А тут і Янка підвернулася – наче на замовлення

До Києва випускник Острозької школи‑академії прибув Києво‑Белзьким шляхом з прочанами, які мандрували хто до Києво‑Печерської лаври, а хто до монастиря, заснованого Антонієм Печерським біля села Берестового, а ще дехто й до монастиря при Богоявленській церкві на Подолі. Прибувши до Києва, Петро з розчаруванням виявив, що тут йому не випадає ще повчитися. У Києві ще тільки розмови точилися про заснування школи.

Але з ним сталася пригода – дорогою його обікрали і до Києва молодий шляхтич прибув без шеляга в капшуку. Що робити? Як зарадити негаданій пригоді? Вирішив підзаробити, а далі вже рухатись на Низ Дніпра, до козаків‑січовиків.

Тож, аби поповнити свій капшук і найнявся домашнім учителем до міського судді Яна Дисака, який саме підшукував доброго навчителя для свого непутящого отрока. І все б нічого (хоч заробляти як простолюдину для шляхтича тих часів було непрестижно), але далі сталося й зовсім непередбачуване.

Петро був і освіченим, і гарним хлопцем, високим, із струнким та в'юнким станом, з дівочим рум'янцем на щоках (любив нахильці пити сметану з полив'яного глечика, не кажучи вже про вершки), кароокий, з хвацькими вусами, що вже проклюнулися в нього під носом (принаймні, босогубим його вже не дражнили, що вельми тішило юнака).

Думка була: підзаробиться на поприщі домашнього вчителя – це було для нього не складно. Ба, навіть, подобалось. І з капшуком непорожнім подасться на Низ Дніпра, на людославну Січ Запорозьку, без якої вже тоді не уявляв всього подальшого життя. Як і сенсу перебування в цьому світі. Мріяв прислужитися рідній країні, православ'ю та її люду підневільному, що його ляхи гноблять, у кріпосну неволю заганяють, татари шарпають, турки їм допомагають, – а для втілення в життя своєї мрії кращого стану як козацтво годі було й шукати! Тільки на Січі були справжні лицарі, які не шкодують життя свого заради волі.

Збирався повчителювати в Києві до осені, мо' до весни, а тоді заробивши – не їхати ж у далеку дорогу без гроша в гамані, – і гайнути на Січ. Уже у бувалих розпитав, де саме на Дніпровському Низу знаходиться Січ‑мати – на острові Базавлук. Туди й збирався прибути: пугу, пугу, козак з Лугу! Приймайте й мене до свого Коша, братове!

Але все скінчилося швидко і не так, як гадалося.

У пана міського судді Яна Дисака було двійко дітей – меншенький синок Кирик, якого й треба було чомусь путньому навчити, чи бодай азам грамоти, і старша дочка Яна, літ тринадцяти‑чотирнадцяти.

Янка, Янця, як її звали в батьковім домі.

Для молодого вчителя вона теж швидко стала Янкою. Янцею. І навіть, Янонькою, Янусею, Янікою… Петро вже сягнув парубоцького віку, і дівчата на нього почали задивлятися. (Бувало, ще в Острозі йшов вулицею, то підкахикували й удавалися до смішків, а він у таких речах ще небувалий, губився.) Накинула на нього веселим метким оком і донька міського судді.

Це його збентежило. Та й опинився він у тому віці, коли парубок вже починає тягнутися до дівчат. Удома малим був, в Острозі навчання, грища, товаришування з такими ж як і сам, тож не було коли дівчатами займатися. А вже як птахом випурхнув зі школи й опинився в Києві вільним козаком, то кров і заграла, вимагаючи свого.

А тут і Янка підвернулася – наче на замовлення.

Хоча, як поправді сказати, він спершу на неї й уваги не звернув. Був занятий її братиком Кириком, ставши його і вчителем, і вихователем, і старшим другом, і, навіть, ніби наглядачем.

Кирик, якому саме тоді пішов восьмий рік, виявився дещо лінькуватим до навчання. Чи – не дуже здібним. З ним Петрові довелося помарудитись. Але чим упертішим ставав учень, тим цікавіше було з ним навчителю. Вірив, переможе впертого хлопця, зробить з нього грамотія.

