Благослови, отамане… турка пошукати!

Один анонімний український поет писав (між іншим, польською мовою) в поемі‑панегірику, що була присвячена отаманові Івану Сірку (уривок подається в прозовому перекладі): «Земля його (козака) ліжко, зелена трава – матрац, сідло – м'яка подушка, опонча (покривало для коней, ковдра) – перина, попона – біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля – за дзеркало, панцир – за плащ, плетений шолом – за шапку, тятива – за пояс… пригорща – за чарку, джерельна й річкова вода – за аліканте й вино, болотяна вода – щоб вуса добре росли, роса – щоб серце охолоджувати, сухар – за пряник, толокно – за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода – за десерти…»

Такий він був – віками й віками – український козак, запорожець‑січовик. (Варто додати, що вірною подругою йому була шабля, а побратимом – кінь.) Таким козаком усі роки свого лицарства і був Петро Сагайдачний. Але так уже повелося серед низового січового товариства, так уже узвичаїлось‑утрадиційнилось і стало неписаним законом: справжнім козаком на людославній Січі ставав лише той братчик, який побував у морському поході. Це вже був усім козакам козак! А коли такий добрий молодець не одну весну і не одне літо борознив на чайці морські простори, доходив не лише до Кафи в Криму, а й до самого Стамбула на тім боці моря, до Босфорської протоки чи Золотого Рогу, а вигулькнувши там, завдавав клопоту туркам, звільняючи християнських бранців з полону, такий козак неодмінно ставав старшиною – навіть за молодих своїх літ. Бо такий козак, казали, хоч і молодий, а ранній, бо знає і тямить як старий, тож самому чортові брат!

До весни 1614 року морський козак Петро Сагайдачний, ще не маючи сивої голови, уже належав до козацької старшини. Спершу, як водиться, без посади, будучи у званні похідного полковника. А така старшина зазвичай перебувала в резерві для очолювання загонів (партій) під час походів та бойових дій і звалася наказною.

Їй наказували старіш – кошовий та генеральна старшина, чи й козаки, яких вибирали отаманствувати під час походу, і наказна старшина отаманствувала.

У заздалегідь визначений день після служби в церкві та обіду запорожці починали сходитися на січовий майдан, усідалися просто на землю кружка… Лунав постріл з гармати, довбиш починав бити в литаври, закликаючи до тиші й препильної уваги. На майдан з клейнодами в руках – символи влади, – виходила військова старшина. Ставили сирно, столик, що його накривали перським килимком.

– Сагайдачного!!! – звично вигукнули на козацькій раді по весні 1614 року, як постала потреба вибрати морського отамана – затівався похід за море синє. – Петра Конашевича вибираймо! Кращого поводиря для чайок годі й шукати!

Спершу прокричали «Сагайдачного!» кілька горлянок, потім і всі братчики, і вся рада схвально загуділи, заклекотіли й пристали до тих крикунів одностайно.

– Конашевича морським отаманом!!!

Це був зоряний час Сагайдачного, як його товариство викрикувало на морського отамана. Але як і годиться, кандидат на посаду мав тричі поштиво відмовитись од запропонованої честі, статечно кажучи при цьому:

– Дякую за честь і довір'я, славне товариство, але ж бо є більш достойніші за мене батьки‑отамани, старшини наказні, їх і вибирайте, а мені ще не завадить повчитися в таких навчителів. Та розуму ще і ще набратися.

І так тричі Сагайдачний дякував і тричі, як і велить звичай, відмовлявся, а рада тричі обирала його наказним морським отаманом.

А тоді обраний, вичерпавши ресурс відмовляння, знімав шапку‑бирку, про яку казали, що вона вітром підбита, вклонявся раді на всі боки.

– Якщо високодостойне товариство, сивовусі батьки‑отамани вважають, що я вартий такої честі, – постараюся виправдати їхнє довір'я!

– Так постараєшся чи виправдаєш, Конашевичу? – кричали занозисті.

