Ляссоту. За цісарською грамотою, що її привіз Ляссота, Рудольф II пропонував козакам вирушити через Молдавію на Дунай, переправитись на правий берег і вторгнутися в межі Туреччини…

Оскільки ж Рудольф II не брав на себе ніяких зобов'язань (правда, думав виділити козацькій старшині якісь там подарунки‑подачки, аби схилити її на свій бік), рядове козацтво – чернь – не пристала на хитрі цісарські пропозиції і місія Еріха Ляссоти закінчилася, власне, нічим… На раді – для цього було утворене коло, – козаки не давши згоди, мовчали і мовчання їхнє було красномовніше за слова… Більше того, вони погрожували «кинути у воду і втопити кожного, хто не пристане на їхню думку» – запише Ляссота до свого щоденника. «А старшина, – зазначає він, – удала, що погоджується з рядовим козацтвом. Не зважаючись противитись черні, такій сильній і могутній, коли вона гнівається…»

Про свою мандрівку – вельми непросту і на ті часи навіть небезпечну, – імператорський посланець залише щоденник (він буде виданий німецькою мовою в Галле в 1854 і 1866 роках). У записі від 9 червня мандрівник запише: «Прибули на острів Базавлук[11], що лежить на одному з дніпровських рукавів Чортомлику, або, як ще називають, при Чортомлицькому Дніприщі (2 милі). О тій порі тут була козацька Січ. Вони вислали назустріч кількох знатних осіб, щоб привітати нас від імені товариства і при нашому наближенні салютувати багатьма гарматними пострілами…»

Далі імператорський посланець зазначає, що «ми пішли (після салюту. – В. Ч.) у свої курені (вони називають їх кошами), сплетені із хмизу і зверху вкриті кінськими шкурами для захисту від дощу…»

Петро Сагайдачний прибуде на острів Чортомлик, на тамтешню Січ через сім років після Ляссоти, але вочевидь вона була такою, як і тоді, коли її відвідав посланець Рудольфа II.

І був 1601 рік, Петрові Сагайдачному тоді було… А втім, рік народження його зостався невідомим. Довгий час деякі історики вважали, що майбутній гетьман народився поблизу Самбора на Дністрі, інші – біля Перемишля, у Підгір'ї. Але сьогодні вже достеменно доведено – село Кульчиці, Самбірщина, що на Львівщині.

Якщо відкриємо енциклопедію (хоча б УРЕ), то прочитаємо, що Сагайдачний Петро Конашевич, він же (в дужках) Конашевич‑Сагайдачний… Але хто він насправді – Сагайдачний чи Конашевич‑Сагайдачний, бо прізвище його в історичній літературі вживають і так, і так…

Річ у тім, що батька Петра звали Конан (правильніше – Конон), за тодішньою вимовою – Конаш. Тож Конашевич (або Кононович) означає по батькові, а не подвійне прізвище, як вважали, коли писали: гетьман Конашевич‑Сагайдачний. А він – гетьман Петро Конашевич (Кононович) Сагайдачний. Себто Петро Сагайдачний.

Але на думку деяких істориків – хоча б Б. Барвінського, – прізвище Конашевич узяте не від імені батька, а від імені одного з предків гетьмана.

«Конашевич, – цю думку поділяв і Д. І. Яворницький, – родове прізвище, яке носили шляхтичі з Підгір'я, Конашевичі‑Попелі». Що ж до другого прізвища – Сагайдачний, – то на думку згадуваних істориків, воно було дане Петрові Конашевичу козаками – як вправному лучнику. Сагайдак – шкіряна сумка або дерев'яний футляр для стріл. «Сагайдачний» – прикметник від слова «сагайдак».

Отож, вершник прив'язував з одного боку до пояса лук з налучником, а з другого – сагайдак для стріл. Вправний лучник міг за хвилину випустити 8–12 стріл на відстань до 500 кроків.

Очевидно, Петро Конашевич замолоду був хвацьким і цілким лучником, тож його й прозвали Сагайдачним. Між іншим, прізвисько Сагайдачний було поширеним у ті часи на Брацлавщині, а також серед козаків на Подніпров'ї.

Довгий час вважалося, що це про Петра Сагайдачного співається у відомій пісні «Ой на горі та женці жнуть»:

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку на тютюн та люльку,

Необачний…

Мені з жінкою не возиться,

А тютюн та люлька козаку в дорозі

Знадобиться!..