Узагалі, Кирик був хлопчиком живим і непосидючим – це вже добре. Ось лише до грамоти, до щоденних занять не дуже поривався. Чи кебети до них не мав, чи лінь. Домашніх завдань не вчив і визивно казав учителеві: «Можеш поскаржитись таткові, що я погано вчуся…»

Скаржитись – кому б то не було, – Петро не міг. Гордість не дозволяла. Та і який ти вчитель, коли не можеш впоратися з учнем, коли він у тебе нудьгує. Зацікав його, знайди до нього підхід.

«Гаразд, – думав Петро, – зайду з другого боку, мусить цей Кирик хоч чимось зацікавитись…»

Почав малому розказувати про Запорозьку Січ – що знав і що чув про козаків…

Запорожці богатирі були – земля не держала!

У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме він було їх у руки та як розправить одного туди, другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з возом проскочила б.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно у світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й скаже:

– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут анічогісінько нема!..

А ще про Байду‑Вишневецького, як він на Хортиці започаткував січове лицарство, як воював з татарами й турками і як потім, опинившись у полоні, у Стамбулі, підвішений гаком за ребро, мужньо зустрів свою тяжку кончину…

Ой висить Байда та й га дає, не два,

Не одну нічку та й не годиночку,

Ой висить Байда та й гадає,

Та на свого цюру (джуру) споглядає,

І на свого коня вороного.

– Ой цюро ж мій молодесенький,

Подай мені тугий лучок

І стрілочок цілий пучок!

…Ой як стрілив – царя вцілив,

А царицю в потилицю,

А його доньку в головоньку.

– Ой то ж тобі, царю,

За Байдину кару!

І малий Кирик, до того лінькувато‑сонний і, здавалося, до всього байдужий, особливо до граматики й арифметики, на очах перемінився, наче проснувшись від сну.

Звідтоді хлопця було не впізнати, навіть після уроків усюди ходив за вчителем: розкажи та розкажи ще…

Оченята горять, сам збуджений, усе поривається в бій з татарвою та османами, а при згадці про Байду‑Вишневецького готовий був хоч одразу ж кидатися в бій…

А коли Петро почав розказувати, як він малим виготовив собі лук та сагайдак і з хлопцями ходив на околиці стріляти, аж затрусився: зроби та й зроби мені лук!..

– Зробимо удвох, – запропонував учитель. – Я буду підказувати, а ти майстрюватимеш…

Так і вийшло. Після того, як вони спорудили лук, навчання вже не було – якщо мати на увазі граматику та арифметику. Петро гасав з Кириком усюди, сам відчуваючи себе хлопцем. А коли в саду пана судді їм стало тісно, почали ходити на схили Дніпра і влаштовували там грища, під час яких Петро грав роль татарина, а Кирик полював за ним очеретяною стрілою…

Чим би все скінчилося – Кирика вже було не впізнати, він виявився таким до всього цікавим хлопчиком, невгамовним і непосидючим – невідомо. Очевидно Петро виховав би з нього доброго козачка, майбутнього джуру козацького, якби не втрутився пан суддя.

Тупотів ногами, розмахував руками, слиною бризкав.

– Я плачу злоті панові вчителю за науку мого сина! За науку, а не за гульбища біля Дніпра! Не за стріляння по горобцях з лука!

Лук поламав, потрощив, синові надавав щедрих підпотиличників. Кричав, що козаки – то всуціль лотри й розбишаки, гульвіси та п'янички, яких скоро сам пан круль закличе до порядку.

Довелося походи з луком на схили Дніпра (як і грища в козаків у саду) припинити і всерйоз зайнятися граматикою та арифметикою.

Кирик знову занудьгував і на уроках відверто позіхав…

– Мабуть, пан Петро такий навчитель, – як вирок виніс пан суддя. – Якщо він не здатен навчити мого сина, то за що я маю платити йому злоті?

Запитання було логічним і навчання, хоч і зі скрипом, все ж тривало й далі. Правда, пан суддя нічого поки що не платив. Але спасибі йому, хоч годував.

Петро став вимогливішим до свого учня, ні в чому йому уже не потурав, запровадив сувору дисципліну – «як у козаків».

Хлопчик поволі втягувався в навчання. Можливо, все скінчилося б добре і він би підготував малого до вступу в школу, якби…

Якби одного разу до нього не підкотилася донька пана судді. Була вона стрункою і гарненькою, з живими сміхотливими очима, вже в розквіті…

– Петрику, – Петро аж задихнувся, почувши таке ніжне звертання, адже до нього ще ніхто так не звертався, хіба в дитинстві матінка, але то інше. – Навчи й мене наукам. Обіцяю: буду зразковішою ученицею, аніж Кирик.