– Виправдаю! – твердо відповідав Сагайдачний. – А не спроможуся на таке, то… Утопите мене в морі синьому.

– Утопимо, утопимо, – обіцяло щедро товариство. – Море велике і місця, щоби когось утопити, в ньому завсіди знайдеться!

І піднесли обранцеві булаву.

Як і годиться, Сагайдачний взяв її за третім разом. Аби новообраний отаман не забував свого місця і не зневажав рядових козаків, як і козацтво в цілому, старі січовики посипали йому голову піском, мазали його грязюкою.

Сагайдачний дякував за ласку й довір'я, вклонявся на чотири боки.

А потім козаки, учасники майбутнього походу, присягалися бути вождю слухняними та виявляти йому повагу. Лунали вигуки:

– Будь здоров, батьку, спочатку!

– Сирно, сирно!..

Сагайдачний укотре подякував товариству за ласку й довір'я.

– Будь нашим отаманом, а ми тебе будемо зело слухати!

Сагайдачний знав: будуть слухатися. Але доти, поки йому сприятиме фортуна. А зникне вона, одвернеться од нього, чернь хутко скине його з отаманства (буває, що й життя тоді позбавить). Таке воно, морське наказне отаманство!

Потім відбирали для походу дві тисячі козаків і це тривало довго й галасливо. Формували з відібраних загони (партії). Командир – військовий старшина Сагайдачний. Йому вручалися клейноди – символ влади. До них належали: корогва (прапор), бунчук, булава та пірнач, литаври й печатка. У поміч йому вибирали – писаря, осавула, а також чотирьох полковників – на кожні 500 козаків, при них теж писар та осавул.

Грає синє море,

Грає серце козацькеє…

Так через століття чи й більше писатиме Поет.

…Море завжди синє‑синє, але чомусь зветься Чорним, внутрішнє море басейну Атлантичного океану, що лежить між Європою і Азією і на південному заході сполучається протокою Босфор з Мармуровим морем та протокою Дарданелли з Середземним морем і простягається із заходу на схід на 1140 км, а з півночі на південь – на 611 км, з площею басейну 422 тисячі квадратних кілометрів, що їх колись доводилося запорожцям долати на веслах.

І долали. У штиль і в бурю – в бурю частіше.

Це сьогодні воно синє‑синє… А колись у ті лихі часи, коли людей ловили та в ясир запроторювали (Боже ти, Господи мій, невже були колись такі часи, люди людей ловили яко звірів), і справді було чорне…

У прадавніх іранців воно – Ахшаєна – «темне». І називалося так не за колір води, а означало, що море суворе – у порівнянні з південними морями…

У давніх греків – Понтос Мелас, «чорне море», Аксейнос – «негостинне». (З часом, з розвитком грецької колонізації узбережжя було замінене на Евксейнос, Понт Евксінський – «гостинне».)

У скіфів – Тама. «Темне».

У русів з 900 року і до XIII ст. Руське. (У літописах Понть море, Понестьске море, Руське море.)

Араби теж звали його Руським, або Сурозьким.

Вважається, що в його назві відображена географічна орієнтація, адже кольорове означення країн світу вживається у багатьох мовах Азії, де чорний колір означає північне. Тобто Чорне море – північне море.

Можливо. Але в запоріжців воно – Козацьке море.

А чорне… Чорне від горя сотень тисяч виловленого в Україні люду, що його віками везли на невільницьких галерах морем в османське рабство. Недарма ж воно в людоловів звалося Кара‑Деніз, зле, чорне море.

Хоч насправді воно синє…

Грає синє море,

Грає серце козацькеє…

А серце козацьке починало грати по весні, коли у Військовій Скарбниці козаки, які благополучно перезимували, починали завзято рубати човнові дерева – верби та липи, – й вистругувати з них дошки й щогли для човнів (дно робилося суцільним із стовбура все того ж човнового дерева, згадуваної верби чи липи, – а боки обшивалися дошками). Грало серце й тоді, як човни смолили, готували вітрила, гармати, варили порох, відливали кулі…

Дата добавления: 2015-08-18