Але це про іншого Сагайдачного, однофамільця нашого гетьмана, теж кошового отамана, але Григорія. Що ж до Петра Сагайдачного, то він дружини своєї Насті Повченської не міняв, вона його й поховала в Києві року 1622…

Народні перекази зберегли й оповідь про запорозького ватага Сагайдака. Було й урочище Сагайдачне – на лівому березі Дніпра, проти верхньої частини острова Хортиця.

Легенда гласить:

«Любо глянути, як наїдуть запорожці в Сагайдачне!.. Народ все широкоплечий, вусатий, бравий… Голови голили. Тоді ще модно була носити чуприну, то оце в кого довга – візьме й обмота кругом вуса оселедець. Жупани, пояси, шапки, сап'яни на них були дорогі. По боках і позад сідла у кожного пістолі, шабля. А на конях як їздять! Оце, було, зіскоче, пригнеться і летить, як муха. Коней у них дуже гладких, важких не було, а так – саме в тілі. А що було, за швидкі, що за меткі – так кат його батька зна! Було звіра там якого накине оком – ото вже й його: чи кабана дикого, чи сайгака – везе в тороках…

Дорогою їдуть – як мак цвіте: і сине, і зелене, і червоне. Попереду ватажок, а за ним джура, козаки. Коні добре знали козацький норов. Було, їдуть тихо, потім виграють підтюпцем, а далі як залопотять!.. Пішла курява степом!

Часто запорожці билися з татарвою. Хитре бісове кодло… Посідають, бувало, на низьких коників і біжать комишами. Тоді комиші були вище чоловіка з конем. Ну і запорожця, бувало чорт приведе: носом чує татарюгу, зна по птицях, по звіру… Тоді, було, з якого краю сполохана птиця або звір, з того й біди жди…»

Про походження майбутнього гетьмана серед істориків існують різні думки. Так, наприклад, польський мемуарист (батько короля Яна II Собеського) Яків Собеський вважав його «за походженням, способом життя та звичками – простою людиною». Високо при цьому поціновуючи гетьмана. А ось його співвітчизник літописець Йоахім Єрлич писав, що він «не був простого походження, але шляхтич од Самбора». Про це, між іншим, свідчить і герб Сагайдачного – у формі підкови, яку увінчує хрест. (Простолюдини, звані тоді черню, гербів – це вже точно, – ніколи не мали. Навіть такого звичаю серед них не було, як, між іншим, і сьогодні. Що багаті, що бідні гербів не мають – мода на них вийшла чи що? Тому й родовід свій що тоді, що нині пам'ятають не далі діда.)

Скорше за все батько майбутнього гетьмана був дрібним українським шляхтичем – не багатий, але й не бідний. Якийсь там маєток, челядь, мав.

Народився Петрик на думку істориків десь 1577‑го чи й роком пізніше. (Виходить, як він з'явиться на Базавлуці, йому виповниться десь 24 роки?)

Як і водилося в шляхетських сім'ях, хлопчик до семи років виховувався вдома. Петрик ріс жвавим, до всього допитливим, невгамовно‑непосидючим. Не ходив, а бігав. До всього цікавий, усе йому треба було знати: а що то, а що то?.. Змалку полюбив лук – спершу йому виготовили маленький, дитячий – не розлучався з ним, носився в селі й поза селом, іноді пускаючи стріли в різну сільську живність. До батька тоді приходили селяни скаржитись: Петро поцілив їм півня чи собаку. Промахів Петрик не знав, змалку був вправним лучником.

Але гульки гульками, а наука наукою. Удома його вчили елементарних основ, потім по досягненню семи років – така була практика – малого віддали в науку до сільського дяка, він учив малих читанню, письма церковнослов'янського. А вже тоді наймали доброго вчителя – неодмінно зразкового християнина, людину поважну й набожну. Такий учитель навчав юних шляхтичів три‑чотири роки вдома – крім наук ще й цнот, набожностей, старання.