Її широко відкриті очі були небесно‑блакитні і Петро в них потонув незчувшись і коли. Рятунку вже не було. Та він і не хотів рятуватися.

– Попрохаю татка, аби набавив тобі платню – ще й за моє навчання…

– Та я… – Петро вже таки щасливо потонув у її небесно‑голубих очах. – Я… Я й за так готовий учити таку ученицю…

І з молодим запалом, з усіма своїми знаннями, добутими в Острозі, кинувся навчати дочку пана судді – як з кручі у весняний вир.

На першому ж уроці, все так же чарівно посміхаючись, Яна раптом сказала, як проспівала:

– Пе‑етрику, зроби лук і навчи мене стріляти з нього. Як ти вчив Кирика. Страх як хочу стріляти з лука!

Петро ладен був виконати будь‑яку забаганку дівчини, а зробити лук… Та це ж для нього – пху та й усе!

І почалося їхнє навчання, але не граматики й арифметики, а пускання в ціль стріл. Та і яка граматика, яка арифметика чи грецька та латинська мови, коли такі невинно‑ніжні, небесно‑блакитні оченята на тебе дивляться…

Щодня вони розважалися стрільбою з лука в саду пана судді. За Кирика, свого учня, Петро й геть забув – чому малий був несказанно радий і гасав з подільськими хлопчаками бозна‑де, тим часом, як пан суддя був певний, що він з учителем зубрить граматику, арифметику та інші корисні науки…

Зрештою їм – учителеві та учениці, – стало тісно в саду, почали вибиратися на схили Дніпра. А вже там частенько замріяно сиділи на галяві, повній квітів і дивилися на Дніпро, на далеке Задніпров'я, на світ Божий, і обом було так хороше, що псувати той настрій ще й зубрінням граматики та арифметики їм не хотілося.

Петро збирав для неї квіточки, і навіть поривався співати. Голос у нього був такий собі, хоча музику й співи ще з Острога добре знав, – але співав задушевно, бо серце так співало.

Весна буяла в природі і в душі молодого вчителя. Як і в небесно‑голубих очах його учениці.

На схилах Дніпра, що голубів унизу під ласкавим сонечком, гули волохаті джмелі, думкали бджілки і тьохкали соловейки…

Тьохкали вони і в душі молодого вчителя. Він уже й геть забув про свого учня і про те, що багнув підзаробитися в пана судді й податися на Січ – усього його полонило те дівча, щойно розквітле. Януся незрівнянна. Він засинав з думкою про неї – вночі вона приходила в його сни – і вранці прокидався теж з думкою про неї, а відтак і з почуттям, що він щасливий…

Дні минали як один довгий‑довгий, сонячно‑трепетний день.

Вони вже почали обійматися. Пригортаючи дівчатко, Петро млів, відчуваючи на своїх грудях її маленькі пругкі груденята, її покірне тіло, дівочі пахощі, до того йому незнанні, але такі бентежні, що й голова йшла обертом…

Чим би все скінчилося (Петро багнув аби негадане його щастя тривало й тривало, ніколи не кінчаючись), якби одного разу їх не застукав у саду за обіймами пан міський суддя.

– Ага!! Ось де вони?! Ось як він, лотр, навчає уму‑ро‑зуму моє дитя! То сина вчив з лука по горобцях стріляти, а це вже дочку на манівці зі шляху цноти збиває!..

– Та‑ату? – зойкнула Яна.

– Мовчи, дівко, молода та рання! З тобою буде окрема розмова!

І до челядників:

– Хапайте цього лотра, який вдає з себе вчителя! До челядницької його, в холодну, розбишаку!! Я сам його відпорю, як Сидорову козу! До нових віників пам'ятатиме, як дівок з толку збивати!!

Служки – здоровенні дядьки, – схопили під руки вчителя і, незважаючи на його опір, потягли до челядницької. А пан суддя, цвьохкаючи лозиною, дочку погнав до господи…

Петро отямився швидко.

Душа збурилась; його, завтрашнього можна б сказати, козака (лише тоді він згадав, що збирався податися на Січ) наче якогось злодюжку в холодну? Ганьба! Не бувати цьому! Аби панські слуги йому, вільному шляхтичу скручували руки!

До челядницької його привели дядько Охрім і дядько Панас, кучери пана судді.

Дядько Охрім відпер ключем замок на дверях холодної, відчинив їх.

– Заходь… хе‑хе… вчителю. У холодній і охолоне твоя ясновельможність, бо щось дуже вгрівся біля панської дівки.

Петро зробив крок і, раптом захитавшись, схопився за живіт і почав присідати.

– Отакої! – подивувався дядько Охрім. – Яка це тебе бенеря ураз скрутила? Такий здоровий і – нате вам. За живіт ухопився.

– Мене теж як до холодної садовили, живіт ураз розібрало, – поскаржився дядько Панас. – Ще й швидка напала. Мо' й з ним таке лучилося? До хурдиги ж його запроторюємо.

Удаючи, що падає, Петро обіперся руками об дядьків – ті саме збиралися його заводити до холодної, – різким рухом стукнув їх один об одного… Дядьки й збагнути нічого не встигли, як опинилися по той бік у холодній – аж зашкопиртали.

– Охолоньте й ви тутечки! Бо щось дуже прудкі хапати людей!

З цими словами він зачинив за дядьками двері, запер їх на замок, акуратно повісив ключ на цвяшок, а сам метнувся в сад.

Звідти швидко дістався Дніпрових схилів, де ще недавно гуляв з Кириком, а потім і з Яною, і зник у зелених кущах…

З паном міським суддею він зустрінеться через багато років, як будучи вже прославленим гетьманом, приїде до Києва, аби записати в Київське братство все Військо Запорізьке.

І пан суддя тоді всім охоче розказуватиме, яким чудовим – «Просто від Бога!» – навчителем його дітей був колись ясновельможний пан гетьман…

На пристані на Подолі вантажили якісь барки…

Збіглому вчителеві добре поталанило – не перевелась ще у світі білому пані удача!

Днів зо два після втечі з садиби пана міського судді, Петро переховувався в гущавині на схилах Дніпра. Іноді вилазив на високий осокір і дивився на Дніпро, що манливо голубіючи внизу, плинув до Чорного моря, на Низ до порогів і далі в царство січових братчиків.

Ось тільки як до неї дістатися – до січової вольниці? До мрії своєї і стати козаком, лицарем вільним і несхибним – як?

Спускався з осокора в задумі. (Про те, що він, шляхтич, по деревах лазить та в кущах переховується – не переймався, мудро розсудивши: в житті все трапляється, тож треба бути до всього готовим.)

Подумки перебирав різні варіанти, як дістатися до козаків. Пан суддя в гніві не заплатив йому ані шеляга, і вже, ясна річ, і не заплатить. Як кажуть, що з воза впало… Та грець з ними, з грошима. Тут аби Січі дістатися, а там… Що буде там він ще не думав, але вірив: на Січі його чекає нове життя. За Яну він тоді майже не думав. Чари, навіяні дівчатком, потроху тьмяніли, розвіювалися, і він наче позбувався якоїсь мани, навождення. Та й не це, не дівочі зваби були головними в його мріях і пориваннях… То таке… На якийсь там час захопився, стратив голову – та й по тому. А тепер, як позбувся Яни, знову ним заволоділа мрія будь‑що дістатися Січі. Та й зайнятися козакуванням, а не надівати пута Гіменея. Спершу треба покозакувати, а там… Там видно буде. Потім можна й сім'єю обзавестися. Так і станеться через роки, але обраницю його зватимуть Настею, а Яна так і залишиться фата‑морганою, і він іноді сумніватиметься, чи була вона насправді, а чи то все мана, наслання грецького Ерота чи римського Амура. А то такі… Кого хочеш своїми стрілами вразять… А козакам під страхом смертної кари забороняється приводити до фортеці Запорозької Січі жінок. Та й не радили запорожці козакові женитися за молодих літ. Козак повинен воювати, край свій захищати – а тут жінки тільки на заваді ставали, військова справа на Січі була над усе, не до сімейного затишку та щастя. Життя козаче повне злигоднів, пригод і небезпек. Смерть за ними чи не по п'ятах ходить, де вже там дружиною обзаводитися та дітками – аби сиротами рано поставали? Тож недарма на одному з прапорів було зображено козака на коні, а під ним напис: «Козак куди хоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче»…

Отже, на Січ, на Січ…

Але скільки не думав як дістатися Дніпровського Низу, ніщо путнє в голові не з'являлося. А тим часом голод вигнав його з хащів. Спустившись із схилів Дніпра, Петро подався на Поділ – з надією щось там заробити собі на харч (не буде ж він, молодий та здоровий, просити?). На пристані на Подолі вантажили якісь барки і Петра охоче взяли вантажником. Щось пообіцяли заплатити, а головне, раз на день годували. Петро, котячи на барки бочки, таскаючи мішки, випадково дізнався вражаючу новину: виявляється, караван барок готується до плавби на Низ Дніпpa, на самісіньку Січ. Туди купці збираються везти свої товари та харчі для козаків. І був у них за старшого тлустий, чорний, як жук, купець‑вірменин київський.