У вільний час Петро не розлучався з луком, недарма ж пізніші письмові джерела свідчитимуть, що він – «зброї й коня з рук не випускав». До речі, верхи їздити, охляп, без сідла Петрик навчився чи не раніше, як ходити – на конях носився залюбки – на вороних, буланих, гнідих, на сірих, на карих. Старий Конаш кохався в конях. Вершником і лучником з малих років він був просто відмінним. Мріяв стати ще й козаком і цими мріями жив. В одинадцять років його посадили на воза і сільський дядько повіз його до незнайомого йому Острога в науку. Вже, як казали, у справжню. (Між іншим, перший свій сагайдак він придбає саме в Острозі, адже там трудилися знамениті зброярі і їхні сагайдаки розходилися далеко за межами Волині.)

Острог сьогодні місто Рівненської області, райцентр на річці Вілії – названа так від слова «виляти», адже русло її і справді звивисте. А навколо ліси, байраки – є де хлопцям розгулятися. Та ще коли грали у козаків – Петро завжди був заводієм, височенький, тонкий у талії, надзвичайно рухливий, він незмінно на всіх грищах був старшим «над козаками».

В Острозі близько 1576 року князь Острозький і заснував школу, що була навчальним закладом вищого рівня, визнаним осередком культури та освіти в тодішній Україні, мала навіть свою власну друкарню. Називалася вона по‑різному: «тримовний ліцей», греко‑слов'яно‑латинська академія, котра поєднувала в собі середню і початки вищої освіти, колегія. (Перестане існувати через 38 років, але скількох навчить і випустить у світ справжніми патріотами свого краю!) Оскільки Петро вдома був добре підготовленим, то перші класи він пропустив, почавши науку відразу ж із старших, у яких вже навчали інфімі, граматиці, синтаксису, вчили мови – грецьку, латинську, церковнослов'янську. Також викладалися такі предмети, як риторика, арифметика, геометрія, музика, співи, астрономія.

Слава про Острозьку академію розлетілася по всій Україні, її учні відзначалися національною свідомістю, були патріотами свого краю, і це сприяло їхній майбутній службовій кар'єрі. У школі‑академії‑колегіуму викладали такі відомі діячі, як Герасим Смотрицький, письменник і просвітитель, перший ректор школи, автор друкованих книг «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий». Іван Федоров заснував там друкарню і видав «Буквар», «Новий завіт з псалтирем», «Острозьку біблію». У школі викладали філософ і церковно‑громадський діяч Дем'ян Наливайко, письменник і видавець Василь Суразький та інші відомі діячі. Це вони утворили літературно‑науковий гурток, у якому народилася «Граматика слов'янського язика», перший в Європі друкований підручник граматики і логіки. Було в кого повчитися. Вважається – цілком справедливо, що саме під впливом таких визначних учителів Петро Сагайдачний створив свою «Розмову про унію», що її литовський канцлер Лев Сапега нарік «дуже цінним твором».

У ньому юний автор писав: «мають отці‑єзуїти і все духовенство римського костьолу і без нас, православних, кого до унії навертати, саме ті народи, котрі не вірять в Ісуса Христа, а ми, православні, обійдемося без унії». (Жаль, але повністю цей твір не зберігся.)

В Острозькій школі‑академії молодий Сагайдачний став переконаним патріотом рідного краю і тоді ж вирішив присвятити себе боротьбі за волю та кращу долю свого народу – це він пронесе через усі роки і буде самовіддано втілювати його в життя. Звідтоді він високо цінуватиме розум, знання, культуру – як і військову кмету.

Навчався Петро Сагайдачний в школі‑академії князя Костянтина Костянтиновича Острозького, який хоч і придушував повстання Косинського та Наливайка, але був прихильником православної церкви і крім Острога заснував школи в Турові та Володимиру‑Волинському, десь років чотири‑п'ять і на тому завершив свою науку. Але духовна атмосфера Острозької академії і сформувала особистість Сагайдачного, відданим ідеям академії він був вірний до кінця свого земного життя.

Також вважається в деяких дослідженнях, що Сагайдачний після навчання в Острозі «переїхав спершу до Києва, невідомо з яких причин – чи навчатися в Київській школі, а чи шукати собі заняття». Навчатися в школі він не міг, адже Київська братська школа буде заснована лише у 1615 році – за зразком статуту Львівської братської школи, тож у 1601 році (чи й ще раніше) Петро не міг у ній навчатися.

А заняття собі там знайшов.

І ось як це сталося – не з його, правда, волі, а в силу обставин дещо навіть романтичних…

Дата добавления: 2015-08-18