Петро кинувся до нього: візьміть і мене на Січ! Згоден на всі ваші умови, лиш би до козаків дістатися.

– За так, – прискалив купець велике чорне око, – не берем. А ось за підпомагача до веслярів – берем. Та ще як будемо проходити пороги, разом з усіма перетягуватимеш барки, вивантажуватимеш їх перед порогами і знову завантажуватимеш. Згоден?

– Згоден! Іншої мови й бути не може! – захоплено вигукнув Петро. – Згоден на все, аби дістатися Січі!

– Дістанешся, – знову купець прискалив своє велике чорне око й невідь чому підморгнув, наче змовнику. – Я товаром торгуватиму на січовому базарі, а ти – козакуватимеш. Гадаю, обидва не прогадаємо. Чи не так?

Як там купець, прогадав чи ні (а втім, справжні купці ніколи у збитках не зостануться), а він, Петро Сагайдачний, справді не прогадає.

З Києва відчалили в кінці травня. Виплив караван барок і байдаків з Подолу на середину Дніпра, на фарватер, вишикувався вервечкою, вітрила розпустили, гребці взялися за весла – «Господи, поможи!..» – і пішли тихим ходом.

На Низ, за пороги, до запорожців.

Як відчалювали, як вийшли на середину Дніпра, у Петра радісно забилося серце. На Січ, на Січ! – хотілося йому вигукувати й стрибати як хлопчику. Нарешті збудеться його мрія. Здавалось, що дніпровський вітер лопотів не лише у вітрилах, а й у душі його і ніс його на крилах своїх незримих на Низ, за пороги, до запорожців…

– Днів за двадцять… так, скажемо, за двадцять п'ять і будемо на Січі, – задоволено (він завжди задоволений і радується завжди життю) казав купець, і Петро ладен був обняти його на радощах.

Доки минали Берестове на правому березі, де був колись княжий двір, то ще видно було на зеленій горі бані лаври, що сонячно сяяли. Ще якийсь час сяяла банями висока дзвіниця, що її за переказами мурували «дванадцять благословенних братів». («Хто чим займається, хто про що думає, хто чим піклується, бідує, горює, – а дванадцять благословенних братів віддаються святій справі, вимурували величезну печерську церкву й монастирські мури, нарешті забажали завершити своє діло побудуванням високої‑високої дзвіниці. Подобалась Богові ця свята думка дванадцяти братів, сталося чудо…»)

Дивлячись на дзвіницю, що наче відпливала, віддалялась, перехрестився Петро і невдовзі дзвіниця, бані лаври і сама зелена гора десь залишилися там, у його минулому короткочасному київському житті, а попереду гудів вітер на голубих просторах Дніпра.

Барки пливли в новий світ, до нового життя, і плив на одній з них той, хто через троє століть пам'ятником повернеться до Києва і увійде до книги «Сто знаменитих людей України», а тоді, в кінці травня 1601 року плив на Січ учорашній школяр з Острога, домашній вчитель, який вперше спізнав закохання – на жаль, нещасливе, – але плив на ту Січ, що його на віки обезсмертить…

У першу ніч, як Київ залишився позаду і він спав на твердій та мулькій лаві барки, підіклавши під голову кулак (кулаки вже тоді мав добрячі), йому під рясними зорями приснився чи не віщий сон. Буцімто він разом з Кирилом Кожум'якою виходив на герць із Змієм Гориничем, якого вони тоді й подолали.

– Молодець, Петре, – похвалив його богатир Кожум'яка. – Так і стій. Не бійся зміїв, котрі Гориничі. Багацько їх у світі людей, але наша завжди візьме!

Проснувшись, Петро перевернувся на спину і дивлячись на рясні зорі на темному небі, прислухався, як у борт барки б'ються хвилі та думав, що й справді – щоб там не було, – а зміїв‑гориничів він переможе. Для цього й на Січ пливе. І Кирило Кожум'яка йому в цьому ділі завжди буде братом і навчителем.

Дата добавления: 2015-08-18